Вірус

Вірус

Неділя, 2 квітня 2017 г.
Проглядів: 286
Підписатися на комментарі по RSS

Міжнародні новини.

Випещений ведучий комусь посміхається:

– Сьогодні увагу світу привернула ЦентральноАфриканська Республіка (ЦАР). Щоправда, вона чомусь північніше екватора. Мабуть, Африка якось неправильно центрована. Це неймовірно бідна країна, рекордно, остання у світі! ВВП (за паритетом, 14р.) – 600$/душу. Для порівняння: Україна – 8400; Франція – 40000; США – 54700. За номіналом у ЦАР, звісно ж, ще менше: – 375$/душу. І це ж на цілий рік! Дивовижно. І як вони там живуть… Отакий-от дивний і загадковий той ЦАР. Але, не забувайте – там ростуть банани, хе-хе.

Ведуча (подумала, для того щоб бути відповіднішою сюжету: „чому я не перша, чому не сама…, коли ж дограється цей солодкоголосий…”, потім суворо насупилась і заговорила):

– Втім, не це привернуло увагу світу. Дивна епідемія охопила ЦАР. Поширюється як звичайний грип, але невиліковна. Захворілі не відчувають особливих незручностей: ні болів у горлі при ковтанні, ні надокучливих шмарклів, ні пекучих відчуттів у голові, які би заважали навіть забутись уві сні – тобто, нічого подібного до звичних епідемій грипу. Можуть легко рухатись, жити майже як завжди, але хвороба неймовірно смертельна: вже за добу після зараження вона фактично "з’їдає" людину. І та всихає, і вмирає за лічені години.

Ведучий, не втримавшись, видав:

– І це ще один доказ корисності особистої гігієни. Митись треба частіше! Про це ще раз нагадає наша коротенька рекламка, не пропустіть:

(співає страшно всміхнене дитинча – на всі 32 зуби, яких у нього, власне, й не мало би бути…):

– Ля-ля, ля-ля, ля-ля. А мені мама купила мило "захисничок". Воно вбиває всі-всі бактерії. Тепер я миюсь кілька разів щодня і моя шкіра – ідеально чиста.

(дрібний шрифт реклами: проконсультуйтесь з лікарем; виробник не несе відповідальності за можливі наслідки після припинення користування "захисничком" – навіть за важкі інфекційні захворювання шкіри).

ЦАР.

Пошесть охопила вже цілі села. Люди, яким здається, що саме вони здорові – розбігаються від загадкової, незрозумілої смерті. Проникають до інших сіл. І все продовжується…

ВООЗ з’ясувала, що вірус слабкий: вмирає і при температурі меншій 33°С, і без води. Спор не утворює. Мертві жертви – вже незаразні. Влада намагається встановити карантинні зони. Пробує щось пояснювати населенню: досить всім зупинитись на одну добу – епідемія і хвороба взагалі зникнуть. Але безуспішно… Люди чомусь не хочуть помирати гідно, спокійно, так як їм порадили. Карантин раз за разом проривають. Так, крок за кроком, Епідемія наближається до столиці.

Місто Бангі.

Французький консул розмовляє з летовищем:

– Як то нема літаків з країни? А мені треба! Та ви хоч знаєте, з ким розмовляєте! Ох, якби у мене був вільний час…

Кидає телефон. „От же ж кляті… Ні, це слово треба забути перед поверненням додому”.

„Мабуть, найкраще звернутись до друзів по бізнесу… Якщо тонни цінної деревини, кістки, хутра й навіть рабів… – можуть тайкома вивозити з країни, то й мені знайдуть зручний транспорт.”

І, як і слід було очікувати, літачок таки знайшовся. І не так вже й дорого.

Вилітаючи з країни, консул розмірковував: „Гроші й влада – вирішують все. Чи влада й гроші? А…, яка різниця…”

Але виявилось, що таки не все вирішують – вмер за добу. Основні думки перед майже безболісною, але таки неприємною і несправедливо передчасною смертю: „Як? Як це сталось? Я ж біла людина. І руки мию… Це служниця! Клята чорна селючка. Не інакше як вона. Завжди приманювала своїх родичів-дикунів якимись подачками. Мабуть і цього разу… Ох, цей "тягар білої людини" – і досі треба озиратись, і досі не можна хоч на когось покластись у тій клятій Африці. А я ж все життя поклав, щоби їх "цивілізувати". І батько. І дід – ще коли то була наша колонія. І що? І де все?”

Також захворів і пілот. Удвох вони лише трошки встигли походити-поїздити по країні. Але і так змогли залишили за собою слід – з інфікованих. А оскільки у французів майже що необмежений безвіз, а у багатьох ще й гроші є…

Світ вже сполошився. Це ж не якась там ЦАР. Це ж білі-білісінькі люди. Тому закономірно, що всюди на планеті скуповують питну воду й харчі. Подекуди владі не вдається донести до людей, що вистачить навіть і тижневих запасів.

У крамниці:

– Це моє!

– Ні, моє! І я ще й наполовину не заповнив візок!

– Панове, заспокойтесь. У вас все одно не вистачить грошей на цілий візок – заспокійливо мовив щасливий продавець, лагідно погладжуючи рушницю, і подумки підраховуючи надприбутки.

Так починались погроми й мародерство…

Найгрошовитіші французи вирішують перечекати неприємності. Тому й розповзаються-розлітаються по світу. Втім, вже трохи запізно.

Україна.

Бориспіль. Авіадиспетчер:

– Негайно наберіть висоту. Летовище не приймає літаки!

– А якщо у нас мільйон обґрунтувань?

– Владою країни заборонене авіаційне сполучення!

– П’ять мільйонів? Легкі в транспортуванні. І скажете всім, що ми сіли лише для того, щоби заправити літак пальним.

І таки сіли…

Диспетчер-хабарник: „І нащо мені й далі тут сидіти? Який сенс? Робота – одна з найнервовіших. Оплата – недостатня. Поїду-но я на Батьківщину!”

Київський залізничний вокзал.

„Ох і здирники ж ті таксисти. А хоча…, яка мені тепер різниця?”. 12-ти кілограмова валізка відтягувала руку, але то був приємний тягар. Покашлюючи, бо щось ніби шкрябало у горлі, думав: „От же ж босота. Навіть зволожувачі повітря не встановили. Хмари пилюки ж повсюди. А тут же ж єврові мільйонери ходять, хе-кхе!”

Поїзд запхнули далеко, отож, перш ніж дійшов, диспетчер обкашляв також і низку пасажирів інших напрямків. Так, легко й невимушено, вірус роз’їхався по всій Україні.

Але вона вже була частково готова до цього. Все-таки два попередження: ЦАР, Франція. Та ще й мало хто в світі планував рятуватись саме в Україні. Бо ж невдало розрекламована. Так, коли вже більше ніде приземлитись… А до цього "коли" – більшість вже підготувалась. Дехто й взагалі: завжди готовий.

Сповіщення у ЗМІ (всі канали; з сурдопереклалом і біжучим рядком):

– Вірус ЦАР, попри всі наші зусилля, дістався України! Зараження зафіксовані у Києві і великих містах! Представники всіх політичних сил і вищих органів влади виробили й узаконили спільні рекомендації. Ми повторюватимемо їх, поки буде електроживлення. Запам’ятайте, а краще запишіть! Також, перевірте sms/mms – ми розсилаємо текст всім. Якщо знаєте незрячих людей – попередьте і їх.

ПЛАН виживання:

1) У країні вводиться тижневий карантин для всіх-всіх-всіх.

2) Захист стратегічних підприємств переведений у режим воєнного часу. Пра-цівники житимуть на роботі. Порушників карантину розстрілюватимуть без попередження.

3) Пересування, переміщення, проїзд дорогами, вулицями – заборонені. Місцевій владі дозволено стріляти в порушників карантину.

4) Відвідувати сусідів – заборонено (щонайменше 3 доби).

5) Всім громадянам дозволено стріляти в осіб, яких побачите зі смолоскипом, і в будь-яких типів, що ломитимуться до вашого житла.

Додаткові поради щодо домашнього побуту:

1) Запасти на тиждень питну воду (2л/добу), заповнити всі пляшки й бутлі, а також набрати повну ванну води;

2) Відкласти їжу, що не псується – на потім; передусім їсти запаси з холодиль-ників.

3) Зарядити всі акумулятори за наступні кілька годин.

4) Намагатись не вдихати повітря перед відкритим вікном.

5) І найголовніше – не панікуйте. Сприймайте цей тиждень як довгоочікувану відпустку. Відпочиньте. Зіграйте в шахи. Почитайте книжку. Водночас, не радимо розпочинати ремонт, грюкати молотками… Сусіди можуть неправильно це сприйняти. А поліція не приїде! Навіть через тиждень.

Київ.

„Ох… Як же ж нудно. Я скоро оскаженію”. Вікуся не знаходила собі вдома місця. „ТБ не працює. ФБ – так само. Навіть телефони мовчать. Та ще й сусіди розкашлялись як дурні. Може вдягнути черевики на каблучках? Але ж ними я зможу виносити мозок лише людям на нижчому поверсі. Зовсім не той ефект, що на людних вулицях, коридорах. Як же ж мені їх не вистачає! Я скоро тут завию! А це ж тільки другий день…” Безнадійно втупилась у вікно. „Хочу вийти. Хочу. Хочу. Хочу… Хоча…, той труп, що лежить під будинком від учора – трохи непокоїть. Та ще й хтось у когось стріляв…”

„О! Цікаво. Хлопець у будинку навпроти. Він на мене дивиться, дивиться! Вдам, що не помічаю. Але треба, мабуть, подражнити. Заодно й розважусь.” Потягнулась. Взяла віяло. Бо ж спека, нібито. „О. Стежить. А тепер, легкий порух рук, і вуаля – топлес. Ха-ха. Аж смикнувся. Вони такі смішні. Ой! Втік. Але ж і лякливі… Ото і вся розвага… Сумно. Що ще там, за вікном? Де всі? Невже читають книжки? Хто зараз так робить? Нуууднооо… Ох! Він вибіг з будинку! Ого який спринтер. Але нащо це він?”

Раптом пролунав постріл. Хлопець запнувся і впав, розкинувши руки – мабуть, хтось вирішив стежити за дотриманням карантину…

– Йой! Його вбили! – заверещала Вікуся і відстрибнула від вікна. „Який жорстокий світ! Людей вбивають ні за що. Без нас, жінок, берегинь – все б зруйнувалось. Лише завдяки нашому пом’якшуючому впливу ці безмозкі чоловіки й досі ще не повбивали одне одного. От і тут: один побіг, не знати чого, інший чомусь вистрілив. Справжні дикуни. Але мені треба взяти себе в руки. Я ж переможниця від народження! Цей несправедливий світ не зламає мене своєю дикістю і жорстокістю. Я житиму наперекір йому. І радітиму життю!..”

Село Пухівка (північніше Києва). Голова, почувши сповіщення, подумки вилаявся, схотів когось придушити, але натомість вчепився за рушницю і пішов по хатах:

– Всім чоловікам взяти зброю, теплі речі, накривки від дощу і зібратись в центрі!

– Яку зброю, голово? – нервово хихотіли люди.

– Всю, бо сам всіх розкуркулю!

На площі. Голова:

– Будемо перекривати дорогу. Я і половина всіх – на барикаді з боку Києва.

– Яка барикада?

– Яку зробимо. У кого є зайві трактори, машини?

– Зайві? Як то…

– Не нийте, а женіть їх сюди! А на трасі з боку Літок – людей очолить мій заступник.

– Ну…

– Ворушіться, бо всі здохнемо!

Минув час.

– Їде машина! Дорогуща! І навіть не пригальмовує… Об’їхати хоче!

– Стріляйте по колесах!

Ті, кого не надто злякала ціна машини – таки вистрілили. Вилізло четверо з кам’яними пиками:

– Я депутат! Та ви хоч уявляєте, що я з вами зроблю…

Ті, що не стріляли – суворо, з осудом, який мав би символізувати: "а ми ж намагались їх зупинити" – поглянули на знічених односельців. Але Голова не розгубився. Прицілився в крикуна і вистрілив. А потім і ще тричі.

– Голово… Що ж це тепер буде?

– Житимемо хлопці. А вони й так би померли. Мабуть. Бо надто крикливі. Так, ніби зі старого життя…

Згодом під’їхала ще одна машина. Люди вийшли. Пороздивлялись… І загукали:

– Як нам проїхати?

– Ніяк. Але можете заночувати на дорозі. Якщо через добу будете живі, то пустимо.

Від села прибіг хлопчик. І, захеканий, затинаючись від надміру справжніх вражень – заторохтів, водночас намагаючись визирнути за барикаду:

– Тату, тату! Мама приїхала з Літок і питає як ви тут. І чому стріляли?

– Мама! Приїхала!? А як вона?

– Та добре. Трохи перелякана. Аж кашляти почала. Бо в Літках на кладовище рейсовий автобус привіз цілу купу київських і всі вони якісь аж дикі – кричали, що ледь вирвались з міста, вимагали притулку…

Голова уявив все те, скривився, подумки прокляв дружину, заступника, потім себе, який вибрав таку дружину й такого заступника…:

– Ну от і все. Розходімось хлопці. У всіх зосталась одна доба. Використайте її, щоби завершити земні справи. Заповіт напишіть. І побільше родичів та знайомих згадайте, бо хтозна скільки з них виживе…

Івано-Франківщина.

Надвірнянський район. Села Бистриця-Максимець-Зелена-Пасічна-Постоята. Всі на одній лінії. З одного боку – гори; з іншого – Надвірна. Села вирішили не розпорошувати сили й відгородились лише з боку Надвірної-Франківська-Києва… Кожне. Останнє – найзахищеніше.

Барикада в селі Постоята.

– Машина!

– І не гальмує!

– О. То це ж моя жінка домі вертає. Не стрілєйте! – заметушився один з захис-ників барикади.

– Хлопці, по колесах! – незворушно вирішив ватаг.

– Та що ж ви робите, звірюки? – верескнув чоловік.

– А на що схоже? Як хочеш то чекай тут. Або краще йди до неї вже зараз. Бо як перестане нявкати і піде до нас – то не матимемо вибору… Тому сидіть вдвох у тій машині. І раніше як за добу – не підходьте. У кожного з нас – своє життя і свої сім’ї.

Село Бистриця.

Мандрівники, змучені, видимо подерті жерепом, й голодні, але щасливо-фіолетові, спускаються в село.

– О! Нарешті щось смачне поїмо.

– О. Селяни. Але чому вони поставали, витріщаються, руками тицяють, вере-щать? Чому тікають? Що за барани? Мали ж уже звикнути до наших.

– І що робити? І йти ж треба, але вже чомусь страшно…

– Ого. А що то в руках у людей – у тому лютому натовпі. І він так швидко на-ближається… Уй-йой…

– Трясця. Та то ж рушниці!

Мандрики сполотніли й збились в купку:

– Невже хтось з наших таки додовбався до місцевих?

– Ох! Таки не треба було йти по тій траві. Я ж казала, що то чийсь сінокіс! – озвалось дівча з настільки загадково, чорнично фіолетово-чорними губками, що відірвати від них погляд неможливо, навіть коли порушені вже всі можливі правила пристойності. А сама винна. Заворожує… і водночас не бридко, бо не страшно, що наїшся якоїсь отруйної помади.

– А ще, мабуть, не треба було писати по всіх Інетах: де мають право рубати свій ліс, а де не мають… Я ж казав, що спочатку потрібно підняти селян на протест, якщо це взагалі можливо. Якщо то не вони самі там з пилками! І лише потім затято "допомагати".

– Та й видобуток будь-якого каменю – теж зрештою особиста справа місцевих.

– Але ж ми не знали. Ми не думали, що все аж так закінчиться…

Озброєний натовп підійшов і зупинився віддалік. Розпашілі, з роздутими ніздрями і лютими поглядами – вони зовсім не надихали до спілкування. Тож не дивно, що перше питання надійшло саме від господарів становища:

– Ви звідки?! – прозвучало якось зло й загрозливо. Відчувалось, що досить однієї іскри.

– З Києва. Вже не перший рік тут буваємо. У нас мирний похід. Ми неозброєні. Зрештою, зброя надто важка, щоби додавати її до спорядження – примирливо відповіли мандрівники.

Рушниці, чомусь зовсім не оцінивши миролюбності, хитнулись у бік "городських". Ті заклякли й підняли руки.

– Коли звідти виїхали? – спитав місцевий. Так, ніби вистрілив.

– Понад тиждень тому.

Здається, озброєні люди заспокоїлись. Навіть перестали цілитись. Але продовжили допитувати:

– Добре, а відки піднялись в гори?

– Зі Славського.

– Чи заходили в якісь села по дорозі?

– Докупили їжі в селі Свобода.

Зброя знову піднялась.

– Коли?

– Чотири дні тому.

– А коли востаннє бачили людей?

– Вчора.

… (тихо радяться)

– Гаразд. Але в село ми вас, все-одно не пустимо. Тут таки зупиняйтесь і не смійте відходити від табору. І так на цілу добу.

– Але у нас поїзд увечері. Квитки пропадуть…

Істеричний регіт розбурханих людей перервав скаргу.

– Поїїїїїзд у них…

– Ще б сказали, що літак!

– Поїздів нема вже понад два дні. І ще не знати чи будуть колись. Вірус ЦАР вже в Україні. Тому будете тут.

– Але у нас майже нема ні води, ні їжі. Ми сподівались купити…

– Гм. Добре. Щось принесемо. Покладемо на дорозі.

Вечеря.

– О. Який смачний борщ. Та ще й зі справжньою сметаною.

– А це ж усе відносно. Просто ми до цього багато ходили й казна-що їли.

– О! То ти не будеш борщ? Ми його поділимо?

– Ні, ні, ні. Не впадайте в крайнощі.

– А що це за дивні жовті грудочки у молоці?

– Ти як не перестанеш його бовтати, то вони зберуться в одну велику грудку і ми її відберемо. Бо цьому хлібу якраз не вистачає трошки масла для досконалості.

– Моє молоко! Моє й масло. Не віддам. Я заслужив. Я стояв у першому ряду перед рушницями. І досі мороз по шкірі. Мені потрібні кілокалорії. Якнайбільше. Киш-киш-киш… – (невиразно бурмоче) – Моє молочко. Вони хотіли відібрати моє золотце. Але ми його сховаємо. Ми не віддамо…

Люди трохи відсунулись. Посуворішали. Один озвучив спільні думки:

– Але ж і дійсно моторошні були відчуття перед розстрільною командою. Тоді, одразу згадав – скільки ми бачили покручених дерев по дорозі. І раптом усвідомив, чому вони такі понівечені. Мабуть, під кожним таким закопали по енкаведисту. Колись, при нагоді, з 1944 по 1959 рр… А все Зло від тих покручів вочевидь переходило в дерево й звивалось, кублилось, лютилось у стовбурі.

– І все-таки, то якось неправильно, що зграя безробітних селян, які в ХХІ ст. порпаються тут в землі – примітивно, майже як і їхні предки століття тому, і так поставились до жителів самої столиці!

– Ага. Поговори. Може почують і вирішать не чатувати до завтра, а закінчити справу вже зараз і піти спати. Цей досвід у них теж з діда-прадіда.

Завершився тиждень карантину. Вже понад три доби у країні не фіксували но-вих смертей від Вірусу. Дослідження показали, що хоч подекуди чергове покоління вірусу і залишалось живим (завдяки всілякого роду "доброзичливцям"), але воно чомусь стало, після мутацій, зовсім нешкідливим. Зразки, які заморожували ще на початку – реанімації не піддавались. Не допомагало навіть "штучне дихання".

Вкрай неприродна поведінка й хирлявість вірусу засмутила майже всіх світових терористів, яким не вдавались спроби зберегти на потім "манну небесну. Але заохотила слідчих до пошуку "джерела".

Влада вирішила відновити електропостачання й подати воду з малим тиском. З’явився зв’язок і новини.

І стурбований президент на екранах:

– Шановні громадяни. Ми (гірко скривився) втратили понад половину населення… Це трагічний час для всіх нас. Ми сумуємо за дочасно померлими. Але, водночас, сподіваємось, що спільними зусиллями нам вдасться відновити нормальне життя в країні.

Верховна рада. Схвильовані депутати бігають "по кулуарах":

– Це ж і нас має стати наполовину менше?

– Мабуть що так… Хоча… Ні. Ні! Країна ж так само велика. Довга… Широка… І дороги важкопрохідні. Тому, 450 штук – це таки необхідний мінімум для служіння державі!

– Ох. Не жалієш ти себе.

– Та. Я такий!

Таємне олігархічне збіговисько (також відоме як "рєшалово").

– Ситуація складна. Запаси на складах величезні. А споживачів – мало. Як на-слідок – впали ціни.

– А ще й наявних працівників не вистачає. І вони, усвідомивши свою незамін-ність, починають навіть диктувати якісь вимоги!

– А як добре було колись… Як легко було, навіть у формально вільних країнах, аж впродовж цілого століття(!), чхати на зростання продуктивності праці, і підтримувати невиправдано високу тривалість робочого дня й тижня, створюючи тим самим величезні маси безробітних людей – для підтримання панічного страху перед звільненням у працюючих. І ті, й інші – були залякані. Гризлись між собою, брали, що дають, і не гавкали. Мало чи не будь-який дрібний начальничок міг послати підлеглих чистити свою вигрібну яму. І лізли. І чистили. І навіть вмирали в ній. А зараз! Ууууу… Працівники зовсім знахабніли. Великий і справжній вибір на ринку праці – дедалі більше їх розбещує… Це так нестерпно. – скрипнув зубами промовець.

– От же ж клята худоба! А скільки сил було потрачено, щоби наростити пого-лів’я. Ми ж навіть за приплід доплачували. І немалі, для них, гроші. І все ж пропало… І як нам тепер витирати ноги об тих людисьок, якщо вони від нас вже майже зовсім не залежать?

– А кому тепер продавати бетонні коробки або й "повітряні м2", якщо є безліч вільного житла? Неможливо ж так, одразу, змусити їх захотіти всього в рази більше.

– Ох, і не кажіть. А ще ж раніше можна було: саме правильним, своїм "пацанам" за виділення землі трохи заплатити й вже не мати мороки. А тепер доводиться вливати повну ринкову вартість в держбюджет. Це так неприємно! І навіть неприродно: як можна щось подавати туди, де завжди був вихід? Це ж збочення! І будувати вже не можна як заманеться. І роздувати ціни не вдається…

– А згадайте, як легко колись було "розводити лохів" на гроші. Досить було вкинути інфу, що хтось-десь швидко заробив купу "бабла", байдуже де: на фондовому ринку, форексі, біткоїнах, в лотерею, МММ, чи навіть і на стартапі – і вже бігла нова хвиля оленів, щоби й собі "озолотитись". Причому, здається, навіть і не задумувались, що "зароблений" таким дивним способом мільйон – має ж звідкись взятись. І, що тисячі нещасних вкладників цієї системи "допоможи олігархам", які купились на "заманиху" – якраз і втратили власні тисячні інвестиції, щоби назбирався той "суперприз". А скільки нам вдавалось економити на прикладних дослідженнях, коли "зайві люди" жертвували власне здоров’я, ентузіазм і кошти на досліди зі всілякими "стартапами", переважна більшість з яких, звісно ж, так і "не вистрілила".

– І все ж втрачено. Одна клята епідемія – і вже більше нікого "нажухувати"…

– А я ж казав, сини мої, що треба прирівняти смерть від епідемії – до самогубства і прямої дороги в пекло. Тоді б паства побереглася! От, у середні віки ми легко тримали холопів живими, заборонивши суїцид.

– Ой, … отче. Навіть ваша інквізиторська зграя у ті середні віки так і не змогла проштовхнути таку маячню, щоби завадити чумі. Що вже казати про наш час…

– А от якби…

– Та що тут мріяти і обсмоктувати всілякі "якби…" Бо от ще й така є морока: треба якось зупинити еміграцію. Деякі країни постраждали від мору значно більше, і тепер активно переманюють працівників, щоби вберегти своє господарство від руйнування. Тому, нині вже зовсім неможливо натиснути на рабів… А колись же вони були такими слухняними… хоч до рани прикладай. Як тоді було гарно: платиш їм копійки, висмоктуєш їх як устриць і викидаєш…

– А деякі ж ще й сприяли цьому процесу! Самі, за свої гроші, купували всілякі розрекламовані й типу "лікарські" препарати для підвищення уваги і працездатності. Подвійна вигода: й платити їм менше (бо препарат ми ж і виготовляли), і висмоктувати швидше й зручніше. Лиш встигай замінювати використаних на свіжих.

– Золоті були часи…

– А нині ж навіть і прислугу слухняну знайти складно…

– А кого брати в охорону? Хто, задля нас, стрілятиме в озброєний натовп, коли у світі неміряно спокійнішої і вигідної праці?

– Ох… Який страшний, незатишний, занедбаний світ ми лишаємо своїм діткам. Після тієї мерзенної історії з лінчуванням, мій пупсик вже й боїться проїхатись з вітерцем. Фераря вже пилом припала. Ох, потрібно щось змінювати!

Суд над організаторами епідемії. Гаага (власне, міг бути і Київ: столиця країни, що більш-менш уникла погромів і найменше втратила %людності під час Мору; але Гаага – бо так історично склалось, і звучить загрозливіше).

Судді, прокурори, адвокати (у всіх спільне, об’єднавче горе: праці у світі для них майже не лишилось) – зібрались дружньою, майже що родинною купкою:

– Вирок ми всі вже знаємо… Тут все просто.

– Але треба розтягнути задоволення. Коли-то ми ще когось судитимемо…

– А ЗМІ вимагають прес-конференцію з підсудними.

– Завадити цьому не зможемо. Відколи вцілілі люди усвідомили свою незайвість і навіть важливість, то чомусь стали дуже вже доскіпливими… Але не біда: і з суду теж зможемо зробити справжнє, багаторічне шоу!

ЗМІ й підсудні (у формі діалогу):

– Хто ви?

– Ми з груп «Глибокі Екологи» і «Передусім Земля!» («Deep Ecologists», «Earth First!»).

– Це ті психи, які вважають, що людство є вірусом, раком, який знищує Землю, і що людей треба вбити, щоби її врятувати?

– Це дуже спрощений погляд на нашу діяльність, та й зі словом "психи" ми не згодні. Але – десь так.

– Навіщо ви це зробили? Навіщо створили такий мерзенний вірус?

– Бо Землі було надто тісно…

– Тобто?

– Хтось створив умови, щоби тиснява відчувалась. А от тепер всім: і Природі, і Людям – є місце, житло, їжа, праця… І зд. зникло бажання вбити ближнього свого. Бо раніше було щось таке серед людей. Але тепер від того ближнього, найімовірніше, якось залежить життєзабезпечення суспільства. Це як у пустелі: люди страшно радіють іншим людям, бо у них може бути вода, або інформація про джерело. Ба більше того: нині, коли зникла тиснява, люди навіть по головах одне одному перестали лазити…

– Ага. Так і запишемо: уникають відповіді… І все-таки, хто ви такі, щоби вирішувати: кому жити, а кому вмерти?

– Не ми – люди самі вирішували.

– Як то?

– Майже кожен міг вижити. Досить було вчасно зупинитись і перечекати тиж-день-два вдома. Загалом, нам би вистачило й цього. Ми просто хотіли довести, що можна й не гризти Землю щодня. Що витрату ресурсів реально знизити в десятки разів. Тому й попереджень про вірус було вдосталь. Всі знали, що смерть вже близько. Чому ж тоді її щоразу зустрічали величезні, рухливі натовпи переносників? Чи може той затятий рух – за будь-яку ціну – був для них єдиною суттєвою ознакою життя, без якої все інше втрачало сенс? Але ж і у вірусів така сама життєва мотивація. Коло замикається… І хто тепер "псих"?

Власне, навіть світова влада мала можливість зупинити будь-яку Епідемію, що її переносять люди – зупинити як у зародку, так і на будь-якому її етапі. Спочатку досить було регіонально заборонити будь-яке транспортне сполучення. Для всіх. Без винятків. Незалежно від ступеню "крутизни". Замінити продажних диспетчерів – на найпростіших військових, неспроможних посадити літак чи перевести залізничні стрілки, а здатних лише безвідмовно виконати наказ – "стріляти". У кого завгодно. Але, для цього треба було змиритись зі збитками і втратою надприбутків, які неминучі при рішучому зупиненні вгризання у Землю, торгівлі, контрабанди. Треба було забути, що деякі люди "рівніші за інших", або, що за них "попросили", і таки застосовувати карантин до всіх, без винятків. При цьому, також потрібно було дати кістку народові, бо йому потрібно їсти постійно. А це знову ж таки – втрата прибутків.

У Франції цей спосіб теж міг би подіяти. Але там збитки були би набагато більші. Отже, саме ваша жадібність або дитячий страх, що якесь неприємне відео може(!) нашкодити наступним виборам і доведеться передати владу родичам і колегам – саме вони виморили мільярди землян. І водночас, позбавили вас такої зручної і легко керованої моделі володарювання. Здається навіть деякі звірі розумніші, бо відгризають собі лапу, що потрапила в сильця – лиш би не віддати мисливцю своє життя і шкуру. А ви навіть на значно менше не спромоглись…

– Це все явні нісенітниці. І до чого тут ми?

– Мова про власників ЗМІ і про їхніх бізнес-друзів. Тих, що готували для вас питання. Навряд чи ви самостійні. Навіть зараз.

– Он як… А згадайте-но краще жителів ЦАР. Ви визнаєте що таки вбили їх? Коли інфікували. Бо хіба вони мали вибір?

– Світ вже викреслив їх з життя задовго до нас. Чи може хтось вважає, що виробництво і, відповідно, й споживання 31$(номінал)/місяць на душу населення – є прийнятним рівнем сучасного, чи й взагалі будь-якого життя? За цінами 2014р. в США або в ЄС – це буде 50$. За цінами в Україні – 17$(222грн). На місяць! І то за нереальної умови, якщо ВВП ЦАР ділити порівну на все населення… Бо зазвичай, воно так не ділиться. Навіть наближено не так. А вся їхня вина полягає в тому, що під країною нема моря нафти, а предки чомусь не поспішали, жили в гармонії з Природою, яка круглорічно забезпечувала їм +24°С і два дощі щодня, і, відтак – не встигли за світовим "розвитком": не збудували багатоповерхівки, не провели опалення і водопровід і не вкрили все асфальтом.

– Ага. Отже, у всьому звинувачуєте жорстокий світ. Гм. Очікувано. А от краще скажіть, як вам жити, знаючи, що розірвали незліченні мільйони сімей у всьому світі, вбили чиїхось родичів? Що відчуваєте?

– То не можна вважати сім’ями.

– Що за маячня. Це законні шлюби… Про що ви?

– Важко вважати сім’єю людей, які навіть перед страхом неминучої смерті, знаючи, що вона от-от прийде в країну, не змогли вгамуватись, зібратись вдома на 1-2 тижні і прожити цей час разом. Хіба то сім’я? Що дає підставити вважати таке утворення сім’єю? Крім офіційних документів? Бо не так давно людям добре жилось разом – навіть впродовж довгих, морозних, сніжних зим. Причому, без телевізора, інету, і, найчастіше, і без книг…

– Для вас нема нічого святого. Але ж світ… Земля… Невже геноцид людства був єдиним способом?

– Ніякого геноциду. Жодних расових, статевих, вікових… ознак наш вірус не шукав. Лише ті, кому вже й так постійно муляло питання – «бути, чи не бути» – лиш вони й вимирали масово.

– Як довго ви планували свою операцію? Невже не можна було зробити, винайти щось інше?

– Що саме? Звісно, можемо уявити утопію, в якій людство береже Землю, живе мирно, „бере від кожного по здібностях, і дає кожному за його працею”. І навіть якщо здібності відрізняються в десятки-сотні разів, і формула перестає працювати, то, можливо, що не вона винна, а щось не так чи з освітою, чи з оцінювання здібностей, чи з їх спрямуванням, чи ще з чимось…, і це можна було би виправити. Але в цій моделі нема зайвих людей. І кожен знає собі ціну, демпінг відсутній і будь-де в ланцюжку не буде й надприбутків. Влада, та й люди загалом, готові до такої моделі?

Бо от, маючи кілька тисячоліть спроб – це людство відзначилось лише помилками. Одна від іншої моторошнішими. А поведінку людства визначає не що інше, як суперпозиція поведінки окремих людей. Які й робили зайвими інших, відбираючи у них, явно чи опосередковано, якісь ресурси: від звичайної землі, житла і т.п. і до ефемерних, але чомусь навіть вписаних у Конституції, прав на чисте довкілля, якісну освіту, відповідну працю, і зусебічний спокій… І от, ще нещодавно, людство, визнаючи "зайвою" майже всю Природу, а також створюючи "зайвих людей", тим самим дозволяло багатим і дуже, непристойно, страхітливо багатим – збирати "з миру по нитці". Бо людині ж потрібно рости постійно… Видимо, відчутно, і бажано за чужий рахунок. І зупинитись вони не могли.

– Людство живе. І сильне. То чого ж ви досягли?

Ми розчистили простір. Але тепер вже для всіх. І дерев, і тварин, і людей. Ростіть. До речі – порівняно безболісно розчистили. Без концтаборів, катувань, бомбардувань… Друга світова була значно гіршою. Третя – буде набагато страшнішою за другу, навіть якщо від традиційної моделі перейде суто в площину масового й повсюдного терору. А ми її суттєво відстрочили. Можете подякувати.

Ви створили критичну масу зайвих людей. Вам так було зручно. Вам здавалось, що це міцна, дієва, керована і найголовніше – вигідна модель. Ми не згодні, нам важлива передусім Земля, і ми перевели систему до стійкого стану, ще до того як вона вибухнула.

Але схоже, що згодом, коли Природа знову комусь "заважатиме", та ще й виростуть нові легіони зайвих людей й націй, хтось муситиме повторити наші дії. І їм буде простіше. Шлях вже прокладений. Ліків проти вірусів не існує. Крім щеплень – але й вони не для всіх хвороб. Та ще й надуживання антибіотиків – вирощує дедалі опірнішу й зубастішу дрібноту.

Отже, все повториться. Бо суть "зростання" так і не змінилась. На неї вірусом не вплинути. Чи може є якісь зміни на краще? Бо з-за ґрат не все добре видно...

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>