VIP

VIP

Четвер, 22 березня 2018 г.
Проглядів: 134
Підписатися на комментарі по RSS

Прозорий вакуумний тунель гнав вагони-капсули по запашній низині. Зім'яті граничною для експресу швидкістю пейзажі стрімко змінювали один одного. На мить з'явившийся з-за пагорбів ліс перетворився на суцільну зелену смугу. Транспортер плавно увійшов у затяжний поворот і, залишивши розмазану швидкістю перешкоду, витіснив її на лінію горизонту.

Проте двох пасажирів люксового купе пейзажі не цікавили. Захоплені бесідою, вони неспішно розпивали коньяк. На білій тарілці недбало розкинуті кільця лимону, у попільниці срібним димом тліє розкурена сигара, по купе пливе ледь вловимий присмак тютюну та пряний коньячний аромат.

Тут зустрілись теперішнє і минуле. Настільки схоже, що їх можна відрізнити хіба що за віком. Моложавий вельможа з ідеально білою сивиною та в дорогому костюмі, і худий високий чоловік років п'ятдесяти, із чотирма золотими зірками на погонах. Високопоставлений чиновник і капітан мотострілкової дивізії. І хоча у зовнішності сановника нічого не привертало уваги, був у нього один значок, який важив для капітана більше, ніж будь-які регалії світу. Срібний диск, не більше гудзика, з діамантовим зерном в центрі. Унікальний доступ до вічності. Зачаровано дивлячись на нього, капітан мимоволі закусив обвітрені губи.

Сановник у відповідь розглядав вже давно не новий, проте ідеально вичищений мундир капітана, а тоді запитав:

- Їдете з Півдня?

- Так помітно? – похмуро відповів питанням на питання капітан.

Вельможа знизав плечима і ледь помітно посміхнувся.

Далі розмова зав'язалася сама собою. Вони неквапно пили коньяк, курили вишневі сигари і згадували зимове пекло Півдня. Їм обом довелось побувати в тих місцях з різницею у декілька років. І капітан, і сановник чудово пам'ятали засніжені вершини, пронизливий вітер з Південного моря, довгі холодні ночі під небом, вкритим срібними іскрами зірок. Такі ночі ставали особливо затяжними якщо доводилося провести в осаді декілька діб поспіль. Невеличкий палатковий табір забезпечувався тільки найнеобхіднішим і, тому, такі дрібниці як послуги цілувальниць мова ішла в останню чергу.

Скелі 3.55 це епіцентр давнього конфлікту з конформістами. Там частенько доводилось тримати оборону по кілька місяців. І на позиції основних сил повертались вже чоловіки з сивиною та глибокими зморшками.

Їм дійсно було що пригадати.

Сановник розслаблено сперся на спинку дивана, глянув у вікно. Пейзаж поступово набував контурів, - транспортер знижував швидкість. Очевидно, вони наближувались до станції.

Плавно під’їхали. Величезна скляна будівля вокзалу, довгий білий перон тягнеться нескінченною лінією вздовж капсул транспортера. Зупинка. Десятки людей в чорних і сірих плащах з сумками і без спішать до своїх вагонів. Але ніхто до їхнього. Така розкіш доступна не кожному.

Кілька хвилин зупинки і знову непомітно набрали швидкість. Бетонний перон зробив спробу наздогнати останню капсулу, увірвався на повороті і скляна будівля вокзалу пропала з поля зору. На мить у вікні з'явились жовті поля соняшника і в наступну секунду зображення розмазалось. Транспортер набрав граничну швидкість.

Капітан і сановник відвели погляди від сіро-зеленої плями за вікном. Офіцер налив у стопки коньяк, але випити цей раз не встигли. Викривлений комп’ютером жіночий голос монотонно повідомив, що до них приєднуються два пасажири, після чого двері безшумно роз’їхались і увійшла молода пара. Високий чоловік років тридцяти і молода дружина приблизно такого ж віку. Тонкий малиновий шовк плаття підкреслював ідеальну статуру жінки – втілення краси та грації. На її фоні чоловік виглядав майже не помітно, хоча теж був доволі статним та елегантним як у манерах, так і в одязі.

Ян та Вероніка були занадто контрасною парою.

- Доброго дня, - привітався за обох Ян, опускаючись поряд із вже обравшею місце дружиною.

- Ви нас вибачте… Ми дещо… захопились, - доброзичливо проговорив сановник, показуючи на стіл.

Ян байдуже кивнув, глянув на капітана, який неприховано милувався його дружиною. Вероніка виглядала блискуче у буквальному значенні цього слова. Вишукані дорогі прикраси віддзеркалювали промені призахідного сонця, наповнюючи суворе купе грайливими клаптиками райдуги.

- Так буває, коли зустрічаються рідні душі. Я так розумію, ви офіцер?

Оксамитовий голос Вероніки розрядив атмосферу.

- У якому званні ви покинули кар’єру військового?

- А чому ви вирішили, що я в минулому офіцер?

- Не обов’язково носити відзнаки щоб виглядати військовим.

Сановник чемно схилив голову і відповів не відводячи очей:

- Так само як і чарівному VIPу не потрібний статусний жетон.

Капітан здригнувся. У його очах спалахнула неприхована цікавість.

Саме на цьому ми з капітаном зійшлись, - підтвердив вельможа, - бо майже однополчани.

Тільки з різницею у півстоліття, - підтвердив капітан. - Приєднаєтесь до нас?

На пропозицію з ввічливості відповіли ввічливою відмовою.

- Дозволите? – запитав капітан торкаючись сигари і все ще не відводячи погляду від Вероніки.

Прикурив. Покірно зашелестіла витяжна система.

М’який вібросигнал на руці Яна відволік від так і не розпочатої розмови. Вийняв цифрову точку зв’язку, вставив у вухо.

- Прошу мене вибачити, - швидко проговорив і вийшов.

Вероніка провела його спантеличеним поглядом.

Капітан повернувся до свого співбесідника. Погляд знову зачепився за срібний диск. Піджав губи. Тяжко видихнув. VIP не давав спокою.

- Довго прослужили на Півдні? – запитав сановник, простежуючи за його поглядом.

Капітан міцно затягнувся сигарою, посмакував солодкий дим і повільно випустив тонку срібну струю у стелю.

- Я відслужив у горах п’ять років. Прийшов старшим лейтенантом, повернувся капітаном. І це вже добре. І те, що повернувся, і те, що у кращому званні.

- Скелі 3.55...

Сановник кивнув і зіщулився. Глибокі зморшки і шрам на шиї підказали, що і йому теж є що пригадати.

- Нас замело снігом, - не утримався від деталей капітан. Взяв склянку, розсіяно глянув на хмільний бурштин на дні, поставив на місце, - Ми були далеко від табору. Розпочалася сніжна буря. Техніка зупинилась. Ми виявились у льодовому капкані. Там навіть рація екранувала… Вони нас і не добивали. Залишили брудну роботу природі. Смерть в тих місцях повільна і неминуча.

На коротку мить перед очима офіцера закружляла хуртовина спогадів, події та обличчя людей за життя і смерть яких він ніс особисту відповідальність. Голосно видихнув і обвів поглядом своїх тимчасових супутників.

- Не розумію, навіщо нам взагалі боротися з конформістами? – запитала Вероніка.

Погляди капітана і сановника одразу повернулись до неї.

- У свій час я також не отримав відповідь на це питання, - відповів вельможа, - але я вчасно залишив кар’єру військового, що, на відміну від капітана, дозволило мені не відчути його розчарування. Проте воно наздогнало мене значно пізніше. Я вже знайшов відповідь на те, що мене весь час турбувало: чому після катастрофи, яка відбулася двісті років тому і наслідком якої є конфлікт з конформістами, ми так і не змогли знайти вакцину від швидкого старіння чоловіків? У мене є всього одне пояснення. Система, яка склалася комусь дуже підходить. І я так само став її частиною.

Сановник задумався, глянув на пробку від коньяку і продовжив, звертаючись до Вероніки:

- Залишивши військову службу я все одно продовжував боротися в тилу. Я прагнув виправити несправедливість, свідком якої довелось стати. Але бачу з розповіді капітана, що, хоч і пройшло багато років, система не змінилась. Ви, жінки, все одно залишились домінуючою силою, хоч і не досягли положення матріархату. Якщо система не хоче змінюватись, у хід історії втручається еволюція.

Вероніка насторожилась:

- Що ви маєте на увазі?

- Напевне, - капітан глянув на сановника, - чутки про антицілувальниць?

Вероніка вирівняла браслет на зап’ясті, відкинула локони на плечі і пошукала поглядом Яна, який все ще розмовляв по мобільній точці в коридорі.

- І ви в них вірите? – запитала Вероніка.

- Чутки не завжди бувають випадковими, - з посмішкою відповів сановник, - і, якщо в них є хоч трішки правди, значить, еволюція включила задню.

І пояснив здивованим супутникам:

- Тому що повинна бути рівновага, а не паразитарність.

Сановник обвів купе важким поглядом, торкнувся значка на лацкані.

- Це не регалія, це знак відмінності від паразитів. Вибачте мене, напевне це звучить грубо, і ви такими себе не вважаєте, але я для себе прийняв рішення. І, схоже, природа теж.

Він багатозначно посміхнувся Вероніці і добродушно завершив:

- Ви молоді і ваш час – жити і любити.

- В такому разі чому б не жити вічно і не любити вічно? - запитав капітан.

В купе повернувся Ян, зайняв місце поряд з Веронікою.

- Тобі настільки важливо завжди бути молодим? - поблажливо запитав вельможа.

- Якщо є така можливість, чому б і ні? - капітан глянув на супутників із звернувся до Яна. - От ви як думаєте?

Ян розсіяно кивнув, викликавши посмішку Вероніки.

- От бачите?! - розцінив це як підтримку капітан.

Сановник розсміявся.

- Так це ж і є найважливішим! - не втримавшись, вигукнув капітан.

- Що найважливіше? Жити вічно? - похмуро спитав вельможа.

- От мені тридцять два… Насправді. А виглядаю… - капітан кинув погляд на своє відображення у глянцевому вікні транспортера і скривив губи, - років на п'ятдесят! А от вам скільки?

Спершись на стіл він, прискіпливо вдивлявся в обличчя сановника.

- Сімдесят? Сто? – безнадійно пробував вгадати капітан.

Ті, хто носять «срібний диск» користуються послугами тільки VIP цілувальниць. А це означає, що вельможа не просто живе, йому дозволено продовжувати своє життя до нескінченності!

- Ну, це можна виправити...

- Помиляєтеся. - Холодно відповів офіцер. - Міністерство скасувало VIP «за видатні заслуги», і в результаті, єдине, на що розщедрилася держава, це квиток в перший клас, і процедури штатних цілувальниць. Мені, тридцятирічному чоловікові доведеться доживати залишок років в старезному...

Він схаменувся, винувато глянувши на сановника.

- Нічого-нічого, - старий миролюбно поплескав коліно капітана, - я так тільки зовні виглядаю!

Запевнив він.

В купе зависла незручна пауза. Сановник рефлекторно торкнувся значка.

- Чому ви його не використовуєте? - раптово поцікавилась Вероніка. Вона уважно вивчала сановника і він відповідав їй таким же довгим, сповненим поваги поглядом, дивуючись її прозорливості.

Вельможа торкнувся золотої каблучки.

- Я пережив три розлучення. І тільки зараз із четвертою дружиною я насправді щасливий, - відповів він Вероніці, - саме тому я прийняв рішення, яке підтримала і вона. Наш вік синхронизовано і ми проживемо разом стільки, скільки дасть Бог. Вона саме та жінка, на зустріч з якою я очікував все життя і майже розчарувався коли доля нарешті звела нас. І прожити без неї ще сто років, це приректи себе ще на сто років самотності.

Вероніка подивилась на свого чоловіка. Поглинутий власними думками, Ян, здавалось, не помічав, що відбувалось навколо.

“Яка жінка!”, - захоплено подумав вельможа. За своє довге життя він неодноразово зустрічав таких як вона - VIP-цілуваниць. Їх видно здалеку якщо знати як відрізнити від звичайної жінки. Було в них щось невловиме… Як вроджений шарм, який мимоволі змушує захоплюватись його власником. Саме такою була Вероніка - розмова з нею вже дотик до вічності, яку вона здатна подарувати.

Вельможа глянув на капітана. Не зважаючи на величезне бажання повернути собі молодість він наврядчи колись зможе оплатити поцілунок такої жінки як Вероніка

І неочікувано для всіх сановник відкріпив значок VIPа і прищепив на лацкан капітана.

- Що Ви… - у офіцера перехопило подих.

Вельможа розслаблено відкинувся на спинку дивана дивлячись на своїх супутників.

Пейзаж за вінком поступово окреслювався - транспортер знижував швидкість.

Монотонний жіночий голос з динаміка над дверима повідомив, що один із пасажирів їхнього купе прибуває до своєї станції.

Сановник глянув у вікно. Багряні поля журавлини простягались нескінченним кривавим морем далеко за лінію горизонту. Сонце вже заходило, розпрямивши рівні полоси-промені до їх вікна і на мить освітивши оранжевим такі різні обличчя чотирьох пасажирів. Транспортер увійшов в тунель і через хвилину з’явився серед кам’яних стовпів старовинного Північного вокзалу.

Вельможа підвівся, поправив манжети, долонею пригладив пряме сиве волосся, надів капелюх, взяв з дивану портфель і з легкою посмішкою, не прощаючись, вийшов.

Вероніка з інтересом підсіла до вікна. По перону йшов їхній вельможа з фантастичним букетом білих троян. Струнка чорноволоса жінка прийняла від чоловіка подарунок. Її лице осяяла щаслива посмішка розгладивши на кілька хвилин глибокі зморшки на ще прекрасному обличчі.

Вероніка глянула на Яна і, зустрівши відчужений погляд, відвела очі.

І тільки капітан, здається, не помічав нічого. Вперше у житті він тримав у руках омріяну нагороду. Вивчав її з усіх сторін, гладив пальцями холодний метал. Прозорий діамант у центрі здавався всевидячим оком, зазиравшим прямо у душу нового володаря. Повільно провів пальцями по унікальному номеру на тильній стороні. Руки тремтіли від однієї думки, що подібна річ справді може належати йому. Але такий скарб неможливо викрасти або подарувати - тебе все одно по ньому не обслужать - не пройдеш ідентифікацію, а потім ще й кинуть за грати без послуг цілувальниць. А це у його становищі все одно, що вишка.

Капітан із жалем відклав значок на паперову серветку в компанію підсохшого лимона і недопитого коньяка.

Транспортер непомітно стартував і вокзал щез з поля зору.

Не запитуйте звідки у мене така сума. Це все, що залишилось.

Вероніка розсіяно подивилась на простягнуту їй пачку грошей. Перевела погляд на не менш спантеличеного Яна.

Всього один поцілунок, - у відчаї звернувся капітан до Яна.

Пухкий конверт з товстого поштового паперу дражнив, провокуючи порушити закон.

Тобі вирішувати.

Виходячи з купе, Ян непомітно натиснув кнопку “приватний режим”. За ставшим матовим склом ледь помітно вгадувався профіль віддалявшогося Яна.

 

Транспортер завмер на проміжній станції.

Вероніка залишила купе. Ян очікував її біля багажного відсіку перекидаючись загальними фразами з провідником. Помітивши Вероніку, провідник козирнув і поспішив на перон подати дамі руку.

Щоб з нами не сталось, ці гроші на чорний день, - шепнула Вероніка, вручив Яну конверт.

Невеличка станція серед полів обслуговувала одразу декілька містечок. Тут рідко бували пасажири і цей день не був винятком. Лише кілька чоловіків і пара жінок з дітьми бігли до свого вагону майже в самому кінці транспортера.

Ступив на перон, Вероніка вдячно посміхнулась провіднику перехопивши його стурбований погляд.

Прошу вас пройти з нами, - почула голос за спиною і різко обернулась. Троє чоловіків у темно-синій уніформі замкнули на її зап’ястях електронні наручники.

Вона тривожно визирала Яна, але він так і не вийшов з вагону.

Двері безшумно зачинились, розсікши їх погляди.

***

У позбавленій звуків капсулі Вероніка втратила лік часу. Втім, судити про це складно, коли вікна «сліпі», а внутрішнє освітлення ненатурально яскраве. Як і ненатурально байдужі обличчя двох військових при зброї.

Вероніка декілька разів розім’яла пальці. Хоча б якийсь рух у цій просторовій пастці.

Щось змінилось. Левіт помітно знизив швидкість. Зупинився. Двері капсули розїхались. Левіт стояв впритул до розчиненого ліфта.

«Таки вдасться покататися. В останній раз» - подумалося Вероніці і, не чекаючи на запрошення, зробила крок до конвою.

Кабіна попрямувала вниз.

Проти всіх очікувань, двері розкрилися не в кімнату для допитів, а в просторе приміщення. За довгим столом, з рядом порожніх крісел, сиділи двоє. Вогні нічного міста, заглядаючи в зал крізь панорамне вікно, окреслювали чоловіків із трафаретною чіткістю. Приглушене світло розсіяними плямами розтеклося по матовій стел.

Один з чоловіків, який займав місце в центрі столу, зосереджено водив пальцем по інтерактивній дошці. Бліде світло екрану перетворювало обличчя на маску тотема. Проте Вероніка одразу впізнала його, бо вони спілкувалась через відео-ком. Колючий погляд, вислизаючі риси обличчя... І тільки оголошена ним пропозиція звучала чітко і однозначно.

Друга людина-тінь, перекинувши ногу на ногу і сплівши на коліні пальці, з цікавістю розглядав полонянку. Вероніка здригнулася. Чи від дотику конвоїра, який знімав кайдани, чи від його невидимого погляду. Нарешті, отримавши ілюзію свободи, рефлекторно потерла затерплі зап'ястя. Озирнулася.

- Сідайте.

Не піднімаючи голови, чоловік продовжував маніпуляції на дошці. Зліва гостинно від'їхало крісло. Вероніка підійшла, але не опустилася в нього, майже впала. Навпроти сидів Ян! Куточки безбарвних губ зігнулися в усмішці, але було помітно - він нервує.

- Привіт, мила.

Вероніка спохопилася, зобразивши байдужість, поклала на стіл руки. В оманливому світлі вони здалися зморшкуватими, тому швидко переклала на коліна.

- Отже?

Чоловік згорнув закладки світлових таблиць, сперся ліктями на стіл, поклав підборіддя на зчеплені пальці. Вероніка не витримала дуелі поглядів, відвела очі на чорне відображення чоловіка в глянці столу.

- Ваш чоловік виявився міцним горішком.

- Цього не відняти, - крізь зціплені зуби відповіла вона, навіть не дивлячись на Яна.

- Але нам вдалося досягти компромісу.

Ян перехилився через стіл, і Вероніка вловила в його голосі виправдання:

- Ми не могли тікати нескінченно. Рано чи пізно довелося б робити вибір. Або синдикат, або уряд. Повір, третього не дано.

Вероніка мовчала.

- Ваша пара унікальний випадок. - констатував чоловік. - Такого симбіозу ще не було. Відбираючи життя ...

- Та що ви про це знаєте? - втомлено відказала Вероніка, проводячи руками по обличчю, ніби виконавши ритуал, прагнучи змити свої гріхи. Але пам'ять жорстока річ, не дозволяє так просто почати з чистого аркуша.

- Повірте, знаю. Відбираючи життя, - терпляче повторив чоловік, не змінюючи положення, - ви продовжуєте своє, і даруєте його чоловікові. Ви унікальний випадок залежності, яка сформована не психосоматикою, а вже біохімією.

Чоловік піднявся, підійшов до вікна і, заклавши за спину руки, заговорив так, немов звертався до міста:

- Те, що виникло між вами, колись романтично називали іскрою. Це зруйнувало основи кодексу цілувальниць і це ж стало руйнівним для вас самої. Ви перша жінка, яка стала залежна від поцілунку чи не в більшій мірі, ніж чоловіки. Ви швидко зістарювались і щоб хоч якось уповільнити процес, довелося вбивати. Ви це зрозуміли не відразу. Коли вперше загинув один з ваших пацієнтів, доктор Ян вжив заходів, інсценувавши природню смерть. Він захистив і з часом переконався, що ви стали не просто антицілувальницею, а VIP.

Ян уникав погляду Вероніки.

- Але незворотні зміни торкнулися і Вашого чоловіка. Жодна з цілувальниць, не має на нього омолоджуючої дії. Ви єдина жінка, поцілунок якої здатний сповільнювати його старіння.

Він обернувся.

- Нічого, що опустив медичну термінологію і етику?

Подружжя мовчало.

Чоловік відступив до стіни. Нечутно ковзнула панель. Повернувся до столу, поклав між подружжям пухкий, вже знайомий конверт з щільного, поштового паперу.

- Зайве пояснювати, що ви потрібні нам разом, тому, вважайте це гонораром. Чорний день настав.

Розстібнувши піджак, чоловік повернувся в крісло, не зводячи з Вероніки крижаного погляду.

- Ваше перше вбивство було не навмисним. Але друге, з ініціативи Яна, вже принесло прибуток. Офіцер в купе - третя абсолютно випадкова і на той момент не потрібна вам жертва. Якщо ви, обидва, ще не зрозуміли, на вас свідомі вбивства. Моя пропозиція не сповнена альтруїзмом, тому, або в'язниця і всім нам зрозумілий фінал, або співпраця.

Вероніка насмілилася на питання:

- Чому, ви не заарештували нас після другого інциденту?

Чоловік хмикнув, бавлячись очевидності відповіді:

- Ми дійсно спостерігали за вами, хотіли з’ясувати на кого працюєте, але переконавшись, що ви аматори, які не належать до жодної з груп, прийняли остаточне рішення.

Вероніка здивовано подивилася на Яна. Груп? Це носить поширений характер? Вона не перша, хто на таке здатна?

- У Вас був час подумати, - холодно нагадав він.

- А є вибір? - втомлено запитала Вероніка.

- Вибір є завжди. - Він дозволив собі легку посмішку. - Ви в будь-якому випадку вийдете в ці двері, але в якому статусі, залежить тільки від Вас.

Вероніка хитнула головою. Ще годину тому вона знала як вчинити, але зараз...

Чоловік не квапив, даючи останню можливість зібратися з думками. Торкнувся прозорого листа планшета, підрівняв його по лінії столу, поправив манжети сорочки, торкнувся вузлика краватки.

- Ну ж бо, Вероніка. Це прекрасний, альтернативний симбіоз: у Вас є шанс істотно продовжити своє життя і життя чоловіка, а у нас, з Вашою допомогою, вирішувати свої справи.

Він торкнувся прозорої панелі, і планшет висвітлив емблему, яку Вероніка бачила хіба що в кіно. Прозора в'язь грифа секретності, водяним знаком проступала на договорі.

Рухом покерщіка чоловік штовхнув лист планшета до арештантки.

Часу на сумніви не залишилося. Вероніка притягнула до себе планшет, незрячим поглядом заковзаючи по рядках.

Пульсуючий прямокутник внизу сторінки підказував, де слід активувати дактилоскопічну карту. Один дотик пальця, і ще хвилину тому перекреслене життя, в буквальному сенсі почнеться з нового аркуша.

Ян вирівнявся в кріслі, розправив плечі.

Вероніка простягла руку. Гаджет очікував дотику.

Пульсуючий червоний, кривавим контуром окреслив долоню. Немов кров'ю тих, в кого забрала життя.

Або в кого доведеться?

... Вона знову побачила як віддаляється пара на вокзалі. Жінка, з букетом троянд, чоловік – з вірою у свій вибір. Вони вели себе так, ніби не було суєти на пероні, не чули звуків, крім своїх голосів. Це не було поетичним воркуванням закоханих, а всього лише мовою без слів. Бесідою, якої ніколи не було між нею і Яном - вона заглянула в його повні сподівань очі, - і ніколи не буде.

Вероніка поривчасто забрала долоню і різко встала. Екран планшета сяяв у відповідь байдужістю, як і обличчя жінки, яка що наближалась до конвою.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>