Він, вона та його Тінь

Він, вона та його Тінь

Вівторок, 24 лютого 2015 г.
Проглядів: 1384
Підписатися на комментарі по RSS

Літо 2005. Руслана

 

Подорожувати можна як завгодно. Коли тебе кличе Дорога, її риси можуть проявитися у чому завгодно. Може, це сірий ранок та холодна кава. А, можливо, – яскрава, гаряча й ароматна піца на капоті сріблясто-сірої BMW. Або білий мордатий кіт, що за оказією зазирнув до тебе у вікно: поцікавитися, чи не бажає твоя руда кицька прогулятися у його товаристві. Може, це настирливий телефонний дзвінок. Телефон довго й істерично дзвонить, а коли ти береш слухавку, зв'язок переривається. Або незнайомий подорожній, що його випадково зустрічаєш у місті, каже:

– Обернись!

Обертаєшся і бачиш: крізь асфальт дороги там, де ти щойно пройшов, проросла конвалія, у лічені секунди виросла й розквітла. Повертаєшся знов – до незнайомця, та він зник; до конвалії, але її й сліду нема.

Зрештою, поклик почуто. І не має значення, чи знаєш ти куди прямуєш, чи йдеш навмання. Однак є маленьке спостереження: усі дороги чомусь ведуть до води. Починаючи з калюжі vulgaros, та закінчуючи океаном. Правда, сила притягання цілком пропорційна: якщо потяг калюжі ледве торкається свідомості (завжди ж ідеш не по мокрому і не посуху, а по краю калюжі), то потяг до океану – це стан душі, до того ж не завжди усвідомлений.

Шляхи переносу любого себе кожен вибирає як уміє.

Для когось – це рух по осьовій. Яскраво-біла лінія у світлі фар тікає під колеса, зникає десь за спиною, й так само нестримно рветься вперед – до невідомої мети. Здається, що це ниточка, що зв’язує міста, їх серця та серця людей…

Для інших – це рух паралельними прямими. Під рівномірний перестук колес, такий же рівномірний передзвін склянок, заколисуючий спів гітари та напівсердечну напівстатутну турботу провідниці.

Для тих, чий коефіцієнт притягання до великої води високий, завжди знайдеться свій хвіст білої піни за кормою (дельфіни по правому борту!), та супутник-вітер, що буде шмагати твоє обличчя і шарпати волосся, але не гнівайся, друже: так треба.

Для тих же, у кого згаданий коефіцієнт настільки низький, що переходить у від’ємну область і піднімає подорожнього над землею, завжди знайдеться добрий Дракон Аерофлоту. Він проковтне тебе, щоб, піднявшись у височінь, можна було подумки провести пальцем по карті за ілюмінатором та знайти свою стежку з одного міста в інше. Якщо, звичайно, Дракон не загорнеться у яку-небудь хмару для терморегуляції.

 

Цього разу Дорога постукала у моє вікно гілкою черешні, що росте під вікном. Сьома ранку. Сонечко визирнуло з-за хмарки, глянуло вниз (народ, в основному, спить – неділя, все ж таки), та й сховалося (досипати, мабуть).

– Якщо йому можна, то й мені – як раз, – вирішую питання підйому з ліжка і знову ховаюся під ковдрою.

Але вітер, здається, зі мною не згоден. Він залишає черешню у спокої, розчиняє кватирку, й стрибнувши до мене на ліжко, смикає ковдру:

– Ну що ж ти?!. Вставай! Нам на південь…

– На південь? – позіхаю я, – Що ж, море – це класно. Вважай, переконав.

Вибираюся з ліжка. Обов’язковий ранковий моціон: умитися – одягтися – склянка соку. Кидаю в рюкзак різні потрібні дрібниці типу зубної щітки, гребінця, пари запальничок, т.д. Так, гаманець та паспорт на місці. Час рушати! Поснідаю, мабуть, в дорозі.

 

Траса, як завжди, була доброю до мене. По обіді, з вищанням розпеченого в атмосфері метеорита, врізаюся у першу зустрічну хвилю Понта Евксінського. Потім ніжуся на березі, напрошуючись на засмагу білими боками.

Хвилі незворушно облизують прибережну рінь, з шурхотом перекочуючи камінці, й відступають назад у глибину, під прикриття сестер. Вітерець ліниво погойдує верхівки дерев, не цікавлячись особливо справами земними. Сонячні промені тиняються берегом, сушать рінь, несхвально косять на неосяжний водний простір, розуміючи: така туша їм не по зубах. Синій велет стиха зітхає у відповідь, відбиваючи світло. Вода іскриться, спалахуючи золотом.

Виходжу на набережну, насолоджуючись повітрям, теплом та смаком солі на губах. Піднімаю обличчя вгору до неозорої блакиті. У відповідь до мене тягнеться промінь й нахабно лоскоче ніс. Блукаю довго та натхненно. Зустрічаю дідуся, що пропонує зняти будиночок на березі. Будиночок виявляється маленьким та затишним. Вважаю пропозицію заманливою й погоджуюся пожити там декілька днів. Зустрічаю кількох знайомих, вітаюся, але спілкуватися нема настрою. Тож розходимося у різні боки.

 

Хилиться на вечір. Раптово, як це завжди буває біля моря, налітає вітер і починається злива. Повертатися в будинок зовсім не хочеться. Озираюся у пошуках серйозної схованки, й погляд вихоплює гостинно прочинені двері якогось бару.

– Яка недоречна ця вода з неба! Безперечно, в житті завжди є місце облому, – з такою невеселою думкою влаштовуюся за столиком чарівного бару «Острів Скарбів».

  Замовляю пиво, і переді мною з’являється кухоль цих ліків для смурної душі, увінчаний білопінною шапкою. Роблю перший ковток і киваю офіціантці: те що треба! Дівчина у відповідь посміхається та йде до іншого столика. Пиво, як завжди, діє на мене заспокійливо. Відкидаюся на спинку стільця й ліниво оглядаю заклад. В інтер’єрі – переважно корабельна тематика у стилі «Веселого Роджера». Навпроти барної стойки – сцена, оформлена під капітанський місток. Посеред сцени, на високому табуреті, сидить хлопець і співає під гітару. Задумливо розглядаю його, не дослухаючись до музики і тексту, але мимоволі вихоплюю рядок:

– …Обломів у житті не злічити…

«Що, хлопчику, думки читаєш?», – знову ліниво оглядаю зал. Він ніби розділений невидимою рискою на дві частини: столики біля барної стойки, та столики біля сцени. У першій половині, біля стойки, всі вони зайняті. Люди їдять, п’ють, спілкуються, абсолютно не звертаючи уваги на музику. В другій половині усі столи вільні, лише я зайняла один, під затишною неяскравою лампою. Слухаю незнайому пісню зі зростаючою цікавістю: хлопець співає про смуток і радість, про життя мандрівників світами, про різне… ніби про мене. Не марно я сюди зайшла, не марно. Правильний це вечір.

Гітара змовкає. Декілька разів плескаю у долоні у повній тиші. Музикант уважно дивиться на мене і злегка схиляє голову. Знаю: цього вечора він буде співати про мандрівників та неприкаяних, про тих, хто кинув виклик та переміг або загинув колись, про людей, які знають що таке траса та справжня музика, про людей: таких як він та таких як я. І знаю: він співає лише для мене.

Але все у цьому світі має властивість закінчуватися. Закінчується і негода.

– Час іти, якщо звісно не збираюся пустити тут корені, – подумки командую собі і встаю.

Виходжу на вулицю. Чисто вмите місто роздивляється своє віддзеркалення у калюжах і, схоже, цілком задоволене побаченим. Ялтинська набережна струшує з плечей краплі дощу, нашвидкуруч приводить себе до ладу і повертається до звичного ритму життя. Блимають різнокольоровими вогниками атракціони, статечно походжають уздовж набережної фотографи зі своїми екзотичними тваринами, гостинно прочинені двері тиру. Повз ці двері я не могла спокійно пройти з дитинства. З того часу нічого не змінилося.

– Якій зброї юна леді надасть перевагу цього вечора? – ґречно питає господар закладу.

Обираю гвинтівку з оптичним прицілом.

– Сьогодні у призовому фонді «Масандрівський» мускат, – повідомляє тирмен після того, як я ліниво відстріляла першу обойму.

– Які мішені?

– Вісім верхніх з десяти пострілів.

Методично знімаю верхній ряд. Господар ставить на стойку пляшку, а на стенд – мішені. Посилаю в ціль дві останні кулі, беру наступну обойму й знімаю шість тих, що лишилися.

  У той момент, коли на стойці утворилася четверта пляшка вина, в тирі з’являється ще один відвідувач.

– З якої зброї воліє стріляти пан у цей час доби? – цікавиться господар.

Обертаюся і пізнаю музиканта з «Острова Скарбів». Високий, стрункий, м’язистий, з правильними рисами обличчя й великими смарагдово-зеленими очима. Довге золотаве волосся заплетене у косу. Так, цього важко не впізнати.

Він обирає ПМ та з лінивим виглядом відстрілює першу обойму. Десь я вже бачила цю манеру…  Продовжую меланхолійно дірявити мішені. Але увага вже переключилася на хлопця, який тим часом виграє вдруге.

– Добре стріляєш, – піднімаю очі й зустрічаюся поглядом з цим ясноволосим дивом.

– З-зара перевіримо, у кого зір гостріший.

– О.К. – йому явно цікаво позмагатися. – Замініть дві мішені посередині, будь ласка.

Роблю класичну «мордячку» – два ока, ніс і тризубий рот. Знімаємо мішені. Моя «мордячка» вийшла цілком симетричною, на його мішені – один отвір з обшарпаними краями.

– Вся обойма в «десятку» – більш ніж непогано! Виявляється, цей хіпуватий хлопчина не лише,балалайку може в руках тримати.

– Мене звуть Роман, – рекомендується гітарист.

– А я – Лана.

 

З тиру виходимо, несучи в обіймах легендарний Кримський мускат. Спускаємось до моря. Сідаємо на березі, виставляємо виграш в бойовий порядок (що у побуті іменують “батарея пляшок”).

Перевернута чашка неба миготить вогниками зірок, укриваючи двох маленьких людей. Хвилі шурхотять камінцями. Вільно лине бесіда. Потроху знижується рівень вина ззовні і підвищується всередині.

– По закону сполучених посудин, у нас є два варіанти: йти спати або йти купатися, – задумливо промовляє Рома.

– Давай наввипередки! Хто першим допливе до горизонту, неодмінно місячною стежкою, – отримає… вічну молодість! – пропоную я.

Хлопець сміється, в очах танцюють іскорки (та такі, що в темноті видно!). Скидаю одяг поряд з джинсами та безрукавкою Роми. Входимо у воду. Вона теплим оксамитом огортає тіло, змиває пам’ять клітин про втому, оновлює душу. Хміль покидає свою недавню обитель, тане пелена перед очима. Світ стає ближчим, різкішим, яскравішим. Деякий час ганяємося за “вічною молодістю”. В результаті – ловимо один одного і вибираємося на берег.

Гуляємо по набережній, обійнявшись, як старі друзі. Знаходимо мій будиночок і довго стоїмо під ліхтарем біля входу, не наважуючись переступити поріг і зруйнувати чари  цієї літньої ночі.

В світлі ліхтаря Ромина тінь здається такою темною, густою, і дивовижно живою: повна ілюзія самостійності. Здається, ще секунда і вона підніметься з землі, скорчить зневажливу гримасу, і піде у своїх справах.

Звичайно, тінь цього не робить. Замість цього вона… наїжачується під моїм пильним поглядом! З рукавів просторого балахона показуються кігтясті лапи, насувають капюшон глибше на очі, і тінь знов нерухома.

Який балахон?!! Які лапи?!! Повільно піднімаю погляд: джинси, безрукавка, фенечки всілякі, по волоссю гребінець плаче, у величезних очах – приреченість. Стоїмо: застигли, як дві єгипетські піраміди. Дивимося один на одного. Чекаємо на щось.

– Може, поясниш?

– Ти не боїшся? – Рома відступає на крок, ховає руки в кишені, трохи сутулиться, і я майже бачу стіну відчуження, що починає проростати навколо нього.

– Для маніяка-убивці ти виглядаєш занадто нещасним…

– Красуня жартує, - бурчить Роман, и напруження тане в нічному повітрі.

 

 

Літо 2005. Роман

 

Моя головна проблема у тому, що я завжди опиняюся там, де щось має статися: хочу я цього, чи ні. Робота така. Без зарплати, вихідних та соцпакету. Знати б: який жартівник мене туди влаштував…

Скільки себе пам’ятаю – лишень трапиться на очі який-небудь виродок, одразу ж починається: в голові шумить, та всіляка гидота перед очима з’являється. То бачу темний провулок і цей: «Пару 25 коп маєш?» або «Спортсмен, значить – не палиш… Так дай кросівки поносити!». То – як він п’яним у калюжі власного блювотиння валяється або шалаву якусь єбе – брудну та заяложену. От якби ж то світлі мрії пристойних людей бачити, так ні! Бач, і сам добрішим став би. Хоча, кому що до того – добрий я чи ні. Родичів не маю, і здається ніколи й не мав. Принаймні я їх не пам’ятаю. Виростила мене давня бабусина подруга. Але і її вже давно нема.

Останні 10 років мені нагадував про тітоньку Оксану Террі – її пес. Проте собачий вік ще швидкоплинніший, ніж людський. Два місяці тому Террі серйозно захворів. Я сидів з ним безкінечно й безвилазно: вибирався лише до аптеки і супермаркету. Носив його погуляти на галявину біля дому. І ці дні хвороби тягнулися гумою: то розтягуючись у безкінечно довге нічогоневідбування, то раптом спресовуючись. Секунди падали зливою і тікали-тікали-тікали в нікуди. Як пісок в пісочному годиннику, лишень перевернути колбу неможна.

І от вона - та сама справжня самотність. Хто я тепер? Ким себе почуваю? Як жити далі? Питань багато. Гарний привід поїхати світ за очі. Кину обридлу роботу. Поїду… ну звісно, до моря, куди ж іще. Подивимося, що ще в житті вмію.

Виявляється, мого абиякого бренькання на гітарі й поганеньких (як я раніше думав) пісеньок вистачає, аби будь який бар зі сценою на узбережжі відкрив мені свої двері на пару годин вечорами. І, певна річ, трохи поділився виручкою. На їжу і маленьку кімнатку на трикутному горищі (зате з видом на набережну) вистачає, і добре. А прогулянки на свіжому повітрі взагалі безкоштовні. Почуваюся трохи стариганем Хемінгуеєм: вештаюся і згадую.

 

 

Осінь 2000. Роман

 

Інститутський парк. Осінь, пізній вечір, туман. Де не де ліхтарі блідо-оранжевими плямами світла не розганяють, а скоріше підкреслюють густу темряву. Пари закінчилися, навкруги порожньо і тихо. До метро пару хвилин неспішним кроком, але тут темнота створює враження віддаленості від усього світу. Люблю такі моменти, коли можна трохи відволіктися від метушні міста і просто помріяти на ходу. Але помріяти не дали. В мокрому повітрі ніби завис відчайдушний жіночий крик:

– Віддай! Вона не моя! Я у подруги позичила!

І глузливий регіт у відповідь. Рвучко розвертаюся. Метрах в 50ти від мене у колі світла від одного з нечисленних ліхтарів – навіть занадто банальна картина. Три «ерудита» в кепках-розумовідводах і спортивних костюмах оточили невисоку, худу дівчину. Вона відчайдушно чіпляється за сумочку, хоча зрозуміло, що це абсолютно безглуздо. Найближчий гопник рвучким рухом шарпає сумку з рук дівчини, вона втрачає рівновагу і починає падати, продовжуючи кричати.

Зриваюся з місця. Земля тверда, утоптана, вкрита листям: бігти легко. Світ бачу ніби у сповільненій зйомці. Дівчина вже біля самої землі. Гопник з сумкою в руках відводить ногу та з розмаху б’є її в обличчя. Гострий ніс черевика летить до своєї мети. Решта двоє повертають голови в мою сторону. Прикидаю на ходу: так, з розбігу збити центрового з ніг, повалить на землю… І несподівано сам ніби наштовхуюся на стіну, сповзаю на карачки, прямо під ноги цим трьом козлам. Перед очима мерехтять дивні картини: все той же гопник, але в різний час і в різних обставинах. Тільки-но був з сумкою, а тепер – весь в крові і з ножем у руках… Через секунду він вже б’є ногами в живіт якогось хлопця. Хлопець скорчився і лише закривається. Картини змінюються з калейдоскопічною швидкістю, і всі про те саме. Здається мене зараз знудить. Такі мерзотники не заслуговують на життя! Цей точно не заслуговує! Остання думка ніби кришталевим дзвоном дзвенить у голові і дивним чином протвережує мене. Шум у вухах і нудота відступають. Встаю, вирівнююся, і потрапляю просто під промені ліхтаря. Яка довга і густа в мене тінь…

І починаються дива. А я можу лише спостерігати за тим, що відбувається, збоку. Хоча я і є головна діюча особа. Чую свій голос: «За численні злочини…» Монотонно перераховую вбивства, крадіжки та побиття, що вчинив цей тип. Називаю імена жертв, котрих ніколи раніше не бачив і не чув про них. Відчуваю подив, але якось відчужено, ніби за скляною стіною. Ні з того ні з сього, моя тінь відділяється від землі, і це вже не моя тінь, а якийсь монстр в плащі з капюшоном, а під капюшоном – вовча голова. Однією кігтястою рукою він бере засудженого за шкірки, а другою скручує йому шию. Потім струшує тіло і воно, ніби порожня упаковка, спадає на землю. В руках у Тіні залишається інша тінь, точнісінько схожа на безталанного гопника. Тінь топчеться, мимрить і злякано крутить головою.

– Все дивасніше і дивасніше… – Бурмочу чи то собі, а чи то своїй Тіні. Ні: своєму Тіневі – він напевно чоловічого роду.

– Вирок ти ухвалив. Я його виконав. Тепер знову твоя черга: проводжай за Грань його душу, – підказує Тінь трохи скрипучим голосом.

– Ніби то мені ясніше стало, - обурююся я.

– Бери клієнта за руку, і поквапся, поки він танути не почав, – а то його душонка гидотна покарання уникне, – бурчить мій монстр.

– … … , – стою з виряченими очима.

– Відкриваю прохід за Грань, – попереджає Тінь. І вже зовсім собі під ніс, – от Провідники пішли! З кожним століттям тупіші! Легенд вони не читають, у казки не вірять… Табула раса!

Туман перед нами згущується, ущільнюється, починає клубочитися та кипіти. Тінь бере мене за руку. Я міцно тримаю гопника. Гопник вдає ходячий овоч. Робимо крок у сіре незрозумілощо.

 

 

Літо 2005. Роман

 

– Отака у мене робота… – зітхаю.

Лана слухає уважно. Вона намагається надати обличчю скептичного виразу, але широко відкриті очі виказують: вірить. Не хоче, але вірить.

– Але є і плюси, хоча вони не завжди видаються такими.

– Наприклад?

– Мене неможливо вбити. На роботі.

– Звідки ти знаєш? Були прецеденти?

– Не всі клієнти поступливі, – відкриваю безрукавку на грудях.

Зліва добре видно невеликий круглий шрам від кулі, як раз навпроти серця.

– ОК. Ти їх проводжаєш. За Грань. А там куди їх подіти?

– Передаю в руки… як би це назвати… відповідальних за перевиховання. Подробиці розповісти не можу.

– А як повертаєшся?

– Яке правильне питання, юна леді! – знайшла улюблений мозоль! – Тепер, здається, ніяк. За Гранню нема ні гори ні низу, ні права ні ліва. Є лише дороговказний вогник, точніше – був. До нього я і йшов. До того ж, не має значення, де я зайшов за Грань, виходив завжди на вогник.

– Що за вогник? І чому був?

– Цей вогник – світло беззастережної та безкорисливої любові. Так світить душа того, хто завжди любить і чекає, без умов і сумнівів. А тепер він згас.

У неї тремтять губи. І обличчя таке, ніби вона зараз заплаче. Не плач, ти тільки не плач. Так мені ще сильніше хочеться тебе обійняти. Та не можна. Це вже буде не просто в тирі постріляти й вина попити. А будувати стосунки – не для мене.

– Так вип’ємо ж за упокій душі Террі, – згадую про відкорковану пляшку вина, яку автоматично прихопив з собою з пляжу, виймаю корок і піднімаю тост, – за єдину мою близьку… ну, не зовсім людину, скоріш ірландського сетера, – здається я вже сильно нетверезий.

– Террі, ти був моїм єдиним другом останні 10 років. Жаль, що собаки живуть недовго. Нехай тобі буде добре у твоєму собачому раю.

 

***

 

Коротка серпнева злива вимила людей з пляжу. Лише біля перил набережної стоїть висока блондинка і милується яхтою, пришвартованою до пірса. Помітно, що недавно приїхала (занадто вже незасмагла). Та непримітний чолов’яга сидить неподалік на лавочці під деревом і милується дівчиною.

Лана, мабуть, вже у «Острові Скарбів». Ми домовлялися через 10 хвилин, але їй трохи ближче йти.

Проходжу повз чоловіка на лавочці, перетинаю лінію його погляду. І буквально фізично відчуваю, як рву собою нитку, що їх зв’язує. Нитка тріщить і піддається. Мене знов сповнюють картини, звуки, запахи. Сім дівчат – одна за одною. Ця – біля перил – мала стати восьмою. Високі, кощаві фарбовані блондинки, – вони схожі як сестри. А він одержимий. Високі ніколи не помічали його, дивилися понад головою… Він спостерігав здаля. Довго. Доки трапиться зручний момент.

…«Мотузка врізається у шию… Пальці ніг ледве торкаються підлоги. Так важко балансувати… Литки зсудомлює, ще трохи і дихати буде зовсім нічим.

– Думаєш, я збираюся тебе повісити? – маніяк уважно вдивляється у очі жертви, – Але ні! – Рвучко піднімає ніж й одним довгим рухом перерізає їй горло» … Випадаю у реальність.

От влип! Це тобі не сумирний лобуряка, що у одногрупника в бурсі мобілу відібрав і око підбив. Це маніяк. І він буде вбивати, доки його не зупинять. Дихати важко, ніби мотузка була на моїй шиї. Вибір простий: або я не повертаюсь з-за Грані, або цій негарній дівчині переріжуть горло, а потім наступній, і наступній…

Якби я мав вибір! Але насправді його немає. Механізм вже запущено. Ні я, ні Тінь не можемо завернути його назад. Монотонним голосом зачитую обвинувачувальний вирок. Тінь легким рухом скручує маніяку башку. Тіло залишається сидіти на лавочці. Душу ми швидко перетягаємо за Грань крізь ледве прочинені «двері».

– Ну, от і все, – думаю тоскно, – а там Лана в барі. Образиться, мабуть, коли я не прийду.

 

 

Осінь 2005. Руслана

 

У «Острів Скарбів» Рома так і не прийшов. Не повернувся він і до будиночка, де винаймав мансарду.

Коли термін оренди збіг, господиня будинку віддала мені Ромині речі. Вона пообіцяла терміново зателефонувати, якщо музикант якимось дивом з’явиться. Хоча неозброєним оком було видно, що у дива ця пані не вірить. Здається, вона вважала мене повною дурепою, хоча й по-жіночому співчувала. А може, вона і має рацію. Та це вже не суттєво. …«Абонент поза зоною досяжності. Залиште голосове повідомлення»…

 

Минуло три тижні. Я повернулася додому. Цього разу цивільно, потягом.

Вечір, диван, плед, чашка чаю. Цікава книжка, але зовсім нема настрою читати.

Зненацька посеред кімнати з якогось сірого каламутного незрозуміло чого вивалюється Рома. Мокрий, змучений і сам якийсь сірий. Він здивовано озирається навкруги. У мене в голові починають товпитися різні дурні й недоречні думки. Типу: «Звичайна ж кімната. Нема чому так сильно дивуватися!» або «Де тебе носило цілих три тижні? Ти що пішки йшов?» Але озвучити їх не можу, бо голос від несподіванки десь пропав.

Рома помічає мене, і гамму його виразів обличчя можна номінувати на Оскар. Тут радість і переляк, полегшення і порив бігти назустріч, і знову страх. А я намагаюся зобразити обурення, але губи самі неконтрольовано розпливаються у придуркуватій посмішці.

– Все одно вже спалилася! – думаю я, й кидаюся до Роми в обійми.

 

 

_____________

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>