Війна-матка

Війна-матка

Субота, 15 квітня 2017 г.
Проглядів: 115
Підписатися на комментарі по RSS

*

У двері постукали. Вона одразу насторожилась: у селі всі були свої, і заходили всі без стуку. Стукали, пригадала вона, лиш одного разу, три місяці тому, коли забирали його. Глянула на матір — та теж була стривожена. З тих пір як помер батько, через її чоло пролягла глибока зморшка, зараз вона напружилась. Мати кинула протирати посуд і мовила:

— Заходьте!

Двері зі скрипом відчинились, занісши до душної оселі свіже літнє повітря і з ним — гіркий та їдкий запах солдатства. Вояк, зарослий, з припухлими очима, в тугій шкірянці поверх форменного гамбезону та дертому підшоломнику, тримаючи обвітрену руку на руків’ї меча, важко ступив за поріг хати.

Обличчя матері зсіріло, дівчина відклала шитво і звела погляд на матір, а потім — на солдата; їй довелось примружитись щоб розгледіти постать чоловіка на тлі залитого сонцем ґанку.

— Опростіть, шо турбую. Впустите? — він втомлено і насторожено окинув поглядом сіні і, не чекаючи дозволу, увійшов, сіпаючи рукою меч на поясі.

— Що вам потрібно? Тут немає чоловіків. Чи Конфедерація уже забирає на війну й жінок? — господиня різко кинула в ночви рушник, і склала руки у боки. Дівчина відчула, що тривога, яка перед тим непевно висіла, нині схопила її за горло, а її серце загупало, відлунюючи у скронях.

— Ну шо ж ви так, невдячно. Кюрко́ніґ про вас, до речі, дбає. — темними очима з-під важких набряклих повік він ще раз пробігся сіньми; його погляд зупинився на глечику з водою на столі. Він рвучко рушив до нього, на півкроці, втім, зупинився, спитав, — Я вип’ю, ви не проти? Жарко надворі..

Незважаючи на кам’яне обличчя господарки, він підійшов до глека й пожадливо припав до нього, рясно зрошуючи краплями кошлату бороду.

— Тобто, дбає? — дівчина розправила фартух і втупила погляд у непроханого гостя.

Солдат витер тильною стороною долоні краплі води і перевів погляд на дівчину; у його очах загорівся вогник.

— Ви, певно знаєте, шо навкруг — війна? Хати палять, мужиків рубають, дівчат — псують. А князь Федрік хоче вас захистити.

На згадку про війну їй потьмарилося у голові. Вальд… Скільки часу минуло відтоді, як його забрали? Як він, тримаючи на плечі списа з прив’язаним клунком з пожитками, намагаючись тримати спину рівно і усміхатись, як він завжди їй всміхався, прощався, говорив до неї востаннє? Скільки вона тоді не спала? Ніч? Їй казали, що у неї була гарячка, витирали губкою сшерхлі губи, але вона не відчувала жару. Вона відчувала страшний і гіркий, мов іржаве залізо, холод глибоко в грудях.

— Захистити? Та я ж бачу. — мати спересердя сплюнула, — Дране, брудне, немите, а захищати лізе. В хату ломиться, до людей чіпляється!

— Ви обережніш будьте зі словами. — голос солдата став хрипкуватим, вояк важко стукнув глеком по столу, інша його рука, що вже була відірвалася від меча при поясі, погрозливо стисла руків’я.

— Наказ князя Федріка прибитий у вас до церкви: збирайте своє манаття, беріть, що зможете і щоб до заходу сонця вимелись із хат. Підете через гори, там перебудете, хлопці вас супроводжуватимуть. Все що лишете, до півночі пустимо з димом, ’би не дісталось ворогу.

Мати сторопіла. Дівчині стало зле: сонячне світло з відчинених дверей сліпило очі, все ж інше розпливалось і перетворювалось на темні плями; кров шуміла у вухах. А як же він її цілував! Коли загін уже розтанув вдалині і вітер вже не доносив нерівного барабанного бою, вона облизувала спухлі губи, збираючи сіль сліз із кутиків роту, а потім, вже будучи в гарячці, відчувала його обличчя перед своїм, так близько, що його риси розмивалися, і важив уже не зір, а дотик і запах.

— Ясно? — вояк дивився вже втомлено і, наче, розгублено, ліву руку він залишив на поясі, правою потягнувся до глека.

— Що за.. маячня? — голос жінки був слабким і придиховим; вона глянула у затягнуте пузирем вікно: надворі теж крутилося кілька солдатських постатей.

— Все так. Селище виселяється. — відповів солдат, допивши, після хвилі мовчання, — Збирайтесь.

— Мій синочок… — солдат питально подивився на матір і провів долонею по вусам. — Він побіг за річку купатися… казав, щоб до заходу не чекала.

— Нічо’, вернеться. Всі повертаються, так чи інакше.

Вояк востаннє окинув приміщення поглядом і рушив до виходу.

— Давайте-но, збирайтесь.

На мить їй, здавалось, стало ліпше, вона згадала, як він обіцяв що повернеться, безумовно — переможцем, зі скарбом, одним-двома неглибокими шрамами і історіями про далекі землі.

— А коли ж ми повернемось?

Солдат стиснув кулак і спробував усміхнутись — вийшло криво і негарно.

— Ніколи, дівчинко, боюсь, що ніколи.

Вона вдивлялась у це обличчя — засвітлене сонцем, перекошене гримасою, потерте й зморшкувате, вдивлялась у темні жили на носі й на повіках, на скошлану бороду й брови, на очі, страшні, сумні й люті, з дрібними зіницями і луснулими судинами на жовтих білках. Коли він пішов на війну? З ким прощався? Кому і що обіцяв? І чи повернеться він сам, чи бодай вірить у це?

Повіяв протяг, у ніздрі вдарив різкий і важкий запах. Вона пожадно вдихнула повітря, проте душність заповнила її легені; зіниці закотилися під повіки. Світ став темним і в’язким. Останній звук, що до неї долинув — рипіння дверей, що зачинялись.

 

*

Ми йшли вже другий день. Ми несли, тягли, котили все що могли з собою взяти: худобу, вози з пожитками, мішки, клітки зі свійськими птахами — нічого не має дістатись ворогам.

Пейзаж почав помітно змінюватися: ліс рідшав, ставав більш хвойним, почастішали пагорби й яри, а гори ставали все ближче і ближче. Гори… Вони обіцяли нам, беззахисним, укриття та притулок від ворожої сталі і полум'я. Там ми будемо в безпеці. Звісно… Принаймні так нам сказали люди князя Федріка.

Ні… Це безпека для нього — Його Ясність убезпечили себе від натовпу голодних ротів. Тепер Його Ясність витримають довготривалу, жорстку облогу.

 

А що буде з нами? Наче комусь не все одно, що станеться з нами? Так, спочатку ми дійдемо до гір. Там є велике плато. До нього складно дістатись — шлях вгору довгий, виснажливий, всіяний скелями і уступами, подекуди він більше схожий на величезні кам’яні сходи ніж на дорогу. Тож дійдуть далеко не всі…

Хтось поверне назад — захоче зберегти вози з майном чи худобу, вони підуть рівнинами та лісами замість гірських стежок. Та рівнини всіяні згарищами і могилами — там вже пройшла війна. Інші ж підуть далі.

Хтось не зможе йти сам, благатиме про допомогу — та війна робить людей жорстокими, змушує ставити своє життя вище за мораль і цінності. Тож ми лишатимемо за собою всіх тих непридатних до походу старих, слабких, хворих... Та ми будемо іти, бігти, тікати, ховатися від ворога. Ми будемо свято вірити у примарних варварів, дикунів, що вбиватимуть, ґвалтуватимуть, забиратимуть у рабство, коли наздоженуть нас. Так, ми полишимо слабких і старих помирати, ми навіть не звертатимемо увагу на тих, хто зірветься і розіб’ється — не буде часу на скорботу та поховання. Кожен з нас буде думати тільки про те щоб врятувати свою власну шкуру.

 

І от ми, ті, що залишились в живих, прийдемо до омріяного плато. І ми свято повіримо в те, що нам сказали, повіримо в безпеку. Не тому що ми любимо князя, ні — просто ми хочемо в це вірити — ми хочемо бути в безпеці.

І тоді, коли ми відчуємо це, ми зупинимось. Ми подивимось назад, вниз, у долину, і запитаємо: навіщо нам потрібна ця безпека? Від кого ми маємо тут ховатись? Що ми можемо втратити?

І коли це станеться, ми зрозуміємо, що ми — ніхто. Лише купка селян без оселі та прихистку. Ми втратили все, що мали. Спочатку, на війну пішов чи не кожен третій чоловік, лишивши жінок, старих, хворих та дітей. Потім князь наказав кожному з нас віддати для потреб армії зерно та худобу. Тепер же ми самі полишили напризволяще всіх тих, хто не міг іти далі. І ми скажемо: “війна забрала у нас все”.

І ми будемо звинувачувати долю, війну, князя… та будь-кого! А потім знову подивимось вниз — і просто плакатимемо. Бо побачимо, що від нашого рідного краю лишились тільки гіркі, солоні на смак, спогади в серці та стовпи диму на обрії. Це палають наші доми.

І саме тоді ми зрозуміємо — ми ніколи не повернемось до дому. Єдиний шлях до спасіння — це шлях далі. І ми рушимо далі, через гори та дикі землі, шукати собі новий дім.

 

*

Тут, у горах, зірок на небі було значно більше. Їхнє яскраве світло сліпило очі, та заплющити їх вона не могла — його мертве обличчя не йшло з голови. Сон її не брав. Вона думала про його широко розплющені вічі, осклілі й порожні, про сухі набряклі губи, сплутане волосся на лобі і моторошно-бліду шкіру — шкіру мерця.

Його поховали сьогодні на світанні, майже одразу ж як він помер після півтораденної гарячки. Два дні назад він бігав десь із хлопцями лісом. На ранок почав накульгувати. На вечерю, коли доїдали солонину з залишками сухарів, він не взяв ні крихти до рота. Заснув він уже за північ, тієї ночі з ним була мати. Наступного дня він ледве встав. Солдати сварилися на матір, кажучи кинути його, твердячи, що він не доживе до світанку. Врешті, його поклали на спорожнілу з-під м'яса підводу, ледве вмовивши залишити вола тягнути її бодай день. Його били дрижаки, очі дивились у безмежну синю висоту. Спочатку мати, а потім і вона сама його напувала; пив він багато, хоч багато води стікало його щоками на сіно. На вечір пропасниця тіпала його навіть під двома ковдрами. Вона чула, як люди шепотілися про нього, як про мертвого, а на її погляд відводили очі чи співчутливо кивали.

Ніч вона провела з ним, дивилася на його очі, на два блискучі живі скельця на виснаженому дитячому обличчі, витирала хворобливий піт з його чола, вкладала просотану водою і оцтом губку йому до роту — він уже не міг ковтати воду, і стиха говорила: до нього, до себе, до Бога.

Вона не витримала, коли на обрії, за горами почало займатися до світання. Повіки важко склепились, а голова безвольно схилилась на голоблю.

 

Його поховали сьогодні на світанні. Вона ще не прокинулася, але відчула вранішню прохолоду, що висіла туманом і лежала росою.

А ще вона відчула на собі погляд. Материн погляд, важкий, як жорна, як ця дорога, як усе життя. Дівчина привстала, протерла сухі очі.

Суглоби крутило, серце важко калатало. В сорочці, босоніж, по росі, вона повільно йшла крізь сірий ранковий туман на звук. Хтось уже прокинувся і йшов, хтось лише починав прокидатись. Тихо шепотілись. Не плакали.

Могилу викопали на узбіччі, як і завжди. Піщаниста земля легко піддавались заступам, вони з тріском рвали дернину і викидали на сторону сухий сіро-вохрий ґрунт.

Копали троє: старий Олькис, худий хлопець, і молодий солдат — коли стало зрозуміло, що полишити тіло непохованим селяни не дадуть, гуптвір конвою наказав чимшвидше покінчити з цим молодому солдатику, вихідцю, як казали, з Превештіса.

Ховали брата в його ж сорочці й гачах, несвіжих і спрілих — ніхто не мав чистого рядна, навіть рогожі; точніше — просто не дав.

Людей було небагато. Напівсонні жінки з потупленими додолу лицями, тихо перемовлялися, переступали з ноги на ногу.

Приходський священик стояв осторонь і дивився на навколишніх з сумом і наче з соромом. Коли тіло опустили в домовину, він почав проказувати молитву. Його нерівний зі сну голос хрипів; він урвав молитву і відпив води з бордюга, що його подав Олькис.

Вона не слухала. Їй було байдуже до того, як її брата прийме Бог. Вона думала про те, що ніколи не зможе прийти до його могили. Що тіло з неглибокої ями вириють вовки. Вона думала про братову самотність. І про самотність свою.

 

Вона зрозуміла, що навряд чи зможе заснути. Привстала на ліктях з вогкого сінника. Ковдру знову насунула до плечей — ночі в горах були холодні. Недалеко, за нею, лежало, притулившись одна до одної, кількадесят жінок, від їхніх згорнутих у ковдри тіл у нічне повітря здіймалося похропування і важкий кислий запах.

Біля ватри напівсиділи, напівлежали солдати; вони стиха перемовлялись, переборюючи сон, і час від часу здригались: чи то від холоду, чи то від рідини, що її пили.

Табір зі сторін лісу оточували підводи. Їх стало менше від початку шляху — припаси закінчувались, а вози порожніли, тож їх лишати обіч чи кололи на дрова, а коней і волів забивали.

Чоловіки, власне, старі та діти, спали з іншого від вогнища боку, їх було значно менше за жінок, може з тузінь.

 

Дівчина важко зітхнула і заплющила очі. Весь день по його смерті вона йшла немов у тумані, дивилася перед себе невидющим поглядом, не їла і ледь трохи пила. І лише зараз до неї почали повертатись чуття: у вуха, звиклі за день до густої тиші, вдарив скрекіт коників. Вона закліпала, роззирнулась навкруж. Почула і решту звуків: похропування сплячих людей, хрипкуваті голоси солдатів, і ще один звук, від якого вона насторожилася та обернулася: негучні кроки, ступання босоніж росяною травою. Від лісу, минувши вози, йшов хлопець, місяць освітлював його світлу чуприну. Помітивши її погляд, хлопець приклав палець до губ.

З подивом вона дивилась як він, сторожко роззираючись, підійшов до неї і сів обіч.

— Що ти тут робиш?! — вона сказала це заголосно, хлопець замружився і ще раз підніс палець до губ; вона сама злякалась свого голосу.

— Тихіше. Я поговорити прийшов.

Вона вдивилася у хлопцеве обличчя; здається, впізнала його гострий ніс, худі щоки, очі під тонкими бровами.

— Ти.. ти його знав, так?

— Тихіше, кажу ж. — прошепотів той і невдоволено мотнув головою. — Так, я знав твого брата. — він сидів навпочіпки, вона помітила, що в руці він щось тримав. — Мені шкода. — додав він за хвилю.

— Тебе звати Склана, так? — він дивився на неї з цікавістю.

— Так. Ти не з нашого села. З Превештісу?

Той кивнув. Потім відповів:

— Так. Я його не знав доки.. доти… Тобто, я його тут зустрів. Ми з ним здружились.

Хвилину обидва мовчали.

— Він був таким.. щирим, твій малий. Таким.. живим.

Вона не плакала, коли він помер. Просто наче впала у сон наяву. Почуття до неї лише повертались. І зараз вона відчувала, скільки в ній назбиралося сліз. За брата, що згорів на світанні у лихоманці. За усіх нещасних і немічних, що ще помруть, не дійшовши нікуди. За дім, який вони з матір’ю кинули, за всі речі й місця, втрачені назавжди. Її губа сіпнулась, погляд скаламутнів. Її стрясло схлипування, сльози запекли у кутиках очей; вона негучно розридалася, раз по раз відкриваючи рот, як риба, викинута на берег.

— Ну що ти? Не плач; тихіше, нас почують… — хлопець виглядав розгублено, ба, налякано: він сторожко глянув на сплячих жінок. Потім сів біля дівчини і незграбно пригорнув її тіло, що здригалося у судомах плачу. Схлипування стало тихшим. Хлопець відчув, як дівчина намагається його обійняти.

“Які холодні в неї руки” — здригнувся він.

— Ти голодна? Я бачив, ти нічого не їла на вечерю.

Після відчуття розпуки прийшло відчуття голоду. Різкий біль у животі пронизав її. Вона заплакала знову, тулячи очі у його гостре плече.

— Я тут приніс ягоди, ми з хлопцями нарвали в лісі. Їж, вони солодкі. І не отруйні, ми перевірили. — він обережно вивільнив її з обіймів, нахилився до її лиця і усміхнувся, простягаючи їй ягоди у забризканій соком долоні.

Вона обережно, по одній, брала ягоди і клала їх на затерплий від плачу язик, радше піднебінням, ніж зубами розчавлювала їх і сковтувала кислуватий сік і жорстку шкірку. Вона слабо відчувала їхній смак, у роті й горлі ще було солоно від сліз, але вона відчувала як ягоди зі слиною опускались униз до порожнього шлунку.

Вона протерла руками очі, прокліпала і, нарешті, подивилася на нього зблизька. Усміхнулася.

— Дякую.

Хлопець кивнув.

Хвилину вони сиділи та мовчали.

— Ти думаєш про нього.

— Так. — помовчала. — Про те, як йому самотньо. Як це все не по-людському.

А про що думаєш ти?

— Думаю, чи ми кудись таки дійдемо.

Він дивився на неї серйозно, напружено.

— Не знаю... — вона задумалась. — Мабуть, головне — йти. Це найліпше, що ми можемо робити.

Той кивнув. Сиділи, слухали нічне сюрчання коників. Хлопець дивився у небо, на зорі, потім — мотнув головою, здригнувся.

— Тобі холодно? — вона знову сказала загучно, засоромлено примовкла. Простягнула хлопцеві ковдру. Той глянув на неї і почав пробувати зводитись на затерплі ноги:

— Ні, не треба. Я вже йтиму, там у мене є свій лежак.

— Уже?

Дякую, що прийшов. Тільки.. тільки можеш залишитись ще трохи? Розкажи мені щось.

— Що тобі розказати? — хлопець сів назад.

— Не знаю… Розкажи, що ти бачив у лісі?

— А ти хіба не ходила туди?

Вона заперечно мотнула головою.

— Ну що… Все як і в долині. Дерева, щоправда, інші. Стежок менше, треба через хащі лізти. Іноді можна знайти ягоди, — він їй підмигнув, — якщо постаратись.

— А звірі? Я чула, як вили вовки.

— Сам не бачив, але Ворф, він бачив. Казав, мов поблимав очицями й пішов у хащі.

— Не страшно у лісі?

— Ні. Тут страшніше.

Вона заплющила очі. Її хилило на сон.

— А знаєш, кажуть тут, у горах, росте потай-квіт. Хто його знайде —все життя щасливим буде.

Вона усміхнулась:

— І що, не знаходив?

— Ні. Його просто так не знайдеш. Вона спочатку має наснитись, ти тоді уві сні стежку до нього побачиш, а тоді вже зможеш натрапити. І тільки ти сама, він тому і потай-квіт, що для інших невидимий.

Вона усміхнулась.

— Дякую тобі. Що прийшов, і що розказав.

— Добраніч. Бажаю, щоб тобі він наснився. — сказав він і схопився на ноги. Вона кивнула йому у відповідь і дивилась, як він обережно обходить табір.

Коли він уже підійшов до своєї частини, вона нарешті лягла й укрилася ковдрою до вуха, підібгавши її спереду. Заплющила очі.

— Сподіваюсь, тобі там теж добре й затишно, братику. Хай на ранок все буде добре. І хай Бог нас виведе у безпеку.

 

*

Коли приходить війна, коли люди виходять зі своїх домів, тримаючи в руках сокири, палі та вила, щоб пліч-о-пліч стати на захист своїх земель, своїх дітей та батьків, вони виходять щоб пройти через страшне випробування залізом і полум’ям. І для багатьох воно буде останнім.

Але вони готові битися до останньої краплі крові, до останнього подиху, готові помирати. І вони помиратимуть гідно. Помиратимуть з думкою про тих, кого вони люблять, з думкою про те, що віддали своє життя не дарма, віритимуть, що ті, хто залишились вдома, отримають надію на краще життя і щасливе майбутнє.

 

І навіть звичайний юнак, поет, ремісник чи землероб, який до цього дня жодного разу не тримав зброї в руках, обламає стрілу, що стирчить з його плеча, і, згадуючи свою кохану, свою мати чи молодшого братика, своє безтурботне дитинство, леваду на якій він пас корів чи ягнят та ліс, в який він бігав по ягоди, зробить більше на один подих, на один крок, на один удар.

В його очах відображатимуться тільки ніч, чорна наче вугіль, та помаранчеве, яскраве, кольору Сонця, що заходить, полум’я — смерть та жах; він стоятиме на колінах, не відчуваючи однієї ноги, міцно стискатиме казенний спис і повторютиме про себе її ім’я.

Його щоками котитимуться важкі гарячі сльози, обпікатимуть шрами, потраплятимуть в рот, дряпаючи своєї солоністю язик, та його вуста вже не будуть скривлені у гримасі страху та болю, ні — він буде усміхатись. Усміхатись, схиливши голову над повергнутим ворогом, усміхатись, дивлячись на ворогів ще живих, десятки, сотні, що виринають з ночі, диму та піднятого вітром попелу — ні, ніхто з них не відчуває і ніколи не відчує те, що відчуває зараз він.

І він буде усміхатись, забувши про біль, страждання, забувши про таку близьку смерть, про занесений над його головою ворожий меч…

 

*

З-за блакитних верхівок ялин та смерек з’являлись промені вечірнього сонця, відбивались від прозорої, ніби кришталь, поверхні гірської річки, де лишали помаранчеві, дивовижної краси відблиски. Вода стрімко бігла далі, на північ, крізь далекі незнані землі, зливаючись з безліччю струмків та річок, до безкраїх морських просторів.

Дівчина скинула одяг і обережно ступила у воду. Вона мала поспішати; завтра вранці їхній табір рушить далі, на схід — вона має відпочити цієї ночі. Вода була холодною, майже крижаною — та вона встигла звикнути до цієї річки, поки ти

Вона повільно заходила в воду, вдивляючись у своє відображення — незважаючи на втому і довгий виснажливий шлях, вона була гарною, навіть красивою. Зайшовши в річку по пояс, дівчина занурилась на кілька секунд; відчуття чистоти, змитого пилу і бруду, змішалось з шоком і потрясінням від холоду — дівчина скрикнула і сміючись вибігла на дрібну берегову гальку.

Одягнувшись, вона сіла на велику, вкриту мохом, скелю, що стирчала край берега. Взяла розмальований візерунками, дерев’яний гребінець — колись їй подарував його Вальд.

 

Вона розчісувала волосся, заплітала косу і пригадувала дивний сон, що вона бачила цієї ночі рука, що що зриває лілею. Уві сні все було розмито, немов в тумані, все крім квітки — та, молочно-біла, засвітилась, засяяла багряним, наче кров, світлом, коли її зірвали. Може це та сама квітка про яку їй розповідав вчора парубок?

Поглянула на сонце, що підіймалось все вище над деревами — треба вертатись. Кілька кроків і почала бігти. Стежка була вузька, заросла чагарниками, звивалась між камінням, скелями й деревами, підіймалась вгору.

Раптом світ перевернувся — мандруючи мріях і спогадах, теплих, наче обійми коханого, вона перечепилась через за коріння.

— Не гоже такій дівці, та й одній блукати горами — дівчина піднялась і побачила перед собою кремезну постать.

— Я не сама… — її голос звучав не впевнено, загалом вона, сама себе ледь чула. Вона підійнялась на ноги і позадкувала.

Чоловік зробив крок вперед; він був високий, широкоплечий, войовничої зовнішності. Та його заросле, понівечене свіжим шрамом, що тягнувся від самої скроні до шиї, обличчя, крива посмішка, темні блискучі очі лякали її. Вона хотіла тікати, була готова летіти вниз схилом, розбитись на смерть. Він схопив її за руку вище ліктя і потягнув до себе.

— Не бійся, дівко, я ж не зроблю нічого поганого — він засміявся. Крик так і застиг у неї в грудях.

 

*

Так буває, коли народ виходить захистити свої доми і свою землю. Та тих з нас, хто пішов, були одиниці, і ті, в більшості своїй — гнані наказами князів та короля. Вони пішли. Можливо хтось з них і знайшов радість у боротьбі, та всі вони знайшли смерть. А ми, забувши про них, втекли.

Багато з нас лишились в горах: роками, обглитані стерв’ятниками кістки білітимуть на Сонці, застряглі між скель, каміння та гілок чагарників, нагадуватимуть поодиноким подорожнім, страшну історію цих місць.

Та все ж ми перейшли. Ми дістались Вердщини. Земель багатих і заможних, що вже не один десяток років не знали війни. Земель, що живуть своїм життям: тутешні люди забулись у своїх проблемах, побуті, дрібних сімейних сварках; тутешні люди далекі від війни. Ми дивимось на них, і заздримо — вони щасливі, хоч самі цього не розуміють, щасливі у своєму клопоті та турботах.

Вони дивляться на нас зі співчуттям і жалістю. Та ми, голодні та брудні, огидні їм; вони навряд чи уявляють, через що нам довелось пройти. І вони бояться нас. Таких, як ми, женуть з корчми, відмовляючи у нічлігу; на таких як ми косо дивляться, подаючи глек води з криниці, якщо подають взагалі. Коли ми йдемо вулицею, люди зачиняють вікна Віта гукають дітей з подвір’я до хати.

Доля розкидала нас чужиною. Ми знайшли новий дім — та цей дім не наш, нам тут не раді. І нас розкидало невідомим краєм наче кільце сіруватого диму, поривом вечірнього бризу розвіяне на морських просторах.

 

*

У двері постукали. Вона ліниво підвела очі на розсохлі двері й скрипучо крикнула:

— Дівко, ану відчини! Чу’ш, гості при’шли!

Служниця, що нарізала овочі, з дзенькотом відклала ніж на стіл, нашвидку протерла руки ганчіркою і, так і тримаючи її в руці, кинулася до входу. Відкинула гачок і засув і відчинила рипучі двері. Завмерла обіч, не знаючи, що робити далі і туплячи очі на ганчірку.

— Так, а тепер геть до себе, і не висовуй сі, поки не скажу.

На порозі стояла схилена чоловіча постать. Не зважаючи на темінь надворі і тьмяне світло, що йшло від печі і кількох каганців, на його зарослому обличчі було чітко видно глибокий шрам, що тягнувся від скроні до підборіддя.

— Заходь, солдатику, заходь. — проскрипіла стара.

Чоловік здивовано витріщився, потім кивнув сам до себе й зайшов і став перед стіл. Вона ретельно вивчала його поглядом, якого він уникав. Натомість він задивлявся на різьблений сволок, на горщики на печі та пуки сушеного зілля на покутті. В дальній кімнаті, майже цілком темній, як йому здалось, щось висіло й гойдалось.

— Сідай уже, не витріщай сі.

Солдат підсунув ослін і сів за стіл.

— Ну, кажи, з чим при’шов? — її некліпні очі втупилися у нього з-під павутини зморшок і важких складок старечого обличчя.

— Ну.. Я.. словом, хлопці… — він ковтав слину і переминав пальці, — хлопці.. казали, мов ви, бабо.. теє.. знаєте…

Вона цикнула язиком, посміхнулася й помахала пальцем:

— Е-е-е, солдатику, я тебе не про то питаю! З чим при’шов, солдатику?

Солдат, схоже, зрозумів про що мова й почав похапцем розв’язувати торбу, що висіла на його плечі. З торби від витягнув півкільця ковбаси, кілька яєць і мірку пшона і виклав усе це на стіл.

Хольґа не відводила погляду. Солдат кивнув і розв’язав калитку при поясі, видобувши звідки кілька срібняків. Глянув на стару і витяг ще два.

— Добре, не з пустими руками при’шов. — сказала вона, загрібаючи зморшкуватою та порепаною рукою гроші. Врешті, відвернулася і крикнула вглиб хати. — Дівко, забери й поховай усе!

Служниця увійшла з торбиною і, відводячи очі від солдата, нахилилась над столом і забирала ралець. Той ласо вивчав її і скушував губи, та відчувши важкий погляд господині, перевів погляд долі і став розглядати розсохлі дошки столу.

— І дрів у вогонь підкинь!

Дівчина, відклавши торбу на піч слухняна взяла з коша кілька тонких полінець і вкинула у вогонь. Глянула на коцюбу, потім на господиню, взяла торбу і подріботіла до дальньої кімнати, зачинивши двері.

Стара важко встала і пошкандибала до печі. Видобула звідкись з-під фартуха якесь зілля і вкинула в червоне полум’я. Крехтячи, взяла важку коцюбу і заходилася ворушити вогонь. Почепила її на місце і повернулася до столу. З печі здійнявся жовтуватий дим, поширюючи приміщенням п’янкий гіркуватий запах.

— То шо, солдатику? — мовила, сідаючи на ослін. — При’шов поспитатися про долю, про життє, про дівок? Певно, таки про дівок? Ачи про війну?

— Та, що там та війна. В сраці я її мав. — мовив повільно. Потім глянув у спорожнілу на десяток срібняків калитку, з підозрою додав: — А ви, бабо, справді не збрешете? Все що буде, скажете?

— Ма’ш сумнів? — вона звела кошлаті брови і, не кліпаючи, дивилась на нього.

— Нє. — відповів, ковтнувши слину. — Вірю. Кажи. Кажи, все що знаєш.

Вона кивнула, глибоко вдихнула і витягла оксамитний мішечок, з якого витрусила в порепану долоню дрібні кісточки.

— Сайте! Тойде! Вайде! — лунко крикнула і м’яким, завченим рухом висипала їх на стіл.

Хвилину вона сиділа непорушно, глибоко вдихаючи та уважно вивчаючи кісточки. Потім сказала вже іншим, глибоким голосом:

— Тяжке у тебе життє, солдатику. А як глянути, то в кого воно легке? Але он, у всіх людей матка як матка, а у солдата війна — матка. А любиш ти свою матку, ой любиш. Страшною любов’ю любиш! Але шо ж? Хіба ти в тім винен? Та ж усі ми люде. А шо то люде за потвори насправді, то ти й сам зна’ш. Бо надивився таки на них, ой, надивився! Та й іншим показав, не без того.

Багатьох ти на вічний сон спровадив. А самому, ачей, не спиться? Бо ж гризько якось, бо ж холодно. Черв’яком наче щось заповзає і підточує, так? Ти, може, на то й не зважаєш, бо що ж, молодий ще, а жити треба, і жити так, як хочеться. А як глянеш, то скільки того життя? Скільки тих літ лишило сі? І скільки ти змарнував? І страшно.

То ж от шо, солдатику, розкажи-но мені про себе. Розкажи, шо хотів би розказати.

 

Від диму йому сльозилися очі та паморочилося в голові. Слухав він заворожено, час від часу кивав та сковтував слину. Потім повільно, перекочуючи кожне слово набряклим язиком відповів:

— Та-ак. Це ти добре сказала, стара. Таки знаєш ти толк. Гарна ти все так.. описала. То ти просиш, щоб я розказав про те як мені воювалося, так? Добре… Добре мені воювалося. Я, можна сказати, новою людиною став. Красивішою. — він непевним рухом пальця ткнув себе у шрам на щоці. — Багатшою! Та добряче таки багатшою, якщо, сука, можу так грошвою розкидатися! — іншою рукою він поплескав себе по поясу. — А міг би ще багатшим зробитися! Пам'ятаю, от якось здибали ми кинутий обоз, значить, ворожий! Нє, брешу, гірше того дезертирський! І там серед усілякого добра, і поранені валялись. Тим, що вже давно б мали богу душі віддати, ми — довго не возились — горлянки — чик-чик — порозтинали. А один там, недобиток, почав, так і так, благати щоб йому води дали, а він за те скаже, де він удома, мов, скарб заховав, а він, виявляється теж з Курав’я, земляки ми. Ну, нам води на нього не жалко було, потім ми його навіть від мук смерті позбавили. От тільки товариш мій тодішній, Йорґ, по пораненню, як додому вертався, то теж в Курав’є заскочив і все начисто, гівнота, вигріб.

 

Раптом з дальньої кімнати почувся пронизливий дитячий плач.

Солдат стрепенувся і, наче з острахом, глянув на стару. За зачиненими дверима почулись кроки дівчини-служниці.

— Приходила тут одна. Місяці зо два назад. З черевом. Мала була. З виду — чотирнадцять весен. — стара говорила повільно і спокійно, некліпно дивлячись у вічі солдатові. — Нетутешня була, то чуло сі. Казала, прийшла була аж з-попід гір, ти, солдатику, знаєш, чого б люди звідти ішли. Казала — сирота, та то мені й не важило. Про дитину — одмовчувала сі. Та то й ясно. Коли отак приходять, то воно й ясно, одкідь та дитина.

Солдат мовчав. Йому хотілося потупити очі й не бачити зморшкуватого, репаного, бридкого обличчя старої, а найбільше — її клятих очей. Та щось не давало йому відвести погляду, ба, навіть зрушитись.

— При собі нічо’ не мала, хіба гребінець мальований, та нічо’, дитину я, як бачиш, прийняла. Гребінець той я в колиску вклала, хай малому буде.

Двері з кімнати відчинилися, увійшла дівчина. Ховаючи очі, взяла з печі горнятко і швидко вийшла. Солдат перевів на неї погляд і стиснув кулаки.

— Сама, правда, Богу душу віддала. Та й то краще. Досить їй уже було страждань на цьому світі

— Як — “богу душу віддала”? А це хто?

— Так і віддала. Слава, що дитину народити змогла. А як приходила сама, то й поховали її тут тихо, на узліссі. А це — помічниця моя, вона десяту весну вже у мене.

Ступай собі з Богом, солдатику. Іди, воюй, чи живи як людина, коли зможеш. Бережи себе і навчись любити не тіко свою матку-війну, а й своїх дітей — більше нічого тобі я не пораджу.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>