Відвідувачі

Відвідувачі

Понеділок, 21 лютого 2011 г.
Мітки:
Проглядів: 2471
Підписатися на комментарі по RSS

Спека нестерпна... Котре то вже літо так? Та й не тільки літо... Дощик ледь покрапотить поночі — от, як учора, — хоч раз на тиждень, та й то добре.

Я підсунувся на лаві, щоб заховатись від палючого сонця у затінку будівлі. Уже вкотре саджу виноградну лозу − а та все ніяк не прийметься. Ні сортова, ні дика — просто дивина... Хоча би плюща якого... Так і стоїть той металевий остов, що не спромігся стати живою альтанкою. Минулого літа племінник привіз маскуючу сітку — мовляв, давай тобі тут колориту додамо, гасієнду зробимо; будеш пити холодний чай і почуватися справжнім парагвайцем. Посміялися, та й зробили. Пам'ятаю, і заночував я на тій лавочці — Стьопу до власної кімнатки відправив, як би той не опирався... хм−м... А вночі авто мимо торохнуло, а чи фарами сяйнуло — і так мені Афган відгукнувся, ледь ранку діждав. "Ні, — кажу, — Степанцю, не хочу я Америки, мені Азії вистачило під саму зав'язку."

Вистачило... Видно, не так уже й вистачило, якщо ця незвична спека і сюди за мною дісталася. Чуже, нехарактерне для наших земель літо.

Я ліниво розплющив очі. Сонячні промені знову лизали пекельними язиками мої ноги. Ворушитися не хотілось. Відчував себе вараном у асфальтованих джунглях. Прагнення нерухомості. Вимушеність до дії. Рухи стрімкі й швидкоминучі — щоб знову склякнути.

Найкраще було б зараз біля Стоходу. Чи на одному із тих безіменних лісових озерець, котрі щедро розпорошені у лісах за Ковелем. Певно, це пекло закінчується там, де й асфальтовані шляхи. Хоча... Подекуди ще самостійно спалахують торфовища — цього не передбачиш. Та й серце... Наодинці — зась. Раптом що — ніякі мобілки не допоможуть. Хіба що знайти тіло.

Я криво посміхнувся. Чомусь пригадалося моє повернення. Алік ще тоді після перших привітань та дружніх обіймів ляпнув зопалу: "Добре виглядаєш! Загарчик немов із курорту!" Ох, як же я тоді його човп!.. А потім зібрав рюкзак, узяв пляшку — ні, певно, дві, — та й зник на три доби. На березі такого собі неназваного озерця я сидів, пив і думав. Не знаю вже, яка сила мене вела, як я із глузду не посунувся чи в петлю не вліз. Певно, щось таки примусило переглянути своє відношення до світу. Не образити мене Алік хотів. То він на себе казився. Що здоров'я не дозволило служити з нами. Що Стьопка зостався там. Що я прийшов не зовсім неушкодженим. А він...

І я пробачив його. І зрозумів, що ми вже навряд чи будемо друзями. Що навряд чи у мене взагалі будуть друзі. Я вповні осягнув власну самотність.

Так, найкраще було б зараз он на тому краєчку майданчика, під густими кленами. Біля вертольота, де так пахне пожухлою травою і гарячою гумою коліс. Та це занадто далеко від брами. Хоча, у цю пору відвідувачів майже немає.

Як правило, бажаючих подивитися військову техніку не бракує. Авжеж, у якому ще музеї тобі дозволять так запанібрата ставитиcь до експонатів? Я тільки "за". Мені подобається увага, особливо — дитяча. У першій половині літа, ледве−но продзвенить випускний, у школах починаються літні табори відпочинку. Я за стільки років уже й графіки складати міг би: коли, з якої школи котрий клас чекати, а коли — з району. Хоча, ті попередньо по телефону домовляються. Дисципліновані освітяни у районах... молодці... І відповідальність у них вища... хм−м...

А в кінці літа народ поступово роззосереджується. Сільським — роботи, не прозирнути, а міські, як правило, потяглися тісними шеренгами на курорти — бовтатись у солоній супниці моря, думаючи, що оздоровлюються. Буває, за добу ні душі не зайде. От, як сьогодні. Але то таке...

Я позирнув на годинник. Опів на п'яту. Ще трохи − і можна буде зачинятися.

Я знову посунувся, намагаючись утриматися в тіні й на лавці, проте це вже стало моїм останнім форпостом.

Вони з'явилися раптово. Чи, може, то я задрімав? В принципі, провулок проглядається чудово — дивно було б не помітити наближення. Троє. Дівчина, юнак і дівчинка років п'яти. Цілеспрямовано минули браму і привіталися.

Я окинув їх поглядом, повним цікавості. Дивні якісь... Немісцеві, чи що? Я настільки звик бачити тіла і обличчя, відмічені здоровою, та й не дуже здоровою засмагою, що їхня блідість різала очі, немов замерзле озеро посеред липня. Може, скандинави?

— Чи подивитися можна? — запитав юнак.

— Прошу, — запропонував я, підводячись, — та ми незадовго зачиняємося.

— На це не піде багато часу в нас, — запевнив хлопець із якоюсь ледь усвідомленою недоречністю в мові.

"Може, ірландці, чи ісландці?" — я продовжував розмірковувати далі. Хоча то й було зовсім неважливо.

Відвідувачі пішли углиб майданчика, якраз туди, де сонце палило нещадно. Я спробував собі уявити, як оці тендітні сіверяни намагаються втриматись на розпеченій броні танка, щоб зробити декілька знімків напам'ять. І від однієї думки про це виникло бажання заховатися ще далі в тінь. Я зайшов у музейну будівлю, щоб вгамувати спрагу. Напнув на голову старенького солом'яного бриля. Певно, треба обійти майданчик перед закриттям, хоч як мені не хотілося б залишатися поза межами впливу сонячного проміння. Треба проконтролювати отих диваків. Хто зна, чого від них очікувати?

Проте, бажання відвідувачів поспілкуватися випередило мою до них бюрократичну недовіру. У нарямку будівлі музею прямував хлопець.

— Можете розповісти нам про усі ці машини? — запитав він. Чогось подібного я і очікував.

— Ну, про всі, певно, ні, а про деякі з них — звичайно. Я із ними знайомий особисто, — я посміхнувся.

— Нічого, я зазніму?

— Будь−ласка.

Хлопець вийняв якусь новомодну штукенцію на кшталт слухавок від фонендоскопа. Тільки кінця із мембраною не було, а замість нього посередині ковзала напівпрозора сіра кулька. Цікавенно так ковзала, вільно, навіть якось хаотично, немов у підшипнику. Він уп'яв кінці пристрою собі до вух (чи за них — за волоссям не видно) і кулька завмерла на рівні гортані.

— Якийсь новий блютус? Європа? — запитав я обережно. Моя цікавість, звідки ж вони прибули, аніскілечки не зменшилась.

Хлопець розсіяно кивнув, проте уточнювати не став.

— Ви кажете, що ви знаєте декого з них особисто. Ви друзі?

Я розгубився. Дивне питання... Друзі? Не думаю... Проти волі дружити не будеш. Що за каверза?..

Я, було, відкрив рота, щоб відповісти, та хлопець знов невизначено кивнув і поуважнішав.

— Чому — друзі? Як — друзі?.. — розгублено запитав я, — Просто деякий час працювали разом (ну от, і я вже про них, як про істот... ), — я внутрішньо посміхнувся, — деяких я знаю ще з дитинства, як пам'ятники.

— А зараз вони хто?

— Хм−м... — я ставав усе збентеженішим від слів, котрі ніколи раніше не виникали у моїх думках, — певно, залишилися ними ж. Тільки змінили місце дислокації і були розжалувані.

Я дивився на гармату — і уявлалася вона мені відставним полковником у військовому санаторії. Я дивився на Су−7, котрий колись сріблястою стрілою злітав на захід посеред одного з міських перехресть — і бачив капітана, поплямованого брудом "хакі", не дуже тверезого, не вельми зібраного, розчарованого. Себе.

— Деякі з них потрапили сюди після розформування своїх військових частин. Ну, — я зам'явся, — мов люди у дім престарілих.

Раз уже вони говорять про машини, як про живих людей, може, цим молодим−цікавим так зрозуміліше?

Рухаючись повз ПУ, дівчинка раптом кинула погляд у її бік — і якось так склалася навпіл і впала додолу. Я злякався. Чомусь я підсвідомо боявся чогось подібного.

Кулька в пристрої хлопця колихнулася туди−сюди, як намистина під невидимими пальцями у низці чоток. Юнак знову якось недоречно−розгублено кивнув. Його подруга узяла дитину на руки.

— Може, викликати "швидку"? — стурбовано проказав я, — Дитина все ж таки... На вашому місці я б не шуткував. На півночі нема такого сонця... — та мене зупинив їхній веселий сміх.

— Ні, будь−ласка, — промовив хлопчина, — вона вже підвелася.

Дівчинка й справді стояла, не просто бліда — аж геть посіріла. Вона промовила щось таке по−своєму, протяжне, сповнене голосних — немов проспівала.

— Що робила ця машина? Вона дала людині смерть?

Невже ця дитина — екстрасенс? От вже, ніколи не вірив у ту маячню. Проте, були речі поза межами мого розуміння. Як от ця. Я просто залишав їх для переосмислення.

Почав здалеку:

— Ну... участь у боях вона не брала. І взагалі, з'явилася тут досить давно. Майже новою. Кажуть, що на навчаннях вона вбила людину... Начальники забобонно списали її куди−подалі. До нас.

Я замовк, а хлопець іще зосереджено дослухався. До навушників? Може, у нього там перекладач?..

Юнак озирнувся на дівчат, молодша ще щось сказала — тоді він кивнув. Ми рушили далі. Минаючись із МіГом, запропонував їм залізти всередину. Я знав, що то улюблений експонат багаточисельної публіки. Бо ж так принадно — відчути себе пілотом винищувача! Проте, як не дивно, вони відмовлись. Це, напевно, перші відвідувачі за моєї пам'яті, що поводилися, немов і справді у музеї із застережними табличками "руками не чіпати!". Дівчинка знову щось проспівала по−своєму. Старша пояснила:

— Іса каже: беззубий вихолощений хижак. Не треба принижувати його жалем, — і вони незворушно пройшли повз. Я ж задумливо проказав їм навздогін:

— Він, вочевидь, воював...

Указавши на БМП, хлопець продублював, змінивши інтонацію:

— Він, вочевидь, воював?

— Хто його зна... — я розвів руками. Хоча, думав я собі, певно, що так. На такому ж і мене... І мені... І Стьопку...

Я тут ніколи довго не затримувався. Відвідувачі слухняно рушили за мною. Така жадана тінь ставала все ближче. Уже вчувалися пахощі розморених трав і гуми... Поміч близько... Тримайся, Степанчику...

Немов примарилось... Глюки — як то кажуть. Прийшла пора підлатати дашок... Досидівся на сонечку — аби самому не гепнутись...

— А ця машина воювала? — ми стояли біля Ан−2, у просторіччі — "кукурудзника".

— Ця? Певно, ні... Хіба десь на сході, у забезпеченні. Рятувала поранених, робила розвідку... можливо... — я знизав плечима, — Він більше по цивільній лінії, на повітряних сполученнях.

— Хм−м... — юнак аж кивнути забув, таким йому, певно, це дивним здалося. А дівчина повторила:

— Ця машина рятувала людей.

А маленька Іса навіть підійшла до неї і провела долонею по закрилку.

— Оця напевне рятувала людей, — я показав у напрямку вертольота, — Я знаю. Мі−8 вивозив біженців із одного понівеченого землетрусом міста багато років тому. Це героїчна машина.

— Теж пам'ятник? — якось недоречно запитав хлопець.

Я засміявся, поплескавши металічну округлість:

— Усі ми тут пам'ятники минулих воєн...

Жарт із присмаком гіркоти.

Дівчинки поряд не було. Ми обійшли машину повз засклену кабіну. Мала лежала всередині металічного черева нерухомо — руки вздовж тіла. Та, коли підійшли її супутники, підвелася і розсміялася мідно.

— Вона справді рятувала людей. А мала би воювати, — сказала старша, — дивно...

— Чому дивно? — запитав я, — коли війна або яке інше лихо, завжди є кого рятувати.

Та вони не дослухали. Юнак навіть перервав мою репліку.

— Будь−ласка, можна ще уточнення?

Мені видавалося чудернацьким його "будьласкання". І що ж тепер — "будьласкати" у відповідь?

— Так, звичайно.

— Підправте мене, якщо потреба. Буду питати.

Ні, усе ж кумедно він висловлювався.

— Ці машини зробили, щоб брати участь у боях... щоб воювати. Але більшість із них не воювали, а тільки вчили людей думати, як воювати. Деякі навіть людей рятували... А одна так хотіла воювати, що дала людині смерть... вбила, — він сказав це так, ніби зважуючи звучання, — і її списали? Відмовились використовувати? А чому?

— Ну... Мені важко це пояснити... — тут людей не відучиш красти, убивати, брехати, не те, що машину, подумав я собі.

Хлопець знову кивнув не до речі і допитуватися не став. Ми рушили у напрямку брами.

— А для чого війна? — раптом запитала дівчина, — Для чого робити машини і вчити людей думати, як воювати?

"... ох, чудний день сьогодні! Воістину — день чуда і любомудрія!" — промовив я в думках. А, можливо, було сказано тільки "любомудріє" — дуже вже мені подобалось це старовинне слово.

— Дивні ви, молодь. І запитання ваші дивні. Чи вчитеся де?

— Ми — хм−м... — хлопець задумався, — вивчаємо алогічність машин. Ну, таких, — він обвів жестом майданчик, — старих... і нових... А вона, — негарно ткнув довгим тонким пальцем у малу, — транс... логічність хм−м... органіки. Хм−м...

Бачу, дуже вже я його збентежив. Органіки... хихи... Аж ніяково — міг би просто не відповісти чи вигадати щось. А так... Приємно, звісно, що потішив мене, старого... Іронічніше не скажеш...

Вони зупинились і, вочевидь, чекали. О, так!.. Відповіді.

— Для чого війна? Складне запитання... Певно, щоб відновити справедливість.

Іса щось провокалізувала. Дівчина переклала:

— Недоладність! Щоб відновити справедливість, треба відновлювати гармонію, а не брати участь у боях. У боях несправедливість росте, мов трава. Або справедливість не проростає, як лоза.

Дитина увесь цей час уважно вдивлялася мені у вічі. Мені стало трохи моторошно. Невже я для неї — транслогічна органіка, засіб для вивчення? Це ж на яку екскурсію я підрядився?..

Мені не було що відповісти. Я й сам не розумів, чому люди воюють — хоча й пройшов війну. За владу? За гроші? За справедливість?.. Можна продовжувати довго, але відповідей все одно катма. Я поглянув на годинник.

— Уже час. Час зачинятися.

— Час зачинятися, — повторив юнак, поглянувши на мій зап'ясток. Тоді я якось імпульсивно зняв старий командирський годинник і надягнув йому на руку.

— Це наш час, — сказав я, — час воєн, що залишилися в пам'яті.

Тоді він вийняв чудернацьку кульку і затис її у моїй долоні. Його рука була приємно прохолодна на дотик. Мов замерзле озеро посеред липня — згадав я...

— Це наш час, — луною озвався хлопець, — час, де воєн не залишилося навіть у пам'яті.

Як же, мабуть, то чудово — щоб воєн не залишилося навіть у пам'яті. Я вірив, що такий час існуватиме. Поглянув на кульку і уявив: оцей безіменний юнак також буде інерційно позирати на свій зап'ясток у далекому світі та й гадати: "І що то воно таке?". Це мене потішило.

Я потиснув їм руки, однаково прохолодні. Присів до Іси. Та проспівала: "Атамайї!", — чи почулося, — узявши моє лице у свої рученята, а дівчина із посмішкою сказала:

— Буде справедливо, якщо тут виросте виноградна альтанка...

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>