Ведмідь, банші, три яйця, або Експедиція в крижану пустелю

Ведмідь, банші, три яйця, або Експедиція в крижану пустелю

Субота, 28 лютого 2015 г.
Проглядів: 1302
Підписатися на комментарі по RSS

Собака, майже не кліпаючи, дивився на мене простодушними чорними очима. Від лютого холоду, що стояв навкруги, собацюру трясло, як невмілу балерину під час важкої партії. Її висуплений язик вже почав вкриватись інеєм, а невинний погляд продовжував мене пронизувати вже кілька хвилин.

Сумління гризло мене не гірше за гострі собацюрині зуби. Навіть вітер, нестерпно завиваючи, імітував собачий лай.

- Ааа, чорт, - я заховав кинджал, який тримав у руці більше хвилини, назад у піхви.

Переді мною виляв хвостом останній собака, що вижив в цій бісовій експедиції. І, якщо вже йому не судилось вибратись з цієї крижаної пустелі, то нехай це буде від його власної слабкості, а не від моєї жорстокості.

Я підійшов до останньої, що в нас залишилась, нарти та дістав звідти банку концентрату. Відкрив її паровим ножем та поставив перед собакою. Собака з вдячності лизнув мою руку та приступив до трапези.

Я тихо погладжував його за вухом та розмірковував як вляпався в таку халепу.

Що ж, якщо ми звідси виберемся, Захарій буде винен мені значно більше ніж кілька золотих пезлів...

***

Сонячний день ледве встиг заявити своє право на володарювання, коли у мої двері голосно постукали.

Я прокинувся миттєво. Стара звичка, яка з'явилась у мене під час служби в королівському гандійському флоті Антатії.

Не встиг я скинути свою нічну сорочку, (не зустрічати ж гостей у неформальному одязі) як у двері знову загримали.

- Зараз, - вигукнув я та поспіхом почав натягувати брюки.

Вдягнувся, подивився в дзеркало. Вигляд, як завжди, сміховинний.

Вже за один мій зріст, який дорівнював одному метру та шістдесят три сантиметри, наді мною могли глузувати. Та низькорослих людей доволі багато. Але на додачу до цього я мав руде волосся, яке на багатьох людей впливало аналогічно дії червоної шмати на бика, та кривий ніс зігнутий донизу. За це на флоті мені доволі швидко дали прізвисько "Пташка".

Та все ж я сподівався, що хоч якась солідність була наявна в моєму вигляді.

Про всяк випадок я завжди зустрічав всіх гостей при параді. Раптом пощастить, і це буде роботодавець.

На жаль, я помилявся. За дверима стояв мій старий друг, Захарій Бідокуй. Мої плечі похмуро опустились.

- А, це ти! - не привітавшись, сказав я. – Ну, заходь.

Я відступив убік та пропустив давнього приятеля всередину.

- Чого сумуєш, Остіне? - поправивши свої окуляри, промовив Захарій.

- Тобі добре казати, в тебе є постійна робота, - я провів друга на кухню та почав вовтузитись з вогнем. - Якщо б тітка Мімуза не залишила спадок своєму улюбленому небожу, то я б уже був волоцюгою.

З першого погляду Захарій Бідокуй справляв дивне враження. Маючи неспритне тіло, його очі, частково прикриті вузенькими окулярами, помічали найменші деталі. Він був вдягнений у прості шерстяні шаровари та шкіряний жакет, з-під якого стирчав комірець білої вовняної сорочки. Дещо неохайно, але не це найбільше привертало в ньому увагу.

На овальному знаці, причепленому до жакету, було зображене більш витягнуте зелене око. Знак означав причетність носія до Королівської Академії Наук, а зелений колір приписував вченого до кафедри світописців. У королівстві Шторму таких вчених називали натуралістами. Пфф, що за недолуга назва!

Я врешті-решт запалив вогонь, поклав варитись каву, приготував дві філіжанки та сів навпроти Захарія, який вже встиг зручно вмоститись на різьблених стільцях моєї покійної тітоньки. Ніжки стільців, зроблені з ебенового дерева, були матово-чорного кольору та зображували різних тварин, де початок однієї тварини водночас являвся кінцем іншої. На мій погляд, дещо вульгарно.

- То чим зобов'язаний твоєму візиту? - прямо запитав я.

- Я отримав замовлення від Рунограду, - скоромовкою сказав Захарій.

Я нахилився до нього майже впритул та глянув у його карі очі.

- Ну і падлюка ти, Захарій, - повільно прошипів я. - Знаєш про мою проблему. Знаєш, що через неї мене вигнали з флоту та ніхто не бажає брати на роботу вже півроку. А ти приходиш в мій дім та ще й вихваляєшся!

- Та... Та ж нічого такого, - запинаючись, сказав вчений. - Я хочу тебе субпідрядником взяти. Ти ж знаєшся у навігації.

Я застиг на півслові та замість простої лайки з мого горла видерлось щось нечленороздільне.

Півроку не мав роботи, а коли трапився шанс, накричав на роботодавця.

- А в Рунограді проти не будуть? - обережно запитав я. - Там люди доволі забобонні.

- Їм не обов'язково знати хто ти такий, - всміхнувся мені Захарій.

Як же мені пощастило, що він не злопам'ятний.

- Скажемо, що ти мій двоюрідний брат, - продовжив науковець. - Я ж не тутешній. Перевірити неможливо.

- Ех, Захарію, - скорбно промовив я. - В тому й річ, що ти не тутешній. Наші імена не виглядають так, ніби ми з однієї нації.

- Так назвись Остапом, і справі кінець!

- Ти пропонуєш мені відмовитись від шляхетного родового імені кам Габлінів? - обурився я.

Захарій повільно підвівся та сказав:

- Приємно пробайдикувати ще півроку!

Він вже зібрався йти, як я його зупинив.

- Добре, добре! Іншого виходу все одно немає.

Захарій всміхнувся та запхав ліву руку собі за пазуху.

- Ось твої документи, - сказав він, простягаючи мені невеличкий стіс паперів.

- От холера, ну і самовпевнений ти! - сміючись, промовив я.

Глянувши в папери, я відразу помітив своє нове ім'я.

- Остап Габлук, - прочитав я вголос та скривився. З моїх вуст це звучало аж надто неприродньо. Тепер я розумів, у якому положенні були іммігранти в Бултоні, коли над ними насміхались місцеві жителі.

- Потренуйся на дозвіллі, - промовив Захарій. - Тобі не повірять, якщо ти власне ім'я сказати не зможеш.

Вода закипіла. Я швидко налив її у філіжанки та знову поглянув на вченого.

- То у чому суть замовлення?

- Ти чув про полярну гонку?

- А хто ж про неї не чув, - вдавано обурився я. - Конунг королівства Шторму Світязь уклав парі з нашою королевою. Переможе той, чия національна експедиція першою дістанеться Північного полюсу.

Після сказаних слів гучне сумління вкололо мій мозок.

- Ти ж не хочеш сказати, що ми в експедиції? - запитав я та після кивка Захарія додав, - але до чого тут Руноград?

- Там вирішили скористатись зручною можливістю, - пояснив Захарій. - Ти знаєш, що чорнила, які використовуються в їхніх магічних рунах мають досить незвичне походження? Хоч руноградці і намагаються зберегти секрети виготовлення, та ходять плітки, що своїми магічними властивостями руни завдячують чорнилам певної тварини, яка зветься ферляром.

Захарій перервався в поясненнях та зробив кілька ковтків вже трохи охололої кави.

- Так ось, вже доволі давно відомо, що в полярних умовах проживає підвид ферлярів. Ось чому в Рунограді бажають долучитись до експедиції. Вони хочуть дізнатись властивості чорнил полярних ферлярів.

- А чому вони не звернулись до конунга Шторму?

- А вони і звернулись, - Захарій хитро посміхнувся. - Ситуація виходить доволі заплутана. Протистояти тут будуть не тільки королева Антатії та конунг Шторму. Тут має місце протистояння між науковими академіями цих країн. Але й це не все. Здається, в Рунограді назріває розкол, тому загін з такою самою ціллю, як у нас, буде присутній і в експедиції штормових.

- Заплутав ти мене, Захарію, - почесав я підборіддя. - Можеш сказати чітко, в чому полягає наше завдання?

- Знайти та описати полярних ферлярів та, за можливістю, доставити назад їхні яйця.

- Ось це вже краще, - промовив я. - То вам потрібен досвідчений навігатор?

- Я взяв тебе не тільки через це, - трошки скривився Захарій. - Якими ми б не були друзями, але цього також мало. Тобі характерні психологічна стійкість та фізична витривалість. Та й твоя постійна супутниця може стати корисною в пригоді.

Я ледве не поперхнувся останніми краплями кави.

- Той дух апріорі не може бути корисним, - з великою долею іронії промовив я. - Ба, більше! За своє життя ця панночка завдавала мені тільки шкоди.

Захарій заперечно похитав головою

- Завдавали шкоди тобі інші люди, а не вона. Ти просив мене пошукати про щось подібне, то я й подався на історичну кафедру. Твої ж предки були мельтами, правильно?

Після мого кивка Захарій продовжив:

- У цього народу є міф про духа, який попереджає про наближення смерті. Одні джерела свідчать, що він виглядає як стара жінка з білим волоссям та в білому плащі, інші - навпаки, описують його як молоду біляву дівчину. З твоєї ситуації виходить, що обидва варіанти правдиві.

- І позбутись цього неможливо? - з надією спитав я.

- Ти ж сам знаєш відповідь.

Я скривився. Не хотілось чути те саме, що до цього казали мені більше десятка окультистів.

- Ну і чим цей дух може бути корисним? - саркастично промовив я.

- Все дуже просто. Ти бачив його у вигляді старої баби, коли тобі загрожувала небезпека, а коли все ставало спокійно, він перетворювався на молоду дівчину.

Слова Захарія змусили мене задуматись. І справді, стара баба з'являлась в кризовій ситуації, і потроху молодшала, коли ситуація вирівнювалась. Якби я жив у джунглях чи пустелі, такий супутник був би дуже корисний. На жаль, я живу в суспільстві, де правили забобони. І це ще мені пощастило. В імперії Гастон інквізиція вже давно б мене на вогнищі спалила.

- Добре, вмовив, - я підняв руки, ніби здаючись. - Яка винагорода?

- Всього двісті золотих пезлів. Сто від Рунограду і ще сто від казначейства, - Захарій всміхнувся коли побачив мою реакцію.

В мене відпала щелепа. Ця пропозиція більша за отриманий мною спадок.

- Будь п'ятнадцятого числа цього місяця на причалі, - науковець дістав з-за пазухи пачку паперових грошей. - Ось габлени. Національна валюта моєї країни. Конвертуй у пезли та купи все, що тобі потрібно. Спеціалізоване спорядження отримаєш на борту.

Захарій похилив голову.

- До зустрічі, Остапе! Дякую за каву.

- До зустрічі, Захарію, - я трошки зам'явся. - І дякую тобі.

Захарій ще не встиг вийти, як на кухні спалахнуло біле сяйво. Наді мною нависла білява жінка зрілого віку.

Я подумки вилаявся. З часу нашої останньої зустрічі вона постарішала.

- Захарію, - покликав я. Вчений обернувся. - А як звуть цього духа?

Науковець обернувся, вкотре поправив окуляри і промовив:

- Його називають Банші!

***

- Чорт! Чорт! Ааа, біс би тебе забрав, - кричав я, проте це аж ніяк не допомагало. Моторні сани невпинно сповільнювали свій шлях. Я перестав лаятись та кілька разів вдарив рукою головну панель. Сани, немов образились, випустили велику кількість пари та повністю зупинились.

Три дні тому ми покинули основний склад експедиції, який залишився зимувати в одній з бухт кінці острова Сорра. Перед нами великим тягарем нависло завдання пройти в іншу частину острова. Сто тринадцять кілометрів в одну сторону! Окрім мене та Захарія в нашому маленькому поході брали участь ще двоє.

- Що ж, цього слід було очікувати, - повільно наближаючись до мене, сказав один з учасників походу.

З тих пір, як ми відкололись від основної експедиції, ця руноградська срака встигла ґрунтовно мене дістати.

"Срака" була великою, зріст метр дев'яносто. Її рівний ніс яскраво контрастував із відтопиреними вухами. Волосся на "сраці" було вугільно-чорне, а звали її Натан.

- Я відразу казав, що моторні сани будуть малоефективними в полярних умовах, - продовжив своє триденне скигління руноградець. - Але ж хто мене слухає?

А хто ж сраку слухати буде?

- Доведеться тягнути на собі, - повільно злізаючи з саней, промовив я.

- Я передбачав такий варіант, - сказав Захарій, який підійшов за мить до моєї фрази. - Та все не так погано. Собача упряжка все ще ціла. Туди ми складемо більшість спорядження та провіанту. Нею керуватиме Натан. В нього більший досвід. Скоро ми досягнемо половини шляху. Там трошки розгрузимось та влаштуємо проміжний склад.

Захарій говорив спокійним вріжноваженим тоном. Дивовижно, наскільки змінився мій друг, поставши перед дикою природою. Ніколи не скиглив та справно виконував всі свої зобов'язання. Він був лідером, але, коли треба, слухався більш компетентних в окремих питаннях мене або Натана.

- Черрі, йди сюди, - гукнув Захарій останнього наймолодшого члена нашої експедиції, Черрі Варрарда. Він був помічником Захарія. - Розвантажуємо сани, будемо тягнути власними силами.

До нас наблизився світловолосий юнак. Його колись начисто виголене підборіддя сильно заросло. Квадратні щелепи хлопця яскраво свідчили про антатійське походження, а світло-сірі очі ясно виблискували в місячному сяйві.

Спочатку планувалось, що в дорогу ми вирушимо на тугринських поні. Та, як тільки ми причалили до острова, вони всі подохли. Що ж, конина була доволі смачною, але вчора ми розділили останій її шматок. Тепер доведеться  харчуватись пемміканами, ґалетами та вершковим маслом, а я б віддав всі статки тітки Мімузи за пакетик цукру!

Розклавши все у нарти, ми запрягли самі себе та вирушили в путь. Всього в нас були три нарти. Одну тягнув я, іншу – Черрі. Зі своєї нарти Натан із задоволеним обличчям керував собачою укряжкою. Собак взяли тільки заради нього, адже руноградці не визнавали техніки, і за це я йому дякував, але його високомірність діставала кожен день дедалі більше.

З погодою поки щастило, тому, коли ми позбулись саней, то просувалися пішки навіть швидше, ніж із санями. Було тільки мінус вісімнадцять за Кельсієм.

За один день ми змогли пройти більше десяти кілометрів. На половині шляху розклали проміжний склад, Натан запакував його руною оберегу. Незважаючи на всі запевнення Натана, я сумнівався, що руна протримається до нашого приходу.

Після розгрузки я сподівався, що стане йти легше. Я помилявся. Здійнявся потужний вітер, а температура опустилась до мінус шістдесяти. Рідина в середині наших мозолів замерзла і тепер кожна наша дія супроводжувалась пекельним болем. Наш неодноразово замерзший одяг перетворився на щось на кшталт фанери. Про плавні вигини ми давно забули, тепер ми нагадували один одному персонажів дивних картин художників-абстракціоністів. Якщо б я вдягнувся в повний обладунок з криці, то зміг би рухатись вільніше, ніж в цьому "фанерному" одязі. На лютому морозі одяг замерзав майже миттєво, тому нам доводилось відразу ставати в робочі пози. Одного разу Черрі забарився і весь день, поки він тягнув нарту, йому  доводилось дивитись в гору та милуватись вічнозахмареним нічним небом.

За тиждень після закладення проміжного складу сталася наша перша втрата. Кілька собак провалились під сніг. Два з них пошкодили собі лапи. Врятувати їх можливості не було. Собаче м'ясо не пропало даремно та було згодоване їхнім сородичам. Такий от спосіб переродження сили.

І після загибелі собак сталося те, після чого моя витримка дала тріщину. Зранку спалахнуло біле сяйво. Мене знову навідала стара подруга. Настільки старою я її бачив тільки під час великої морської баталії на островах Рунуа. Тоді мене було поранено в плече та перебило ногу.

Із кожним кроком її сиве волосся опадало, а шкіра морщилась. Але я не з тих, хто повертає назад просто так.

- Залиш мене в спокої, бісове створіння, - мій крик потонув у завиванні вітру. Натан, який з напруженим обличям допомагав собакам тягти нарту, підозріло смикнув головою.

Захарій постійно питав мене про Банші, а я йому постійно брехав. Його надзвичайно сильний бойовий дух, який несподівано проявився в цій експедиції, був важливим і підтримував навіть мою тріснуту витримку.

Лиш за шістнадцять днів ми майже підійшли до мису, на якому оселились ферляри. Зупинились ввечері в кілометрі від нього.

- Ну, що ж, - потираючи руки, промовив Захарій. - Завтра йдемо на полювання за яйцями. Черрі залишиться вартовим. Остап та Натан зі мною. Ви маєте дістати яйця. Моя ж справа описати зовнішній вид фелярів та охарактеризувати їхню поведінку.

Цей вечір став спасінням для нашого духу. Вітер стих, а мороз перестав бути жахливим. Поки Черрі вовтузився з примусом, Натан за допомогою магічної печатки наклав вогняну руну на пічку. Вперше за дуже довгий час я відчув, здавалось, давно забуте відчуття. Тепло! Звісно воно було відносним, але для нас і це було блаженством.

Якщо б взимку тут був світанок, то ми вийшли б разом із ним, але нас знову зустріло місячне сяйво.

Кілометр ми подолали менше, ніж за годину, проте ґвалт, який надходив з колонії, ми почули значно раніше.

Колонія цих птахів була величезною. Кілька тисяч голів, можливо навіть більше десяти тисяч. Кожен член цього дивного поселення немов намагався перекричати іншого. На мить мені здалось, що я повернувся в свої молоді роки та знаходжусь на одному зі знаменитих ринків Гандії.

Та шлях до колонії залишався важким. Щоб дістатись до яєць, нам доведеться спуститись по обриву.

- Так, план такий, - скинувши майже порожній рюкзак з плечей, промовив я. - Я закріплю вас до одного місця кілочками і, тримаючись за мотузку, спущусь першим. Після цього Натан відчепляється, перевіряє всі кріплення і спускається слідом. По можливості на обриві я залишу кілька кілочків, щоб полегшити тобі роботу. Захарію, ти залишаєшся зверху та робиш все, що тобі потрібно. Кілочки не чіпай – нам ще підніматись потрібно. Після того, як здобудемо яйця, я піднімаюсь першим, закріплюю себе, далі Натан піднімається слідом. Все зрозуміло?

У відповідь я отримав два кивки. Я виконав усі заплановані на початок дії та почав спуск.

Обрив був приблизно сто п'ятдесят метрів у висоту. Його верхня частина була всіяна глибокими дірками та невеличкими вибоїнами. Чіплятись було легко, тому я встановив кілька кілків, щоб полегшити спуск Натану.

Після подолання половини шляху справи погіршились. Поверхня обриву стала гладенькою та слизькою. Кілька разів у мене розходились ноги і я врізався об лід. Від постійних ударів тепер в голові лунав низький гул, схожий на післязвук золотого гонга.

Зверху почувся якийсь шум. Крик? На жаль, я вкотре підскознувся та не розчув. В останній момент я розвернувся та зумів підставити плече. Поглянувши вгору, я побачив як біля мого обличчя промайнув один з кілочків, які я раніше закріпив.

З противним скрипом з верхньої частини обриву відколовся велечезний шмат криги.

Поки в моїх думках з шаленою швидкістю змінювались матюки, тіло інстиктивно діяло. Я підігнув ноги та вперся ними об кригу. Ноги раз у раз намагались роз'їхатись, поки крига невблаганно на мене насувалась. Ось біля мене пролетіло кілька шматків льоду. Миттю потому вже більша крижана брила зняла з мене скальп у вигляді шапки з хутра. Ще не час! Льодопад підсилився. Крига бомбардувала моє обличчя, залишаючи по собі болючі порізи та забої. Не час! Крижана лавина була в десяти метрах. Чекати. Лишилось п'ять метрів. Зараз!

Я щосили відштовхнувся від льоду та здійснив вражаючий кількаметровий політ. Мотузка зрадницьки затріщала, поки крижана лавина просувалась повз. Інерція перестала діяти і крижаний обрив почав стрімко наближатись. Я розвернувся спиною до нього. Велика помилка. Я боляче вдарився спиною, за інерцією відкинув назад голову та добряче стукнувся потилицею. В очах потемнішало, і я на секунду послабив хватку. Проїхавши кілька метрів вниз, я знову зумів вхопитись за мотузку. Моїм рукам стало спекотно у цей тріскучий тридцятиградусний мороз.

Спустившись, я обмацав тіло на предмет серйозних травм. Тут мені сильно пощастило.

Біля мене знаходилась купа потрощеного льоду, яку, як корона, увінчувала моя шапка. Стряхнувши з неї сніг, я натягнув її на голову. За час її відсутності мої вуха встигли вкритись інеєм.

Через кілька хвилин спустився Натан. Я пропустив повз вуха кілька в’їдливих зауважень на рахунок мого спуску, лише спитав:

- То який план? Ти ж у нас спеціаліст!

- Все дуже просто! Я намалюю на кризі руну, яка приверне увагу ферлярів, а ти обійдеш їх збоку та візьмеш з кладки кілька яєць. Трьох буде досить.

Ферляри були досить кумедними та дивними істотами. Чорно-білого кольору, вони мали дві пари крил та коротенькі ноги з перетенками між пальцями. Їхні очі були схожі на чурні ґудзики, а їхній спосіб пересування, гойдаючись зі сторонив сторону, викликав сміх. Дивно, але саме цим кумедним тваринам Руноград завдячував своїй надзвичайній могутності.

Натан почав діставати з своєї сумки спорядження, характерне для майстра рун. Кілька магічних печаток та дивних пензлів різних форм та розмірів. Але одне у них було спільне: пучки волосків стирчали з обох кінців.

Я не став довго над цим гадати та пішов виконувати свою справу. Обійшовши колонію зі сторони обриву, я почав чекати на результат дій руноградця. Довго сумувати не довелось. Натан закінчив креслити руну, вона спалахнула блідо-синім кольором, чим привернула увагу ферлярів. У повітрі з'явився запах тухлої рибини. Ферляри, як по команді, своїм кумедним кроком попрямували просто на руну.

Я вагатись не став та побіг до найближчої кладки яєць. Через хвилину я вже запихав яйця в свою сумку. Зачепивши ґудзики сумки, я задоволено кивнув. Справа зроблена, залишилось повернутись назад.

До табору ми прямували без помітних проблем, лише довелось віддирати Захарія, який все-таки примерз сракою до криги.

Захарія було не заткнути. Він щебетав про те, скільки зробив відкриттів завдяки цій подорожі і наскільки завеликий отримає грант після повернення додому.

Його щебетання перервав несамовитий рев, що пронісся понад крижаною пустелею. Шалений гавкіт наших собак почав йому вторити.

- Це з нашого табору, - сказав я, дістав свій револьвер та побіг у напрямку нашої палатки.

Після всіх цих морозів я дещо сумнівався в справності револьвера, але перевіряти її точно не було часу.

Я, піднявшись на невеликий пагорб, побачив наш табір. Собаки, з усієї сили натягуючи мотузку на прив'язі, несамовито гавкали, поки величезний за своїм розміром ведмідь повільно до них наближався. Такого величезного ведмедя я не бачив. Стоячи, він був би в три метра заввишки. Біле хутро вдало маскувало його серед снігу.

Позаду собак стояв насмерть перепуджений Черрі та руками, що несамовито тряслись, цілив рушницею в дикого звіра.

Пролунав постріл. Хлопець промахнувся. Ведмідь дістався до собак. Одного за одним, він з первинною дикою люттю роздирав на шматки. Можливо в собак був би шанс, якщо вони напали б зграєю.

До табору було пів сотні метрів. Я підняв револьвер та прицілився. Осічка!

- А, чорт, - я виялався та, приготувавши кинджал, побіг до табору.

Ведмідь випадково розірвав мотузку, що тримала собак на прив'язі. Вони, боягузливо піджав хвости, миттю скористались можливістю та побігли в крижану пустелю. Лишився один собака, який завдяки неймовірним зусиллям зміг залізти в крихітний простір під нартою.

Ведмідь хотів було дістатись до нього, та в звіра, перезарядивши рушницю, поцілив Черрі. Дарма! Ведмідь звернув на хлопця увагу та почав загрозливо наближатись. Частина хутра на його лівій лапі забарвилась у червоний колір.

Я зупинився в двадцяти метрах від звіра та знову зробив спробу вистрілити. І знову невдало.

Ведмідь вже майже дістався Черрі. Хлопець повільно відступав, намагаючись перезарядити рушницю. Було очевидно, що часу йому не вистачить.

Повз мене промайнув силует руноградця. Він здійняв руку, на його лодоні червоним кольором палала руна. Зробивши пас рукою, він скерував у ведмедя потік вогню. Потік був слабеньким та тривав всього секунду, але своє завдання він виконав. Вогонь обсмалив хутро звіра. Запахло смаженим м'ясом.

Ведмідь заревів та кинувся в сторону Натана. До його честі, він не запанікував та зробив сробу знову використати печатку, перш ніж могутнім ударом був відкинутий назад. Натан пролетів кілька метрів, впав та більше не рухався.

Я втретє взвів гачок та нажав на спусковий курок. Куля пройшла навиліт. Голова ведмедя смикнулась, а його мізки окропили цнотливо білий сніг.

Важко дихаючи, я повалився на коліна. Як я взагалі зміг спритно рухатись в цьому одязі для мене лишилось загадкою.

- Захарію, - покликав я вченого.

- Слухаю, - озвався мій супутник.

Він встиг підійти до мене майже впритул.

- Оглянь Натана. Йому дісталось. Я перевірю спорядження.

Результати перевірки були невтішними. Палатка пошматована, а дві з трьох нарт пошкоджені. Собак лишилось чотири, але тільки один уник поранень. Міцно стискаючи рушницю, Черрі вдивлявся в горизонт, чи немає там інших страховиськ. Хлопець сильно перелякався.

Підійшов Захарій.

- Як Натан? - спитав я.

- Драматизує, - просміхнувся вчений. - Його трохи приголомшило, але нічого серйозного. Якби не наш замерзлий одяг, резулятат міг бути гіршим. Як тут справи?

- Погано, - відповів я та переповів Захарію наші втрати.

- І що будемо робити?

Я промовчав. План повільно, але невпинно складався в моїй голові. Перервав мої обмірковування Черрі.

- Горизонт зник, - прошепотів хлопець.

І справді, ніяк не було розгледіти де закінчувалась земля та починалось небо.

- Буря, - холодне повітря зі свистом покинуло мої легені. - І потужна.

- Що робитимемо? - ще раз запитав Захарій.

Підійшов Натан та відсутнім поглядом подивився на мене. В його очах панував якийсь недобрий блиск. Я викинув це з голови. Зараз не до цього.

- Є два варіанти, - я посміхнувся. - Або лягаємо і повільно помираємо, або складаємо вціліле спорядження в нарту і будуємо притулок.

Першим на мої слова відреагував Натан.

- Із чого ти побудуєш притулок, геніє? Зі снігу?

- Частково, - кивнув я, чим стер з його самовдоволеної пики посмішку. - На тому обриві біля колонії ферлярів я бачив багато кам'яних брил. Збудуємо з них невелику хижу. Прогалини між каменюками позатикаємо снігом, а дах накриємо брезентом. Пічка ціла, їжі ще багато, а найголовніше, серед нас є адепт рунодійства. У випадку чого можна покластись на нього.

З похмурою згодою всі стали до роботи. Ситуація критична, але відсутність Банші сповнювала серце надією.

***

Вітер, нестерпно завиваючи, обірвав мої похмурі роздуми. Собака доїв концентрат та почав до мене тулитись своїм закривавленим хутром.

Пса ніхто не тримав, але він ув'язався за нами, коли ми рушили в путь. Ми були останніми з його зграї.

Я зітхнув, встав та в останнє подивився на скелет жінки, що стояв та витріщався на мене своїми порожніми очницями. Де-не-де його кістки вкривала примарна плоть. Що ж, якщо я правильно все зрозумів, шанси в мене ще залишались.

Я поманив собаку та увійшов до хижі.

Захарій та Черрі вовтузились з пічкою. А руноградець відразу на мене накинувся.

- Ти мав його вбити, - крикнув він. - Так вирішили всі.

- Я подумав і вирішив, що собака може бути корисним, - заперечив я. - До нього можна прив'язати кілька рюкзаків. Це зменшить навантаження. А, якщо це тебе так хвилює, Натане, я віддаватиму собаці їжу зі своєї порції.

- Справедливо, - бовкнув Захарій, та це не заспокоїло Натана.

- Думаєш, що ти тут найрозумніший? - звернувся до мене руноградець. - Думаєш, якщо змінив ім'я, то тебе не впізнають, Остіне кам Габлін?

Почувши це ім'я, Черрі здивовано підвів голову.

- Командуєш тут. Вирішуєш, що нам роботи, хоч ти і не є керівником. Та, будь моя воля, тебе вже давно б спалили на вогнищі, як єретика. Будь на то воля будь-кого з мешканців Рунограду.

Це вже було занадто.

Миттєво та з превеликим задоволенням я зацідив йому в пику. Руноградець відступив на крок, націлив на мене руку та склав свої пальці химерним чином. Та скористатись цим дивним та безумовно ефективним способом ведення бою йому не вдалось. Я зацідив йому вдруге. Приголомшений, він повалився на коліна

- Заспокойтесь, - крикнув Захарій та став між нами. - Ми всі напружені. Але потрібно перечекати бурю. До проміжного складу не так вже і багато.

- А ти заткнися, - крикнув на вченого я. - Якби не ти, мене тут взагалі не було б.

Побачивши, як жалючий біль з'явився в очах Захарія та потужної хвилею розтікся по усьому тілу вченого, я зрозумів, що перегнув палицю.

- Вибач, Захарію, - я ступив до нього. - Ти один з небагатьох, хто від мене не відвернувся. Не сприймай за правду слова розлюченої людини.

Я хотів було сказати ще щось, але в цей момент, Натан, який прийшов до тями, відштовхнув Захарія та націлив на мене печаткою.

Пролунав вибух, який відкинув мене назад. Я боляче стукнувся об стіну хижі, благаючи про те, щоб вона витримала. На щастя, ми попрацювали на совість.

Я піднявся та побачив як на мене насувається Натан, тримаючи на поготові печатку. Я все ще роздумував, вдарити його рукою чи ногою, як сталося несподіване. До руноградця підпригнув Захарій та зі всієї сили вмазав йому боковим ударом.

- Ха, - з посмішкою вигукнув я. - Так йому!

Я хотів поплескати світописця по плечу, але той розвернувся і так само вдарив мене. Удар був не сильний, але шок від самого факту його наявності був вражаючий.

- ЗАСПОКОЇЛИСЬ, - заревів Захарій, таким розлюченим я його не бачив.

Продовжив він спокійніше.

- Я керівник цієї експедиції. Якщо ще хтось когось вдарить буде відповідати перед королевою. Я про це подбаю!

- Якщо ми доживемо до цього часу, - сказав Натан, проте печатку сховав.

Після суперечки всі замовкли. В тиші ми повечеряли. Я, Захарій та Черрі підкинули трохи ґалетів собаці. Натан свою порцію з'їв сам. Нічого не промовивши, ми полягали спати.

Заснути я не міг. Ззовні вітер нестерпно завивав. Буря була потужною. Хоча її фізичної дії я майже не відчував. Невже ми так добре побудували хижу? Розмірковувавши про це, я не помітив, як провалився в сон. Спав я погано. Мені снилось, що мене постійно переслідує Банші. Це точно був сон?

Розбудив мене крик. Вітер? Ні, щось інше! Я поглянув на свої супутників. Усі спали. Крик пролунав удруге. Чорт! Я зовсім забув, що саме своїм криком банші так відомі.

Я виліз із спального мішку. Одночасно з цим на даху затріщав брезент. Захиталися стіни.

- Що відбувається, - пробубнів крізь сон Захарій.

- Хижа руйнується! - закричав я та почав допомагати вченому вилізти зі спальника. Черрі вже був на ногах. Разом ми вибігли з хижі.

- Де Натан?

У відповідь я побачив здивовані погляди.

- Чорт, - я вліз назад у хижу та побачив, як руноградець вовтузиться зі своїм спальником.

Часу подумати не було. Я вхопив його за ноги та почав тягнути. Стіни хижі перестали хитатись та почали руйнуватись. Кілька брил впали зовсім близько від голови руноградця, вирвавши кілька жмутків волосся.

Витягнувши його, я знесилено впав. Тепер нам точно кінець. Піднявши голову, я побачив, що хтось був проти такого розвитку подій.

Банші дивилась на мене яскраво-блакитними очима та посміхалась. З мого горла вирвався істеричний сміх. Я піднявся на ноги та обтрусив сніг. Дарма! Снігопад продовжувався, хоча від вітру нічого не залишилось.

- Дякую, - звернувся я до Банші.

- Та на здоров'я, - відповіла дівчина.

В мене відпала щелепа.

- То ти вмієш говорити?

- А це для чого? - вказала вона пальцем на свого рота.

- А чого тоді мовчала?

- Я не розмовляю з тими, хто мене не визнає.

Я знову засміявся. Вдивляючись у примарну красу своєї постійної супутниці, я не сумнівався, що дорога назад буде вдалою.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>