Тиждeнь

Тиждeнь

П’ятниця, 6 березня 2009 г.
Мітки:
Проглядів: 3980
Підписатися на комментарі по RSS

У редакції пусто. Дашинський забіг туди просто забрати ключі. З під стола втекла у свою нору прогрижену у стіні миша. Дашинський знайшов ключі серед розгардіяжу свого стола і вже збирався іти геть. Але у дверях редакції з’явився Вася. Такий пізній візит колеги дещо здивував Дашинського. Йому раптом схотілося погворити з кимось. Поки Вася вмикав комп’ютер, Дашинський сперся на одвірок.

— Ходиш по ночах на роботу, чого вдома не спиться? — запитав Дашинський.

— Та от карікатурку приніс, завтра не буде мене, то мушу бігати скидати.

Карикатури Васі, за законами логіки мали б бути смішними. Тобто вони були смішні. Смішні настільки, що коли б у вас спитали, смішна карикатура чи ні, ви відповіли б що смішна. Але щиро засміятися цей малюнок би не заставив. Було у ньому щось нелогічне. Абсоютно якесь ненаше. І це ненаше затягувало — у нього хотілося дивитися годинами.

Знаєш Вась, давно хотів тебе запитати, — почав Дашинський. — От твої карикатури. Я ще жодного разу не сміявся від них. А постійно їх вишукую по газеті. Знаходжу — дивлюся мало не годинами. Як то?

Вася посміхнувся. Погладив пухку щетину, що скидалася вже на коротку борідку. Чи коротку «молоду» борідку, що скидалася все ще на пухку щетину. Став шукати щось у сумці.

— Аааа мущіна! Автарскій стіль! — вишкірився Вася за хвилю, після того як Дашинський вже було подумав, що той забув за його запитання… — Я тебе можу навчити їх бачти. Малюнки тобто. Тоді вони не будуть тобі здаватися незвичними.

Вася знайшов у своїй сумці чорну баночку, у яку в фотосалонах вкладають проявлену фотоплівку. Зірвав кришечку своїми тремтячими пальцями — у Васі завжди трусилися руки. Дашинського дивувало те, що при цьому Вася так гарно малював.

У баночці була сіль.

— Посоли язик, він у тебе занадто прісний, — сказав Вася.

Дашинський засміявся. Його збентежила така пропозиція. Але чомусь, він таки взяв дрібку солі і поклав її під язик — там, відчував Дашинський, було найбільш прісно. Сіль була звичайна. Солона. Тільки вчувався присмак міді.

Вася вичекав секунду. Потім відкрив на екрані монітора карикатуру, яку приніс для друку в газеті. Там були зображені два чоловіки та свиня. Чоловіки у спортивних костюмах. З голови одного з них виходив напис «І хто з них на сало піде?». Дашинський приглянувся до малюнка. Букви його збіглися докупи. Спочатку це були просто дві чорні смужки колишніх букв. Потім замість семи слів старої фрази Дашинський побачив два нові слова. Іхтозних та насалопіде. За мить ці слова здались Дашинському природнішими та справжнішими за всі досі відомі йому слова. Дашинський навіть знав як їх потрібно вимовляти. «Іхтозних» звучало з наголосом на «О». «Насалопіде» наголошувалось на «І» . «Насалопіде» звучало якось суворіше за «іхтозних». Врешті Дашинський зрозумів, що це якісь імена. Іхтозних був спокійнішим та жертовнішим. Насалопіде — деспот з дикунською кров’ю.

Дашинський зрозумів також, що всі істоти на малюнку зображені неймовірно динамічно. Він наче сам втягнувя у рідкі кристали монітора ловлячи цю динаміку.

Один з чоловіків тягнувся за межі карикатури. Він поглядав на свиню, наче в останній момент хоче вхопити її за ратицю і витягнути з собою у білі межі. Не за них, а в середину цих меж.

Інший чоловік був небритий. Його художник «зловив» у момент, коли він саме повертався до своєї звичної пози після якоїсь жорстокої дії. У очах залишалася жорстокість. Така жорсткість притаманна диктаторам.

Дашинський довго дивився на малюночок. Потім почав потроху з нього виходити. Це було так, ніби тебе будять зранку. Робиш все, щоб не вставати. Потім тебе будять пізніше — вставати далі не хочеться. Вже коли сонце, ти готовий встати але робиш це знехотя, тому не робиш взагалі. В обід ліжко немилосердно натискає боки а під вечір робиш все щоб проснутися, вириваєшся з пут ліжка з ляком, що це вже все, не проснешся ти ніколи. Удар дверей. Вже новий день. Дашинський робить все, щоб приховати ніч у редакції перед монітором. Перед монітором з «карікатуркою» Васі…

Понеділок. Понеділок почася звично. Дашинський на диво спокійно віднісся до побаченого вночі. Він про карикатуру навіть не згадував. Випив чаю, з’їв з десяток пундиків всіляких та кренделиків, перед тим як приступити до роботи. Писав інтерв’ю, яке збирвся написати вже зо два тижні тому. Відкладав у довгу шухляду, а сьогодні дійшов до кінця цієї шухляди. Обклався листками з нотатками, на вуха нап’ялив навушники під’єднані до диктофона.

… Якраз тоді я й став збирати ці бейсболки…— нудно гундосив голос у диктофоні.— …і що б ви думали? Це виявилась справжня ця, як її… ну… о! куріпка!

Ото нудь! — гаркнув не надто голосно Дашинський.

А в того старого, під столом рушниця була! Мисливська…— не вмовкав диктофон.

Мусить стрелити раз була — відрегував на проблиск цікавості у диктофонному записі журналіст.

Надворі світило сонце. Потріскував лютневий мороз.

Дашинський відкрив вікно і вдихнув шматок повітря. Журналіст зберіг на комп’ютері своє нецікаве інтерв’ю і налив чаю. Улюбленого чаю.

— Як приївся вже мені той чай, улюблений блін, — подумав Дашинський. — І печиво «Браво». Йо, та чого я його завжди купляю. Завчив вже фразу «Печиво «Браво» на дві гривні дайте будь-ласка»… блювати вже від нього хочеться…

Обідати в робітничу їдальню за кілометр вкритих льодом вулиць, йти Дашинському не хотілося зовсім. За вікном цінькали снігурі — пташки облюбували годівничку виготовлену з пляшки і вовтузилися біля неї день у день.

Ввечері Дашинський прийшов додому й провалився у чорний сон без снів.

Вівторок. У вівторок Дашинський прокинувся не від будильника. На нього капала вода. На стелі виднілись жовтаво-бурі патьоки. Дашинський проснувся від першої краплини. Дах текти тільки почав. За кілька секунд почав квилити будильник. Дашинський замість сніданку випив таблетку аспірину — поболювала голова. На ліжко, де капало зі стелі, поставив миску.

Надворі світило сонце. Відлига. Хвороблива погода, після якої сотні людей падають вкриті потом та тисячами ковдр у свої ліжка. Дашинський вискочив у вуличну хляпанину. Думав сьогодні добивати вчорашнє інтерв’ю випарпане з довгої шухляди. День обіцяв бути простим. Думав про те, яким нудним стало його життя.

З задуми Дашинського вивів скрегіт гальм. Пробіг кіт. За ним на журналіста рухався переповнений солдатами тролейбус. Машина скреготала та вимахувала на всі боки рогами, які вже давно злетіли зі своїх дротів. Зрачки журналіста за долю секунди помітно збільшилися. Тролейбус розвернуло боком, і він зупинився за пів метра від Дашинського. Роги троейбуса ще раз широко гойднулися. Дверцята відчинилися і з них почали вивалюватися солдати без шапок, у плямистих мундирах та з червоними лицями. Дехто з солдатів блював. Вестибулярний апарат їх не витримав перевантаження викликаного веслою поїздкою. З дверей тролейбуса вискочив високий вусань — водій.

— Та щоб тебе коні!!! — вилаявся чоловік. Через того кота, мало на день армії купу солдат не вгробив!!!

Дашинський згадав, що сьогодні 23 лютого. Подумалось про відсутній подарунок, який вже напевно ніколи не вручить йому колишня жінка. Втрата невелика — шось для бриття або дезодорант. Але тим не менше зробилося сумно. Дашинський подався випитувати водія що ж сталося.

Водій, розповівши Дашинському історію про кота, який перебіг дорогу, викинув цигарку у тротуарну снігову жижу та почав командувати бійцями, які взялися спихати тролейбус знову на дорогу — спішили у лазню.

Дашинський клацнув фотоапаратом кілька разів зазнявши тролейбус, який штовхають солдати та пішов на роботу. Він уже спізнювався.

На робочому столі стояв букет тюльпанів. Воістину ветеранський подарунок. Червоні квіти серед мотлоху стола. Бракувало ще вічного вогню.

Усі співробітниці сьогодні були якісь дивні. Подарували тюльпани. Цього Дашинський зовсім не очікував — завжди вони дарували гроші у конверті. Позитивна чи негативна переміна ця, Дашинський вирішити для себе не міг.

Ще Дашинський помітив загадковий блиск у очах співробітниць.

Якісь вони позбуджувані чи що, — думав журналіст. — Та ну їх. Працювати треба.

Всівся писати про вранішню пригоду з тролейбусом. Від тюльпанів тягнуло якимось млосним душком. В голові від нього паморочилося.

Щоб перепочити, Дашинський вирішив скинути фотографії зроблені вранці, на комп’ютер. Відкрив фото. Тролейбус видався йому на щось подібним. Не міг зрозуміти на що. Ще один вдих млосного «тюльпанячого» повітря. Дашинський побачив як тролейбус поїхав. Його образ тепер точно нагадував журналісту риси обличчя людини, яку він уже колись бачив… але яку…

АПЧХИ!!! — пчихнув хтось поряд з Дашинським. Тролейбус знову став тролейбусом. Журналіст скинув фото. Продовжив писати…

Хотілось їсти, але йти через хляпанину вулиць у робітничу їдальню, що за кілометр від редакції не хотілося. Дашинський хотів було сходити у магазин за «печивом «Браво» на дві гривні». Вже навіть напружився, щоб стати з-за столу, аж раптом двері у кабінет прочинилися. Увійшов сивий дідусь. У руках він тримав тацю з дивними крученої форми кондитерськими виробами. Вони пахли чимось схожим на гвоздику вимочену у лимонному соці з додаванням кориці. За чоловіком увійшов кіт.

Кіт! Цей кіт! Той самий кіт, оминаючи якого тролейбус ледь не розмазав по асфальту Дашинського!

Купуєм шарапунделі! Свіженькі запашні шарапунделі! — загорланив дід.

Працівники редакції на діда уваги не звернули. Продовжували загіпнотизовано дивитися у свої монітори та вистукувати балканські мотиви по своїх клавіатурах. До старого підійшов тільки Дашинський. Купив собі десяток шарапунделів. Вийшло зовсім недорого. Дідусь пішов, та за секунду повернувся і заговорив до Дашинського, що не встиг ще відійти зі своїми щойнопридбаними шарапунделями.

Шарапунделі зроблені з найсвіжішого молока самиць італійського тигра, — загадковим тоном говорив дід. — Їх потрібно їсти з не менш надійним молоком. Наш великий керівник обожнює мої шарапунделі, а тобі вони можуть показати дорогу в пекло власного інтелекту…

Дашинський вислухав старого. Ще раз глянув на свої шарапунделі.

Угу, добре, як будете виходити, не зачепіть тими шарапунделями поскладані газети, а то вони розвалитися можуть, — сказав він.

Старий пішов. Дашинський почув як завалилася піраміда з газет у коридорі. Старий її всетаки зачепив. Дашинський згріб мотлох зі стола і поставив на звільнене місце тарілку зі своїми шарапунделями. Хотілось їсти.

Чим би то таким запити, — мізкував Дашинський. — Не в суху ж топтати. На вулиці жижі всякої вдосталь… чи цукровиці нагноїти…

Дашинський відчув на собі погляд. Його колега Катя дивилася на нього так, як тоді коли дарувала тюльпани. Вона сиділа на офісному кріслі за десяток метрів від Дашинського. Кілька верхніх ґудзиків на її блузці розстебнулися і оголили частину пишних грудей. Було видно її зелений бюстгальтер. Дашинський підвівся як лев, що готовий накинутись на жертву. Втис собі правою рукою у ліву лодоню горнятко та підійшов до Каті дивлячись їй прямо у вічі. Нічого не кажучи зірвав з неї блюзку та стягнув бюстгальтер. Катя почала труситись, але не сказала нічого. Дашинський стис її перса. У чашку полився тонкий паруючий струмінь свіжого молока Каті. Дашинський націдив по вінця. Мовчки застебнув бюстгалтер, потім білу блузку співробітниці, сів на своє місце та почав наминати шарапунделі запиваючи щойно здобутим молоком. Відчув новий смак. Він обожнював відчувати смаки, про існування яких ніколи не підозрював. Решту дня Дашинський провів з Катею. Вони стрибали разом вулицями міста імітуючи кенгуру, облизували пил зі світлофорів та підставляли ноги пішоходам так, що ті падали на асфальт. Дашинський у десятій лизнув Каті вухо та подався додому. Всетаки зранку на роботу.

Ще трохи і журналіст провалився у міцний сон. Снилися йому як він викладає з кубиків-рубиків гігантського кубика рубика. Куба руба швидше. Коли виклав вжахнувся — треба все переробляти, тому що останній з 30 тисяч кубиків рубиків він забув скласти надавши граням однакового кольору. Не надав граням однакового кольору. Грані були різні. Різні грані. Мішані грані. Грані-каша. Грані-венігрет… різні грані… різні…

Середа. Ранок. Дашинський прокидається від свистіння. Дах текти не припиняє, але вода уже тепла, нагріта на горищі сонцем. Хоч опадів ніяких немає, вона тече ще сильніше. Журналіст відліпив від себе мокру ковдру і встав. Свистіло виявляється у вухах. Простір ходив ходуном і неначе плавав. Дашинський попростував на кухню. Знайшов у шафі-аптечці якісь пігулки транквілізатори, які ще залишилися від колишньої дружини. Запив їх одеколоном, щоб посилити ефект і хоч якось зняти це паскудне болеголовне відчуття.

Усі кольори стали наче інтенсивнішими. Обриси промазаними. Ніби на полотнах художників. Заліпив шматком хліба стелю, там де текло.

Дашинський вступив у ранок. Надворі повесніло. Цвірінькали пташки, пахло паленим листтям, печеною картоплею, пилюкою. Взагалі пахло! За зиму нюх Дашинського вже відвик від запахів. Журналіст пішов на роботу. Йшов попри міськраду.

Пумпа-румпа, колода морохода, — мимрив підсвідомо Дашинський. — Кохальдо морра піренос цикос…

Це несвідоме мимрення обірвав дебелий бородань. Він підійшов до Дашинського і ввічливо привітався. До запаху диму й пилюки додався ще запах нафтопродуктів.

У вас вогню не буде? — спокійно запитав бородань.

Дашинський нічого не кажучи вийняв запальничку з кишені. Він не палив, але запальничка якимось чином опинилась у куртці. Бородань підніс полу засмальцьованого піджака до схованого у долонях Дашинського вогню. Бензин спалахнув. За секунду Бородань окутаний полум’ям, що клубилося чорним димом сів на коліна. Шипів як ковальський міх, час від часу затримуючи видих, щоб стерпіти біль. За хвильку нерухомо розпластався на асфальті. Дашинський простяг руки до вогню. Згадалася романтика гірських мандрівок. Отаке хороше, тепле й лоскітне простягання рук до вогню. Перехожі на романтика не зважали. Ішли собі, а він цим користався — стояв нерухомо та грів руки.

Від вогню Дашинського нагнав сморід, який почав тягнутися від кострища. Дашинський продовжив маршрут на роботу.

Двері у редакцію не відкрились а наче розплились впускаючи журналіста. Той сів за своє робоче місце. Увімкнув комп’ютер. Замість звичної картинки завантаження, Дашинський побачив шум. Безліч всіляких цяток які шипіли, як це буває коли увімкнути телевізор без антени. Дашинський хотів було кликати системного адміністратора. Але передумав. Цятки були чудові. Вони мерехтіли, танцювали. За годину вони стали розмовляти з журналістом. Співали йому.

Ти прокинешся у червоному світлі, — казали мерехтливі цятки. — Червоний колір вбере тебе у себе й ти загуснеш у ньому. Не буде простору, бо ти не бачитимеш що далі а що ближче — все буде червоним і однаковим…

Дашинський подякував крапкам за розповідь і співи.

Добре, але не зачепіть при виході газети, ато впадуть, — сказав журналіст цяткам на прощання, коли вони вже зібралися померехтіти собі геть.

Цятки пішли. За хвилю у коридорі почувся глухий звук — вони таки зачепили поскладані у піраміду газети. Дашинському захотілося їсти. Надворі далі пахло. Пташки аж захлиналися від співу. Чутно було навіть як у деревах «заводиться» сік та бубнявіють бруньки. Хотілося піти прогулятися цією весною. Синє небо ж!

Хотілось прогулятися а не йти у робітничу їдальню, що за кілометр звідси. Дашинський не пішов нікуди. Колір простору ставав для Дашинського ще насиченішим. Журналіст почав заповняти його літерами – вимальовував їх у повітрі пальцем. У густому кольорі повітря справді залишалися сліди букв. Решту дня Дашинський створював тексти у просторі. Писав пальцем у повітря. Обмальовував буквами колег. Врешті вмалював себе у ліжко і влігся туди. В голову накотилося безліч снів. Вони змінювали один одного після кожного звороту думки.

Снився Дашинському ліс…

Ліс… мені як наркоз перед операцією робили то ліс я бачив… наркоз…, — думав Дашинський.

Після цього йому снилася вже операція. Оперували лікарі якусь істоту. Невеличку, з гострою мордочкою та копитцями. Шкірку на краях зрізу відтягували хірургічні затискачі.

Щуроконя ріжуть, запухлинився, — подумав Дашинський. — Рентген йому певно робили.

Після цих думок щурокінь плавно переплив у білизну костомах на ренгенівському знімку. Сіра білизна видавалась сліпучою на фоні вугільно-чорної решти знімка. Тазова кістка на флюрографії танцювала…

Танцюристи… я бачив їх на балу, з корабля на бал… корабель… корабля… бля…

Дашинський мурмотів, а сни цілу ніч набивали його голову міняючись тисячами.

Четвер. Дашинський проснувся зі сходом сонця. Поплавав собі трохи, поплюскався. Тепер його ліжко перетворилося у басейн. Басейн у якому плавали простирадла, подушки, матрац і інші спальні речі. Ліжко від вологи помітно зросло у розмірах, і тепер журналіст міг собі там пірнати, плавати кролем, брасом та імітувати плав батерфляєм. Вирішив сьогодні плюскатися цілий день. Не йти на роботу.

Та в кімнату увійшов чоловік у спортивному костюмі. Очі його були якимись добрими та лагідними, не зважаючи на бриту голову та спортивний костюм, через яких чоловік нагадував бандита-гопніка.

Обличчя гостя виявилося Дашинському до болю знайомим. Знайомим настільки, що здавалося він колись уже провів ніч вдивляючись у його риси.

— Нема коли купатися тобі, на роботу треба йти — сказав твердо гість до Дашинського.

— Та ні, я на роботу сьогодні не йду… нащо, якщо можна плюскатися тут увесь день? — добродушно відповів показавши заперечний жест журналіст.

Гостя така відповідь не задовільнила. Він стукнув кулаком по бильцю ліжка, від чого у воді, яка наповняла ложе-басейн знялася хвиля. Хвиля підняла Дашинського на свій гребінь та викинула на край ліжка прямо перед прибулим.

Мусиш йти, тут тобі спецзавданнячко організували. Короче слухай тако. Записуй. Записуй пальцем по повітрі, так, щоб міг потім собі написане у кульку надувну заталувати. Адреса. Вулиця Петра Щура 8, квартира 33. Мешкає там дядько Володько. У дядька Володька є бабця Стефа і дідо Юхим. Живуть вони всі разом. Сусідська собака Жмучка любить забігати до них на чай з кітікетом (думає Жмучка, що вона насправді киця). Власник Жмучки паралізований хлопчик Петусьо. У Петуся паралізована ліва півкуля мозку. Через це лікарі поставили діагноз — Петусьо ніколи в житті не зможе рухати вухами. Рухати вухами його намагався навчити сусід Авдій. Чоловік вчив усіх ворушити вухами професійно. Іноді йому за це навіть платили. Але хлопчик до цього зовсім не надавався. Авдій не знав про страшне каліцтво Петуся, тому невдачу малого зарахував як гол у свої ворота. Майстер вухорухання впав у глибоку депресію і з того всього страшно запив. Запивав, а потім часом закусував він разом з дідом Юхимом, що дуже не любила Юхимова баба Стефа. Та й ясно, шо не любила. Юхим приходив з таких запоїн і влаштовував бабі армію. Заставляв її карбувати крок, стріляти лопатою з під ліжка та вдягати на голову каску-казанок. Отак було і вчора, 25 лютого пополудні. Юхим прийшов додому п’яний. Тепер він взявся трибуналити — хотів влаштувати бабі розстріл. Як дезиртиру. Бо та сказала, що їй зовсім не подобається така безконтрактна служба. Поставив бабу під стіну, націлив на неї свою рушницю. На зморщеному чолі бабці з’явилися цятки поту, а по ногах потекли ще якісь краплі. Перечити дідовому вироку їй заваджали три бюстгалтери та колготи — ними дідо Юхим зв’язав свою стару. В цей момент у кімнату ввійшов онук вищезгаданої бабці, та не менш вище згадуваного діда. Дядько Володько. Він вирвав у готового виконати вирок діда Юхима зброю, розвернув та машинально натис на гачок. Стрельнуло. Заряд шроту розніс діду Юхиму голову. Дробом побило й шафу, яка була позаду старого. Стефа зойкнула. Дядько Володько подивився на заляпані п’яним мозком, який мить тому ще думав стіни, та перевів погляд на стару. «Це все ти винувата!» — закричав він їй. Потім взявся за дуло рушниці та став гамселити стару прикладом. Все кричав «Вбивцю з мене зробила, сволота стара!». Врешті вгамувався. Зі зв’язаної баби вийшло чудове криваве місиво. Воно лише злегка посіпувалося. Володько кинув рушницю, сів на землю та закурив «Приму» без фільтру. Думав вже, шо б то таке зробити з тілами. Пригадував де лежить м’ясорубка. В кімнату забігла собачка. Та шо Жмучка. Вона вигнула хребет та голосо замурмотіла (під кота ж косить). Потім взялася злизувати кров з підлоги. Дядько Володько відважив удар прикладом у голову собаки. Та дзявкнула щось та впала в судоргах. Страшний зойк його собаки привернув увагу Петуся. Той прибіг. Дядька Володька це обурило, мовляв вступається шмаркач за кровопивцю! Петусьо запитально глянув на Дядька. Той же схопив малого за руку і… і… ну короче зґвалтував він малого. Потім закрив Петуся у холодильнику. Покликав через вікно Авдія. Відкрив заначену під столом, там де лежала колись рушниця, пляшку. Постелив прямо на підлозі, поруч з ще теплими тілами старих. Занюхували горілку колготами баби Стефи.

Дашиський слухав широченно відкривши очі. Він уже виліз зі свого басейну зовсім.

Ух ти! Виходить внук, хотів захистити бабцю від діда й вбив старого, потім вбив бабцю, за те, що через неї він вбив старого, а за компанію ще й завалив собаку та згвалтував хлопчика! Супер! Вони ще п’ють там? Між трупами? Сфотографувати б…

Гість Дашинського ствердно кивнув головою. Дашинський заліпив пластиліном дах який тік, забіг у психлікарню, де напросився на швиденький сеанс шокотерапії – дуже вже голова боліла. Далі побіг на вулицю Петра Щура. Кварира 33 у 8 будинку, де як казав гість усе це відбулося, як виявилося, насправді була борсучою норою. Це насторожило Дашинського, але він все одно туди поліз. Очікуваної картини пиятики над тілами не побачив. Натомість у норі було безліч борсуків. Там аж кишіло Борсуками.

Розпливешся… розпливешся… роззз…пливе…ивеш…сссяяя…, — шипіли борсуки.

Дашинський згадав, що здалося б поїсти. На вулиці було вже по літньому тепло. Світило сонце. Проте йти у робітничу їдальню за кілометр вулиць, пропахненим запахом борсуків Дашинському не хотілося. Він став далі лазити між борсуками шукаючи дядька Володька з Авдієм, або хоча б тіла старих чи Петуся зачиненого у холодильнику. Повзаючи так нарапив на трьох борсучат. Журналіст підкріпився ніжним, юним борсучим м’ясом та поліз далі.

Надвечір Дашинський ледве вибрався з нори. Обтріпався та рушив додому. Вдома все ще був гість— незнайомець.

— Ну, і що ви мені такого наплели про сімейку ту!? – насварився втомленим голосом Дашинський на гостя. – І хто ви взагалі такий є?

Гість опустив свої добрі очі та нахмурив брови. Вийняв з кишені торбинку. З торбинки вийняв банан. Він розлупив банан, та вийняв з середини крихкого плоду голку. Шкірку банана простелив на столі.

Дай руку! – владно промовив гість.

Дашинський послухався. Тоді прибулець проколов голкою його палець. Пішла кров. Кров капала на шкірку. Червоні плями на пористій білизні звороту шкірки стали розтікатися. Кров текла, а межі шкірки вже не стримувались її власними розмірами. Журналіст бачив кров. Червону безмежну шкірку банана. Не було простору, не було нічого, тільки червонота. Він не знав де є. Він не знав чи поняття «де», все ще продовжує існувати, бо тут не було нічого крім цього кольору. Кольору повного, монотонного, без будь яких інших вкраплень, відтінків, тіней, обрисів. Усі міри для Дашинського стали табу. Його тіло теж стало червоним як і все тут, воно абсолютно зливалося з тутешнім простором. Не було вже ні довжини, не було й ширини, бо не було видно об’єктів. Журналіст було пробував що небудь намацати руками, але руки заблудилися у червоноті. Ніс же вловлював тільки запах крові а вуха тишу. Проте Дашинський все ще відчував, як хтось тримає його за пальця. Знав він, що вся ця червонява вийшла саме звідти, з пальця.

За хвилину руку відпустили, і Дашинський зовсім злився з червоним. Тут сила думки була абсолютною, а всі решту сили нульовими. Дашинський відчував себе як у космосі. Досить було подумати, що летиш, як ти з мегашвидкісттю пропускав повз себе тисячі кілометрів червоняви. Уява заставляла літати, пурхати, робити перекиди й піруети. Тишу вбив голос. Він був тут єдиним звуком, тому вдарив Дашинського, як хвиля ядерного вибуху. Голос прогнав його тіло червонявою. Він не знав скільки пролетів, бо відстані тут не було.

Мене звуть Іхтозних! – мовив голос.

Йо, так ти ж той чувак з карикатури! – мовив на то мовлення Дашинський. Хотів було плеснути себе по лобі, але нічого тут не було. Ні лобу ні руки.

Зараз я тебе трішки сховав до червоного, але не переживай, це не надовго, — говорив Іхтозних. – Твій інтелект розкритий і розпашілий як виварка у якій вариться борщ для солдатів. Тому тобі зараз треба трохи охолонути, щоб почути правду.

Іхтозних склав невидимі, злиті з червоним ноги Дашинсього у позу Лотоса, і натис з усіх боків – Дашинський зрозумів, що відтепер ще й став абсолютно статичним, і не може більше літати червонявою з жодною швидкісттю. Він завмер серед кольору. Не билося навіть серце. Після того Іхтозних продовжив свою розповідь.

Настав час, коли нічого не стало, — казав він. – Щось типу як оцей колір, але навіть без кольору. Без червоняви. Не було навть чорноти, бо темінь насправді теж є чимось, що може створювати присутність. Це не просто відсутність світла. Коротше нестало нічого, або настало ніщо. Тільки свідомості – вони загубилися серед цього нічого, й продовжують бути. Розуми працюють й надалі. Загинуло, зникло тільки мертве. Все, що містило в собі життя залишилося серед нічого. Зауваж не у просторі, а серед нічого, бо простір він теж, виявляється, може створювати присутність.

Але мізки усіх людей не можуть цього всього зрозуміти. Тому живуть далі. Живуть в своїй уяві, бо не можуть зрозуміти, як це нічого не стало. Нічого ж, у лінгвістичному розумінні теж присутність, тому вони намагаються зрозуміти це «нічого» як «щось». Так було і з предками, які створили цю лінгвістичну присутність нічого. Не можеш зрозуміти й ти, але твій, та ще декількох людей, мозок щось запідозрив. Він замість того, щоб продовжувати старе, почав творити своє. Бавитися з цією реальною уявністтю. У тебе, Дашинський, дуже хороший мозок. Він знає, як погратися так, щоб ти нічого й не запідозрив. Сприйняв це, як має бути. Але це спрацьовує лише на тобі.

Усі свідомості мають між собою зв’язок. Колективна свідомість. Якщо до цієї свідомості дійде сприйняття твого мозку, тоді кінець. Усі зрозуміють, що нічого нема. Проте як це виглядає, як це є, коли нічого нема, не зможе зрозуміти жоден. Цього не можна осягнути, бо його нема. Будь які органи чи ще щось цього зробити не можуть. Як помітити що чогось нема, коли нема нічого? Коли нема нічого, не можна помітити нічого, відповідно неможливо помітити і того, що чогось нема…

А ти тоді хто? – перервав мову Дашинський.

Я… Я породження цієї колективної свідомості, — вів далі Іхтозних. – Я персонаж одного з найдавніших світоглядів, і під різними іменами перебував у свідомості людей найдовше. Ще з часу початку людства. Тому колективна свідомість вибрала саме мене, як персонажа найкраще, найчіткіше сформульованого у свідомості кожно, зауваж КОЖНОГО, інтелекту.

Хм, це все дуже добре, але коли ти мене випустиш з цього червоного банана! – сказав на це Дашинський. – Мені тут уже робиться нудно, пішов би я трохи поплюскався у своєму ліжку…

Відпущу, тільки дослухай ще трохи, — вів далі посланець свідомості колективу Іхтозних. – У це червоне сховав я тебе, щоб ти, а не твій мозок, зрозумів, що таке, коли є тільки одне, червоне. Коли немає нічого, це в тисячі разів важче, ніж коли є принаймні щось одне. Я маю стримати проникнення у суспільну свідомість ваших сигналів, про те, що немає нічого. Вберегти хоч ненадовго, до кінця тижня. Звичайно, коли нема нічого, часу теж немає, але тиждень це є те, поки не настане щось. У власному часовому розтягненні цих свідомостей. Тому тобі треба дожити тиждень так, як ти це робив раніше, коли було все. Вставати на роботу, щось робити… байдуже що, байдуже як вставати. Але робити це все так, щоб тебе не покидало відчуття буденності.

Шкода, що не зможу поплюскатись цілий день у басейні, — сказав Дашинський. – Пристану на твою пропозицію тільки, якщо на роботі матиму такий же басейн, як у своєму ліжку!

Гаразд! Організуємо тобі басейн! Але через тиждень, коли вже робитимеш що захочеш – сказав Іхтозних. Тільки пам’ятай! Є крім мене ще один. Його звуть Насалопіде. Його створила інша колективна свідомість. Вона слабша але не обмежена традицією і мораллю, тому зла. Це свідомість таких як ти. Тих, чий мозок почав підозрювати. Тому будь готовий до зустрічі з Насалопіде.

А зараз що мені робити? –запитав Дашинський.

Зараз спати, — відповів Іхтозних. – Настав час йти у ліжечко. Час, коли ти щодня заглиблюєшся у сон.

Прямо перед собою серед червоняви Дашинський побачив трішки світліші за решту оточення обриси обличчя свого гостя. Вони вдарили своїми невиразними, але єдиними у тутешньому просторі рисами – прохромили присутністтю. Єдиною тут присутністтю. Після цього усе почало наливатися кольорами. Першими Дашинський побачив свої руки. За три хвилини світ був такий як раніше, тільки трішки більше червоних тонів. Журналіст зрозумів, що зараз він втупився у шкірку банана з плямами крові. Після цього пожбурив скривавлену шкірку до смітника і шубовснув у ліжко. Воно, на превеликий для Дашинського жаль, надвечір висохло, і набуло своїх звичних розмірів.

Дашинський заснув. Снилося, що спинив таксі, щоб з’їздити до чоловіка, який збирався застрілитися. Таким було термінове редакційне завдання. Таксі було бобиком, та коли Дашинський у нього сів, зрозумів, що це не просто бобик, а бобик виготовлений з мотоцикла. Тому руль знаходився ближче до пасажирського сидіння, і водію важко було до нього дотягнутися. Крутити рулем довелося Дашинському. Водій же відповідав за педалі та коробку передач.

По дорозі заїхав додому, щоб одягнути сорочку. Вдома була його бабуся. Дашинський приліг на ліжко, і накрив обличчя сорочкою, по яку забіг. В цей момент зрозумів, що вміє левітувати. Не відкриваючи оличчя прошептів щось схоже на молитву та піднявся над ліжком. Піднявся приблизно на пів метра. Потім став крутитися за годинниковою стрілкою. Крутитися як вказівник компаса. Після того, як зупинився, голова вже вказувала на північ. При цьому не зникало відчуття, що таке вже було раніше. Ще Дашинський навчився робити так, щоб спалахувало його обличчя. Воно горіло собі без будь-якого палива, і зовсім не пекло. Бабуся похвалили Дашинського за такі вміння, після чого той побіг шукати своє таксі…

П’ятниця. Дашинський прокинувся сухо. Ліжко вже не було басейном, з даху не капало. Журналіст не знав, тішитися з цього чи плакати. Зодягнувся та став вибиратися на роботу. Виглянув у вікно, щоб глянути, яка погода. Та за вікном побачив чобіт. Порваний чобіт плавав у товщі води, яка гігантською краплею-булькою накрила його будинок. У воді плавали посинілі сусіди, пташки, собаки та чобіт, якого й побачив журналіст. Дах виявляється текти не перестав. Ба став текти ще дужче. Тільки от тік уже назовні, а не у ліжко. Зрозумів, вочевидь, що у кімнаті такий водопотік не помістится.

— Що ж робити!? – подумав Дашинський. – Останнім часом погода так міняється, що не знаю навіть у що вдітися. А за цією водою не видно як там – мороз чи спека.

— Душно нині буде, — сказав до Дашинського Іхтозних, який хтозна звідки взявся, дещо налякавши журналіста. – Ти одягайся, допоможу тобі зараз з цеї води вибратися, а то ще на роботу чого доброго спізнишся.

Іхтозних відчинив вікно, маса води ринулася було залити й вимести потужною течією усю кімнату, але Іхтозних дуже швидко стер краї води так, що утворився отвір абсолютної порожнечі. Так наче стерли все. Не залишилося ні темряви ні простору. Далі Іхтохних схопив вказівного пальця Дашинського, надрізав пальцеву подушечку нігтем та приснув кров у отвір. Він вмить збагровів. За прозорим багрянцем виднілася вода. Іхтозних потягнув Дашинського прямо у чевону дірку. Вона, з наближенням Дашинського та Іхтозних продовжувалась, і робила круглий ворухкий тунель у воді. За хвилину чоловіки уже спустилися донизу та вискочили назовні. Там справді була спека. Важка волога спека.

Слухай, Іхтозних, — сказав Дашинський. – Якщо нічого не має збивати мій ритм, і я маю відчувати буденність, то хіба доцільною є твоя присутність? Ти істота породжена цією абсолютною відсутністтю, постійно нагадуєш моєму мозкові про неї…

Іхтозних нахмурився. Задумався на секунду.

Твоя правда, доведеться залишити тебе самого, — сказав врешті він. — Але будь обережним! Остерігайся зустрічі з Насалопіде! Він дуже хитрий. Не вір жодному його слову.

Іхтозних перетворився у маленьку сяючу червону цятку, а за секунду зник. Розчинився у повітрі. Дашинський пішов. Якимось чином зробивши три кроки опинився відразу на роботі. Після того, як повитав у червоній барві, долання цього псевдопростору давалося йому дуже легко. На роботі виявилося, що сьогодні він має писати про благодійний дитячий ранок. Масову виставу за участтю двохсот акорів «Снігова королева-2». Тобто йому ніхто цього не казав. Це просто взяло і виявилося. Само по собі. Дашинський вирішив скористатися послугами водія, і поїхати у палац культури, де мало відбутися помпезне дійство. Не довіряв уже своєму швидкісному пересуванню. Боявся, що ноги можуть занести у якийсь розрив у псевдопросторі. Поки їхав машиною, згадував про нічне катання мотоциклобобиком. Думав, що чудово, як легко йому вдалося спекатися цього набридливого Іхтоних, через якого зник басейн у ліжку.

Мюзикл був чудовий. Десятки маленьких дівчаток у костюмах сніжинок танцювали рівненько у зеленавому світлі ламп та мерехтінні прожекторів. Усе засипав штучний сніг, що рясно сипався з штучноснігових машин. Дівчатка рухались та мерехтіли. Вони чимось нагадали Дашинському мерехтливі цятки, у які він одного разу вдивлявся на екрані свого монітора. Сніжинки-діти витворяли неймовірне. Дашинський не зважав уже ні на Кая, ні на Герду, ні на розбійників ні навіть на здоровечу одягнуту у щось біле та пухнасте бабу – Снігову Королеву.

Дітки рухались не зважаючи на цей простір. Вилазили по зеленавих променях мало не до самих прожекторів, ховалися за падаючими псевдосніжинками та множилися як бульбашки у молочному коктейлі, якщо у нього подути через соломинку. Після вистави до Дашинського підійшов лисий дядечко у спортивному костюмі. Дашинському він здався до болю схожим на тролейбуса.

О! Преса до нас завітала! – вочевидь впізнав Дашинського чоловік. – Як вам наша вистава? Я художний керівник цієї постановки. Іван Михайлович Насалопіде.

Насалопіде…, — сказав тихо Дашинський. Прибулець говорив щось далі, але Дашинський думав про інше. Слухатися набридливого Іхтозниха, чи віднестись до цього милого Насалопіде з довірою.

Ай, ну добре, добре, знаю, що ти знаєш хто я! – сказав врешті Насалопіде. – Дурниць всіляких тобі цей Іхтозних наговорив! Але я дещо для тебе маю. Сніжинки. Підемо зараз у гримерну до цих дівчаток, які сніжинок грали. Візьмеш собі котру схочеш. Я бачив як ти на них під час вистави вирячався. Зробиш з нею що завгодно…

Насалопіде змовницьки підморгнув Дашинському. Журналіста така пропозиція спокусила. Він плюнув на слова Іхтозних, та окрилено попрямував слідом за Насалопіде до гримерної.

Тільки чоловіки увійшли в гримерну, дівчатка з вереском розбіглися. Притуляли свї біленькі платтячка до оголених тіл – непрошені гості застали їх, якраз коли ті роздягнулися, і готові були натягати на себе свій буденний одяг.

Ой, ну що ви дівчатка, не затуляйтеся, і одягатися поки не треба, — педагогічним тоном заговорив до юних акторок Насалопіде. – У нас тут гість, пан журналіст. Слухайтеся його, і робіть усе що він скаже. Це така гра. Він може казати всяке ніби погане, але це гра. Мусите дотримуватися правил. От побачите, вам сподобається.

Насалопіде підморгнув Дашинському. Мовляв можеш починати. Мене не соромитися.

Дівчатка, а тепер одягніть своїх платтячка й станцюйте ще раз, — попрохав акторок Дашинський.

Діти познизували плечима та повбиралися знов у костючмики сніжинок. Насалопіде ляснув себе по лобі, шокований тим, що Дашинський замість розважатися з юними, невинними ще діточими тілами, захотів просто повторити для себе цю дитячу виставу.

На сцену діти вже не виходили, але зеленаве світло до танцю сніжинок Дашинський домалював собі сам. Гримерка наповнилася пластикою дивовижного руху.

Рухи тіл сніжинок і далі заврожували журналіста. Йому здавалося, що дитячі тіла створюють вихори, які, наче людина у кімнаті без повітря, намагаються втягнути рештки присутності. Рештки простору. Вони навіть не зважають на те, що він уявний. Зараз Дашинський зрозумів, що нічого не стало тільки тут. У цій маленькій вузенькій місцині. Але так як рухатися у порожнечі можна лише порожнечею, бо для руху з порожнечі потрібно від чогось відштовхнутися, чи щось штовхнути, щоб створити рух. А тут немає предметів від яких можна отримати хоча б невеличкий імпульс для руху, вибратися звідси неможливо. Тут можна лише силою думки пересуватися порожнечею. Пересуватися з допомогою єдиного, що тут залишилося – з допомогою свідомості, думки.

— Все, виставі кінець, — сказав Насалопіде. – Дівчатка одягайтеся, нам з гостем час іти.

Дашинський знехотя відвів погляд від сніжинок, та поплентався кудись за Насалопіде.

Слухай, а ти справді породження моєї та таких як я колективної свідомості? – запитав Дашинський у нового знайомого.

Хо-хо-хо-го-го! – засміявся голосно Насалопіде. – ото намололи тобі… свідомості… колективної… хо-хо-хо…

Ну тоді чого я так швидко пересуваюся простором, і чого все якесь таке дивне? – запитав Дашинський. – Якщо Іхтозних обманув мене з цим зниклим усім, тоді що є насправді? Хто він такий? Кінець кінцем, хто ти такий?

Насалопіде глянув з-під свого лисого лоба на Дашинського. Почухав носа.

Я тобі швидше скажу хто ти такий, і тобі все стане ясно,— сказав Наслопіде. – Ти псих. Звичайний, ні, не зовсім звичайний, але ти псих-шизофренік. Живеш у власному вигаданому світі. Нічого дивного насправді не відбувається, це все просто твоє сприйняття.

У руках Насалопіде раптом з’явилася книжка з психіатрії. Він наслинив палець, полистав трішки і показав Дашинському якесь визначення. У ньому зазначались симптоми психічного розладу. Дашинський почитав визначення. Зрозумів там мало що.

— Це твої симптоми, — переконував Дашинського Насалопіде. – Ти прихворів мінімально. І все це твої галюцинації. Ти псих. У тебе параноїдна шизофренія. Я овоч твоєї уяви, Іхтозних такий самий овоч. Овочі й ці дівчатка-сніжинки, які танцюють так дивовижно. Твій мозок створив мій персонаж, як найбільш здоровомислячий, і хоче через нього підказати тобі правду. Сказати, що він, як мозок, уже думає по іншому. Для нього вже не є вказівниками умовності та суєта реального світу.

Дашинський похнюпився. Щось довго думав.

— Тобто я просто хворий, і мене чекає дурка? – сказав він за хвильку. – А я дурень, дійсно повівся за ту всю відсутність усього…

Насалопіде поклепав Дашинського по плечу та весело подивився на нього.

— Ооо хлопче! Розкис, — сказав Насалопіде. – Це тобі бонус! Щастя! Ти не хворий, ти навпаки здоровіший за усіх. Тепер можеш робити всілякі дуже цікаві речі. Ти б їх не зробив ніколи, якби був, як вони кажуть, здоровим. От зараз ти можеш не повертатися на роботу а піти зі мною годувати з рук бомжів! І тобі ніхто нічого за це не скаже.

Дашинський повеселів.

— Бомжів годувати з рук? – перепитав він. – Ух ти, цікаво це мабуть. Голубів годував, рибок годував, собак з рук годував, а от бомжів ще ніколи. Тільки от… тільки цікаво мені де ми зараз візьмемо тих бомжів, та ще й таких, щоби з рук їли…

Насалопіде взяв за руку Дашинського та потягнув його кудись.

— Знайдем, я знаю де такі водяться! – казав Насалопіде піднесеним голосом. – Тобто знаєш ти, але мій персонаж може тобі це показати. Головне забудь зараз за оці всі штуки, що з тобою були, і живи за логічними законами. От тільки забудь ще й про минулу рутину, буденність, сірість! Зараз я тобі покажу нове життя…

Так чоловіки підійшли до невеличкої пиріжкової, перед входом до якої рівненькими облізлими буквами писало «Ласкаво просимо».

— Набирай побільше ватрушок, — сказав Насалопіде до Дашинського. – У них великі краї. Ті що без начинки. Якраз таким і годуватимемо їх…

Насалопіде та Дашинський стали за одним із столиків. Таких, за якими можна тільки стояти. Тоді Дашинський уважніше придивився до місцевого контингенту. За сусіднім столиком стояли троє чоловіків. На стіні поруч висіла табличка з рівненько виведеним червоною фарбою написом «Розпивати спиртні напої заборонено!». Чоловіки розливали з літрової пляшки «вогняну воду», пили, та закушували пиріжками з капустою. У заклад увійшла бабуся у коротенькій облізлій шубі, короткій спідниці та синіх колготах. Старечі губи були обмальовані яскраво червоною помадою. Цією помадою була обмальована також шкіра навколо її губ. Волося на голові світле та злипле. З нього стирчав величезний яскраво червоний, під колір губної помади, помпон.

— Ооо, тут найкращі харчі! Здорове харчування! – сказала вона голосно. – І взагалі заклад чудовий!

Далі бабуся спробувала виклянчити пиріжка у дебелої жінки-продавця, але та відмовилась поділитися харчем з приблудою. За секунду продавщиця, вже схопивши за комір сірого потарпаного плаща якогось низенького, зарослого бродягу, викидала його на двір. Чоловік схопив пиріжка, а грошей заплатити за нього не мав. Процес викидання пиріжкового злодія супроводжувався міцною лайкою як з боку продавщиці, так і з боку її жертви.

Роздивляючись клієнтів пиріжкової, Дашинський та Насалопіде поз’їдали свої ватрушки залишивши від них лише сухі краї, на яких не було сиру.

— А тепер починаєм веселуху! – сказав урочисто Насалопіде. Після чого дав окраєць ватрушки бабусі з яскраво-червоними губами.

Стара схопила його, й відразу після цього з усіх закуткув закладу позбігались сірі, брудні, пошарпані, вошиві, заляпані блювотинням і сечею, пропахлі дешевим алкоголем та клеєм «Момент» постаті. Дашинський і Насалопіде підкидали окрайці, а обшарпані мешканці пиріжкової ловили їх. Ловили зубами у повітрі, вистрибуючи наче дельфіни з води. Довірливо пожмаканими губами вибирали з відкритих долонь хліб. Бігли за окрайцем ніби собаки за палкою…

Так чоловіки веселились до вечора. Потім Дашинський попрощався з Насалопіде, гречно подякував за вечір і попрямував додому. Над будинком все ще висіла водяна мегакрапля. Дашинський забрався у пророблений Іхтозних отвір, і тим тунелем увійшов прямісінько собі у вікно. Вдома згадав, що забув навіть подумати сходити у робітничу їдальню. Щоправда й так знав, що йти по розжарених спекою вулицях до їдальні йому б не схотілося. Та й до того ж він чудово наситився ватрушками у пиріжковій. Їх довелося з’їсти багацько, щоб окрайців вистарчило усім бомжакам.

З цими думками Дашинський повалився у ліжко. Заснув дуже швидко. Снилася Чечня. Він і двоє друзів якогось біса туди поїхали. Друзів вбили, Дашинського забрали в полон. Залишили в якійсь недобудованій школі, за сотню метрів від кордону. Дашинькому пригрозили смерттю за спробу втечі, але той, помітивши, що ніхто за ним не дивиться, дременув через кордон. Коли вибрався на волю, зрозумів, що у Чечні залишився його закордонний паспорт. Дуже через це засмутився. Потім чув музику. Музику, яку дуже хотілося дослухати докінця, але від неї щось боліло. Боліло несильно. Швидше нило, але це було нестерпно. Не дослухати тої музики Дашинський не посмів…

Субота. Вихідний. На роботу йти не треба. Дашинський прокидається. Відкриття очей призводить до шокуючого відкриття. Навколо Дашинського вода. Тут всюди вода. Цілюща, суперпрозора та якась пахуча вода. До горла Дашинського приклеєна гумова бульбашка повна жовтавої каламутної рідини. Вона рівномірно пливе за Дашинським коли той підіймається з ліжка. Пливе, наче замкнута куляста жовтава медуза. Дашинський відчуває як з цієї «медузи» при кожному вдиху щось вливається йому у горло та розтікається легенями. Горло ніби проколоте.

Дашинський бачить Іхтозних. Він сидить на дивані і перемикає пультом загорнутиму у якусь ґумово-еластичну жовтаву плівку телевізор. Телевізор стоїть у бульбашці з такої ж плівки, тому зображення розмите, розтягнуте та заломлене водою. Від телевізора у залиті водою сутінки лізуть різнобарвні, мерехтливі промені. У Іхтозних на шиї така ж жовтава бульбашка з рідиною. Іхтозних встає, та нахмурюючи суворо брови підходить, чи радше підскакує загальмованими водою стрибками до Дашинського. Бульбашку на шиї пригальмовує вода, тому вона розтягується, видовжується та летить гойдаючись серед водяних вихорів за Іхтозних.

— Я ж тобі, засранцю, казав не слухати Насалопіде! – каже суворим голосом Іхтозних. Коли він говорить, з рота та носа виходять жовтаві клубні рідини, що як розуміє Дашинський, була раніше у мішечку-бульбашці.

Дашинський винувато посміхається. Ловить у воді свою краватку, яку підняли з крісла потоки, збурені рухом Іхтозних.

— Та, а шо тут такого… я ж нічого ніби поганого не зробив, — каже він, випускаючи при цьому такі ж ж жовтаві клубні як й Іхтозних. – Я просто відпочивав собі. А цей Насалопіде не такий вже і поганий, як ти думаєш. Вам варто було б познайомитися ближче. Ви б подружилися. Обов’язково б подружилися…

Іхтозних ляснув себе долонею по лобі. Ляснув легко – різкість рухів гальмувала вода.

— Нерозумний! Якраз тим, що ти собі відпочивав, ледь не наробив багато лиха! – сказав Іхтозих підступаючи ближче до Дашинського. – Я вже казав, що у тебе має бути відчуття буденності! Це була п’ятниця, і ти мав працювати… тобто не працювати, а робити видимість, що працюєш, як це буває по пя’тницях. Так як це було завжди. Інакше усі запідозрять що щось не так! Запідозрять, а коли зрозуміють, що щось справді не так, почнуть шукати, що ж саме не так. А коли зрозуміють факт, що нічого нема, захочуть зрозуміти й сутність цього факту. Його причину. Але я казав тобі, що зрозуміти цього не зможе ніхто. Не може ніхто зрозуміти й як це він є, коли нічого нема. Тоді, не розуміючи підстав для свого існування зникнуть всі. Не залишиться не лише нічого! Тоді нестане нікого!

Дашинський почухав голову та поправив мішечок-бульбашку на шиї. Коли поправляв, зрозумів його призначення – рідиною у мішечку можна дихати, і він вдихаючи заливає її собі у легені, а видихаючи, випускає назовні.

— Ну… типу зрозумів, але щось тут не так, — Дашинський мовлячи це гикнув та випустив під стелю бульбашку повітря. – Чого мені якось пофіг існує все, чи пропало кудись. Ну тобто не зовсім пофіг, але ж я не зникаю ніби нікуди…

Насалопіде ще дужче насупив свої кудлаті брови. Скинув свого каптура-таблетку та залишив його у воді. Кашкет завис у товщі на рівні голови.

— Ну розумієш… еее… ну як би тобі це пояснити, — Іхтозних наморщив лоба думаючи, що б такого сказати. – Ну ти звичайно дуже розумний, тобто твій мозок є дуже хороший… але ти… ну… ну ти не ображайся, але ти також і колосально тупий… Але це не негатив. Це твоє, і всіх свідомостей спасіння. Рятівна тупість! Ти не можеш зрозуміти як це нічого нема, але твоя тупість не заставляє тебе думати як то. Тобі просто пофіг. Нема то й нема. Тому то я тобі це все розказав. І через твою тупість, твій мозок не може передати інформацію про повну відсутність у колективну пам’ять. Тому я безпечно можу тобі оце все розказати.

— Я завжди підозрював, що світ врятує не краса а тупість, — спробував пожартувати Дашинський. – А нащо оце все відтягувати. Вічно ж свідомості не будуть у цьому нічому тусуватись. Де вихід? Ти щось придумав?

Іхтозних підморгнув й підліз під свого кашкета, який все ще висів у товщі води, хвацько повернувши його собі на голову без допомоги рук.

— А ти сумнівався, — весело сказав Іхтозних вже із кашкетом на голові. – В мене є план! Для виконання цього плану, звичайно, потрібно, щоб ти не спалив всю контору, і щоб усі не дізнались передчасно про цю абсолютну відсутність. Тоді свідомості працюватимуть, думатимуть так як це робили раніше. Я ж збиратиму усі ці думки у архів. Такий собі сервер колективної пам’яті. Велетенський, супервелетенський об’єм інформації! З усієї цієї інформації я вибудую новий світ, який перенесу на рівень нижче. Перенесу у атом. Ця малесенька на наш погляд часточка ЧОГОСЬ, справжнього чогось може помістити у собі новий світ! Атом він же складається із ще менших частинок, а ці менші частинки з іще менших, і так до незкінченності. Менші частинки правитимуть за галактики, ще менші за зірки, планети, предмети, клітини, молекули і нарешті за атоми, у які можна пірнути ще раз, так як це плануємо зробити ми. Тобто планую, щоб ми зробили я…

Дашинський почухав лоба. Від усього цього, відчував журналіст, він зіпрів, але піт відразу зникав десь у цій теплій прозорій воді.

— Але ж ця інформація у тому атомі і залишится самою лише інформацією. Не більше! – сказав сумно Дашинський.

— Ну, тут я теж вибудував схему, — відповів Іхтозних. При цьому він перемкнув пультом телевізор на якийсь неналаштований канал. На екрані появилися мерехтливі крапки. Під жовтою плівкою їх чомусь було надто чітко видно.

— В тому атомі зараз твориться щось подібне, — вів далі Іхтозних. – Там хаос. Колись Господь створив усе зібравши у потрібні купи всі ці цятки. Так, як це робить сигнал з якогось телеканалу. Хоп, і з мерехтливих цяток уже виникло рухоме зображення…

З цими словами Іхтозних увімкнув канал, де показували як злягаються панди. Чорні з білими плямами тварини через плівку та товщу води випускали чорнобіле світло. Дашинський вперше побачив чорне світло! Промінь темряви від плямок панди…

— Все, що люди надумають за цей тиждень, вибудується як живе зображення з цих частинок – мерехтливих цяток у цьому світі. У нашому атомі! – захоплено сказав Іхтозних. Тому цей тиждень усі свідомості мають прожити максимально звично, щоб вони могли перенести у колективну пам’ять усе, і щоб раптом роблячи свою звичну роботу, жодна людина, що житиме у новому світі не побачила дірки, ями з мерехтливих цяток не вибудуваних у нову реальність… Тоді люди зможуть жити по тижнях. Я мусів вибрати тиждень як цикл людського життя для цього запам’ятовуваня. Доби було замало, щоб зібрати усю інформацію, а місяць й тимпаче рік чекати неприпустимо!

Дашинський почав повільно одягатися. Вдягався у новий святковий одяг.

— Ну, якщо така справа, я піду одягатися до церкви, щоб усе було як у неділю, — сказав Дашинський. – Тільки скажи мені ще одне. А якщо наш атом візьме якийсь блін вчений з вищого рівня, та й розчепить на електрони. Що тоді?

— Тоді кабздець, кришка, — сплеснув розсікши воду руками кажучи це Іхтозних. – Поки ще було все, вчені вбивали один за одним світи. Ба більше, світи й цивілізації вбивали ми просто запалюючи свічку, чи проводячи ще якусь хімічну рекцію. Вбивали нескінченну кількість світів провалених у себе. Але таке життя, і ніц тут не зробиш. Іхтозних вигинаючись виплив у вікно і плавно попрямував угору, туди звідки крізь товщу води пробивалося світло. Дашинський одягнувся і погріб собі до церкви. Стоялося там леко – Дашинський просто вертикально лежав собі зависнувши у воді. Потім погріб додому, де влігся на диван перед телевізором. Споглядав цятки. Дивився на них уже зовсім по іншому. Як на глину для творення світу.

— Хіба я не гончар? – сказав собі після години розглядання крапок Дашинський. Він почав поглядом сверлити екран телевізора.

Місце, куди спрямував погляд Дашинський трішки почервоніло. Далі червоне пропало, залишивши натомість шматочок більш згущених цяток. Згущення було безформенним, і ворухким. Ще трохи, і Дашинському вже потрібно було прикладати мінімум зусиль, щоб утримати їх вкупі. Дашинський став рухати згущенням площиною екрану. Згусток слухняно рухався за поглядом, а потім вже і за думкою Дашинського. Журналіст заставив згусток розпастись. Розпастись на багато маленьких згусточків. Ті промінчиками розбіглись екраном й утворили коло. Коло Дашинський заставив перетворитися у схематичне сонечко, сонечко у схематичну людину. Дашинській домалював цій людині дві руді кіски та сині очі. Він аж зіпрів, заставляючи крапки зібратися таким чином, щоб утворився блакитний колір. Далі творити кольори Дашинському далося набагато легше. Невдовзі тілом схематичної дівчинки розповзлися усі кольори, і та набула більш реалістичних обрисів – стала схожою на дівчинку з мультика. Дашинський силувався перетворити дівчинку на відеозображення. За цією справою просидів кілька годин. Малюнок обріс м’ясом, одягом, абсолютно живою метерією. Не анімаційною, навіть не кіношною. Смуглява, схожа на циганку дівчинка, з сплутаними брудно рудими кісками, в заляпаному сарафані та з синіми-пресиніми очима. Дівчика була живою. Жива циганка з блакитними очима, ховалась, рухалась за склом телевізора. Дашинський не бачив нічого крім екрана, зачудовано дивився на малу. Невдовзі пустоту, серед якої стояла дівчинка, став заповнювати зелений колір. Зеленява тремтіла, ворушилась. Рухом зім’ятого паперу перетворилась на парк. Дерева, зелень парку. Дашинський відчув, що дихається якось вільніше. Відвів погляд від екрану. Навколо був парк. Без води. Дашинський намацав перевішену через плече сумку. Вийняв з сумки свій фотоапарат. Яскраве сонце, пташки. Відлуння від пташиного співу. Дашинський клацає фотоапаратом. Спалах. Сліпучий, масивний. Сліпить навіть у ясний день. Світло спалаха відходить, розсіюється по шпаринах парку. Та зображення світу у очах журналіста залишається пересвіченим. Багато світла. Мабуть велика витримка. Час сповільнився, а світла залишилося як раніше.

— Дядьку-дядьку! Дай пару копійок! — почала мала пристально дивлячись у об’єктив.

— Нема копійок! Йди геть! — відмахнувся Дашинський.

— Дядьку, та ж дядьку! Дай гривню тоді! Ну дядьку! — канючила мала.

— Немає нічого! Йди геть! Пішла звідси! — якось мяко злився Дашинський.

— Дядьку! Ну що вам гривні шкода! — з цими словами мала вхопила Дашинського за руку. Журналіст заціпенів. Втупився поглядом туди, де зіткнулися його та дівчинки рука. Потім рвучко шарпнув рукою, вирвав запясття та побіг геть. Біг алеєю поміж двох колон дерев. Біг, поки не побачив, що ліва рука, за яку трималась жебрачка, блідіша за праву. Дашинський спинився і втупився на свої руки. Порівнював їх. За хвилю помітив, що ліва рука стала тоншою. Сухішою. Далі вона стала зменшуватись. Зсихалося вже плече. Дашинського скував жах, і він уже не міг рухатися. Він просто очманіло дивився на руки. Зсохла рука перетворилася на мерехтливі цятки, після чого вибухнула. Вибух розійшовся парком перетворюючи все у цятки. Такі як в телевізорі. Перетворив на цятки і його.

Дашинський безсило опустився на диван. Напівмертвий, вимучений лежав у товщі води перед телевізором, який далі мерехтів. З жовтою бульбашкою біля шиї.

— Я турист, подумав він. — повернувся щойно з власного глечика. Гончар, який мандрує у свої глечики. Глечики, амфори і макітри. Тільки от немає печі… Піч, вона випалить все. Зробить його твердим. Примусить залишатися таким назавжди. Більше ніц не розлетиться на цятки… Піч! Десь мусить бути ця піч! Я знайду її, зліплю собі горщик! Зліплю собі світ! Житиму в ньому! Житиму скільки завгодно, і саме так, як захочу.

Світло, яке пробивалося через воду почервоніло. Довжелезні червоні прутиська тягнулися через прозору-прозору рідину. Заломлювалися і розбризкувалися на довколишні предмети. Ворушилися, як ворушаться хвилі там вгорі. Сонце сідало. Дашинський позіхнув і підстрибнувши всадився в своє ліжко. Жодного звуку. Прострирадла та ковдри збурені потоком води попіднімали свої краї і тремтячи повільно опустилися вкривши наче м’ясоїдна квітка своїми пелюстками Дашинського. Журналіст заснув. Снилося телешоу. Дшинський був глядачем.

Глядачі — пузаті дядьки та грудасті тітки, жваво аплодували після слів ведучого з натягнутою усмішкою.

— Наші переможці! Вітайте їх! — кричав у мікрофон піднесеним голосом, похитуючи злиплою від поту чуприною ведучий Павло Гнида. — Тепер можете виграти супер гру або забрати приз – цей чудовий кухонний комбайн!

Молода пара переможців шаленіла від радощів!

— Супер гра! Супер гра! Супер гру вибираємо! — заверещало відразу молоде подружжя переможців. Ще б пак! За перемогу у супер грі дадуть супер приз!

— Щоб перемогти у супер грі вам потрібно виконати два завдання. Одне — інтелектуальне і одне спеціальне, смакове! – награно радісним тоном верещав Гнида. — отож перше питання! Назвіть істоту, до образу якої найкраще підходить приказка «Річку обійти, не один сосочок пролизати»?

Публіка завмерла в очікуванні. Дядьки повтягували свої пуза, тітки ледь ворушили грудьми.

— Щурокінь? – невпевнено сказав після короткої сімейної наради молодий переможець-чоловік.

— Це ваша остаточна відповідь? — побавився у Якубовича Гнида.

Подружжя ствердно кивнуло.

— Щурокінь! Абсолютно правильна відповідь! – радий немов за себе загорланив ведучий. І друге завдання! Вирішите його – переможете! Зараз вам зав’яжуть очі та заткнуть заліпками фірми «Veneters» носи. Після того, до рота залиють по 200 грамів субстанції. Вгадаєте, що це таке, супер приз буде ваш!

Подружжя прив’язали рожевими шкіряними пасками до якихось апаратів. Лиця їхні випромінювала якась цікавість і острах поразки. Очі зав’язали, в горла встромили шланги. З них полилося. Натекло куди більше ніж 200 грамів. Коли субстанція заповнила шлунки переможців, полилася на їх обличчя,одежу. Врешті шланги вийняли. Пов’язок не знімали.

Це Суміш борщу, томатної пасти та шоколадного крему? — запитав з надією у голосі чоловік.

Це згущене молоко з повидлом та апельсиновим соком? — запитала ще не відійшовши від потужного струменя у горлі жінка.

Можете зняти пов’язки! Це не те і не інше! – сказав Гнида. — Це гівно! Ми закачали у вас по три літри свіжого гівна! І ви ніхрена не виграєте, і ніякі ви нах не переможці, а звичайні засрані гімнюхи! Го-го-го!

Подружжя переможців стояло з заляпаним гівном одягом, лицями, нутрощами, душею та гордісттю. Вони програли! Публіка весело аплодувала та кидала у засраних папірцями. Папіряки дуже кумедно прилипали до їхніх зволожених гівном тіл. Дашинський спав. Крізь сон подумав, що після такого гівняного видовища йти у робітничу лікарню, йой, перепрошую, їдальню за кілька кварталів залитих водою вулиць йому чомусь не хочеться…

Неділя. Дашинський прокинувся від сонця. Дах не тік, голова не боліла. Кімната нормальна, води нема. Все сухо і звичайно. Дашинський підвівся, і зібрався на прогулянку. За вікном тріщав мороз. Одягнувся тепленьо й відчинив двері. На вулиці все було злегка притрушене сріблястим сніжком. Дашинський пожбурив сніжкою у облуплену стіну трансформатора. Снігова кулька прилипла поміж цеглинами. У Дашинського був чудовий настрій. Він йшов кварталами, насвистував пісеньку. Весела мелодія причепилася до нього не знати звідки. Незчувся, як пройшов кілька кварталів засніжених, залитих морозним сонцем вулиць, підійшов до робітничої їдальні.

— Я ж ніколи ще не був в тій їдальні! — подумав собі Дашинський. — Звідки я знаю, що вона існує взагалі.Зайду но гляну що там робиться.

Довгий паркетний коридор. Сонце пробивається крізь брудні вікна і просвічується через легкий димок. Туманець, який завжди стоїть у їдальнях такого штибу. Дашинський здивувався, що їдальня працює у неділю.

— Щоб священники могли на роботі пообідати, — знайшов пояснення меткий журналіст.

Назустріч короидором хтось біг. Сіра постать наближалася. Спочатку стук його каблуків. Тепер він. Це ж Іхтозних біжить! Руками вимахує!

— Почалося! — кричав побачивши у коридорі Дашинського Іхтозних. — Почалося все! Раніше! На сьомий день вже не треба працювати! Перенеслися у молекулу-у-у-ууу!!!

Іхтозних пробіг навіть не спинившись біля Дашинського. Журналіст дійшов до дверей їдальні й відкрив їх. Тролейбус! Вимахуючим рогами на Дашинського летів тролейбус. Дашинський ухилився від машини. Мужик огорнутий полум’ям! Лежить просто тут, а якийсь придурок руки до нього гріє! Ааа!!! Борсуки, тисячі борсуків, бомжі з прилавка крадуть ватрушки!!! Що робиться! Мужик з шарапунделями! Дівки! Скачуть як кенгуру! Доять з себе молоко! Молоко! Коломоколомоко!!! Ааааа!!!

— Цить! Не кричи, сторож зараз прибіжить!!! Ану ціхо мущіна!

Дашинський лежав у редакції розмахуючи руками. Вася сидів все ще тримаючи у руках пачечку зі своєю сіллю.

— Та заспокійся ти! Ото приход в мужика! — обурювався Вася. — Ти вже цілу хвилину на землі провалявся корчачись! Бачив би ти як очі твої швидко бігали!

Дашинський підвівся і поглянув на монітор. Годинник показував той недільний вечір, коли Дашинський просто забіг у редакцію по ключі…

Вони пішли додому разом. Дашинський захоплено розповідав Васі, що йому показала «та сіль». Вася спокійно слухав, і посміхався. Руки трусилися тепер у обох…

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>