Тіні на стіні

Тіні на стіні

Понеділок, 11 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2195
Підписатися на комментарі по RSS

«Була того року зима люта, і сніги глибокі вельми. А влітку збіжжя зародило щедро, та прийшла сарана з півдня й понищила врожай. І настав голод у краї, й простолюд у пошуках поживи подався хто куди: одні - старцювати, другі - чинити розбій по дорогах, а треті - крадькома бити звіра в баронських лісах. Та не було хісну ні першим, ні другим, ні третім, бо барон місцевий, шляхетний Клаус фон Кенінгем, безмилосердністю й люттю славився далеко за межами маркграфства. Разом із ватагою галював своїми придобами й під приключкою переслідування гультіпак та браконьєрів грабував чи й життя позбавляв кожного зустрічного - чи то ченця, чи то купця, чи й навіть лицаря шляхетного. Й були вони гірші від харцизів і чинили християнам незчисленні кривди по селах та хуторах, і не було кому порятувати люд від сваволі панської.

Та Господь милосердний бачив з неба лиходійства ті, й переповнилася чаша терпіння Його. Й об’явив Він знамення всьому народові в найбільшому мисливському угідді шляхетного фон Кенінгема - заповідному Шварцвальді. Почали там з’являтися страхи невимовні, спочатку в сутінках, а відтак і серед білого дня. Й люди пропадали в тій пущі без сліду, а головно баронські гайові, псарі та доїжджачі, так що незмога стало полювати там, а то й просто проходити поряд. І так Господь наш нагадував грішникам, що за кожне злодіяння належить їм понести справедливу кару, кому на тім світі, а кому й на цьому…»

 

- А я кажу, повтікали вони! - гуркнув дерев’яним кухлем фон Кенінгем, так що полумиски з недоїдками застрибали по заляпаній стільниці.

- Повтікали! - п’яно підтакнув рудий, мов диявол, Ганс Доннер, котрого всі називали не інакше, як Гансом Тойфелем.

- Куди ж повтікали, пане? - несміливо спробував заперечити неохайний горбань - місцевий селянин, якому не в добрий час надало поткнутися до шинку, коли там саме бенкетувала баронова зграя. - Люди-бо служиві, вашої милості вірні слуги.

- Атож, - тихо процідив крізь зуби тлустий корчмар до своєї старої за шинквасом, - вірні, як ті пси шолудиві. Лише про свій кендюх і дбали та всіх навколо обдирали іменем свого клятого ясновельможного. Собакам і смерть собача.

Та лише злісно глипнула на нього: цить, мовляв, старий дурню.

- М-мовчати! - мляво рикнув барон, жбурляючи в горбаня обгризений маслак. Селянин поспіхом вислизнув геть із корчми. - Знаю я тих… гик… в-вірних. Усі ви вірні, поки в мене отут, - він стиснув дебелий кулачище, сито ригнув і розвалився на лаві.

- Отут, - глибокодумно підтвердив Тойфель і перехилив у пащу черговий кухоль.

Баронові пахолки схвально заґелґотали, хоча вже навряд чи тямили, про що йдеться. Учта досягла тої скорботної стадії, коли саме час було вчинити галасливий бешкет і влягтися спочивати на запльованій долівці.

- Повтікали, бо боялися наслання якогось більше, ніж гніву пана свого! - загорлав раптом старий одноокий Кірхер, колишній чернець, а нині найманець на службі в барона.

Такий неприкритий прояв вірнопідданства вельми вітався при бароновому дворі, тому й зараз був дружно стрінутий збудженим репетом.

- Хай йому чорт! - роздратовано схопився фон Кенінгем, змітаючи посуд. - Кляті з-зрадники! Вони зганьбили своєю втечею не лише с-себе, але й м-мене!

- Кари! Кари! - ревнуло збіговисько.

- Диви які сміливці, - знову шепнув благовірній корчмар. - З мертвими на прю йти рвуться.

- Та зась тобі, базіко клятий, бо ще почують! Хочеш, аби спалили?

- А що, тов-вариство, коли нам таки зараз та навідатися до Шварцвальду? - вишкірився фон Кенінгем хижо. - Харцизяки, либонь, м-моїх оленів та кабанів зараз с-смажать, і не чекають любих г-гостей!

- Не чекають! - зайшовся реготом рудий Тойфель, бризкаючи квашеною капустою. - А ми їх… того… засмажимо!

- На рожні!

- Як кабанів!

- З хріном!

- Ні, хрін відріжемо!

- Га-га-га-га!

- То на коней, товариство! - з п’яним завзяттям барон перевернув стіл і нетвердо подибав до виходу.

За ним із галасом висоталася вся підгуляла гурма. Ніхто й не подумав платити за вечерю. Надворі зчинився рейвах, заіржали коні, забрехали пси, посипалася брудна лайка. У вікнах заметалися вогні - ватага засвічувала смолоскипи. Затупотіли копита, знялося різноголосе галайкання - й барон зі своєю свитою відбув у напрямку сонного Шварцвальда.

Корчмар прожогом вискочив надвір із завбачливо прихопленим цебром води, з розмаху вихлюпнув її на вже тліючу стріху. Затим сплюнув у серцях і подався наводити лад після буйного панського бенкету, дякуючи Богові, що легко відбувся.

 

П’яні вояки цілу ніч блукали нічним лісом, продираючись крізь колючі хащі, совпаючи в невидимі ковбані й сповнюючи діброву прокльонами. В тумані вони розгубили одне одного, і лише над ранок, змучені й дещо протверезілі, зібралися-таки на великій галявині.

Фон Кенінгем раптом упізнав місцину, де він зазвичай починав і закінчував лови. Онде й трійко старих крислатих дубів, під якими білували й смажили здобич, а часом і ночували.

Ще лише сіріло, галява потопала в тумані, а ліс стояв темно-синій і зовсім не страшний.

- Ну, й де ті страхи, я вас питаю? - зареготав барон, щоби збадьорити себе й дещо примовклих найманців.

- І де? - почухав бороду Тойфель, не вельми діймаючи, за яким лихом тут опинився.

- Розпустили страшні поголоски кляті розбишаки, а чернь і рознесла оте блягузкання. Харцизам-бо того й треба було. Дурне бидло сюди й не потикається, боїться, а зрадці паскудні й горя не знають.

Вояки осовіло розхитувалися в сідлах. Їм уже байдуже було й до черні, й до розбійників, єдине, чого вони пристрасно жадали зараз - похмелитися й завалитися спати. Котрийсь із них ні з того ні з сього дурнувато захихотів.

Барона нараз пойняв дикий сказ. Нестямно роззирнувшись, він вихопив меча й загорлав:

- Сміятися з мене?! Ще ніхто безкарно не обманював фон Кенінгема! Присягаюся дияволом, вони пожалкують, що вродилися на світ! Знайду! Замордую! Кавалками нашаткую!

- Кавалками! - зрадів Тойфель і також видобув меч.

- Нині-таки! Зараз! Не врятує їх ні Бог, ні святі, ні дідько з пекла! Присягаюся…

Кірхер нараз злякано перехрестився. Ватажники здивовано глипнули на нього, гадаючи, що колишнього святошу пройняла баронова богохульба, але старий дивився кудись у бік лісу, що вже різьбився з синьої сутіні темними завитками дубових крон. Там угадувався якийсь рух: наче невиразні чорні тіні металися на дещо світлішому тлі дерев.

- Що за чортівня? - вилаявся один із найманців спантеличено.

Барон озирнувся, і його очиці недобро зблиснули.

- Саме пекло допомагає мені, - пробурмотів він і заволав: - Онде вони, кляті голодранці! До зброї!

Все ще кепсько міркуючи, що до чого, напівтверезі ватажники зострожили коней, вихоплюючи мечі та зводячи заздалегідь натягнені арбалети. Розважати вони не вміли. Пан указав їм ціль, яку треба було наздогнати й знищити. Решта - не їхній клопіт.

Розтягнувшись широкою дугою, облава з гиком рвонула до лісу. Попереду, мов розкошланий злий дух, на чорному коні мчав барон.

Що ближчим ставав густий підлісок, то очевиднішим було: людей там немає. Але що ж тоді гомзалося серед подертих пасем туману? Страх почав стрімко закрадатися в серця вояків. Один за одним вони несвідомо натягували повіддя й спиняли коней, аж поки весь гурт не застиг у сторожкій тиші, вирячившись на незрозуміле видиво.

- Що за мара, чорти б мене вхопили? - розгублено прохрипів Клаус фон Кенінгем.

І тут почалося пекло.

 

Спочатку звідкись із присмерку вихопилися кошмарні крилаті постаті. Злинувши в ясніюче небо, вони яструбами впали на закляклу ватагу. Ті, хто мав арбалети, інстинктивно спустили тятиви. На тлі передранкової блакиті було видно, як деякі болти поцілили в потвор, котрі зненацька розхлюпалися в повітрі бризками чорного туману. Серед радісного галасу найманці запізніло помітили, що кілька їхніх побратимів корчаться в судомах під копитами коней. Яка сила вразила їх, ніхто так і не збагнув.

Тим часом від лісу вже валом сунула різна нечисть. Широкими стрибками слалися над землею кошлаті вервольфи, час від часу зводячись на задні лапи, щоби вибрати собі жертву. Неоковирно дибали по купинах розпухлі живі мерці в саванах, плотолюбно клацаючи гнилими зубами. Нагинці скрадалися в тумані якісь потворні карлики з пазуристими лапами й блідими світними тілами. Кишіло в траві здоровенне слизьке гаддя. Виблискуючи червоними очиськами, стрімко бігли примарні чорні тіні, закутані в напівзотліле дрантя…

Вояки, включаючи й барона, здали кіньми назад. Не довго думаючи, вони ладні були кинутися навтіки, аж раптом помітили, що почвари заполонили вже всю галявину й оточили їх щільним кільцем. Воно поволі стискалося, мов зашморг на шиї шибельника.

Паніка пойняла вмент протверезілих гультяїв. Збившись у безладну купу, вони нажахано лупали очима навсібіч, вишукуючи хоч якусь тінь порятунку. Ні звуку не вихопилося з пересохлих горлянок, лише Кірхер почав щось голосно бурмотіти - чи то молитву, чи то маячну нісенітницю.

Хтозна, що переживав тієї миті кожен із баронової зграї. Але сам фон Кенінгем згадав раптом усе своє неправедне й порожнє життя. Воно майнуло в свідомості, мов чорна блискавка - безконечна вервиця п’яних учт, бешкетів, грабежів та вбивств. Він не знав Бога, та й тепер не хотів прийняти його. Але несвідомий острах огортав його ціпеніючу душу при думці: ось зараз нитка життя перерветься і… Що тоді?

Фон Кенінгем не звик довго розмірковувати. Страх викликав у ньому не каяття, а лише новий напад люті. Очі заслала червона пелена, і барон з диким криком пустив коня на орди несосвітенних потвор.

Його пахолки, стрепенувшись, якийсь час нестямно дивилися на цю самогубну гонитву, а відтак, поклавшись на свого ватажка, у відчаї кинулися слідом, незграйно горлаючи й розмахуючи зброєю.

Люди й демони зітнулися в смертельному герці…

 

Клаус фон Кенінгем лежав у росяній траві й не відчував свого тіла. Не було й болю, лише дивна легкість огортала єство. Барон зрозумів, що помирає, але ця думка чомусь зовсім не злякала, взагалі не викликала жодних почуттів, окрім безмежного, усепоглинаючого спокою.

Навколо не видно було ні душі. Поряд пасся кінь під сідлом. Сонце, мабуть, прогнало марюк під коріння дерев, у вогкі нори й закутини. Вочевидь, не вцілів жоден ватажник - барон пам’ятав, як вони один за одним падали: хто з розшматованим горлом, хто з виваленими тельбухами, хто з відірваними кінцівками… - аж поки він сам не зійшовся в двобої з моторошним слинявим чудовиськом, ікластим, пазуристим і невимовно осоружним. Страхіття, не зважаючи на встромлений йому в чорні груди меч, із насолодою вгородило криві кігті фон Кенінгемові під ребра й стиснуло, мов гнилий овоч, баронове серце…

Зненацька фон Кенінгем завважив неподалік якийсь рух і за мить побачив двійко дітей у білих сорочинах, що безтурботно йшли в напрямку лісу, жваво перемовляючись. У руках вони мали плетені кошики. «Селюки», - подумав барон, і в цій думці вперше не було погорди й презирства.

Фон Кенінгем ніколи не любив дітей. Навряд чи він узагалі будь-коли любив хоч когось. Людські створіння були йому глибоко байдужі.

Звідки ж узялася ота тривога й бентежний неспокій?

Шлях дітей лежав саме в той бік, звідки з’явилися недавні дивогляди!

Щось зворухнулося в зашкарублій душі фон Кенінгема. Зупинити! Дати знак! Прогнати їх звідти, поки не пізно!

Врятувати!

Не те щоб шляхетний лицар пожалів дітей селюків. Далебі, ні. Але вони все ж були людьми, до яких колись належав і барон. А ще вони були малими й невинними, і явно не заслуговували долі бути розірваними пекельними чудерствами.

А він? Він заслуговував?

Мабуть… так… Пекло завжди було з ним, і воно, врешті, дістало свою законну здобич.

Поки барон розмірковував, що було для нього вельми незвично, дітлахи наблизилися до перших кущів підліску. Ні, їх уже не спинити, не врятувати. Та й як це зробити, позбувшись тіла й голосу? Стезя духа - безпорадність, поки він ще тут, на землі…

Але з лісу з’явилися не потвори. До дітей довірливо вийшла велична біла тварина, схожа на граційного арабського скакуна. Посеред чола її випинався кручений золотий ріг. Із гілки злинула прекрасна птиця, кожне перо якої сочилося теплим світлом. А там, далі, серед трави замигтіли в танку кумедні тендітні створіння з райдужними напівпрозорими крильцями. Діти завмерли на мить від зачудування, потім із захопленими вигуками наблизилися до них.

Клаус, десятий барон фон Кенінгем, галабурдник і шибайголова, вбивця, ґвалтівник і грабіжник, ураз відчув, що… на очі йому навертаються сльози.

Сповнений огиди до себе, фон Кенінгем спробував вилаятися, але миттю забув про свій намір, несподівано відчувши власне тіло. Не вірячи відчуттям, обережно поворушився, поволі звівся на затерплій руці, підняв голову.

Діти, дзвінко сміючись, уже зникли в затінку діброви. Сонце сяяло щосили. А серед трави незграбно підводилися його ватажники. Спантеличені, розгублені й… живісінькі, без жодної рани на тілі. Спиналися на тремтячі ноги й мовчки розбрідалися хто куди, уникаючи дивитися одне на одного.

Фон Кенінгем розумів їх. Він також почвалав, заточуючись, назустріч сонцю, не зводячи з жовтого пруга затуманеного погляду.

 

- На жаль, ми прилетіли зарано, - із сумом промовив Субудар, розглядаючи плавний горб блакитної планети, запнений серпанком туману та помазкований завитками циклонів. - Цим світом ще править невігластво й жорстокість.

Його екіпаж - пілоти, вчені, контактологи, - стояли поряд, біля великого овального ілюмінатора зорельота. Високі, кремезні, світлоокі - майже такі самі, як і мешканці цієї планети. Майже…

- Авжеж, їм ще довго належить рости, - кивнула чорноволосою головою Аоста, помічниця капітана. - Довго й… болісно.

- Нічого. Ми ще повернемося сюди! - запальний Ділаї, наймолодший із групи вчених, стукнув кулаком по склу.

- Не ми, - м’яко поправив його старий штурман Солло. - Історія - штука неспішна, друже. Й не нам її підганяти. Але наші далекі нащадки, мабуть, застануть тут інший світ.

- Далебі, їм уже не знадобиться псі-дзеркало, - погодився Субудар.

- Часом я думаю: а чи маємо ми моральне право використовувати його при контакті? - радше сама до себе прошепотіла Ілія, подруга Аости. - Чи гуманно це? Й… чи правильно?

Її почули всі. Перезирнулися.

- А як же інакше дізнатися справжню сутність інших розумних? - здивувався Ділаї. - Ми ж не можемо вступати в контакт наосліп - це може призвести до незчисленних бід!

- Так, але чому ми не лише споглядаємо ту сутність, а ще й демонструємо побачене її носіям?

- Тому що це справедливо, - м’яко відповів Солло. - Контакт, незалежно від його фази - явище двостороннє.

Субудар посміхнувся.

- Скажи, - звернувся він до дівчини, - а ти сама згодилася б стати перед псі-дзеркалом віч-на-віч?

- Так, звісно, - не задумуючись, відказала Ілія, здивовано поглянувши на керівника місії.

- Це тому, що ти цілком упевнена в собі. А молодші брати як правило…

- Атож, вони не знають себе - справжніх! Яка це, мабуть, ураза, шок…

- Звісно. Але ти забуваєш, що кожен бачить у псі-дзеркалі самого себе, й не більше.

Аоста підійшла до Ілії, обняла за плечі.

- Річ не лише в нас. Важливо, щоб і вони, - кивнула у бік планети, - побачили себе збоку.

- Й задумалися! - багатозначно додав Ділаї.

- Гадаєте, ті, з ким ми контактували, збагнули хоч щось?

- Хтозна. Може й ні. Але… Вони дуже схожі на нас… - Субудар склепив повіки й замовк у глибокій задумі.

Планета поволі даленіла в космосі. Зореліт набирав розгін перед просторовим стрибком.

 

«Сталося так, що волею Божою барон Клаус фон Кенінгем зі слугами полював якось у Шварцвальді, бо похвалявся він, що не боїться ні Бога, ні диявола, ні підступів його. Й за таке нечуване зухвальство наслав на нього Господь сонмища демонів, і налякався вельми барон зі свитою своєю, й ганебно втекли вони з бойовища, хоч із Божого попусту нікого не зачепили злі духи.

Несповідимі шляхи Господні! Не лише карає Він грішників, але й часом навертає їх на шлях істинний! Позаяк після пригоди тієї перемінився вельми барон фон Кенінгем душею й тілом. Покинув він розгульне життя, увірував у Спасителя нашого Ісуса Христа, роздав усе майно своє бідним та церкві, а сам вирушив на прощу до гробу Господнього в святе місто Єрусалим. Відтоді ніхто більше не чув нічого про мужа цього, що був вельми закоренів у гріхах, але Божою милістю віднайшов чудесне спасіння. Воістину ж сказано в Писанні: «Людям це неможливо, а Богові все можливо»!

Писано у Ветцларському монастирі отців-францисканців

року від народження Господа нашого Ісуса Христа 1378

братом Клаусом.

Амінь».

 

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>