Теперішнє і минуле

Теперішнє і минуле

П’ятниця, 19 грудня 2008 г.
Мітки:
Проглядів: 3017
Підписатися на комментарі по RSS

Золотавий присмак сонця у роті змусив Зака рухатись швидше. Його зелена куртка майже зливалась із низенькими кущами, що виднілись тут і там – по обидві сторони алеї. Останні деньки «бабиного літа» потихеньку починали чхати вітрами і сопіти неприємним холодом. Тож хлопець, кутаючись в післяобідніх променях, цілеспрямовано, з прискоренням, прямував на місце зустрічі. Скоро юнак опинився у парку – моторошному місці, оточеному похмурими старовинними ялинами та дубами – дивна комбінація колючого з могутнім. Він не любив цей парк, а ВОНА любила. І тепер Зак чекав на неї, дівчину, що ніколи не запізнювалась… Хлопець зітхнув і від нудьги пройшовся кілька разів туди-сюди, розгрібаючи ногами опале дубове листя. Воно шурхотіло під ногами і від цього шурхотіння якось шкребло у роті, додаючи до смаку сонця смак гіркоти.

Раптом крізь тьмяні вересневі тіні пробилася висока худорлява фігура. Розстібнутий довгий сірий плащ ледь колихався від її порухів – безлика тиша почала царювати з її приходом, тиша, яка тремтить у повітрі лише зрідка, коли ніщо не може її порушити – ні щасливий сміх, ні скорботний плач…

- Аніло! – вигукнув Зак і підбіг до неї. Великі сірі очі дівчини блимнули на нього і враз згасли… Вони заливались льодяним блиском, ніби дзеркалом, бо юнак побачив в них своє відображення, але то не була чистота безтурботної людини – то була просто все відбиваюча прозорість мертвого скла. На блідому обличчі Аніли різко вирізнялись темні круги під очима і апатична утома від життя... Хлопець легенько торкнувся плеча дівчини і та стиха зітхнула у відповідь. По серцю Зака ніби поскребли лезом – такою глибокою скорботою було пронизане це ніби непримітне зітхання.

- Я знайшов їх, - обережно прошепотів юнак і погляд Аніли ледь торкнувся його очей.

- Кого? – в’яло запитала вона, та не тому, що їй було цікаво, а тому, що так було треба.

- Місце порталу і код, з допомогою якого я зможу повернутись в минуле… щоб… врятувати твою сестру. А потім, - погляд юнака став замріяним, він ніби віднісся кудись далеко, ніби його тіло вже не знаходилось тут і від цього дівчині зробилося ще гірше, ця несподівана картина щасливого майбутнього злякала її.

- Потім ми відправимось у Третій світ. Пам’ятаєш, як ти прагнула туди? Зелені килими споришу, троянди навколо будинку і кульбаби на узліссі, що видніється у вікні… - Аніла жестом наказала йому замовчати, низько похиливши голову.

- Не хочу, не треба… Долю не обдуриш. Моя сестра мертва і не тобі гратись зі смертю… Облиш, - Зак дуже здивувався: йому здалося, що в голосі Аніли затремтіла нота ревнощів, але чому? До кого? Дівчина скинула руку з плеча і по білій, як сніг, щоці скотилася частинка її виснаженої душі.

- Я врятую її, - самовпевнено вигукнув Зак і гордовито підвів голову.

– А потім поведу тебе у Третій світ. У мій світ. У наший світ, - юнак поцілував дівчину у щоку і льодяний морок пробрав його губи і серце і до самого днища душі.

- Тримайся, - на ходу кинув він і пустився вздовж тої ж алеї з велетенським кущами, які простягали до нього свої кістляві руки і ніби намагались спинити його, затримати, але він не піддавався, жодного разу не оглянувся, боячись, що ВОНА, поглянувши на нього своїми велетенськими очима, зачарує, і спинить його на шляху до своєї мети. А Аніла, обіймаючи себе зовсім замерзлими руками дивилася хлопцю услід і по обличчю її текли сльози, змиваючи тупий біль і гостру образу, що тремтіла разом з думками і тілом, разом з плоттю і кров’ю і їй ставало все більше і більше жаль себе… Надто швидко вона стала йому непотрібною.

Зак йшов швидко, ніби підхоплений на крила якоїсь дивної істоти. Він майже біг, не відчуваючи жорстких ударів вітру, розриваючи навпіл простір і час. В його душі вирували дивні почуття, що змішувались із ентузіазмом і сліпим бажанням дійти до мети. Як фанатик своєї ідеї, він напролом їй підкорявся. Він тільки про неї думав, він тільки нею керувався. Йому незрозуміло чому нагадався присліпуватий голос друга з відтінком сатири, який відмовився йому допомогти тільки через те, що ця задумка за його думкою «безглузда».

- Ну і грець з тобою! – майже вголос вигукнув юнак і «випхнув» дурні згадки з голови. Сказавши собі під носа декілька слів обурливості, він дуже яскраво відчув те відчайдушне белькотіння помсти, яке він вловив ще тоді, коли кожен відвернувся від нього, намагаючись переконати полишити свою «марну» ідею .

- Вона не безглузда! Це ви всі безглузді! Всі! Я врятую цю дівчинку, я повернуся в минуле! – юнак мало не кричав. Його тіло тряслось, мов у старого діда, і він не міг зупинити це тремтіння, він ламав собі руки, кусав губи, він хотів закричати від тієї війни, що відбувалась у нього в душі, але він не закричав… він придушив усе в собі і ледве не проминув єдиної церкви в місті, яка слугувала йому порталом між ІІ світом і ІІІ. Розлогі чорні ворота, схожі на ворона в польоті, були дуже старанно «продірявлені» архітекторами, які вважали цей ідіотизм мистецтвом. Зак вкопано став посеред вулиці і зробив спробу зібратись з думками. Йому треба додому. Хлопець зробив впевнений крок вперед і пройшов крізь ворота... Біленька церква блищала золотими куполами і цим ніби намагалась виділитись крізь гурт сіреньких хатинок, які скупчилися навколо. Юнак уловив цей золотий шарм, і почав поглинати його, по ковтку, по шматочку, доки не відчув, як повільно і болюче стискається шлунок і як нудотний ком підходить до горла. Зака почало «водити» зі сторони в сторону, він майже втратив свідомість і в той момент, коли якийсь місцевий дід вийшов на подвір’я свого будинку, швидко розчинився в повітрі. Опинився в широкій кімнаті своєї власної низенької хатинки. Аромат рослини бельйоти, що цвіла в цю пору року в Третьому світі, ударив йому в обличчя і трішки заспокоїв, змусив серце битися в такт з тим, як цього вимагав розум. Юнак заметався по хаті від однієї шухляди до іншої, перериваючи всі свої речі. В кожному кутку він знаходив то одну зброю, то іншу, до кінця не розуміючи, навіщо вона йому потрібна. Він зупинився лише тоді, коло в його руках опинився довгий тонкий кинджал, яким він користувався лише один раз, вступаючи у бій з енергетичним створінням – привидом. Це було давно, але відтоді троянда, зображена на рукоятці і її стебло, що обплутало мертвим склепінням лезо, мов гадюка, стали для нього святими.

Юнак довго дивився на кинджал зачарованим поглядом, коли зрозумів, наскільки виснажені його тіло і розум. Він упав на диван, стискаючи в долоні зброю і одразу заснув.

Прокинувся далеко за десяту годину вечора і першою його думкою була думка про подорож в минуле, про сестру коханої дівчини, про автокатастрофу, яка обірвала їй життя. Хлопець підірвався з дивану, накинув на себе куртку, заткнув за пояс кинджал, захопив код, записаний на маленькому клаптику папірця і покинув кімнату. Ледве пройшов крізь двері, як щез і опинився в тому ж місці під аркою коло церкви. Все відбувалося так швидко, що Зак ледве розумів, що відбувається. Ним керувала чиясь могутня рука, владу якої він не міг ні побороти, ні збагнути.

А ніч стояла безвітряна, але дуже холодна. Температура опустилася до десяти градусів і злегка морозна аура огортала тіло колючою ковдрою, яка хльоскала, ніби батогом, кожну клітиночку тіла. Юнак шалено метнув погляд на небо, ніби захотів щось побачити в ньому, і несподівано для себе пустився бігом по вулиці, прямо, туди, де знаходилось кладовище. Воно розкинулося майже на самому кінці міста і було ніби чимось обірваним у круговерті усього живого. Невелика його площа говорила про те, що воно ще зовсім «молоде» і «свіже». По спині юнака ніби хтось пробігся кігтистими пальчиками і Завгар здригнувся, порухом прибираючи ці неприємні «дотики». Він подумав, що не варто довго затримуватись на одному місці і швидко проскочив крізь поламані ворота… Ось що варто було б назвати «мертвою тишею». Слух колихав тільки стукіт власного серця, та й то, коли якась гілка хрускотіла під ногою, і цей, єдиний звук, зникав безвісти. Зак намагався не дихати, не ковтати слину, не розмахувати руками, а лише робити поступальні руки іншою парою кінцівок. Йому здалося, що з хрестів і статуеток янголів на могилах на нього хтось дивиться, спостерігає за кожним його кроком. Милується тим, як новий «пасажир» заходить на борт «Титаніка».

- Третя могила зліва, - подумки прошепотів він собі (навіть думати голосно не було снаги), і повільно почав проходитись між рядами останніх «будинків» безсмертних душ, між мармуровими пам’ятками, дивними крилатими створіннями з злобними очима, впевнено шукаючи притулок дівчинки, маленької дівчинки, яку спіткала така нагла і безглузда смерть. Зак намагався ні до чого не прислухуватись і концентрувати увагу лише на своєму завданні, бо знав, якщо схибить – просто втече з цього місця, а так чинити йому не можна. Врешті він знайшов цю могилу по високому хресті з написом приблизно такого змісту: «Тут спочиває кохана донька і сестра, віддана подруга і прекрасна людина, яка була передана в милосердні руки Богу, щоб стати одним з найпрекрасніших його янголів». Очі з фотокартки дівчинки засвітились у непевному місячному сяйві і юнак відсахнувся від хреста, упавши на сусідню могилу.

- Хай йому грець! – вигукнув хлопець і витер вмить змокрілого лоба брудною і не менш вологою долонею. Тремтячими руками він дістав листок із кишені і прийнявся про себе читати номери коду:

- 3, 13, 6, 12, 7, 18…. – Зак почав долонею проводити по напису, торкаючись пальцями тих літер, які знаходились під визначеними цифрами. Йому залишилось лише декілька останніх порухів, коли чиєсь зітхання пролунало мало не над вухом Зака. Той враз побілів і став майже таким, як хрест, напроти якого сидів. Його горло перемкнуло ніби чиїмсь стиском, не даючи зробити вдих, серце готове було вистрибнути з грудей. Юнак інстинктивно схопився за зброю і ледве не знепритомнів від того зусилля, яке він зробив над собою, щоб повернути голову в бік, звідки пролунав чужорідний звук. Не повірив своїм очам. Справа від нього стояла висока дівоча фігура, біла-біла, вона різко вирізнялася на фоні чорноти і пустоти. Розкішна напівпрозора тканина, що закривала тіло незнайомки, трішки колихалась від подихів вітру, зачіпаючи землю на сусідній могилі. Дівчина, тонка, витягнута, стояла коло юнака і дивилася на нього великими безмежними очима, трохи зляканими, трохи здивованими. Риси її обличчя не можна було вловити. Виднілись чітко лише очі. Моторошні, ніби з тонкого шару ртуті були зроблені ці «дзеркала душі» … Юнак, хапаючись за останню надію, подумав, що це йому примарилось, і махнув рукою перед собою, але фігура не щезла, а навпаки, широко посміхнулась і махнула на нього у відповідь. Зак, зрозумівши, що це не галюцинація, голосно закричав, але перелякався свого власного крику і завмер, опершись на хрест, широко відкритим поглядом спостерігаючи, як фігура робить ще один крок назустріч, стаючи геть в притул. Юнак навіть відчув колихання її енергії на своєму тілі, він відчув, як її тканина лоскоче його нерви… А дівчина проводить рукою по мармуровому хресті і звертає свій погляд до хлопця. Раптово леді торкнулась своєю рукою руки хлопця… Липкий і слизький дотик привів Зака до тями, він щось незрозуміло пробелькотів, зробив декілька кроків назад… Але фігура так і залишилась на відстані кисті руки.

- Ти вирішив зі мною погратись, чи що? – запитала дівчина і тепле дихання погладило юнака по щоці. – Дурний чи божевільний?

Язик юнака прилип до піднебіння, він лише закривав і відкривав рота, не в силах нічого вимовити.

- Мовчиш? – грізно прокричала дівчина і тупнула босою ногою. – Добре. Мовчи та слухай. Ти не підійдеш більше до цієї могили! – дівчина вказала пальцем на могилу дівчинки.

Хлопець все ще намагався розгледіти її обличчя, але йому не вдавалося цього зробити – розмиті контури були непідвладні уяві. В мозок впивалися лише очі.

Речення з часткою «не» змусило хлопця дещо оклигати. Він якимсь раптовим імпульсом згадав про зброю і вихопив з-за поясу кинджал. Він приблизив лезо до тіла дівчини і з огидою прийняв те, як воно потопає в ньому, не приносячи ніякої шкоди супротивнику.

- Йди геть! – войовниче закричав він, намагаючись придушити свій неймовірний переляк.

Біла леді засміялась і відкинула голову назад. Потім знову суворий вираз проник у її вираз, а в руках несподівано з’явився меч.

- Дурне створіння! З тобою говорю я! Володарка часу і простору! Не тобі, мізерна, майже невидима одиниця світу, зверни увагу, ЧУЖОГО, протистояти мені, СМЕРТІ! – слова долітали до нього, ніби крізь сон, але лезо меча, підведене до його шиї, змушували вірити, що все навколо – реальність.

- Чи ти збожеволів? – продовжувала Смерть, водячи лезом по шиї Зака. Кинджал хлопця повністю пройшов крізь плоть ворога і зник в ній.

– Надумав в минуле повернутись? Який безглуздий задум!

- Чому? – раптом промовив юнак. Його страх на секунду зник, а потім, коли Смерть знов заговорила, з’явився знов і зв’язав язик…

- Минуле, майбутнє, час, простір, початок, кінець – мої володіння. Геть! – і Смерть раптово різко штовхнула юнака в груди. Той упав на землю. Фігура продовжувала висіти над ним, мов гора.

- Я прагнув лише одного – повернути сестру моєї дівчини, і все… Одне життя, хіба тобі жаль? – голос хлопця прозвучав якимсь чужим відтінком. Але його слова ніби якось подіяли на білу пані. Вона раптом різко підстрибнула і опинилась на одному з хрестів.

- Мені не жаль. Але якщо я віддам тобі життя п’ятирічної дівчинки, завтра до мене прийдуть батьки дворічного хлопчика і скажуть «віддай». А ти знаєш, скільки життів закінчуються, як ти кажеш «безглуздою смертю»? О, а ти чув про таке поняття, як «справедливість»? Тоді мені доведеться повернути мільярди життів, щоб відновити баланс, який я підтримую протягом вічності! Мені це треба? А ти? Рвешся в минуле? Ти не володар минулого! І не володар майбутнього! Поки що ти володар теперішнього! Що, уявив, ніби можеш крутити часом, мов годинником на руці? Облиш! А чи знаєш ти, як зараз почувається твоя кохана? З виразу твого обличчя, бачу, що навіть не здогадуєшся. А я скажу тобі. Вона зараз думає про самогубство, тому що єдина людина, яка могла б її врятувати, теперішню, поки що живу, воскрешає мертвих!

Зак отетеріло дивився на білу леді і поступово опускався у якийсь ступор, без змоги «перетравити» ту інформацію, що надійшла до нього щойно. Він не мав сили встати з землі, не мав змоги опиратися і Смерть ніби примітила це. Вона зістрибнула з хреста і одним порухом руки витягнула десь із складок свого одягу кинджал Зака.

- Здається, твоє? –приречено запитала вона і поцілила лезом у юнака… Зак відчув, як кинджал проходить крізь його серце і потопає в ньому… як жилка на скроні ворушиться ще якусь мить і завмирає… Навіки…

 

Зак весь в поту прокинувся і різко сів на ліжку. Годинник бив десяту вечора. Юнак почав розуміти, що йому наснився страшний сон і покосився на кинджал, що лежав поруч з ним на ліжку. Хлопець зрозумів, що йому треба вставати і іти на кладовище, але він чомусь не зробив цього… Його голова опустилась на подушку, він знов заплющив очі і уявив, як обіймає Анілу, як цілує її, і вона усміхається йому у відповідь… Жодна інша думка не надходила до його розуму впродовж цілої ночі, а з першим промінням сонця він відправився у ІІ світ…

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>