Так ідуть у відставку поети

Так ідуть у відставку поети

Субота, 15 квітня 2017 г.
Проглядів: 505
Підписатися на комментарі по RSS
Автор: Аліна Курінна, Василь Духновський.

Я втратила її, коли мені було сімнадцять, я втратила її вдруге, коли мені було двадцять один. Хоч то й неправда, що любов вмирає. Вона оживає щоночі, коли я лягаю до свого м'якого ліжка, коли заплющую очі, вона наспівує тихо свою пісню і я впізнаю її. Потім довго не можу заснути, все думаю і згадую тата, Марка… Її образ стоїть переді мною як бажання жити, вона хоче, щоб я нарешті здалась, опустила донизу руки і пішла за батьком. І коли я тримаюся з останніх сил, вона вдаряє все сильніше, змушує душу рухатись в ритмі з серцем. Нагадує про своє існування навіть уві сні.

Та потім приходить ранок, я розплющую очі, бачу мамин силует, гучний гуркіт на її кухні змушує припинити думати. І я спускаюсь сходами вниз, бачу як вона варить мені каву, усміхаюсь і хочу нагадати "я не п'ю кави", але гаряча чашка обпікає пальці і я роблю ковток.

Тоді вона говорить:

— Ти вже зовсім зблідла, — голос у мами м’який та ніжний. — Час нарешті полюбити себе. Уявляєш, дивилася сьогодні новини, люди стають дивними — вони явно втомлені цим інформаційним пресингом.

— Згадую, як ми стояли біля крематорію, — відповідаю я відсторонено.

Думала там: “Настільки ідеальних людей не буває. Та батько — ідеальний. (І хоча не можна було так думати, бо він вже помер, і чхати хотів на всі мої правила). Отже, крематорій. Ти, ма, стоїш і слухаєш голоси у своїй голові, вони тебе заспокоюють і не лякають, вони знають щось більше. Священик говорить тихо і ледве помітно виходить пара з його вуст, тато лежить там настільки чудовий і прекрасний, що в мене з вуст нічого не виходить, я стою, переповнена бажанням торкнутися його, слухаючи всі голоси в своїй голові і думаючи про цю чудову і трагічну споруду, про архітектора, який заново заклав тут кування людських душ.

Мама ніби зчитує усе це з моїх думок, і очі її наповнюються слізьми, які вона старанно намагається приховати, бо має показати що сильна, має подавати приклад, вона ж мама, а вони завжди так роблять.

— Думаєш, я це забула? Думаєш, мені легше? Та потрібно жити майбутнім, коли ти нарешті це збагнеш? Коли усвідомиш, що вони йдуть від нас назавжди? Не варто чекати, вони не повертаються.

— А як тоді бути з тими, хто не зовсім від нас пішов? Хто ще може повернутися? — запитую і розумію, що думаю вже не про батька.

Марк. Привид минулого. Він був для мене всім, з ним все було по-іншому. Світ переставав існувати, коли я бачила його очі. Величезні карі очі, які дивилися на цей світ проникливо, глибоко, так, як не вміє ніхто інший. В його очах відтворено сотні картин, чудової поезії, фарби та чорнил, якими він щоночі виводив якісь дивні і незрозумілі мені образи.

А як тепер бути, коли ти живеш одними спогадами, невиразними згадками про щастя, а життя твоє перетворилося на нескінченні жахливі дні в клятому гіпермаркеті; твоє навчання таке ж безглузде як і все, що тебе оточує, ненавидиш кожен день просто за те, що маєш вставати на цю довбану роботу, йти до людей, які тебе відверто дратують, до колективу жінок, що постійно обговорюють своїх колишніх, приготування їжі та новий ремонт?

Від звичної ранково-деперсивної розмови нас відволікає дзвінок у двері. Він, ніби грім, витягує нас зі світу спогадів і повертає до реальності.

— Сьома ранку, — дивуюсь. — Кого могло принести?

— Хтозна. Я відчиню.

Мама йде до вхідних дверей. Я, більше від нудьги, ніж від цікавості, теж визираю до коридору. Замок гучно клацає — старий метал не вміє поводитись тихо. Мама тягне двері на себе.

І завмирає від подиву.

Чоловік, що стоїть біля входу до квартири, виглядає трохи старшим за мене, має довге волосся, носить кумедні окуляри і занадто великого розміру піджак.

Мама здивовано шепоче:

— Ти ніби зовсім не постарів…

— Ти теж, — відповідає несподіваний гість, усміхаючись.

— Та неправда ж.

— Так, — не міняючи усмішки говорить він, — неправда. Впустиш?

Мама і сама ніби стає молодшою. Вона поправляє зачіску і жестом запрошує його до коридору, а тоді повертається до мене і вже гучніше промовляє:

— Це Юрко — мій друг молодості.

“Друг молодості? — думаю я. — Та він років на п’ятнадцять молодший за тебе”. Але ввічливо усміхаюсь. Ось чому вчать роки та втрати — фальшивим усмішкам.

— Це моя донька, — продовжує мама. — Аліса.

— Вітаю, Алісо.

Я розумію, що краще мені не псувати зустріч старих друзів. Говорю мамі, що піду почитаю. Піднімаюсь сходами, сідаю на балконі і намагаюсь відволікти себе збіркою поезій.

Кажуть, вірші дозволяють забути про свої проблеми. На мене вони діють протилежним чином — нагадують про все те, від чого мали б рятувати. Про такі речі мають писати на обкладинках, як пишуть на цигарках: “Читання може викликати несподіваний напад депресивної ностальгії”.

“Читання вбиває”.

Проходить десь півгодини, і мама з її дивним другом також виходять на балкон. В руках у Юрка — цигарка. Він дивиться на мене так, ніби ніколи раніше не бачив людину, що читає.

— Любиш поезію, Алісо? — питає він.

— Юрко просто і сам — поет, — пояснює мама.

Вперше за чотири роки я бачу маму по-справжньому щасливою.

— Власне, я й завітав до вас дорогою на один фестиваль, де щороку читаю свої вірші. Хотів запросити твою маму, щоб вона пішла зі мною.

— Це ти у нас вічно молодий, — говорить мама. — А я для твоїх фестивалів уже застара. Алісу візьми — їй корисно буде відволіктись.

Чоловік у дивному піджаку дивиться на мене, ніби я сама — книга. Він не запалює цигарку, а ховає її до кишені. А тоді простягає мені руку і напівпошепки говорить:

— Алісо, ти пішла б зі мною на фестиваль?

 

Ми їдемо в його машині. Ранкове повітря приємно прохолодне та вологе. Юрко, дивакуватий поет в кумедних окулярах, мамин друг молодості, наспівує якусь дитячу пісеньку, вистукуючи її ритм пальцями по шкіряній поверхні керма. Його машина, здається, старша за нього — абсолютно невідома мені модель, але стилістично відповідає рокам тридцятим-сороковим.

Їдемо повз передмістя. Цей старезний автомобіль з неймовірною для нього швидкістю пролітає повз хиткі будинки, сірі від ранкового туману поля і невеликі сільські озера.

— То що то за фестиваль? — не витримавши мовчанки питаю я, і одразу про це шкодую.

— Перший, — сухо відповідає Юрко.

— Що перший?

— Перший фестиваль.

— Це дурна назва для фестивалю, — говорю я. — В цьому є щось радянське.

— Навряд. Це не назва. Це справді перший фестиваль. Тобто, він щорічний, і його почали проводити до того, як виникли будь-які інші фестивалі.

— Я думала, фестивалі виникли десь у Греції, ні?

— Якоюсь мірою.

Він звертає з головної дороги на ледь помітну стежку, що веде до похмурої лісосмуги. Там темно — верхівки старих дерев затуляють ранкове сонце.

На якусь мить мені стає неймовірно страшно — простір навколо машини стає все темнішим. Більше не видно навіть дерев.

А тоді ми вириваємось з темряви і різкий удар світла на кілька секунд засліплює мене.

— Де ми? — питаю.

— Ми за межами поняття “де”, Алісо, — серйозним тоном говорить Юрко. — Цей фестиваль виник до того, як хтось придумав питання “де”.

Я не відповідаю. Я думаю, що він психічно хворий або наркоман. Мої очі звикають до світла і я бачу дещо неймовірне.

Бачу фестивальний табір.

Спочатку мені здається що то просто наметове містечко, що виросло серед степу навколо великої кам’яної вежі. Ось тільки істоти, що ходять між тими наметами, зовсім несхожі на типових любителів фестивалів.

Зовсім несхожі на людей.

Ближче до вежі розташувалась сцена — масивна кам’яна споруда без даху чи будь-якого накриття. Ми ще недостатньо близько, я не можу роздивитись, що саме на тій сцені відбувається.

— Ми заснували цей фестиваль, щоб святкувати існування Всесвіту, — продовжував пояснювати поет.

— Як ви могли його заснувати, якщо це “перший фестиваль”?

— Я трохи старший, ніж здається, Алісо, — Юрко по-доброму усміхається.

Він зупиняється недалеко від перших наметів, ми виходимо з машини і я вже ближче роздивляюсь відвідувачів фестивалю.

Прямо перед нами проповзає чимала істота, схожа на восьминога. Присоски на її мацаках скорочуються з гидким звуком. Трохи далі проходять четверо мавпоподібних створінь — вони п’ють пиво і регочуть. З Юрком вітається рептилія у спортивному костюмі.

Над наметами вирує різнокольоровий туман. Він пульсує, ніби намагається дихати. Ось тільки повітря тут якесь… несправжнє?

Я розумію, що не мала би вірити у те, що бачу. Та якимось чином я одразу сприймаю це як правду.

— Ти починаєш усвідомлювати, що це за місце, — пояснює Юрко. — Ти не розумієш, чому віриш у все це? Я поясню: тут, у Фестивальному степу, мислення працює трохи інакше. Це одна з причин, чому сюди не можна приводити людей.

— Тобто, — абсолютно спокійно (на власний подив) здогадуюсь я, — вони не люди?

— Ні, не люди.

— А ти?

Юрко дивиться мені прямо в очі. Чи не вперше за час нашої подорожі. В тих очах я не бачу нічого, окрім власного відображення.

— Особливо я, Алісо, — пошепки говорить він. — Ти тільки не говори нікому, що ти людина. Одне з головних правил Фестивалю — люди тут зайві.

— Тому що ми тут мислимо інакше?

— Ні, якщо чесно. Є одне пророцтво. Примітивне, але дуже давнє: якщо людина прийде на Фестиваль, то в наступному році фестивалю не буде. І через рік також. Більше ніколи.

— А ви любите свій фестиваль, — байдуже констатую я, роздивляючись власне відображення.

Він іде уперед, я йду за ним. Між наметами. Іноді зупиняємось, щоб пропускати дивних істот. Біля одного з наметів стоїть високий м’язистий чоловік (чи, скоріше, істота, схожа на чоловіка) у шкіряній жилетці. Двома важкими молотами він стукає по ковадлу, вибиваючи химерний ритм. Недалеко від нього дивними низькими звуками спілкуються два величезних дерева.

Ми підходимо ближче до сцени, і тепер мені видно, що саме там відбувається: високий худорлявий чоловік веде дискусію з хлопчиком. Чоловік виглядає аристократично і спокійно, хлопчик носить потертий одяг і має плями сажі на обличчі.

— Ці двоє ну дуже схожі на людей, — говорю я.

— Це Доріан Грей та Том Сойєр ведуть публічну дискусію.

— Але ж вони люди, ні?

— Ні, — Юрко говорить, йдучи, — вони — персонажі, образи, що концентрують у собі думки авторів.

Я не слухаю, про що конкретно говорять псевдолюди на сцені, чую тільки, що мова йде про гедонізм. Думаю про те, чи повернусь я звідси додому. Чи знала мама, куди мене відправляла?

Проходить мить, і я розумію, що ці думки несправжні. А справжня ось яка: чи хочу я звідси повертатись?

Адже мій світ — він десь далеко. Мої проблеми лишились там, моя робота лишилась там. Мої втрати…

Мої втрати.

Юрко продовжує говорити, ведучи мене у бік якоїсь невеликої будівлі, що розташовується біля вежі:

— Серед гостей фестивалю є боги, духи та інші міфічні істоти — будь з ними обережна, вони можуть зрозуміти твою природу. А, і не смій витріщатись на валькірій.

Ми підходимо до тієї будівлі. Юрко різко зупиняється.

— А зараз, люба Алісо, — говорить він, — я запрошу тебе туди, куди забороняють заходити навіть богам!

Я розумію, що варто було б заперечити. Що варто було б відмовитись і попросити Юрка, щоб він відвіз мене додому. Але я так не робитиму. Не сьогодні. Не тут.

Юрко відчиняє двері, я заходжу до широкого приміщення. Стеля у залі — склепінчаста, стіни вкриті малюнками, що зображають історію світу починаючи від Великого вибуху і закінчуючи сучасністю.

У центрі зали стоять п’ять стільців. Чотири з них займають молоді чоловіки у дивному одязі, п’ятий, очевидно, чекає на Юрка. Чоловіки щось обговорюють, активно жестикулюючи. Той, що виглядає найстаршим (його волосся навіть почало ледь помітно сивіти), активно наголошував на своєму погляді, іноді хапаючись за капелюха, чи то від нервів, чи то намагаючись втримати його на голові.

— Це Архітектор, — пошепки пояснює мені Юрко. — Він найстарший з нас усіх. Я трохи молодший, інші — ще більш юні. Той, що у довгому плащі — Художник, ліворуч від нього з губною гармонікою в руках сидить Композитор. А той, що найтихіший — Скульптор. Він зазвичай мовчить, мій юний Скульптор.

“Скульпторе, мій юний Скульпторе” — думаю я. Волт Вітмен пишався б.

Та раптом чоловіки, що до цього активно спілкувались, помічають нас, і найстарший з них, як мені вже відомо — Архітектор, хрипло говорить:

— Поете, ти знову привів на збори якусь русалку?

Всі вони дивляться на мене, і я відчуваю на собі вагу їхніх поглядів. Цей тягар здається мені завеликим, я боюсь зламатись під ним.

— Ні, — відказує Юрко, своєю безтурботністю руйнуючи напруженість атмосфери. — Вона — людина.

Моє серце завмирає. Чомусь до мене приходить абсолютно безглузда думка: а що в такій ситуації зробив би Волт Вітмен?

У Композитора з рук випадає губна гармоніка. Вона дзвінко б’є по плитках, що вкривають підлогу зали. Скульптор з незрозумілих мені причин усміхається. Вираз обличчя Архітектора стає все суворішим. Художник встає зі стільця і тихо каже:

— Поете, ти хоч розумієш, що накоїв?

— Звісно, — Поет стенає плечима. — Ми ж бачимо таке не вперше, правда?

Архітектор, насуплений і збентежений, гарчить:

— Ти уявляєш, чим ми ризикуємо?

— Уявляю.

“Я, особисто, не уявляю” — подумки кажу собі я.

— Чим ви ризикуєте? — питаю у Юрка.

— Я ж казав — прихід людини означає, що цей фестиваль буде останнім!

— Ну, це не такий вже й великий ризик, — з обережністю, ніби йду мінним полем, відповідаю я.

— Ти не розумієш, Алісо — це ж фестиваль, що святкує сам факт існування Всесвіту. Він припиниться тільки коли більше не буде чого святкувати.

Я не одразу розумію, що він має на увазі. Скоріше за все — просто не хочу розуміти. Але усвідомлення, воно як молот — б’є нещадно і невідворотно.

— Тобто, світ зникне через те що я прийшла на фестиваль?

Всі п’ятеро чоловіків співчутливо кивають, ніби справді розуміють, як я почуваюсь.

— Ти знав про це і все одно привів мене сюди?

Поет опускає очі. Йому соромно?

— Хто ви такі? — нарешті питаю я.

— Перші, — відповідає композитор, підбираючи з підлоги гармоніку. — Ми придумали час, простір та причинність. Сформувались з хаосу спалахів, що панував у безпросторовій порожнечі.

— Ми створили богів, щоб вони створили Всесвіт, — намагається пояснити Художник. — Ми заснували все, і з того часу святкуємо це.

— Якщо чесно, — додає Юрко (Поет?), — нам просто було нудно, от ми все це і створили.

— І придумали якийсь дивний закон, — знервовано кричу я, — про заборону відвідування вашого фестивалю людьми! Ми для вас настільки жалюгідні, що нам немає тут місця? І через це я тепер відповідальна за знищення Всесвіту?

Вони уважно мене слухають. Вони над чимось думають. Вони дивляться мені прямо в очі, а я ледь не плачу від усвідомлення того, що своєю присутністю тут знищую світ. І це правда, я навіть не можу засумніватись у цьому.

Мислення тут відбувається інакше.

На плитці з’являються темні плями від моїх сліз.

— Ви не жалюгідні, — тихо говорить Архітектор.

Він підходить до мене і стає на одне коліно. Вклоняється. Художник і Композитор, побачивши це, синхронно повторюють цей жест. Поет слідує за ними. Останнім вклоняється Скульптор — він усміхається мені так, ніби хоче щось сказати.

Ось вона — картина, яку я не уявляла: п’ятеро істот, настільки прадавніх, що навіть боги є їхніми творіннями, схиляються переді мною. А я стою, здивована і розгублена, над ними.

— Ви не жалюгідні, — повторює Архітектор уже більш впевнено. — Ви — найліпше творіння, що вийшло з лап нещадної причинності. Ви те, до чого все йшло і заради чого існує. Ваша грізність і небезпечність може порівнятись тільки з вашою величчю. Ось чому вам не місце на фестивалі, людино — ви завеликі для нього. І ми перед тобою схиляємось, бо тепер тільки ти можеш врятувати Дійсність від загибелі.

— То все ще можна врятувати? — крізь сльози кажу я.

— Звісно, — доброзичливо усміхається мені поет. — Ти ж не думала що я хочу знищити Всесвіт, Алісо?

Я несподівано навіть для себе починаю сміятись. Мій сміх розноситься залою, кружляє під куполом і вилітає за двері. Напевне, його чують усі гості фестивалю.

— Все просто, — продовжує Поет. — Перебування людини на фестивалі може знищити Всесвіт.

Голос у Поета тремтить. На мить мені здається, що тремтять і всі присутні.

— Отже, — говорить той, кого я раніше називала Юрком, — тобі треба перестати бути людиною.

 

Я стою перед входом до Вежі, навколо якої згустками збирається різнокольоровий туман. Біля мене п’ятеро Перших: Архітектор, Скульптор, Композитор, Художник і Поет.

Далі вежу оточили усі інші гості Фестивалю. Боги і демони, мавки та дракони, літературні герої та велетні — всі вони занепокоєно дивляться на мене, напевне думаючи: чи справді це та дівчина, через яку всі ми можемо загинути? Чи справді це та дівчина, що може нас усіх врятувати?

Так, це я.

Дорогою вони пояснили мені, що треба пройти крізь кожну кімнату Вежі перероджень, щоб опинитись на її вершині та перестати бути людиною.

На горизонті видно буревій. Я здогадуюсь, що рухається він у бік фестивалю. Невпинно і, здається, невідворотно. Втім, я увійду до вежі й усе виправлю.

До мене підходить Поет. Він знову вклоняється мені й говорить:

— Вибач, що я тебе у все це втягнув, Алісо. Мені шкода, але так треба. Я дуже-дуже втомився.

Він повертається до мовчазного Скульптора:

— Тепер я розумію, чому ти у свій час так вчинив.

Скульптор киває, а тоді підходить до мене і, усміхаючись, дивиться мені в очі. Обережно бере мене за руку, підходить ближче, трохи нахиляється і шепоче мені на вухо:

— Ось що я зрозумів у цій вежі, — голос у Скульптора м’який, навіть ніжний. — Щоб перестати бути людиною, треба відмовитись від людського.

— Ти колись був людиною? — дивуюсь я.

— Я Скульптор, Алісо. Я існував задовго до появи людей, — він робить паузу. — Але ти маєш рацію: колись я був людиною.

Він вклоняється мені й відходить. Я дивлюсь на весь цей натовп, що так сподівається на мене, і відчуваю вагу своєї відповідальності. Сама собі дивуюсь: чому я не серджусь на Поета за те, що він мене у все це втягнув? Чому я не серджусь на маму, яка мене сюди відправила? Чому я взагалі не серджусь?

Можливо, вже почала відмовлятись від людського?

Я відчиняю двері й заходжу до Вежі. Потрапляю до першої кімнати.

Тут тихо і спокійно, що геть не типово для фестивалів. На диво, в кімнаті ні істот, ні богів — нікого, тільки я сама. Мені відразу хочеться думати про вічне, згадувати минуле. Я помічаю перед собою невелике рожеве крісло. Тепер помічаю: кімнатою розставлено ще багато крісел та стільців, вони всі різного кольору, різних розмірів і структури. Відразу виникає бажання присісти на кожне з них. Повільно опускаючись на сидіння, повертаюся до своїх роздумів.

Рожеве крісло здається таким ніжним і м’яким, що що я почуваюсь янголом на хмарині. Згадую, що за дверима мене чекають всі ті дивні істоти, що це перший фестиваль, що все тут абстрактне та ірреальне. Цілком можливо, що я сиджу зараз саме на хмарині. А про що ще можна думати, коли ти сидиш на хмарі? Сама того не помічаючи, я вголос називаю імена всіх, хто від мене колись пішов. На останньому, Марк, я розплющую очі і помічаю, що я серед порожньої кімнати з кольоровими кріслами. Повертаюсь до реальності, підіймаюсь і пересідаю до наступного. Воно вже не здається мені таким легким, та я хочу продовжити думати про втрачених, кликати їх до себе. Чомусь у мене нічого не виходить. Вся справа у кріслі, точно, потрібно просто сісти на інше. Відразу перед очима постає величезне крісло в кінці кімнати, з дерев’яними витонченими ніжками — таке точно створили Боги.

Опускаюсь до нього, проводжу рукою, на такому кріслі важко не зануритись у спогади про минуле. Адже воно завжди поряд, шукає лише приємного місця і потрібного часу, щоб знову нагадати про себе. Раптом відчуваю, як різкий біль пронизує мої руки. Бачу сотні дрібних шипів, якими вкрите це крісло. Вирвавшись з пастки, біжу до виходу з кімнати. Зачиняю двері і йду сходами вгору.

Тут ще одна кімната, цього разу за її дверима світло і просторо. Величезне приміщення з вікнами, що виходять… Куди? В одному з вікон, я помічаю свій будинок! А он мама, вона варить каву на кухні, десь поруч грає класична музика, на стіні відбивається вогонь, що палає в каміні. Вдома тепло і просторо, там пахне свіжою випічкою, там мене люблять. Я сумую за ним, але розумію, що вороття туди уже немає. Точка неповернення давно позаду. Сміливо переконую себе, з важким подихом зачиняю двері і йду далі.

Знову сходи, знову вгору.

Минуле… яке чекає просто за дверима. Потрапляю “туди”, у своє минуле, де я з довгими косичками, улюбленою лялькою і головне — поряд той, без кого я не уявляла свого життя. Він ніжно тримає мене за руку, говорить якісь незрозумілі речі про сенс життя, про те, ким я маю бути і як маю себе поводити. Я раптом розумію, що вже втратила його, що він ніколи більше не повернеться, ми ніколи не сміятимемось разом, більше ніколи він не говоритиме своїх повчальних слів. Більше ніколи. Цікаво, що на це сказав би Едгар Аллан По? Це страшно. Від страху міцно стискаю долоні, помічаю пару, що виходить з моїх вуст, коли я важко видихаю холодне повітря цієї кімнати. Від страху біжу якнайшвидше до виходу. Лишаю позаду теплі спогади та холодну кімнату, в якій мені на прощання усміхається тато. Можливо, він би мною пишався. Можливо, він би мені не пробачив. Можливо, сталося б і те, й інше. Ось тільки тепер для мене не важливо, що могло б статися. Я зважаю лише на те, що стається.

Знову сходи.

Чим ближче до неба, тим вище себе відчуваю. Як далеко може зайти людина, якщо забажає? І чи вистачить їй одного лише бажання?

Чергові двері.

На стінах цієї кімнати хаотично розвішані картини якогось відомого художника, прізвища я не можу розгледіти, підпис на картинах замалий, щоб зрозуміти, але я точно раніше бачила деякі з них. На полотнах потвори — міфічні створіння, легендарні персонажі, боги античних пантеонів. Вони неймовірно різні, і водночас мають очевидну спільну рису: бажання щось контролювати. Чимось керувати. Долями, думками, мріями інших людей.

На одній з картин помічаю себе. Моє зображення настільки огидне, що я хапаю картину і з силою жбурляю її у стіну. Мій портрет рветься, фарба з нього осипається. Це дарує неймовірне полегшення. Знову йду сходами вгору.

Я чую легке поскрипування — то вітер похитує неймовірно привабливого кольору двері. Мого улюбленого кольору. Якби я мала можливість пофарбувала б все навколо в зелений — не втрималась би. Це ж колір нового життя, колір весни, пробудження і звільнення, колір свободи. В голові народжуються римовані думки. Востаннє писала вірші ще у школі. Чи варто спробувати знову?

За дверима коридор. Проходячи ним, відчуваю, що стаю легшою. Все менше зайвих думок та емоцій. Все менше речей потрібно для щастя. Відпадають потреби у спілкуванні, у комфорті, у впевненості. Розчиняються у коридорі такі поняття, як гроші чи кар’єра. Перестають бути важливими друзі, кохання та родина.

Лишаюсь тільки я, поезія і останні двері. Я знаю, що чекає на мене за ними. Останній крок.

Опиняюсь на вершині Вежі. Все що лишилось — подивитись на світ по-справжньому. Я роздивляюсь фестивальний табір — з цієї висоти він виглядає як макет. А втім, тепер я бачу все інакше.

Помічаю природу речей.

Боги, міфічні створіння, літературні персонажі — всі вони просто спалахи, короткі потоки чисел та літер. Світ, зітканий зі слів, видається мені тепер неймовірно простим. Я можу міняти ці слова, перелаштовуючи при цьому Всесвіт.

З Вежі я бачу, як до свого автомобіля повертається чоловік, якого я колись називала Юрком. Він їде геть, зникаючи за обрієм, а я повільно спускаюсь до натовпу.

 

Через рік на Фестивалі до мене підійде маленький хлопчик на ім’я Чарлі, вигаданий колись Роальдом Далом. Він з кумедною дитячою серйозністю поставить мені питання:

— Пані, а то правда що ви колись були людиною?

Я гляну йому в очі, щоб він зрозумів, наскільки складно відповісти на це.

— Я — Поет. Я існувала задовго до появи людства й існуватиму, коли воно зникне, — відповім я.

А після паузи додам:

— І все ж ти маєш рацію: колись я була людиною.

Автор: Аліна Курінна, Василь Духновський.
]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>