Сувенір

Сувенір

Неділя, 15 жовтня 2017 г.
Проглядів: 177
Підписатися на комментарі по RSS

– Юріч!

Юрин погляд відірвався від високої, ніби намальованої пастеллю трави, якою котилися хвилі легкого вітру. Небо було яскравим, майже білим. Посеред поля стояли іржаві сталеві вишки, від яких кудись у далеку невідомість ішли акуратні високовольтні лінії.

– Юріч! – Славік догнав його, і далі вони пішли разом. – Глянь, що я знайшов.

Він показав якийсь овальний камінець, що ледь помітно переливався різними кольорами, ніби бензинова пляма на воді.

– Класна штука, правда? – він струсив із камінця руду дорожну куряву та до блиску відполірував рукавом.

– А що це? – спитав Юра.

– Сам не знаю, – зізнався Славік. Розмахнувшись, він закинув знахідку кудись у траву.

– Чого ти? – здивувався Юра.

– Та, – махнув рукою Славік. – Ще такого добра вагон нариємо.

Ґрунтовка вела спочатку прямо, потім трохи праворуч. Сонце висіло за спиною. Їх довгі синюваті тіні підстрибували на камінні, головами зісковзуючи в порослий ромашками кювет. Хвилин за п’ять розвилка буде, з грушею і сараєм, прикинув Юра.

– Слухай, а тобі кошмари сняться? – спитав Славік.

– Не пригадую. А чого питаєш?

Славік знизав плечима.

– Та так… Знаєш, просто інколи думаю: звідки воно все береться?

– Що “все”? – не зрозумів Юра.

– Ну, те, що сниться. Це ж із твоєї голови все, січеш?

– Само собою.

– От прикинь, мені недавно снилося, що я в якомусь замку. А навколо пустеля, один пісок. І я ніби як на екскурсії – ну, як ми минулого року в Кам’янець їздили, пам’ятаєш? Тільки сам чомусь. Гуляю, значить, дивлюся: стіни там, вежі, статуї – ну ти шариш. І тут раптом бац, а за спиною у мене здоровий лисий мужик! І на пузі в нього така велика гнійна пляма, в якій хробаки копошаться, – Славік скривився. – Так, ніби це трупак ожив. І шкіра така, знаєш, сіра, землиста – жесть, одним словом… І на мене пре.

– І що ти зробив?

– Та що? Я драла давати. Але знаєш, як воно уві сні…

– Як?

– Ну, серце від страху з грудей вискакує, а ноги не слухаються. Хочеш стрілою полетіти, а по факту як черепаха повзеш.

– Стрьомно...

– Не те слово! – закивав Славік. – Коротше, мужик цей до мене лапу свою простягає, аж тут… – Славік витримав зловісну паузу. – Аж тут я прокинувся.

– Та ну тебе, – Юра кинув у нього зірваним на узбіччі реп’яхом. – Весь фінал запоров.

– Будь готовий, Юріч, будь готовий. Життя тобі ще не такі фокуси покаже!

– Це ти від кого почув? – засміявся Юра.

– Батіна наука, – з картинною гордістю заявив Славік. – Родинна мудрість, можна сказати. Бегегтиму і пгимножуватиму, – він скопіював кумедну манеру схожої на пекінеза завучки, яка минулого тижня заміняла у них англійську.

Хвилину-дві вони ішли мовчки. В полях стрекотіли цвіркуни, повітря пахло сухою, вигорілою за літо травою. Юра глибоко вдихнув та відчув приємне земляне тепло.

– Ти, до речі, у вівторок на БЖД був? – невідомо до чого спитав він.

– На БЖД? – Славік почухав потилицю. – Чесно кажучи, не пам’ятаю... А що, цікаве щось пропустив?

– Та як тобі сказати… Просто класна керя наша за тебе питала: діти, а де це Мельник знов пропадає? – перекривив Юра.

– І що ж ви їй відповіли? – поцікавився Славік, іронічно піднявши одну брову.

Юра нахмурився та погладив чоло.

– Та що, – якось невпевнено промовив він. – Та сказали, захворів. Ви ж знаєте, Ольга Вікторівна, грип гуляє. Блаблабла…

Славік легковажно усміхнувся.

– Знову довідки питати будуть, – сказав він.

– Це точно, – погодився Юра. – Задрали вже.

Вони підійшли до самотньої груші, що росла на узбіччі. За нею стояв довгий, критий шифером сарай. Ні з того ні з сього Юрі захотілось погладити його шершаву дощату стіну: дерево давно вигоріло на сонці, ставши голубувато-сріблястим.

– Для чого людям сараї, як думаєш?

Славік стояв під грушею та зосереджено креслив носаком кеда в сухій землі якісь геометричні фігури.

– Не знаю, – знизав плечима він, не підіймаючи голови. – Курей тримати.

– Курей взагалі-то не в сараях, а в курниках тримають, – єхидно зауважив Юра. – Це тобі так, для довідки.

– Та один фіг…

Юра спробував зазирнути у щілини між дошками, але всі вони виявилися надто вузькими.

– От прикинь, настане день, і ти теж побудуєш собі сарай. Як тобі така перспектива?

Славік про щось на секунду задумався.

– Не знаю... А продати його потім можна?

Юра засміявся:

– А ти б купив чужий беушний сарай?

Славік розвів руками.

– Та мені, по ходу, і свого не треба.

– Ну це я вже зрозумів.

В тіні сараю росли високі кущі кропиви та цвіли якісь дрібні сині квіти. Юра пройшовся далі вздовж стіни і побачив п’ятикопійчаного діаметру дірку, що залишилась після того, як із дошки випав сучок.

– Що ти там возишся? – гукнув Славік.

– Та от, глянути хочу…

Юра притулився щокою до теплого дерева та зазирнув усередину. Всередині не було нічого крім розграфленої тоненькими нитками сонця темряви – принаймні, це все, що вдалось роздивитися. Хоча ні, було ще дещо, якесь золотаве поблискування в повітрі, схоже не то на опадаючу металеву стружку, не то на рій безшумних, майже прозорих бджіл – словом, Юра вирішив, що йому просто здалось.

Славік підійшов та поклав руку другові на плече.

– Юріч, пішли, – якось тихо та дуже серйозно сказав він. – У нас часу впритик.

– Як скажеш, братан, як скажеш, – погодився Юра, вибираючись із кропиви.

Вони знову вийшли на дорогу. Звідкись з-за поля вітер приніс запах горілого листя. Славікові на шляху трапилася пуста біло-синя баночка з-під “пепсі”. Він підняв її та став без особливої цікавості вертіти в руках.

– Я ще таке згадав, теж про сни…

– А?.. – перепитав Юра.

– Кажу, ще про сни одну штуку згадав.

– Яку?

Славік заговорив якось знічено.

– Ну, знаєш... Типу, коли спиш і бачиш сон, але ніби як все розумієш.

– Що розумієш? – не зрозумів Юра.

– Що спиш.

– А... Ясно.

– Бувало в тебе таке?

Юра знизав плечима.

– Може й бувало. Не пам’ятаю.

– У мене часто буває, – сказав Славік. – Останній раз, наприклад, приснився медогляд. Ніби стою в якомусь кабінеті, а навколо люди за столами сидять, щось у блокноти записують. І тут до мене доходить: йолки палки, та це ж мені сниться!

– І що?

– Та нічого. Там один мужик сидів, на Борисовича схожий.

– На кого?

– Ну, на воєнрука нашого.

– А, ясно...

– Я, значить, до нього підійшов і кажу: мужик, тут така справа, що це все мені сниться, це мій сон, шариш? А ти взагалі не справжній.

Юра засміявся.

– Ти, Слава, йому прямо серпом по цьому самому!

– Не те слово, Юріч, не те слово.

– Ну, а він що?

– Та що він? Каже типу: дуже цікава теорія, блаблабла; на повному серйозі. А я йому: та яка теорія, дядя! Це правда, шариш? Правда, – повторив по складах Славік.

В манері класної кері, яка любила урочистий тон, Юра підняв угору вказівного пальця.

– Істина! – промовив він.

– Точно, істина, – з відтінком якоїсь невловимої гіркоти усміхнувся Славік.

Поля залишились позаду, і ґрунтовка стала підійматися вгору. Зліва виросла припорошена курявою посадка. Ще одна високовольтна вишка стояла на самому її краю, зовсім близько до дороги.

– Слухай, Слава, а пам’ятаєш, як ми у твій день народження на таку саму вишку залізли?

Славік зміряв поглядом ламаний, заповнений повітрям каркас електричної опори.

– Пам’ятаю. Прикольно тоді вийшло.

– Ну ми з тобою і дебіли, я тобі скажу, – похитав головою Юра. – Це ж високовольтка, нас же зафігачити могло! Копита б відкинули.

– Спокійно, – погодився Славік.

Юра підняв камінець та кинув ним у вишку. Світ у його голові ніби на секунду втратив сенс, і говорити ні про що не хотілося. Так вони пройшли метрів сто – попереду вже виднілася лиса вершина пагорба.

– Слухай, – сказав Юра, ніби раптово пригадавши щось дуже важливе. – А чого це ти взагалі про сни заговорив?

Славік глянув на нього та знизав плечима.

– Та так. Цікаво.

– Я просто тільки що згадав… – Юра відчув: щоб не загубити цю думку, йому потрібно буде по-справжньому зосередитися. – Згадав один дуже дивний сон. Він мені, здається, навіть, не раз снився, просто він такий, ніби як розмазаний... Якби ти зараз тему цю не підняв, я, мабуть, про нього і не задумався б ніколи.

– Розказуй, – Славік викинув набридлу баночку в кущі та запхав руки в кишені джинсів.

– Це ніби як… – повільно заговорив Юра. – Ніби як не картинка, а більше відчуття, шариш?

– Ага.

– Ніби я їду в поїзді; чи, може, в черзі стою… – невпевнено пробурмотів Юра. – Чи з вікна на дерева якісь пожовклі дивлюся... Словом, ніби я задумуюсь про щось і раптом розумію... що це вже насправді не я.

– Це як? – здивувався Славік.

– Важко пояснити… Ну, ніби багато часу пройшло, шариш? Я виріс, закінчив школу, кудись там поїхав; роботу знайшов. Ніби в мене своя сім’я, діти, ще там щось. І типу, за квартиру платити треба. А це все, – він обвів поглядом небо, дорогу та густий сіруватий ліс, яким поступово стала посадка. – Це все давно вже нічого не значить, – він замотав головою та потер чоло. – Та ну, проїхали! Фігня якась...

– Буває, – з розумінням усміхнувся Славік.

Ґрунтовка перевалила через вершину пагорба та побігла вниз. Перед ними відкрився цілковито новий краєвид: довгі приземисті блоки теплиць, ряд ребристих кубічних елеваторів та розкидані поміж дерев цехи комбінату з парою високих біло-червоних труб. Широка блискуча ріка нагадувала забуте кимось на зеленому сукні долини скляне лекало.

Славік зупинився.

– Крутяк, правда?

– Ага, – погодився Юра.

Метрів за двісті їхня ґрунтовка минала витоптане до жовтих залисин футбольне поле та обривалась на краю широкого, помережаного орнаментом тріщин асфальтованого пустиря. З того боку брала початок рівна пряма дорога. Паралельно їй на двоповерхових опорах лежали товсті іржаві труби теплотраси.

– Тихо тут якось, – пробурмотів Юра. Він подумав про те, що за весь цей час вони не зустріли жодної живої душі.

– Так не працює ж нічого, – пояснив Славік. – Бачиш, вікна усі побиті.

Він показав на довгу стіну цехів, схожих на ряд величезних бетонних сараїв. До одного з них вела обсаджена туями алея. У високій траві стояла на квадратному постаменті велика бетонна шестерня з вигнутим півколом об’ємним написом ВПД-01-99.

– Слухай, Слава, а куди це ми взагалі йдемо? – несподівано для самого себе спитав Юра.

Славік глянув на нього здивовано:

– Як куди? Ти що, забув?

– Та я знаю… Поки йшли, якось і не задумувався.

– Склероз, братан, склероз! – засміявся Славік та поплескав друга по плечі. – Берегти себе треба.

Юра опустив очі.

– Та ні, я серйозно… Дивно це все якось.

Славік уважно глянув на нього.

– Не гони собі, Юріч. Це ж ти сам запропонував.

Вони звернули з алеї та пішли навпростець широкою, засадженою деревами смугою між дорогою та цехами. Листя тут вже почало опадати і, висушене вересневим сонцем, тихо хрускотіло під ногами.

– Он там драбина не спиляна, бачиш? – Славік показав на метрової ширини нішу, утворену невеликим цегляним виступом, за яким ховалась вузька залізна драбина.

Юра зупинився та подивився вгору: метрів тридцять, не менше. Йому стало якось не по собі. У траві лежали великі трикутні осколки закопченого скла. Водянисті тіні дерев ледь-ледь гойдались на стіні, ніби на полотні кіноекрану.

– Слухай, а може…

– Може що? – сухо поцікавився Славік, прошивши друга гострим поглядом своїх зеленувато-сірих очей.

– Може вернемось? – невпевнено запропонував Юра. – А то сонце зайде, холодно стане…

– Не зайде, – відрізав Славік. – Пішли.

Він впевнено рушив до драбини, і Юрі не залишилось нічого іншого, як поплентатися слідом.

– А якщо сторож? – без особливої надії він виклав свій останній козир.

– Юріч, ти сьогодні прямо якийсь сам на себе не схожий, – Славік схопився руками за низ драбини та підтягнувся. – Давай, полізли!

Піднімалися вони хвилини дві. Вгорі драбина переходила в вузький місток з рифленого сталевого листа, перекинутий через парапет даху – тримаючись за перила, вони дістались до його кінця та зістрибнули на руберойд.

– Клас… – захоплено прошепотів Славік.

З даху було видно смарагдовий моноліт лісу по той бік річки та далеке, ніби сховане за стіною золотистої куряви місто.

– Ага, клас, – скептично кивнув Юра. – Може, давай злазимо, а?

– Чого ти, братан? – здивувався Славік.

– Та не знаю... Якесь відчуття недобре.

Дах виглядав дивно. Він нагадував просторе, нерозмічене поле для спортивних ігор. Руберойд був посипаний дрібною галькою та старими недопалками. Перпендикулярно фасаду цеху з інтервалом у десять-п’ятнадцять метрів тяглись невисокі засклені надбудови, схожі на оранжереї в ботанічному саду. Біля однієї з них стояла велика залізна діжка для смоли. Славік зазирнув усередину.

– Глянь, застигла, – він обережно торкнувся рукою до блискучої чорної маси, що почала виливатися з діжки, але так до кінця і не вилилась. – Назавжди.

Юра знизав плечима.

– Смола як смола...

Але Славік вже й сам втратив цікавість до діжки та побрів далі, заглядаючи в розбиті вікна “оранжерей”. Раптом він зупинився та підняв щось із даху.

– Дивись! Я ж казав.

Юра підійшов ближче. В руках у Славіка був той самий кольоровий камінець; ну, або принаймні дуже схожий.

– Тримай, будеш мати, – Славік простягнув камінець йому.

– Для чого? – здивувався Юра.

– Сувенір, – пояснив Славік. – На пам’ять.

– На яку пам’ять, Слава? Що ти мелеш?

Славік лише зітхнув.

– Пішли. Нам іще трошки залишилось.

Попереду дах впирався в високу цегляну стіну. “Оранжерея” справа також закінчувалась; правда, між її торцем та стіною залишався прохід.

– Слава, я не шарю, ти щось конкретне шукаєш?

Славік не відповів. Лише зупинився поруч із заскленим кутом надбудови. Не розуміючи, що робити, і що це все значить, Юра підійшов до нього. Кілька довгих секунд обоє мовчали.

– Ну все, братан. Пора мені, – промовив нарешті Славік, не обертаючись.

– Куди пора? – розгублено пробурмотів Юра.

Славік відвів погляд.

– Ти знаєш.

– Нічого я не знаю, – якось нервово замотав головою Юра.

Славік мовчав.

– Що за фігня, Славік?.. До чого це все?

– Ти знаєш. Глянь туди, – він показав за ріг.

– Я не шарю, Слава...

– Не треба шарити, Юріч, – м’яко перебив його Славік. – Просто глянь.

Вони зустрілися поглядами, і Юра зрозумів, що так чи інакше мусить зробити те, про що просить друг.

– Ну добре. Як скажеш.

Він обігнув скляний ріг “оранжереї” та зупинився. Попереду в дахові була велика діра. Юрине серце забилося швидше. Він обережно підійшов до краю та зазирнув усередину: далеко внизу виднілась цементна підлога в чорних плямах мазуту, жмути якихось кабелів та залишки верстатів. Рівно по центру діри проходила вузька сталева балка.

Юру охопив жах. Якась раптова важкість виросло у нього в грудях та підступила до горла. Йому здалось, він от-от знепритомніє, і рука сама знайшла опору у вигляді товстого ребристого прута арматури, який стирчав з нерівної цегляної кладки.

– Ти ж упадеш, Слава! Ти ж упадеш!..

Він схопився за голову та все зрозумів.

– Ти ж розіб’єшся, Слава!

Все пролетіло перед ним в одну коротку мить: міліція, батьківські збори, похорон; сині пластмасові квіти... Як Славікова мама трималася за одвірок, і як сусіди викликав їй швидку. І як вона потім дивилася в нікуди, і ніхто не знав, де себе подіти.

Славік сумно усміхнувся та зробив крок уперед. Тепер під ногами у нього була зависла в пустоті балка.

– Ти ж розбився, Слава… – майже нечутно, одними губами прошепотів Юра.

Він затремтів усім тілом. Серце всередині шалено билося, ніби тенісний м’яч в пустому молочному бідоні.

– Славік! Я не можу… Ти ж мій найкращий друг! Ти розумієш це, Славік?.. Як я без тебе? Як я без тебе, братан?.. Я ж не можу, шариш?..

Маленька блакитно-жовта пташка сіла на обідок залізного димаря і тихо цвірінькнула. Славік втупився у рваний край плити.

– Все ти можеш, Юріч.

– Не можу я. Не можу… – Юра безсило сів на теплий зернистий руберойд.

– Давай, Юріч. Прощавай, – тихо сказав Славік. Зробив крок у порожнечу та зник.

Сонце світило, як і раніше. Як і раніше зеленів далекий ліс. І ріка текла блискучою срібною стрічкою. І повільний обшарпаний товарняк перебирався іржавим мостом на той берег. В житті нічого ніби й не змінилося – в цьому була якась безжальна несправедливість.

– Ти ж мій найкращий друг, Слава… Ти ж мій найкращий друг...

Минула, мабуть, вічність, перш ніж Юра заставив себе встати та кудись побрести, прямо крізь неживий пейзаж, що вже опадав важкими, як театральні куліси, хмарами блискучого пилу; прямо крізь небо, що вже розсипалося на молочно-білі скалки...

З останніх сил стримуючи сльози, він відчайдушно, до побілілих кісточок стискав у руці сувенір. Аж поки не зрозумів, що долоня його порожня.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>