Супутники мого дитинства

Супутники мого дитинства

Субота, 28 лютого 2015 г.
Проглядів: 1215
Підписатися на комментарі по RSS

Валерія привітно посміхнулася, коли вперше за таку велику кількість років побачила рідні дороги. Багато ж часу дівчина проводила тут на літніх канікулах, грала з подругами, сміялась і мріяла про казкову долю героїв улюблених книжок. А потім батьки дівчини переїхали до столиці, далі навчання в університеті, робота. Навіть не було часу згадати про місце, де вона провела все своє дитинство. Світ дорослих людей виявився і справді цікавим, як і думала Валерія. Та хто з нас жодного разу не хотів хоча б не сукунду знову відчути радість світлого дитинства? Тому, коли подруга дитинства Валерії запропонувала тій відвідати вже трохи забуте селище, дівчина не могла відмовитися.

 

Багато води з того часу витекло. Рідне село й справді дуже змінилося. Тепер воно вже не було таким галасливим і веселим. Вже не гралися на подвір’ях зграї діточок, не гарчали собаки на неочікуваних гостей, не йшли дівчата й хлопці на так звані вечорниці, не метушилися жінки по господарству. Здавалося, що час  тут зупинився. Навіть трохи сумного стало від такої картини. Де ж вони, яскраві барви дитинства? Мабуть, як і більша половина жителів, переїхали до міста.

 

Лера повільно йшла серед яскраво-зелених трав и запашних квіток, поступово згадуючи приємні моменти дитинства. Небо ніби вітало давню подругу, яскраво світило лагідне весняне сонце, ні хмаринки не було на небосхилі, а вітер неначе співав пісеньку на якійсь незнайомій мові, ласкаво погойдуючи листя.

 

Здавалося, тільки вчора Валерія разом з подругами бігала вранці до річки чи тікала вночі дивитися на зорі. Дійсно, багато що змінилося. Світ не стоїть на місті, він змінюється. Але деякі речі залишаються незмінними, чи не так? І зараз дівчина, що тихо йшла серед невисоких дерев, була впевнена: краса природи, що оточує її з усіх сторін, належить саме до вічного.

 

Ось за поворотом з’явилася невелика хатина. Вона майже не відрізнялася від інших хат, які стояли тут, покинуті своїми господарями. Весь город вже заріс густим бур’яном, але сама будівля здавалася ще досить міцною, хоч и покинутою. Біла фарба в деяких місцях вже стерлася, а на високому сірому даху з шиферу ластівки звили гнізда. Давно, після смерті господарів, за будівлею ніхто не доглядав. У нащадків завжди не вистачало часу. До того ж, мало хто зараз захоче їхати з процвітаючого міста до забутого всіми селища. А продавати хатину Валерія аж ніяк не хотіла, навіть не могла пояснити чому. Часом їй навіть здавалось, наче щось кличе дівчину сюди..

 

Пройшовши через низьку дерев’яну хвіртку, дівчина попрямувала по стежині до дверей, які зі скрипом  відчинилися, пропускаючи стару господарку. Всередині будинок виявився більшим, ніж здавався спочатку. И першим місцем, куди попрямувала Лера, була стара бабусина бібліотека. Мабуть, саме там дівчина проводила більшу частину свого дитинства. Саме там вона тікала у світ захоплюючих пригод, саме там казкові принцеси стали її вірними подругами. Напевно, ніщо так Лера не любила в цій хатині, навіть в цілому селі, як бабусину бібліотеку.

 

Декілька годин Валерія, наче зачарована, ходила між рядами старих книжок. Колекція була справді цінною, хоч мало хто зараз на цьому розуміється. У своєму житті Лера бачила багото цікавих міст, й існувало насправді мало речей, які могли б її здивувати. Чому ж тоді серце завмирає, коли вона дивиться на цих мовчазних супутників свого дитинства? Чому ж тоді подих перехоплює, коли вона торкається палітурок своїх давніх друзів?

 

На жаль, через такий великий проміжок часу книжки  вже вкрив пил, а в кутку павуки сплели свої сітки. Кімната потребувала генерального прибирання та косметичного ремонту. Шпалери в деяких місцях відвалилися, а на стелі з’явилися невеличкі дірки. Та зараз це мало хвилювало Валерію. Вона обов’язково займеться цим, але потім.

 

Великих зусиль потрібно було докласти господарям цього будинку, щоб зібрати таку колекцію книг. Але навіть зараз, в цій бідній кімнаті, вони виглялали велично, несучи в собі знання минулих поколінь. Вони відрізнялися від тих книжок, що продають в звичайних магазинах. Лера завжди вважала, що тільки старі книжки можуть разказати найпотаємніше.

 

Валерія взяла одну з найтовших книжок з полиці і витерла пил рукавом кофтини. Це були казки народів світу. Саме з цієї книги й почалося захоплення читанням. Дівчина закрила очі, згадуючи як ще малим дівчам проводила літні зоряні ночі за читанням цієї книги. Як з чашкою теплого чаю, коли надворі йшов дощ, вона ховалася тут, на великому підвіконні, від усього світу. Тоді їй здавалося, що в цей час відбуваються справжнісінькі чари. Як багато змінилося з тієї пори, всі чудеса, у котрі ми вірили в дитинстві, у дорослому житті перетворюються на прості наївні дитячі казки. Та чи так це насправді? Зараз Валерії, як ніколи, хотілося вірити в щось чарівне і незвичайне.

 

Лера не знала, скільки часу простояла так, насолоджуючись тишою. Та рапном їй здалося, що вона чує чийсь тихий шепіт. Він зовсім не злякав дівчину, навіть навпаки. Часом їй і справді здавалося, що книги здатні говорити. Вже навчаючись у школі, дівчина намагалася відганяти від себе такі думки, але іноді хочется забути про всі нудні правила дорослого життя.

 

Валерія прислухалася, адже шепіт все ще не припинився, він став ще голоснішим. Здавалося, що герої всіх романів раптово ожили і вирішили розповісти свою історію. Дівчина все намагалася розібрати слова, але не могла. Час від часу їй здавалося, що вона чує рядки з колись улюблених історій. Супутники дитинства з радістю вітали гостю. Валерія брала книгу, відкривала на будь-якій сторінці, читала декілька рядків, потом брала іншу й усе повторювалося. Давні мрії знову ожили, улюблені історії знову стали реальністю.

 

Часом в дитинстві Лері здавалося, що вона справді може спілкуватися з героями книжок і з самими книгами. Однолітки вважали це дивним. Та все ж таки, як було насправді? Валерія знала, що не всім книжки відкривають свої таємниці, що найважливіші речі потрібно шукати між рядками, що книга стає товщою після прочитання, зберігаючи в собі емоції читача.

 

Валерія ходила між рядами, не уникаючи жодної книги. Але раптом здалося, що одна з них розповідає історію самої дівчини. Валерія затамувала подих, з насолодою знову потрапляючи у дитячі спогади. Картини давніх подій, намальовані майстерним художником, з’явилися в уяві. Чи не залишила випадково дівчина серед цих книжок і свій дитячий щоденник? Спогади один за одним торкалися найпотаємніших струн душі.

 

Ось маленька дівчинка, яка несміливо заходить у кімнату. Обличчя її було засмученим, на щоках ще виднілися сліди гірких дитячих сліз. Через що вона засмутилася? Навряд чи зараз це так важливо.

 

Дівчинка обережно проходить між рядами зі старими книжками і зачаровано дивиться на них. Ще ніколи крихітка не бачила такої кількості різноманітних книг. Вони неначе зачаровували її, неначе кликали до себе, неначе заспокоювали. Здається, вона навіть забула, що саме її так засмутило. Можливо, сварка з подругою, а можливо, швидке повернення батьків до міста.

 

Ще ніколи маленька Валерія не бачила бабусиної бібліотеки, бо та зазвичай замикала кімнатц на ключ, хоч сьогодні, мабуть, заметушилася і забула. Не любила старенька підпускати внуків до своєї колекції, боялась, що зіпсують цінні пергаменти. Заборони були суворі, та хіба може щось зупинити дитячу дипитливість?

 

Дівчинка взяла невелику книжку в яскравій обгортці з нижньої полиці. Вона ще не ходила до школи, але завдякі турботливій сестричці вже вміла читати. Це були казки, які через двадцять років Валерія буде згадувати з такою любов’ю. Книга виявилася настільки захоплюючою, що неможливо було відірватися. Історіі про красивих принцес, хоробрих принців таємничих драконів, злих відьом і допитливих мандрівників ніби перенесла дівчину до іншої реальності. До того ж, цікаві малюнки й аплікаці,ї виготовлені середньовічними художниками ще більше розпалювали дитячу уяву.

 

Вже сонце сідало за обрій і більша половина книги була прочитана, коли Лера почула тихі кроки бабусі та її голос.

 

- Леро, йди-но сюди! – кликала бабуся, а потім трохи дратівливим колосом додала: - Куди знову поділося це метушливе дівчисько?

 

Не наважившись одразу вийти з кімнати, Валерія трохи зачекала, потім поклала казки на полицю. А коли бабусин голос затих, то чимдуж кинулась до своєї кімнати.

 

Валерія посміхнулась, згадуючи таку неважливу деталь свого життя. Та чи справді ця деталь була такою непомітною? Адже саме тоді дівчина познайомилася зі своїм найпершим і найвірнішим супутником – книгою. Ще багато разів після того випадку маленька приходила до бібліотеки і читала, навіть не розуміючи, чому книга завжди може її заспокоїти й навіть дати кориcну пораду.

 

Напевно, ще не одну годину могла так стояти Лера, поринувши у мрії, але все раптово припинилося. Шепіт затих, а дівчина ще міцніше притиснула до себе бабусин скарб, що тримала зараз у руках.

 

- Ти заснула тут, чи що? – запитала дівчина, що зайшла до кімнати. – Скоро вечір, а ми досі не знайшли місця для ночівлі. Тебе вже давно всі чекають.

 

- Так, я вже йду, зачекай хвилинку, - розгублено відповіла Валерія. В її голосі було б можна знайти невимовний сум, але подруга була надто зайнята, щоб щось помітити. Чари, що оповили кімнату, раптово зникили, наче їх і не було. І Лера вже справді почала думати, що довга подорож забрала в неї надто багато сил, тому вона випадково заснула за столом для читання, а казковий шепіт і реалістичні картини минулого їй тільки наснилися.

 

- Ми будемо чекати тебе надворі, - просто відповіла подруга і залишила Валерію наодинці. Але Лера навіть непомітила, що та вже пішла. Дівчина простояла так ще хвилин п’ять, але в кімнаті було тихо. Тільки веселий сміх діточок, що бавилися на річці, порушував тишу.

 

- Може, здалося? Що за чудасія? – запитала сама себе дівчина. Вона не могла розібратися в тому, що сталося. Дивні думки тривожили її. Про все це вона ще матиме достатньо часу подумати. Але скоро й справді настане вечір, тому їй потрібно поспішати. Подруга права: їм потрібно їхати до найближчого містечка і шукати там готель.

 

Валерія поклала книгу назад на полицю, трохи ще постояла і врешті-решт поклала том у свою дорожню сумку. Вона  затримала ще на декілька секунд погляд на бескінечних поличках з мовчазними друзями й покинула кімнату.

 

Чи змінила щось в її житті ця зустріч з минулим? Мабуть, ні. Адже навряд чи звичайна подорож до місць нашого дитинства сильно вплине на нас. А все ж... Багато років ще стояли мовчазні книги, вкриті пилом, на полицях в старому будинку. Які таємниці вони берегли в собі? Так чи інакше, але Валерія вже давно знала, що в житті їй будуть завжди допомагати і ніколи не залишать супутники її казкового дитинства.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>