Старий Світ

Старий Світ

Понеділок, 30 вересня 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 1993
Підписатися на комментарі по RSS

- Добрий вечір, діду!

- Ромчику? Це ти!!

Затягнув пакунок до квартири, озирнувся. Все так, як і раніш. Тьмяний коридор, старі шпалери, дзеркало без рами. З дверей до кімнати – тепле світло. Між світлом і присмерком – дід.

- Пробач, що не встиг до твого ювілею. Робота...

- Так-так. Розумію. Заходь.

Зайшов – наче поринув в світ дитинства.

У центрі – круглий стіл. Біля стіни – книжкова шафа. На комоді – радіоприймач заввишки з скриню. Поруч з ліжком, на стільці – яскравий телефон з набірним диском. В кутку біля вікна – старезний телевізор кінескопом наперед. Третій рік поспіль.

- Шкода, нема чим тебе пригостити. У магазині був три дні тому – щось нездужаю.

- Бачив я той магазин, проходив повз. Краса! Нарешті й в тебе, діду, є цивілізація.

- Щось не до вподоби мені та цивілізація. Підеш по хліб – застрягнеш на годину. Без валідолу і заходити не варто.

- Давай мені список – зганяю, куплю.

- О дев’ятій вечора? З дороги? Ти, певно, будеш ночувати. Так? З ранку зробиш це і дещо інше.

- Добре. Чайку поп’ємо, як колись, а вже завтра влаштуємо свято.

Дід пішов на кухню гріти чай. Він зайнявся сервіруванням столу. Відкрив шафу. Біля посуду – знайома із дитинства річ...

 

- Тату, ми попливемо на кораблі? На отакому?

- Ні. Поїздом поїдемо.

- А дід? Баба?

- Залишаться тут. Не сумуй! Ми в гості до них будемо навідуватися.

 

Він п’ятирічною дитиною покинув рідне місто, рідний дім. Батьки переїжджали. Так було потрібно, проте він не розумів – чому.

 

Дід розлив запашний чай по чашках.

- Є печиво, мед.

Як колись – у дитинстві. Тепла кімната, теплий чай. Дід питає про щось – про роботу? Ні! Школу!

 

- Як закінчилася чверть?

- Майже все – п’ять. Лише дві четвірки – з математики і фізики.

- А з фізикою що не так? Ти ж в нас розумник. Радіоприймачі ми з тобою збирали, телевізор завтра лагодити будемо, а контрольну не зміг добре написати. Недовчив?

-  Ті формули... нецікаві якісь. А про телевізор... Це насправді?

- Так. Завтра оповідні розпочнемо.

 

Він приїхав на канікули. П’є чай, ласує печивом та мріє...

Безтурботний ранок, посмішка бабусі. Опісля сніданку -  кімната скарбів: інструменти, прилади, деталі майбутніх приймачів та телевізорів. Пляма рідкого срібла під паяльником, неповторні, теплі пахощі розпеченого олова.

По обіді – прогулянка лісом. Дзьобає дерево дятел, білка ховає горішки. Листя вже пожовкло й облетіло – лише де-не-де ще тріпочуть промінчики-плями – як світло у вечірньому вікні. Трохи сумно, проте – добре мріється.

Час від часу баба посилала щось купити. У сусідньому будинку – дві крамнички: ліва – „Хліб” і права – „Молоко”. Неподалік – казковий світ „Універмагу”. Різнокольорові сорочки, взуття, якесь приладдя, гребінці, прикраси. Безліч іграшок – м’які ведмеді, зайці із пластмаси, машинки всіх розмірів, форм, кольорів...

На розі – зупинка. Довгі жовтогарячі „ікаруси” повільно підпливають, випускають пасажирів з портфелями, сітками. Ті, не кваплячись, бредуть до жовтих вікон. Вони з бабусею зустрічають дідуся, що їздив до центру у справах.

Після запашного чаю – світ пригод. Книжки у барвистих обкладинках пропонують позабути те, що трапилось.

 

- Що там? Кажи скоріш! Я поспішаю!

- Ми з Сашком...

- Що з математики? Чотири? Непогано!

- Ми з Сашком зробили стінгазету...

- Знов ця маячня! Не хочу й чути! Краще вимий посуд – я запізнююсь!

Мати пішла. Він залишився наодинці зі стосом тарілок. Мив, відмивав, ледь стримуючи сльози. Що він зробив не так? Дідусь вчив бути чесним. В книжках – теж... Хоробрий лицар захищає тих, хто слабший.

 

Все почалося тиждень тому.

Повертаючись зі школи, зрізав шлях. У першому ж підворітті побачив...

Жора Шевцов, краса та гордість школи, відмінник, активіст, спортсмен, на чолі зграї юних піонерів бив дитину. Вовчика з паралельного класу, трійочника та маминого сина у товстих смішних окулярах.

Їх було четверо, проте він не вагався. Підбіг, вдарив когось. Той вдарив теж. Додали інші.

Додому повертався у синцях, розірваному і брудному одязі. Та переможеним він себе не вважав. Вовчик встиг утекти – справу зроблено. До того ж – ще дещо замислено.

- Це - лише початок! Начувайтеся! – кричав він ворогам, підводячись з калюжі. Ті реготіли у відповідь.

З другом Сашком вони робили стінгазету. Викрити Жору вирішили там. Сашко намалював карикатури. На одній Жора, сяючий, немов начищений п’ятак, щось відповідає біля дошки, вчителька малює у щоденнику п’ятірку. На другій – Жора, вишкіривши зуби, гамселить хлопця в окулярах кулаком. Під малюнками – його авторський витвір:

Відміннику в школі вся ласка і шана.

Відмінник – взірець: він живе бездоганно.

Та як покидає шкільне він подвір’я,

На дикого він обертається звіра.

Газету вивісили у коридорі біля вчительської. Неприємності почалися одразу.

На першій ж перерві автори побачили, як класний керівник зриває їх газету. Підбігли:

- Не треба! Навіщо?

Класна – молода ще жінка – пояснила:

- Там – про Жору. Жора – гордість школи. Післязавтра на змагання їде. Як побачить завуч...

- Не віддамо! Жора – негідник! Хай всі знають!

- Краще зніміть! Я вас попереджаю! Буде гірше!

Газету хтось-таки зірвав протягом дня, та все ж її встигли як слід роздивитися і Жора з друзями, і завуч. На другий день скликали збори. Їх відвідала якась огрядна жінка. Коли їй дали слово, почала верзти таке, що хлопці ледь не проковтнули язики. Мов, авторам бридких карикатур не місце в піонерах, бо вони підривають престиж навчання, виступаючи проти відмінників. (Вже потім з’ясувалося – то була тітка Жори, якась керівна дама з районо).

В той день їх не підтримав навіть Вовчик. До того ж,  він образився, казав, що не просив, щоб його малювали – тепер над ним сміються більше, ніж раніше.

 

Скандал вирував ще кілька діб, навіть батьків до школи викликали. Мати покарала його – розірвала всі зошити з майже дописаним лицарським романом...

 

- Діду? Я у чому помилився?

- Ні у чому. Ти вчинив, як лицар.

Дванадцятирічний хлопчик посміхнувся...

 

- Нещодавно були неприємності – зняли статтю. Щось там не так і не про того написав.

- Ти як?

- Нормально. Робочий момент. Зроблю іншу. В журналістській справі це – не рідкість.

Дід мовчав, присьорбуючи чай. Він теж на хвилину замовк, відвів очі. На стіні – портрет у чорній рамці.

 

Суп не мав смаку. Їв, щоб не турбувати бабусю. Та дивилася неначе з розумінням – мов все знала...

 

- Ромчику, нам треба розійтися. Ми – не пара.

- Не розумію. Чим кращий Юрко?

Йому ще здавалося: це – дурний жарт. Якби заради красеня, мажора... Ні! Юрко – такий, як він. Ні! Навіть гірший! Не вміє писати вірші, не здатен підтримати бесіду – сидить у кутку, наче сич. Одягається як... краще промовчати. Та й зовні – не Ален Делон. Впливові батьки, гроші? Не смішить! Приїхав з селища, живе десь у общазі. Чим може зачепити ОТАКИЙ?

- Чим! Чим він кращий?!

- Я не знаю. Це кохання.

 

Кохання! Що вона знає про те! Ось справжнє кохання – тут, поряд.

- Петре? Як суп? Не пересолила? Розстебнися – ти спітнів.

Разом всю війну: крізь холод, голод, жах. Тримали, зігрівали один одного. Та й потім – всіляке було. Як встояли, не загасили той вогонь, тепло у душах?

...За тиждень до захисту стрибнув у вагон. Приїхав до них – відігрітись...

 

Бабуся не дотягнула лише рік до святкування золотого ювілею...

 

Гучний телефонний дзвінок повертає його у теперішнє. Дід поспіхом підводиться.

- Пробач. Це – мій колишній співробітник. Кожного дня о цей час дзвонить.

Шкандибає до телефону, бере слухавку. Щось кричить у неї, сперечається. Замовкає, прислухається, сміється. Обличчя червоніє (мабуть, тиск), проте очі сяють:

- Пам’ятаєш? У п’ятдесят сьомому ми...

Він теж поринає у спогади.

 

Розгорнута газета. В ній – стаття. Знайоме кожне слово, крім останнього.

Перечитав ще раз. Все вірно. Його текст, проте – не його підпис. Сашко, „ліпший друг”! „Допоміг” з публікуванням, от спасибі!

 

Він ходив по редакціях рік. В одних його не хотіли й слухати, в інших ввічливо брали статті „на розгляд”. Ввічливої відмови дочекався лише в двох. У відчаї звернувся до Сашка, який давно вже працював в газеті.

- Матеріал цікавий, - мовив той, - проте треба ще редагувати. Як хочеш, залишай мені – може, щось спробую.

 

Цифри на диску телефону розпливалися, пальці раз за разом потрапляли не туди. Нарешті вдалося з’єднатись з редакцією.

- Олександр Васильович? Немає. Коли буде? Передзвоніть, будь ласка, за годину.

- Олександр Васильович? Ні, ще не приїжджав. Ви у якій справі?

Сашко одізвався вже ввечері – вдома. Мабуть, чекав на дзвінок когось іншого.

- Розумієш, друже, в нас аврал, треба терміново статтю в номер. А у мене – і кінь не валявся. Ось я і тиснув твій текст – як ти, до речі, й просив.

- Але ж – чому підписав своїм прізвищем?

- А тобі що? Для тебе це – хобі, для мене – робота. Головне – що ти доніс свої думки до тисяч, хіба ж ні?

Він кинув слухавку. Скоріше на вокзал! Черга у касу, потяг, невеличке місто – і дід, який приймає його як він є.

Там наче зупинились сімдесяті. Старі, теплі речі. Неспішне життя. Справжній дім. Він набереться сил і повернеться – щоб почати...

Що... Він програє цю борню, не встигає. К кожній поїздці немов зупиняється час. Тому – завали на роботі, біг по колу, а інші йдуть все далі, далі, далі...

Ні, він нікуди не поїде, не сховається. Він гляне в очі справжньому життю.

 

Він вперше не поїхав на свята до діда. Сашкові пригрозив судовим розглядом. Той почав обіцяти ледь не зірку з неба – мов, і наступний матеріал він надрукує, і всі інші. Під справжнім прізвищем, все як годиться. Коли відмовився, злякався не на жарт – і відрекомендував його комусь із своїх друзів. Першу статтю взяли. Почалося...

Він пройшов все: важкий хліб позаштатника, рутину і аврали. Його штовхали, він штовхав і падав. Здирав коліна, підіймався, ліз. Час від часу згадував про діда – як він там? Бувало, приїжджав – на день, не більше. Останній раз подарував йому мобільник – щоб зручніше було спілкуватись...

 

Цікаво! Стільки всього трапилось в житті, а тут – наче нічого не змінилося. Ті ж меблі на звичних місцях, ті самі книжки, телевізор... Печиво – немов з часів дитинства, чай – смачніший за напої в ресторані. Тепло і затишок. У ліжко! Спати... Ні! Лишилося найголовніше.

- А тепер – увага, діду – подарунок! Телевізор в студію, трам-пам!

Посуд прибрали нашвидкуруч. На столі влаштували пакунок.

- Ну що – розкриваємо?

Дід став вагатись.

- Може... не треба. Я вчора почав лагодити старий – за тиждень впораюся.

- А цей куди – назад до Києва, чи що?

- Треба було б якось попередити...

- Знаю я тебе! „Нічого не треба, все є”. А сам – немов якісь злидар.

Онук медійної особи має жити краще. Ось, дивись! Плаский екран. Це – пульт. Це – програвач, вставляти диски. Що то за штуки, поясню пізніше. Це...

З телевізором вовтузились півночі – іграшка сподобалась старому. Вранці у нього підскочив тиск – довелося відміняти свято. Роман сидів із дідом до обіду, купив ліків та продуктів – та додому.

 

Пройшов місяць. Потім другий, третій... Кожен вечір дзвонив діду на мобільник. Питав про новий телевізор, про життя. Часом розповідав про себе, про роботу.

Розмови ставали далі все коротшими – неначе дід не знав, про що питати. Та й справді – вони жили в різних світах.

Як телефон не обізвався вперше, Роман запанікував: хотів все кинути та їхати до діда. Потім звик: старий то недочує, то забуде. Тому і не звернув уваги того дня, що телефон мовчить вже другий вечір. Були справи важливіші: інтерв’ю, стаття до завтрашнього випуску, нарада... Повертався пізно. З-під дверей почувався лемент телефону.

- Ну нарешті!

Непоспіхом взяв слухавку.

- Що? Як!!!

Світ зупинився. Треба... встати... їхати....

 

Сів за кермо новенького авто.

„Якби я знав це... вчора... позавчора... Може, встиг би”

Діда знайшов старий друг – саме той, хто дзвонив в певний час кожен вечір. Дочекався ранку та приїхав. Надто пізно.

 

Після похорону повертався у порожній дім. Там все застигло – час неначе зупинився.

Шафа, книжки, газети сімдесятих. Улюблений з дитинства круглий стіл. Телефон на стільці – набірний. Старезний радіоприймач. І – телевізор. Темний обсидіановий екран відблискує, неначе чорне дзеркало. Щось в ньому є... вороже... недоречне... Він тут... зайвий...

- У всьому винен ТИ! ТИ зруйнував цей світ!

Згадав, як, під’їжджаючи, він бачив: вирубаний ліс, паркани, котлован, потвору супермаркету, стріп-бари... Хтось плюндрував останній острівець. Цей хтось... або щось... вбило й діда.

Тьмяний екран зловісно посміхався.

„Це – мій світ”.

- Ні! Ще зарано!

Підхопився. В руці – пляшка? Молоток? Дзвін. Спалах. Непритомність.

 

Привело до тями тепле сонце. Промінчик гуляє кімнатою. Підсвітив стіл, стілець, книжкову шафу. Зупинився на полиці пригод, немов запрошував:

- Чи не бажаєш повернутися туди, де люди вміли вірити у краще, а ти ще не боявся бути лицарем?

- Так! Так!!!

 

Де телевізор? Не лишилось і уламків. Підійшов поближче до вікна, глянув на вулицю, побачив...

Знайома з дитинства картина. Навпроти: зліва – „Хліб”, а справа – „Молоко”. Але ж... ще вчора... там було щось інше!

Вийшов на вулицю. Майже немає машин. Жовті автобуси – „ікаруси”. Зупинка. Люди з портфелями сідають у салон. Запрошують зайти дива „Універмагу”. По той бік – смуга ще не знищеного лісу. Старий Світ...

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>