Спритко та Гарнюня

Спритко та Гарнюня

Середа, 18 жовтня 2017 г.
Проглядів: 140
Підписатися на комментарі по RSS
“За мною, читачу!
Хто сказав, що немає на світі справжньої, вірної, вічної любові?
Та відріжуть брехунові його мерзенного язика!”
М.Булгаков “Майстер і Маргарита”

Кажуть, що можна нескінченно дивитися, як палає вогонь, як тече вода та як працюють інші. Але насправді, хоч до нестями можна споглядати тільки акваріумних рибок. Це мене завжди захоплює і надихає. Є якась грація в тому, як вони плавають і ніби танцюють. Від цього важко відірватися. Але ось у кімнату зайшла дівчина-ейчар і доводиться повертатися до реальності. Я кинув останній погляд на акваріум і влаштувався у кріслі. Надивитися на рибок ще встигну. Не остання моя співбесіда в подібних компаніях. Дівчина сіла навпроти.

- Доброго дня, пане Олександре. Мене звати Ірина. Дякую, що відгукнулися на на нашу вакансію. Про нашу компанію Ви читали. Розкажіть про себе.

- Моє резюме Ви також читали. Я дизайнер з п’ятирічним досвідом роботи. Дизайн — це моє друге я. Ще як я був малим і в мого батька в середині дев’яностих з’явився перший комп’ютер, я зрозумів, що цифрова графіка це моє покликання. Що саме Вас цікавить?

- Нас цікавить Ваша особистість. Чи зможете Ви дійсно влитися в наш колектив. Чим Ви цікавитеся, захоплюєтеся?

- В основному я малюю. Але також граю на гітарі.

- Акустичній і електричній?

- Тій і тій.

- Ви десь вчилися, чи самі опановували?

- Брав уроки у майстра.

- І яку музику Ви полюбляєте?

- Рок. Український. Є такі гурти як “Тінь Сонця” та “Веремій”.

- А як Ви відноситесь, коли хтось поруч слухає те, що Вам не до вподоби?

- Я людина толерантна, за будь-яких обставин залишаюся спокійним.

- Згідно резюме, що Ваше останнє місце роботи - “CFC Consulting”. Чим займалася компанія?

- Ви про неї безперечно чули. Вона розробила бренд-бук для України, а також Спритка і Гарнюню.

- І саме Ви брали участь у їхній розробці?

- Так. Саме я їх створив.

- І як Ви поставилися до шквалу критики на їх адресу?

- Спочатку мене це деморалізувало. Але зараз я відношуся до цього філософськи. Та й критикували в основному ті, хто не розділяє саму Українську Ідею. Тому... Не сподобалося... Так буває... Всім не догодиш. До того ж піар — це піар, який би він не був.

- Коли Ви їх малювали, Ви опиралися на реальних людей чи на якийсь загальний образ українців?

- Спритка я малював з себе. А з Гарнюньою було складніше. Справа в тому, що я не досить вправно малюю дівчат і всі вони в мене схожі на якусь ідеальну дівчину моєї мрії. Тому я просто дозволив скластися її образу в своїй уяві і реалізація вже справа техніки.

- Тобто Гарнюня це романтичний образ і до реальних людей відношення не має...

- Ні. Я зустрічав багато схожих дівчат. Навіть підходив знайомитись. З жодною нічого не вийшло.

Ейчар щось занотувала і закрила записник.

- Що ж, пане Олександре, дякую, що приділили нам час. Якщо керівництво ухвалить Вашу кандидатуру, ми Вам зателефонуємо.

- Дякую.

- Всього найкращого, - посміхнулася дівчина.

Я востаннє глянув на рибок і пішов. Дорогою ввімкнув смартфон. Було кілька пропущених дзвінків. І чому саме в такі моменти я всім потрібен?

Я йшов до метро, аж раптом... Аж раптом побачив, як мені на зустріч йде Гарнюня... Наші погляди зустрілися і мене ніби вразило струмом. Вона відвела очі і пройшла повз. Я озирнувся, щоб її наздогнати, але... Але її наче й не було. На переповненій людьми вулиці не було вже нікого схожого на неї. “Відблиск”, зрозумів я і швидко покрокував геть.

 

Наступного дня мене чекав потяг до Львову. Я мав взяти участь у семінарі та майстер-класі з дизайну. Подорожі завжди мене надихають, бо можна зустріти ще одну Гарнюню. Але звісно ще знайомство з новими людьми. З самого ранку до опівдні я був зайнятий, але друга половина дня була вільною і я вирушив у прогулянку по місту. Спершу я заліз на Замкову Гору. Це місце де медитація наповнює мене енергією. Потім я відчув єдність зі світом і пішов блукати вуличками туди, де мені вказувала Сила. Виявилося, що я відчуваю випромінювання кохання від закоханих. Дивлячись на пари, що обіймаються і цілуються, я постійно думав, чому в мене не може бути так само з моєю, саме моєю, Гарнюнею.

Сила привела мене до пам’ятника Богдану Хмельницькому. Якщо ви пройдете трохи далі, то побачите лавку спеціально для закоханих. Я сів на неї уявив, ніби сиджу та обнімаюся з Гарнюнею і зробив кілька селфі зі смартфона.

Я поглянув на фото, що вийшло. Там була Гарнюня. Та сама. Але реальна. Я озирнувся, але нікого не побачив. Треба терміново до психіатра.

 

- Доброго дня, Геннадію Петровичу. Це я, Сашко Мрійник.

- Вітаю, пане Олександре. Що, знову впали у депресію?

- Ні. Цього разу все набагато цікавіше. У мене шизофренія.

- Он як... Заходьте, поговоримо.

В лікарні, де працював Геннадій Петрович, ще спробуй не заблукати. І про що тільки думав архітектор? Але ось я знайшов такі знайомі двері з написом “Гіпнотарій”. І постукав.

- Можна?

- Заходьте-заходьте.

В кабінеті як завжди було темно. Тут панувала своя, унікальна атмосфера. Цьому сприяли похмурі шпалери та безліч дивних речей, що в різні роки Геннадію Петровичу дарували вдячні пацієнти. Здавалося, що ти прийшов не в кабінет психіатра, а до чарівника. Хоч може це так і було. Я сів у крісло перед столом лікаря. Він пильно на мене поглянув.

- То що, пане Олександре... Ми давно не бачилися. Як поживаєте?

- Дякую. Добре. Роботу постійну ще не знайшов, але все ще повно замовлень від старих клієнтів. Тож виживаю.

- А як настрій?

- Бойовий. Хтось же має витягувати за вуха цю країну. І хто як не я?

- Це гарно. А то коли ми вперше бачилися, Ви справляли враження людини, яку зламала доля. Я радий, що Ви знайшли в собі сили піднятися.

- Тут я маю Вам подякувати. Ви один з людей, що мене врятували.

- Чим можу, тим допомагаю. До речі... Чим можу допомогти цього разу?

- Пам’ятаєте, я Вам розказував про дівчину своєї мрії?

- Про ту, у існування якої Ви зневірилися? Так.

- Так от... Тепер я став її бачити. Постійно. Спочатку просто іду по вулиці... бачу... Вона! Проходить повз. Озираюся... Нема!

- То це хіба шизофренія? Так буває...

- Це був тільки початок! А тепер погляньте на ось це!

Я дістав смартфон, знайшов ту саму фотографію і передав Геннадію Петровичу.

- Так... Гарненька... То в чому проблема?

- Проблема в тому, що я при цьому її не бачу в реальності! Наче вона існує тільки на фотографії!

- Олександре... Ви ж спеціаліст з комп’ютерної графіки. Ви самі можете створити те, що буде існувати тільки на фото. У Вас в портфоліо навіть є такі роботи.

- Суміщати 3д-модель і фото — це одне. А тут зовсім інше. Я справді знаюся на комп’ютерній графіці. І можу сказати, таку реалістичність не відтвориш. Ні в “Максі”, ні в “Мая”, ні в “Блендері”, ні в “Сінема”. Жоден рендер та редактор на таке не здатен. Я не кажу про те, скільки б роботи треба на імітацію такого фото.

Геннадій Петрович примружив очі і зняв окуляри.

- Добре, - врешті промовив він. - Щоб наша розмова мала під собою основу, відправлю Вас на енцефалограму. Будуть результати, ми продовжимо розмову.

Лікар передав мені направлення.

 

В діагностичному центрі мені одягнули купу датчиків і спеціальну шапочку. І сказали завмерти та не рухатися. Але було важко втриматись, щоб не поворухнути хоча б пальцем.

- Не рухайте мізинцем. Покази збиваються, - зауважила мені спеціаліст навіть не озираючись.

 

Наступного дня я знову зайшов до Геннадія Петровича.

- То як? - спитав я.

- Хочу Вас заспокоїти. Немає у Вас ніякої шизофренії, - сказав він. - До того ж хочу зауважити, що Ваша епілептоїдність з шизофренією погано сумісна.

- Епілептоїдність? Це як?

- Це коли людина може довго робити дрібну і кропітку роботу. Такі люди більш схильні до епілепсії, ніж до шизофренії.

- А як же мої глюки?

- Взагалі-то думав, що Ви вирішили пограти комедію. Але на комедіанта Ви не схожі. То ж давайте домовимося, що якщо Ви захочете випробувати свою майстерність у містифікації, Ви виберете інший об’єкт для цього дійства. Мій час занадто цінний, щоб витрачати його на дурниці.

- Але як тоді пояснити те, що зі мною відбувається?

- Олександре, Ви людина з дуже розвинутою уявою. Нічого дивного, що межа між вигадкою і реальністю може для Вас стертися. Підсвідомість може грати з нами дивні ігри. В своїй практиці я бачив різні випадки. До речі... Як ви спите?

- На сон не скаржуся.

- Тоді тим паче дивно.

- То що мені робити?

- Те, що з Вами відбувається Вам заважає?

- Ні. Але...

- Тоді я раджу відноситися до цього простіше. Якщо хвороба приносить задоволення, її не треба лікувати. Хоча можу прописати Оланзапін про всяк випадок.

 

Коли я повернувся додому, я сів перед комп’ютером і довго дивився на фото мене і Гарнюні. Що б це могло означати? А потім я відкрив “Блендер” і знайшов одну з моїх тридешних спроб зобразити дівчину мрії. Я поставив модель у таку саму позу, що була й Гарнюня на фотографії. І зітхнув з полегшенням. Все! Я — нормальна людина! Гарнюні не існує!

І раптом задзвонив дзвоник у двері. Тобто може й не задзвонив, у мене часто бувають такі глюки. Відчуваю, наче вібрує телефон. Дістаю — жодних викликів. То ж до подібних речей я відношуся з пересторогою. Але я наче нікого в гості не чекав, то й вирішив не звертати уваги. І знову взявся за модель і став її трохи коректувати. Щоб риси обличчя були ті самі, що й у дівчини на фото. Але дзвоник залунав знову. Як так можна працювати!

Я встав з-за комп’ютера і пішов до дверей. Як я й думав, нікого не було. І все ж я відкрив замок і вийшов до сходів. Була тиша й порожньо. Але в мене чомусь “пішли мурахи” по спині.

- Це ти? - спитав я в нікуди. - Заходь-заходь...

І посунувся, наче пропускаючи невидимку в оселю. Потім зайшов сам. А як зачинив за собою двері, став у нерішучості і не знав, що робити далі.

- Чай будеш? - все ж спитав я.

Мовчання можна було оцінити як згоду і я пішов на кухню та набрав воду в чайник. Поки він не закипів, панувала ніяковіла тиша.

- Тобі чорний, чи зелений? Хоча це я просто так питаю. В мене лишився тільки чорний.

Я дістав дві чашки і налив в них окропу. Потім кинув у кожну пірамідку з чаєм і поставив одну перед уявною гостею. І знову ніяковіла тиша. Я відпив зі своєї чашки і вирішив — це треба сфоткати! Може й справді вліплю на фото триде-модель. Я взяв смартфон і зробив знімок кухні і столу. А потім поглянув результат.

Від подиву я мало не впав. Гарнюня сиділа на моїй кухні і пила чай з чашки! Але її видно було тільки на фото. Я зробив ще кілька знімків. На одному у дівчини був замріяний погляд. На іншому вона була ніби готова луснути зі сміху. На третьому вона ледь не плакала. Я кілька разів зиркав то на екран смартфона, то на те місце де вона мала сидіти. Почухав підборіддя.

- Знаєш... Знаю, це дуже не зручно... Давай я запрошу тебе на романтичну вечерю. Тільки ти і я! І вечір при свічках... То як?

Мовчання знову можна було оцінити як згоду. Добре мати жінку, що ні в чому тобі не заперечує. Жодного поганого слова не скаже. Це просто мрія! Про що я?.. А так, на вечерю ще треба щось приготувати.

- Підеш зі мною за продуктами?

Я взяв її за руку і ми пішли в гуртівню. Дорогою я час від часу робив селфі, щоб пересвідчитися, що дівчина все ще поруч. В самому магазині люди дивним чином нас обходили. Я набирав у візок то того, то того. Дороге вино... Консервовані ананаси... Рябчиків нема, обійдемось куркою... Солодощі... І свічки звісно... Коли вже набрали все що треба, візок сам покотився до каси. Я дістав смартфон і сфоткав. Так — це був мій полтергейст. На касі я вивантажував все сам. Жінка-касир на нас не дивилася. Ніби я теж був невидимкою. Сума до сплати не сходилася з тим, що я розраховував, але я вирішив, що мабуть Гарнюня взяла ще щось собі, і без питань розплатився.

Вдома я прийнявся готувати вечерю. Відбивні у клярі з ананасами та сиром. Спагеті з томатним соусом. І салат з тертими морквою та яблуками. Кухня для мене — це свій особливий світ. Тут та сама творчість.

О пів на дев’яту я накрив стіл і запалив свічки. Налив вино у келихи. Потім зробив ще одне селфі, як ми сидимо з Гарнюнею. Якийсь час панувала тиша. Та ми розуміли одне одного і без слів. Я підняв келиха.

- Я маю це сказати перший. Байдуже, реальна ти чи ні. Байдуже, чи реальний я сам. Я люблю тебе! І це єдине, що важливо.

Я зробив ще одне селфі, як ми п’ємо вино. Потім ще одне селфі, як ми цілуємося. Я відчув, як моїх губ торкнулося тепло. І наш поцілунок наповнився ще більшою пристрастю.

Після їжі та вина я поринув у таку нірвану, що зовсім не здивувався, що якась сила тягне мене до спальні. Я впав на канапу і цілунки довго мене не відпускали.

- Стривай, - сказав я. - Якщо ми вже вирішили побешкетувати...

З шафи біля компа я дістав стару відеокамеру. Так було значно зручніше. В ній можна було бачити Гарнюню і ми стали одне одного пестити. А потім ми почали поволі знімати свій одяг. Як іноді складно буває розстебнути уявний бюстгальтер. Але ось він знятий і я лащу її груди правою рукою, в лівій все ще тримаючи камеру. Долоня йде нижче, пестить живіт, талію, йде ще нижче, допомагає скинути спідницю, стягнути трусики... Якась хвилина і ми вже лежимо поруч голі.

- Давай мила... ти зверху...

Я ліг на спину і вона осідлала мене. Це було дивне відчуття. Її наче й не було. І в то й же час ніби мурахи бігали там, де наші тіла спліталися разом. Але чим далі ми рухалися в такт музиці, тим все реальнішою і реальнішою ставала для мене дівчина. Я вже чув її дихання, що шелестіло в такт моєму диханню. І чув стукіт її серця, що билося в такт моєму. А тоді я відкинув камеру, ми помінялися місцями і я став зверху, тримаючи свою вагу на руках. Дівчина стала ще реальнішою, я вже відчував її дотик. Але все одно боявся на неї надавити. Я заковзав між її стегнами ніби ріка тече по гірському руслу. Ми рухалися все швидше і швидше. І ось я почув її стогін. І кінчив...

Ми лежали поруч і не могли перевести дух. Я вимкнув відеокамеру і подумав, де грань між справжнім сексом та онанізмом, у тому, що ми робили. Провів рукою по простирадлу. Слідів сім’я ніде не було...

 

Зранку мене розбудило сонячне світло. Відкривати очі не хотілося. Ще досі душу гріли спогади. Та й хіба може бути в реальності уявна дівчина? Я все ж відкинув ковдру і встав. Перше, на що я звернув увагу — простирадло та ковдра були зім’яті так, наче перед цим хтось лежав поруч. Ну, то таке, мало чи як воно помнеться. Я пішов у ванну. Вмився. Голова ніби прояснилася. Але друге, на що я звернув увагу — сидіння санвузла було опущене. Не те, щоб я його ніколи не опускав, але я звик його завжди піднімати. Така вже звичка. Я нічого не міг з собою вдіяти. А тут... Ну, то таке. Буває. Я пішов на кухню. На столі не було жодних ознак вчорашньої вечері, весь посуд був у мийці, а пляшка від вина в смітнику. Я вже бува подумав, що міг і сам все прибрати, аж тут одна з тарілок впала на підлогу та розбилася.

- Не треба, люба! Я сам помию посуд! - у ту ж мить сказав я.

Тепер з моїм холостяцьким життям було покінчено. В чомусь для мене нічого не змінилося. Я так само прибирав у квартирі, готував їжу та мив посуд. Але зараз я не відчував себе самотнім. Я постійно відчував її присутність. Для цього навіть не треба було знімати на телефон. Тепер ми з нею стали подорожувати світом і само собою я фоткав нас на фоні різних пам’яток. Ми об’їздили всі чудеса світу. Замовлень на фрілансі вистачало і я міг собі це дозволити.

Аж раптом одного дня подзвонила мати.

- Сашко! Що сталося? Чому ти мені не дзвониш?

- Перепрошую, мамо. Просто купа роботи.

- Та яка робота? Чому я про все дізнаюся остання?

- Мамо, про що ти?

- Весь інтернет вже гуде “Спритко знайшов свою Гарнюню”, а я ні сном ні духом.

Я зітхнув. Клятий “Інстаграм”!

- Мамо, я тобі зараз по секрету скажу, ти тільки не кажи нікому. Ту дівчину я зробив у триде, і вставив на фото. Тільки...

- Сашко! Не треба придумувати казки! Я не лізу в твоє життя. Але я все ж твоя мати!

Це було складно і я не знав, що робити з рідними. Просто взяти сказати як є? У мене уявна дівчина з паралельної реальності! Ха! Чи може ще й весілля зіграти? А чому б ні? Всі будуть старанно робити вигляд, ніби наречена є, навіть якщо її не бачать. От тільки прийде хтось і скаже... “А король-то — голий!” І тільки фото та відео-зйомка...

Час летів невпинно. І ось на світлинах можна було побачити, як у Гарнюні збільшився живіт. Треба купляти ліжко та коляску, зрозумів я. Але все одно ніяк не міг повірити, що от-от стану батьком. Навіть коли це вже стало фактом і я носив невидиме немовля на руках, підступний голос у голові казав: “Гей! Це нереально!” І я думав... Так, я з’їхав з глузду. І це класно! Гарнюня сама доглядала за дитиною, мені залишалося тільки з головою поринути у роботу. І ось я незчувся, як за рік біля мене стала бігати дівчинка, так схожа на Гарнюню. Гарнюня та Гарнюнька. Моя радість і втіха. Мій новий сенс життя. Байдуже, якщо не можна побачити.

Якщо раптом вимикався комп’ютер і пропадала робота, я не дивувався. І коли раптом у тексті самі собою набиралися літери. Тільки робив суворе обличчя та грозив пальцем. Але полтергейст час від часу вибрикував всіляку шкоду. І все для того, аби сказати: “Дивися, тату! Я реальна!” Мабуть всі діти так чинять з цієї причини. Потребують уваги. Я став читати дитині перед сном книжки. Водив у зоопарк. Купував солодощі та іграшки. Катав на гойдалці. Грав в індіанців. Дитина на фотографіях сяяла від щастя.

 

Дзвінок у двері. На порозі стояла моя мати.

- Добридень, мамо.

- Вибач, що без запрошення. Але мені набридло. Я маю побачити свою невістку та онуку.

Я встряв у ступор. Я не знав, що мені робити далі.

- Дозволиш мені зайти?

Довелося посунутися. Мати пройшла до передпокою. Зняла пальто. Потім взяла торбу й пройшла до кухні.

- Я взяла тобі італійські спагеті. Це щоб не з пустими руками приходити. А ще купила тобі кільця ананасів.

- Мамо! Я сам можу купити собі ананаси!

- Ну, ти ж їх любиш! А ці — найкращі.

- Мамо, ананаси всюди однакові.

Та вона наче й не чула.

- То де твої любі красуні? - спитала мати, коли закінчила лаштувати принесені продукти в холодильник.

Я трохи забарився з відповіддю.

- Вони поїхали до її батьків. Будуть через місяць, - знайшовся я. Як виявилося — дарма.

- От бачиш! До них — так будь-ласка! А до мене — так ні! Чи я чимось гірша?

- Ні, просто...

- Нічого. Я їх зачекаю. Як же ти тут сам один будеш?

- А як же батько?

- Він у відрядженні. Повернеться — може теж до тебе заїде.

Ітіть-їтіть... Що ж робити?

- Мамо, давайте я Вам дещо покажу.

Я провів її в кімнату до комп’ютера і відкрив “Блендер”. Знайшов ту саму модель, що працював, ще коли Гарнюня вперше до мене прийшла.

- Дивіться. Вона існує тільки тут.

Я трохи підкоректував позу, поставив випадкову світлину на фон і натиснув кнопку “рендер”.

- І що? - спитала мати, поки обчислювалася картинка.

- Я її вигадав.

- Ти хочеш сказати, що її не існує?

- Ні! Чому ж! Існує! Тільки вони невидимі. Он де Гарнюня! Он де Гарнюнька!

Я вказав то туди, то сюди. І для певності зняв на телефон. На фото нікого не було.

Мати ще раз подивилася на рендер триде-моделі.

- Знаєш, тут видно, що зроблено на комп’ютері. А на ваших світлинах справжня фотографія.

- Це просто треба більше часу для обчислень.

- І в тебе так само є модель доньки?

- Так, - збрехав я, - тільки не пам’ятаю зараз, де вона. Треба шукати.

Мати відсторонилася і допитливо на мене поглянула. Я сидів наче дурень і відчував себе котом Шредінґера.

- Добре, - врешті сказала вона. - Якщо це для тебе так важливо, я не буду лізти у твоє життя.

І матір пішла. Я почув, як гримнули двері.

 

Робота не клеїлася. Я ніяк не міг вдовольнити замовників і вони присилали мені купу претензій, на кшталт “замініть орла на орла”. Настрій був на стільки кепський, що здавалося гірше нікуди. А на додачу я відчував таку пустку, наче й справді був один у цілому світі. Час від часу я ходив по квартирі зі смартфоном і намагався знайти Гарнюню чи Гарнюньку. Але їх ніде не було. Може й справді поїхали до її батьків. Треба бути обережнішим зі словами.

Але пройшов місяць. Потім другий. А їх ніде не було. І мене вже почало тіпати. Я дуже зрадів, коли пролунав дзвоник у двері. Тобто саме той, який ніби й не лунав. Я вийшов до сходів... Але... Але там нікого не було. Ані візуально. Ані зі смартфону. Зате на підлозі я побачив конверт. На ньому не було ні кому адресовано, ні від кого. Жодних написів. Я його відкрив і знайшов у ньому фотографію Гарнюні. Вона лежала у калюжі крові. Ще у конверті був лист з аплікацією вирізок із газет. “Хочеш отримати живою хоча б доньку — візуалізуй всі фотографії і вистав у мережу сітки. Не гай часу, він спливає не на твою користь.”

Коли я прочитав, в мене похолола спина. Я повернувся до кімнати, сів за комп’ютер і довго не міг прийти в себе. А тоді відкрив “Блендер” і став працювати наче навіжений.

 

Місяць я жив на одній вермішелі швидкого приготування, залишаючи на сон не більше трьох годин. Весь час я тільки те й робив, що моделив та підлаштовував рігінг. Багато часу займало волосся. Ще одяг. Скульпт. Текстури. Я не відволікався на сторонні задачі і не брав замовлень. Тож з грошима от-от мала настати скрута. Тому фейк більшості останніх фотографій я робив аби як. І от настав день, коли я виставив все у мережу і сказав: “Дивіться! Я все придумав! Гарнюні не існує!” Це був справжній вибух. Вся мережа розділилася на тих, хто повірив, і тих, хто ні. Почалася справжня Священна Війна.

У той же день пролунав (чи не пролунав) той самий дзвінок у двері. Я знайшов попід порогом ще один конверт. “Приходь за донькою у місце першої зустрічі” було виклеєне аплікацією з газетних вирізок. З душі ніби впав камінь. Здавалося, ось-ось — і я полечу.

Коли я прийшов в той самий парк, біля тієї самої лави стояв огрядний чоловік з довгим волоссям і круглими темними скельцями. Його рука час від часу сіпалася, ніби він намагався когось втримати.

- Нащо Ви це зробили? - спитав я його.

Він посміхнувся.

- Реальність має бути реальною, а не тим, у що намагалися її перетворити ви двоє.

Його рука так сіпнулася, що йому ледь вдалося встояти на ногах.

- Гаразд. Біжи мала, - сказав він.

Я відчув, як мене обійняло тепло. І погладив маленьку невидимку по голівці. А коли знову повернувся в бік чоловіка в круглих темних окулярах, його й сліду не було.

 

Для мене настав новий час. Тепер я сам мав опікуватися за доньку. Слідкувати, чи їсть вона кашу. Чи почистила вона зубки. Чи гарно себе почуває. Чи не болить у неї животик. Я мав стати ідеальним батьком, байдуже, чи бачу я малу, чи ні. Прийшов день, я став вчити її читати. І кубики з літерами самі собою складалися у напис “де мама”.

- Мама, поїхала, але скоро повернеться. Не переживай, вона тебе любить, - відповідав я.

Та це її не заспокоювало, дівчинка час від часу плакала. В такі моменти я брав її до комп’ютера, відкривав “Блендер”, домальовував моделі крила і казав:

- Дивися! Мама янгол.

Мала раділа. Після цього вона могла годинами сидіти біля вікна і дивитися на небо.

 

Одного дня у мій Фейсбук написав хлопчина, що теж почав бачити дівчину, якої не існує.

- Олександре! Допоможіть! Мені ніхто не вірить! Навіть психіатри сміються!

Я зітхнув.

- Якщо Ви хочете, щоб з вашими рідними все було добре, забудьте все як страшний сон. І шукайте собі звичайних дівчат. Примарна любов того не варта.

Не треба збурювати сили, які не розумієш, вирішив я. І був на все готовий заради безпеки доньки.

 

Частина друга. Коло розмикається.

 

Ми з другом сиділи у мене вдома і пили каву.

- Знаєш, що мені не подобається в цій історії? - сказав він, після того, як мене вислухав. - Мені не подобається, що такий сильний герой розчавлений обставинами. Ми живемо в романтичні часи. Герой має долати перешкоди, що б це йому не коштувало.

- Як протистояти силам, які не розумієш? - спитав я.

- Герой має бути обізнаний в усьому. Це закон жанру.

- І як протистояти самому дияволу?

- Ти зараз засмієшся. Треба просто вірити в Бога.

- І це мені б допомогло?

- Якби ви з Гарнюнею одружилися по всім законам і провели весілля, хай би навіть на вас тицяли пальцями... Так от, якби ви обвінчалися в церкві, ваш шлюб би охороняв сам Бог. І жоден диявол чи інша сила вас би не посмів і зачепити.

Якийсь час запала незручна тиша.

- У шлюбі стається купа бісовщини, - все ж сказав я. - Як його тоді охороняє бог, якщо...

- Отак і охороняє. Кожному дістається за віру його.

- І все так просто?

- Думай як хочеш. Можу дати ще одну пораду. Відведи дитину у дитячий садок. Дай їй надію на щасливе дитинство.

- Щоб з мене кепкували діти?

- Це буде принаймні цікаво. Але ти це не взнаєш допоки не спробуєш.

 

Славко довгий час був моїм найкращим другом. І він завжди знав, про що мовив. То ж до його слів я вирішив прислухатися.

Спочатку я сходив до священика. Він мене уважно вислухав, а тоді сказав:

- Знаєте, як я став “святим отцем”? Я почав чути голоси. І мені довелося довго молитися і пройти складний шлях, поки ці голоси змінилися Голосом Божим. Приводьте дитину. Ми її охрестимо.

Гарнюнька була дуже рада, що ми з нею йдемо кудись. Але у церкві боялася і не відпускала мою ногу. Я раз у раз озирався. Чи не примариться знов той чоловік в круглих окулярах.

- Тебе ніхто більше не скривдить, - пообіцяв я. - Ходімо.

І ми прийшли до святого отця. Він нахилився до дівчинки.

- Як тебе звуть? Не бійся, можеш сказати голосно. Я тебе почую.

Я краєм вуха почув шепіт. Чи це просто почулося.

Священик був серйозний.

- Що ж, Гарнюнька, тепер у тебе буде і друге ім’я. Нарікаю тебе Христиною.

І він провів таїнство.

На наступний день я став ходити по дитячих садках і вишукувати у завідуючих, чи прийняли б вони невидиму дитину. Як і очікувалося, мене підняли насміх. Так я був у десяти садках. В одинадцятому було ще гірше — пообіцяли викликати поліцію. Тож у дванадцятому я не чекав нічого доброго. Але все одно вирішив спробувати.

- Ви не бачите випадково, куди я поділа свої окуляри? - спитала завідуюча. - Я без них геть нічого не бачу.

- Це добре, - сказав я. - Бо я якраз хотів у Вас спитати, чи можна у ваш садок привести невидиму дитину.

- Як це невидиму?

- Її ніхто не помічає.

Завідуюча посміхнулася.

- Я рада будь-яким дітям. Хай навіть я їх не бачу. А я їх переважно не бачу, навіть якщо вони стають посеред носом. І куди я поділа ті окуляри?

Потім вона нахилилася до Гарнюньки.

- Як тебе звати? Христина? Ходімо, Христю, я відведу тебе до діток.

І вона взяла її за руку.

 

Ввечері я прийшов за донькою, все ще з острахом очікуючи сюрпризів. Але сюрпризи не скінчилися. У роздягальні я побачив жінку, що вдягала панчохи своїй дитині. І зомлів. Вони були схожі на Гарнюню та Гарнюньку. Я підійшов до них.

- Вітаю, у вас гарна донька, - сказав я. - Шкода, в неї вже є батько.

- Батька немає, - відповіла жінка. - Це був партеногенез. Але мені ніхто не вірить. Я так довго чекала на принца, що повірила у свого уявного залицяльника. От і з’явилася ця дівчинка. Можете вважати це божевіллям.

- Моя історія ще божевільніша, - сказав я.

 

Життя завжди починає нове коло. Тим часом мені прийшла нова пропозиція роботи.

- Добридень, пане Олександре. Ми займаємося спецефектами для кіноіндустрії. Наш замовник Раян Джонсон потребує точне відтворення Леї Органи. Ми бачили Ваші роботи з візуалізації і хотіли б запросити Вас до співпраці. Чи змогли б Ви взятися за таку роботу?

Спочатку я вагався. Все ж мої фейки були не на стільки вдалі. А потім подумав... кому оживляти померлих як не мені?

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>