Сни і монстри

Сни і монстри

Понеділок, 23 жовтня 2017 г.
Проглядів: 107
Підписатися на комментарі по RSS

Лаура чула кроки.

Вона йшла чужим, ворожим містом. З обох боків, немов гранітні скелі – величезні похмурі будинки. Тиснуть, стискаються, неначе хочуть розчавити.

Кроки – все ближче. Стискається серце від страху.

Суцільна темрява. Не світять ліхтарі. Лише далекий відблиск фар підсвічує шлях до безодні.

Щілина у суцільній кам’яній стіні. Лаура прослизнула в неї. Зачаїлася.

Гупає серце. Кроків – наче не чутно. Навшпиньки, тримаючись за вогкий тиньк, дівчина рушила до виходу із підворіття.

Майже у всю шир – брудна калюжа. Забиває подих сморід. Відчуття небезпеки зростає. Це – пастка. Смердюча паща людожера-велетня.

Кроки. З іншого боку. Не з вулиці – з двору. Попалася! Тікати вже запізно.

Лаура вчавилася у цегляне склепіння.

З того боку отвору з’явилася непевна постать. Блиснув тендітний вогник запальнички. Лаура побачила монстра. Бліде обличчя, мертві, скляні очі, повільна, нелюдська хода.

Монстр пройшов повз. Напевно, так і не помітив. Дівчина наважилась дихнути. І – почула голоси. Вороги – близько. Сперечаються, розпитують. Тікати! Не гаяти часу!

Ривок! Виснув щур, дзенькнула порожня скляна пляшка.

Купи сміття перекривають шлях. У них хтось ворушиться. Щури? Люди... Мерщій повз!

Лаура забігла у двір. Роззирнулася. Наче на дні глибокої криниці. Темно, тихо. Небо чорне. Замість зір – далеке та байдуже світло з верхніх вікон.

Звідусіль – високі стіни. Десь, між ними, є прохід-щілина. А потім – інший двір. А потім – двері...

Ззаду – кроки...

* * *

Лаура розплющила очі.

За вікном – святковий ясний ранок. А серце гупає. Мабуть, від хвилювання. Адже сьогодні – її перший виступ.

Серце загупало ще дужче, та вже не з страху – з радості. Сьогодні! Вона! Буде читати! Власний вірш! ПЕРЕД ВСІЄЮ ШКОЛОЮ!!! І не на якомусь там самодіяльному концерті – під час передсвяткових урочистостей.

Від хвилювання не снідалося. Лаура проковтнула кілька ложок каші, запила теплуватим чаєм – і до школи!

Перед тим як штовхнути вхідні двері, чомусь завагалася. Що, як рідне місто перетвориться на монстра із кошмарів? Проте надворі все було як завжди. Розквітали квіти в квітниках, на лавах під кущем, наче під білою пухнастою хмаринкою, сиділи знайомі старі – дідусь з 53 квартири та бабуся з 37. Побажала їм доброго ранку, прийняла перші поздоровлення і посмішку. А потім – ще одну, від Валека-студента.

А у школі стало вже не до нічних страхіть...

Тільки-но розпочався урок алгебри, як двері класу раптом прочинилися. До них зайшла найкраща в світі вчителька – голова літературного гуртка, і попередила, що за наказом директора Лауру звільнили від занять. Перед урочистою подією треба зробити прогін. Хто буде сперечатися? До того ж, активістці-відмінниці у скорочений передсвятковий день кілька пропущених уроків не зашкодить.

Найкраща подруга, красуня Наталі зітхнула, провела її заздрісним поглядом. Нічого, буде й в тебе перемога! А сьогодні... Друге місце у конкурсі – теж непогано.

Непомітно наблизився час урочистостей. У ось – Лаура на сцені. Її черга – одразу опісля директора.

Від захвату перехоплювало подих. Вперше у житті вона дивилася на святкування так – згори.

А внизу... Яка краса і велич! Прапори, яскраві квіти у правицях школярів. Білі банти з зачісок малечі – теж мов квіти. Яскраве синє небо, сліпить сонце. Здається, що святковий одяг учнів теж блищить.

Всі вишикувалися струнко, і шеренги утворюють геометрично бездоганні прямокутники. Кожен клас займає певне місце. Подвір’я школи зараз виглядає, немов мозаїчне панно.

Щоб не збитися у найвідповідальнішій момент, Лаура прокручувала у пам’яті рядки свого вірша. Час від часу думка сповільнялася, і крізь мелодію римованих куплетів чулися палкі слова промови високоповажної директорки:

– Слава... Подолаємо... Поборемо... Хай живе... Смерть ворогам!

Кожен заклик знаходив не менш палкий відгук в її серці.

І нарешті...

– Увага! Слово надається кращій учениці 8-а класу, вихованці літературного гуртка...

Лаура вийшла вперед, взяла у тремтячі руки мікрофон...

* * *

– Поздоровляю! Ти була неперевершена!

Наталі закружляла подругу в обіймах.

– Насправді гарний вірш, і виконання добре. Тільки ось... У третій строфі рима трохи кульгає. Здається, я колись про те казав.

Марк, як завжди, не утримався від кпинів.

– Нормальна рима! Лора молодець! – обурились інші гуртківці.

Їхня група щойно полишила шкільне подвір’я. На вузькій вуличці, що прямувала до проспекту, цвіли весняні дерева. Палило полуденне сонце з яскраво-блакитного неба. Додому іти не хотілося.

– Та зараз – зовсім рано! Гайда у кіно! – запропонував Марк. – Щойно вийшов непоганий фільм. Про подорож на Марс.

– А потім – святкувати Лорчин успіх! – підказала Наталі.

– Так! Звісно! Після фільму – до Пасажу! Пригощаю!

Хтось засумнівався:

– Чи не далеченько?

– Часу вдосталь – завтра вихідний!

...Всю дорогу від кінотеатру до Пасажу Лаура йшла немов у напівсні. Навколишнє здавалось декорацією, щасливим містом майбутніх епох. Широкий, просторий проспект. З обох боків – високі, величні будинки. Деякі оздоблені гранітом, інші – мармуром, бетонні стіни третіх – барельєфами, мозаїкою. Багато хто прикрасив їх до свята. З балконів звисають прапори, глухі стіни вкривають плакати. На них зображені досягнення народу, портрети славетних героїв.

– Можливо, колись і моє обличчя буде тут, – мріяла Лаура. – Задля цього варто жити, змагатись, боротись, працювати на благо вітчизни. Навіть вмерти за країну, якщо треба.

У кафе розмова, після компліментів Лаурі, пішла, зрозуміло, про фільм. Солував Марк. Їз звичною уїдливістю проаналізував вдалі моменти і недоліки сюжету, акторської та операторської роботи. Хтось погодився з ним, хтось почав сперечатись. І тоді хлопець зухвало промовив:

– А взагалі – навіщо дертися у космос, коли тут, на землі – безліч справ! Будувати міста, піднімати сільське господарство, впроваджувати новітні технології. Тож задля чого Марс? Задля романтики?

– Колонізація нових планет – не лише пригоди, – зауважила Лаура. – Тут і нові технології, і пошук корисних копалин. І найголовніше – це втілення мрії. Прадавньої мрії про інші світи.

– А також – прихисток для тих, кому замало місця на Землі. Для мрійників, таких, як наша Лаура.

Наталі відсунула порожню чашку і подивилася Маркові в очі. Той всміхнувся.

– Справді, нашу Лору важко уявити десь на виробництві. Та й на Марсі, чесно кажучи, також. Не знаю, чим може зарадити тендітна поетеса у будівництві світлого майбутнього.

– Як чим! – підхопилася Лаура. – Хіба поезія – не зброя?! Не зброя проти наших ворогів, які тільки й чекають нагоди зруйнувати наш прекрасний світ? Не поміч, не розрада для трудівників, не заклик до боротьби для наших воїнів?!

Марк скривився, наче з’їв лимон.

– До того ж, – Лаура вела далі, – словом також можна будувати. Створювати бажаний образ майбутнього, який хтось перетворить на реальність.

Марк з повагою глянув на неї.

– Справді цікаво. Ти вважаєш, що...

Наталі взялася за чергову порцію морозива.

* * *

– Як справи у школі? – спитав батько.

– Пречудово!

Лаура замислилася – з чого розпочати? З тріумфу на святкових урочистостях? З кіно? А може – з Марка? З того, що сьогодні він вперше проводжав її додому.

– Пречудово – й добре! – посміхнувся батько і знову занурився у газету.

За вечерею йшлося про те, що одразу після демонстрації вони поїдуть за місто до бабусі. Потім – про підступність ворогів (батько щось там прочитав у газеті). Нарешті...

– Доню, як пройшов твій виступ?

– Добре!

– Звісно! Я знала – ти в мене розумниця. Допоможеш з посудом? Втомилася під вечір, а завтра – важкий день...

* * *

Сірі будинки, схожі на гранітні скелі, тиснуть неначе хочуть розчавити.

Між ними – широкий проспект. Проспектом крокують колони. Колони людей без облич. Однакових, сірих, мов щури. А може... Насправді... Шуряча навала...

Потік щурів котиться вулицями...

Лаура відкрила очі. Глупа ніч. Калатає серце з жаху.

– Сон... То знову сон. Кошмар. Краще б про Марс наснилось! Чи про Марка...

* * *

Вранці заспана Лаура почувалась млявою, байдужою. Не зраділа навіть подарунку батька – той заздалегідь подбав про місце, з якого можна зручно споглядати демонстрацію.

Демонстрація також не викликала захвату. Лаура знала, що повинна відчувати гордість за батьків. То велика честь – вибороти участь у величному марші трудящих. Та як їх знайти, як розпізнати в цьому натовпі?

Раптом дівчині стало зле. Світ похитнувся, щось у ньому розірвалося... Колони людей без облич перетворились на щурів з кошмару...

...Відпустило Лауру вже під вечір, коли вона, нарешті, опинилася у затишній бабусиній хаті. Все тут було надійним, незмінним з кінця серпня, з минулого, позаминулого років.

Знайомий з раннього дитинства круглий стіл, сервіз з різнобарвними чашками. На столі – пиріжки з варенням, бабусине коронне частування. Софа з спинкою-люстерком біля стіни нагадала про дитячі пустощі, казки, які розповідали малій на ніч. Чималі дерев’яні стільці неначе промовляли про надійність. А у садку все квітло та буяло, співало про надію, про весну...

Потомлені батьки вже спочивали, а старі все сиділи з онукою. Дбайливо розпитували та уважно слухали про успіхи в школі, про життя. Їм вона змогла зізнатися про Марка, отримати пораду в дідуся. Сиділи допізна, і теплий світ нічної лампи був острівцем затишку й добра.

... Лаура зрозуміла – щось змінилося. Наче все те ж саме: будинок, меблі, люди за столом... Ось тільки... Люстро вкрито павутинням й тріщинами, на порох осипається стілець, з цукерок, пирогів вилазять черви. Лаура глянула в бабусине обличчя. Воно було бліде... і неживе.

Лаура закричала, кинулася геть. Двері розсипалися. Вона потрапила в обійми покручених лап-віт старих дерев. Вирвалася. Помчала повз сухі та голі стовбури, кущі – лише на одному, мов останній знак надії, майорів жовтий прапорець-листок.

Коли промайнула страшний сад, то озирнулася на полишену казку дитинства. Стіни будинку вкрили тріщини, дах завалився, з мертвих вікон без скла тхнуло тлінням.

...Лаура приходила до тями. Темно. Тепло. Гріє груба, похропують старі.

Звідкіля беруться ті нічні кошмари? В неї усе добре, все гаразд. А в майбутньому – самі приємності: канікули, старші класи, гурток, інститут, публікації, успіх, цікава робота... Щасливе, насичене сенсом життя. І... можливо... кохання...

На горизонті – жодної хмаринки. Звідки ж ота тривога? Вороги... Ті самі, що чатують за межею.

Може, ці нічні жахіття – їхня справа? Вони заздрять нашому щасливому життю, бажають перетворити цей світ на свій, потворний, такий, який ввижається у снах. Може, її марення – то знак? Заклик попередити людей про небезпеку?

В неї прокинувся дар розпізнавати плани ворогів, і вона повинна дати йому раду. Як? Це ж очевидно – боротися словом...

* * *

– Лорко! Це ти! Це справді ти?!!

Лаура обернулась. Наталі. У своєму звичному беретику, з якого вибиваються кучері. У руці – портфель. Пальто розстебнуто, щоб всі могли побачити значок на шкільній формі. Той, який їй не отримати ніколи...

Привид колишнього щасливого життя...

Вперед! Не обертатися! Минуле – то минуле.

Хоча... Наталі була єдиною, хто наважився підтримати її після того засідання літстудії, яке стало початком шляху в нікуди...

Хльоснув, неначе батіг, давній спомин – аж до сліз. І вона побачила, мов наживо. Себе. Самовпевнену дурепу, яка щойно закінчила читати власний твір на останньому засіданні гуртка, і мов дитя морозива, чекає компліментів. Дочекалася... Текст зруйнували вщент. Та найгірше було ще попереду...

– Щось гнилизною тхне від цього твору, – уїдливо вимовив Марк. – І ідеї авторки... Чужі. Ворожий світ потвор, завдяки маренням окремих особистостей, захоплює нашу могутню країну. А що робить уряд, оборонці держ.безпеки? Й взагалі – чи не забагато слабодухів у вітчизні?

– Ти правильно відмітив, Марк – цей твір шкідливий. Підриває засади державництва.

Що це... Невже це вимовила ВОНА – її богиня, найкраща, найулюбленіша вчителька? І Марк, коханий Марк...

Коли вона після гуртка ридала у темному класі, до неї підійшла тільки Наталі...

– Лорко, як я рада тебе бачити! Що з тобою? Чому ти покинула школу? Наші казали – ти з міста поїхала. Це правда?

– Ні.

– А куди ти поділася?

– Довга розмова.

– В мене є трохи часу. А у тебе?

– Трохи – є.

– Тоді... Підемо до Пасажу, як раніш. Тут недалечко. Там ти мене все й розповіси

– Краще посидіти тут, у парку, повітрям подихати. Це ж – останні теплі дні перед негодою.

Теплі? Наталі так не вважала. Вогко, якась мряка у повітрі. Та глянула на надто легкий одяг Лаури, її старі чоботи – і погодилася.

– Пам’ятаєш те засідання гуртка, – спитала Лаура, коли вони вмостилися на лаві. – Звідти і почалися мої біди.

В ній наче щось прорвалося – на подругу пролився стримуваний біль останніх місяців. Вона розповіла усе. Про те, що, як ледь встигла оговтатися від підступності кумирів, отримала ще страшніший удар. Вона, розумниця-відмінниця, зрізалася на випускному творі. Отримала навіть не четвірку – трійку!

Батько пішов до школи розбиратися. Повернувся похмурим, і вперше в житті відшмагав доньку ременем. Їй ще досі боляче від спогадів про оту наругу і приниження. І найбільш страшне, ганебне – невідомо, за що було те жорстоке покарання. Батько ані слова не сказав...

На канікулах всі негаразди підзабулися, та з початком навчального року її звалив не просто сильний – нищівний удар.

Починалось все досить буденно. Після іспитів всі учні писали заяви про вступ до старшої школи. Написала і Лаура. Вважала – то така собі формальність. Навіть з трійкою їй вистачало балів, щоб без проблем перейти до старших класів. Але, коли прийшла до школи, з’ясувалося – заява дивним чином загубилася, і її в списках нема!

Загубили і другу заяву, і третю. Нарешті, порадили не витрачати марно час і підшукати інше місце для навчання.

Набір до пристойних закладів давно вже закінчився, тож довелося йти до швейного училища. Там вона й пізнала справжнє пекло.

Колишня зірочка тепер – найгірша учениця. Ледащо, невдаха з руками, що ростуть не з того місця, нездатна навіть ґудзика пришити. Громовідвід для вчителів, об’єкт постійних кпин для учнів.

– Вдома – теж... Батько... він став якийсь дивний... Він не каже, та я розумію – в нього негаразди на роботі.

А мати все хворіє відтоді, як дід та баба задихнулися у хаті. Їх знайшли лише на п’ятий день, поховали у закритій домовині.

– Жах! Як ти тримаєшся, подруго?

– Якось.

– Звісно, поетичні спроби вже закинула.

– Чому ж? То – єдина розрада. Пишу потроху – і поезію, і прозу. Навіть той твір, про монстрів зі сну... Пам’ятаєш? Так, саме той, який пошматували на гуртку. Знайшлися люди, що вважають його вартісним.

Потоваришувала з цікавою молоддю. Слово за слово – і вони мені довірилися. Розповіли, що грають у театрі. Самодіяльному, проте, не як гурток – під суворим учительським наглядом. Вони – самі собі господарі, вільні обирати репертуар й сценічні засоби, підіймають гострі теми. Запросили на декілька вистав, потім – взяти участь у поетичному вечорі. Поїхало... Тепер я – одна з них. Нещодавно мене вмовили переробити оте оповідання на п’єсу. Справа важка – довелося переписати майже все, та я, здається, впоралася. Післязавтра – прем’єра. Ти прийдеш?

– Куди?

– Ось. Тримай адресу. Тільки – обережно. Будь–кому про це не базікай. А як прийдеш, скажи, що від мене. Пропустять.

* * *

Вулиця. Нею прямують люди. Зовні – звичні. Декого Лаура навіть впізнає. Ось вчителька, директорка, сусіди... Придивилася ближче. Обличчя пливуть, стають схожими на морди, пащі, рила... Ось і Наталі. Сміється, каже щось людині-псу. Із рота висувається зміїне жало...

* * *

Наталі довго не могла заснути. Крутилась чи то не досвіту у ліжку, пригадуючи зустріч із суперницею.

Спочатку зраділа, відчула зловтіху. Лорка виглядала... ну... не дуже... Зрозуміло, життя добряче вдарило ту задаваку по макітрі. Так і треба! Завжди їй діставалося все краще, наче само падало до рук! Улюблениці вчителів, кохана донька заможних, впливових батьків... Навіть Марк... Що він знайшов у тому страховидлі? А вона...

Вилазила зі шкіри, гарувала день і ніч. І завжди – друга...

Жалісна сповідь Лаури була мов цілющий бальзам. Нарешті ця фіфа злетіла з рожевої пухнастої хмаринки – мордякою в самісіньке багно! Нарешті пізнала, довідалася, що таке – справжнє життя!

Здалося – труднощі її вже розчавили. Та диви! Борсається! Підіймає голову з багна, преться нагору. Може, ще й випливе.

Ні! Вона, Наталі, про це подбає. Лорка хоч і подорослішала трохи, лишилася наївною дурепою. Так просто взяти – й розповісти про ТАКЕ!

Тепер в неї є адреса. Вона знає, куди з цим іти, КОГО вона зможе зацікавити...

* * *

Лаура йшла додому з репетиції. Нічне місто поверталось темним боком. Будинки, величні при світлі, здавалися похмурими, страшними, нависали, наче скелі. Під ногами – бруд. Щось шарудить. Пробіг пацюк. Біля стіни – калюжа з бридким запахом.

Хтось копирсається в смітті. Промінчик ліхтаря. Та це ж сусід-дідусь з 53-ї!

У підворітті – двійко наркоманів. Пройти повз. Вони вже в зміненому стані – не помітять.

Валек?!

Нарешті – широкий, безпечний проспект. Домівка – скоро.

Тихо. Порожньо. Шурхіт шин. Клацнули двері.

Ззаду - кроки.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>