Систематична помилка вцілілого

Систематична помилка вцілілого

Субота, 15 квітня 2017 г.
Проглядів: 232
Підписатися на комментарі по RSS

Коли Сонце починало сідати, мисливці лаштувалися на щонічне патрулювання. Підтягували обладунок, гострили списи і сокири, перевіряли луки. Останнім часом ходили на нічні варти стало спокійніше. Майже всіх звірів, які так любити виходити у темряві на пошуки здобичі, перебили.

Поселення могло дихати вільніше. Оточене густим частоколом для захисту від нічних хижаків, закрите гарячим сонячним промінням від денних небезпек, воно поступово зростало.

Майже всі чоловіки поселення патрулювали одночасно. Залишалося лише декілька воїнів, а решта – діти, жінки й старі. Такий був порядок.

Дід (ніхто вже й не пам’ятав, як його на ймення) ворушив паличкою багаття. Пеклася картопля – улюблені ласощі старого вже багато років.

До вогню підійшов Тадьо. Присів біля діда і теж поворушив жар своїм списом.

— Ми вже йдемо, старий, — сказав він — Сонце заходить.

— Рушайте, синку, бережіть себе. Куди сьогодні?

— Не переживай, хлопці дадуть собі раду. Підемо до старих руїн, — відповів той і підвівся.

Дід вже давно був негодящим для справжньої чоловічої роботи. Колись і він ходив на полювання, приносив у поселення здобич і отримував повагу жінок. Потім, коли сили вже стали не ті, він допомагав мисливцям готуватися до патрулювання. Тепер і цього не робив. Полюбляв сидіти біля вогню, доки не змагав пізній старечий сон.

Майже кожен вечір діда біля багаття оточували діти і починалося:

— Розкажи щось, розкажи!

— Про привидів!

— Про страховиськ!

— Про летючі будинки!

Старий посміхався у рідку борідку і запрошував малечу сідати ближче, доки не бачать матері. Вони не любити, коли діти слухали всякі страхіття на ніч.

А дід розповідав майстерно, коли був охочий до того.

— Сідайте ближче до вогню, — сказав він. Послухаєте ще раз про Великий Вогонь.

***

Суботній квітневий ранок. Нічна абрикосова прохолода ще чіпко трималася в повітрі, коли Максим почув дзеленькотіння будильника. Він потягся, зіскочив з дивану і швидко вдягнувся. Поставив грітися воду на каву, а сам пішов до ванної кімнати займатися ранковими водними процедурами.

Тим часом чайник закипів. Максим витер обличчя рушником, засипав каву в чашку, залив окропу і потягнувся до шафки за цукром.

«Увага всім! Говорить управління з питань цивільного захисту. Громадяни! Повітряна тривога! Увага всім!»

Кухонний «брехунець» не замовкав:

«Відімкніть газ, воду, електроенергію… Надайте допомогу старим і хворим».

«Що за чорт? — подумав Максим. — Втретє за тиждень! Навіть в суботу не можуть зі своїми тренуваннями заспокоїтися».

Але до радіо приєдналася сирена з заводських цехів, а потім почулися і гудки все ближче і ближче. Максим виглянув у вікно. На вулиці з’явилися одразу три патрульні автомобілі. Їхні сирени огидно завивали, а поліціянти вискакували з машин з мегафонами.

— Громадяни! Негайно покиньте приміщення і прямуйте до сховищ! Негайно покиньте приміщення!

На навчання це не було схоже. Максим відскочив від вікна і схопив рюкзак. Швидко зібрався – документи в пакеті, гроші, кредитки, білизна, шмат ковбаси і батон. Накинув куртку, взувся і вискочив з квартири, зачинивши двері на всі замки. Вже на сходах згадав, що не перекрив воду, але вирішив не повертатися. Навчальна тривога чи ні, а часу гаяти не можна.

На вулиці Максиму на секунду здалося, що він потрапив у голлівудський фільм. Завивали сирени на автівках, стовпах, на території тракторного заводу. Люди бігли туди, куди їм вказували поліціянти, але деякі крутилися на місці, наче не до кінця розуміючи, що відбувається.

Максим підскочив до молодого сержантика і схопив його за плече:

— Що сталося?! — крикнув він, пересилюючи продираючи шкіру виття динаміків.

— Швидко, швидко! Не стій! Зараз буде наліт! — сержант струснув плечем і відштовхнув Максима.

Через перехрестя промчався бронетранспортер у напрямку до вокзалу. Все було зрозуміло. Максим побіг до підземного переходу, де кричали продавці, боячись розлучатися зі своїми фруктами.

— Мерщій! — почувся чоловічий голос. — Є п’ять-десять хвилин до бомбардування.

Максим вибіг з підземки. Найближче сховище було під гастрономом за рогом. Саме туди скеровували людей патрульні. Багато хто побіг в напрямку заводу, але Максим знав, що навряд чи в їхні бомбосховища хоч когось пропустять. Все було розраховане лише на робітників.

Попереду хтось впав, але ніхто не збирався допомагати. Людський потік сунув наче дощова хмара, яку підганяє вітер. Максим вирішив скоротити собі шлях і майнув поміж людей у наскрізний під’їзд п’ятиповерхівки. Двері з цього боку вулиці давно були замкнені, але Максим знав, що вони легко піддадуться. Від з розгону вдарив плечем у дерево, влетів усередину… і побачив перед собою хлопчика років двох. Той стояв, притулившись до стіни, і дивився на чоловіка широко розкритими зеленими очима.

«Ну а цей де взявся! — роздратовано подумав Максим і зиркнув на малого, який навіть не рухався. — Прокляття, часу, часу немає».

Він нахилився над хлопчиком і струснув його:

— Де батьки? Ти що тут робиш?

— Ховаааюся. — протягнув той, — тато пішов у магазин, а я злякався.

Часу на роздуми не було. Максим скуйовдив малому чуприну.

— Як тебе звати?

— Ільком, — пішморгнуло носом хлоп’я.

— Так, все правильно. Слухай, малий. Твій тато попросив мене знайти тебе і привести до нього. Він у місці, де всім треба сховатися. Зараз ми підемо до нього. Зрозумів?

— Так, — майже прошепотів той.

— От і молодець. Ану давай сюди, козаче, — Максим підхопив малого на руки і вибіг з протилежної сторони під'їзду.

Бомбосховище вже було близько. Навколо нього колихався натовп. Двері ще відчинені. Крізь них було видно людей у військовій формі, які пропускали всередину переляканий натовп. Крики, лайка, якісь жінки плакали… Максим хотів протиснутися під стіною до самих дверей, але люди стояли надто щільно. Вдалося зробити лише кілька кроків.

Раптом пролунали постріли. Натовп відсахнувся від дверей, які почали зачинятися.

— Усі назад! Стрілятимемо! — військовий підняв автомат і пустив ще одну чергу над головами.

— Хоч дитину заберіть, чуєте, всередину! — Максим працював ліктями, пробиваючи собі шлях. — Гей, ви, паскуди!

Він постарався підняти хлопчика над головою, на люди з усіх сторін надто сильно стиснули його. Двері вже зачинилися.

— Відчиняйте, сволота! — лаявся кремезний чоловік у самих шортах і футболці, — пускайте людей, пускайте!

— Ну, давайте, давайте!

Люди барабанили в двері, та вони залишалися невблаганно непорушними.

Марно.

Максим поглянув на годинник. Минуло вже п’ять хвилин з того моменту, коли він покинув квартиру. Максим підвів очі до неба. Літаків не було видно. Йому чомусь здавалося, що це повинні бути саме літаки. Великі чорні бомбардувальники, як у кіно. Що ж робити тепер? До іншого сховища він вже не добіжить.

Максим прорвався через натовп назад, озирнувся і побачив яму, біля якої був насипаний цілий пагорб з землі. Нічого іншого поблизу нема, підвали в багатоповерхівках давно замуровані.

«Хай буде, що буде, — подумав він — Все одно, більше нікуди».

Метнувся до ями. І раптом, сліпучий спалах, наче тисяча сонць, закрив увесь світ перед очима. На кілька секунд Максим осліп. Все навколо наповнилося лише білим, неймовірно білим світлом, яке пробивалося в очі і в мозок навіть через міцно стулені повіки. Він інстинктивно впав, притиснувши малого до грудей, і поповз до ями, вже не чуючи, що сирени замовкли.

А через якусь мить їхнє виття змінилося жахливим ревом, що накотився щільною хвилею. Земля підскакувала, наче її трусило щось велетенське і дуже могутнє. Максим вже нічого не чув і не бачив. Потужний удар у спину підняв його у повітря і вкинув до ями, наче пір’їну. Бомбардувальники так і не з’явилися.

***

— Зійшов на землю Великий Вогонь. Він торкнувся до кожної людини і перевірив, хто з них добрий, а хто злий. Вогонь багатьох пробачив за їхні погані вчинки і очистив своїм жаром. А когось вирішив залишити, щоб вони будували новий світ на очищеній землі.

— А погані люди? Що сталося з ними? — запитав худенький хлопчик, який притулився до діда збоку.

— Усі погані люди злякалися і не захотіли стати перед Вогнем, щоб відповісти за свої вчинки. Ви цього хіба не знаєте?

— Знаємо, знаємо, — відповіли тонкі голоси.

Дід погладив малого по гладенькій голові.

— От і молодці. Погані люди вирішили сховатися в землі. Вони знали, що рано чи пізно прийде до них розплата за все те, що вони накоїли. І вони довго копали ями, дуже великі ями, щоб заховатися у них.

— Як кроти? — запитала дівчинка.

— Так, як кроти, — всміхнувся дід, — Як великі погані кроти. І ці «кроти» рили свої нори, аж доки де вирішили, що викопали їх вже достатньо глибоко, аби заховатися у них. Тоді вони почали чекати, доки Вогонь зійде. Коли це вже мало ось-ось статися, вони заховалися в норах і зачинили дуже міцні двері.

— А чому вони не змогли врятуватися?

— Великий Вогонь дістав зайшов у нори і спалив нечестивців, які ховалися в них. Але і тоді дехто врятувався. Тож день за днем, рік за роком ваші батьки вирушають на полювання, щоб знаходити їх і знищувати, щоб ви могли спати спокійно і зростати в мирі.

— А це правда, що ти пам’ятаєш той день, коли Великий Вогонь прийшов, діду?

— Е ні, дітки. Я був тоді ще зовсім дитина, навіть менший за вас. Пам’ятаю тільки, що це було дуже страшно. Пам’ятаю, як Вогонь обпікав, і як потім було боляче. Але той біль означав, що я живий.

Старий зітхнув і вкинув паличку у вогонь.

— Біжіть спати, малі. А то ще матері прийдуть сваритися на мене.

Діти розійшлися. Сьогодні їм було нецікаво. Дід не розповідав ні про страшних звірів, ні про чарівні будинки. Мабуть, хотів налякати, та й то якось не вдалося.

Старий сидів далі, і язички вогню відблискували у його зелених очах. Не міг же він розповісти дітям, що ті «кроти» й досі виходять зі своїх нір уночі, коли заходило смертельне для них Сонце і темрява огортала багатостраждальну землю. І чоловіки проливали кров, щоб не дати нечестивцям знову розповзтися по поверхні.

А в той самий час загін Тадьо прив’язував впійманого «крота» до стовпа, де того й повинно було зустріти всепереможне життєдайне Сонце. «Кріт» пручався, але сили були надто нерівні. Тадьо здер з нього потворну маску з великими круглими очима й довгим ребристим хоботом, вкинув її в пилюку і плюнув на неї. Загін рушив далі.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>