Сировина

Сировина

Понеділок, 23 жовтня 2017 г.
Проглядів: 122
Підписатися на комментарі по RSS

Бім стояв нерухомо. Втиснувшись у цю нішу в стіні, він вже півгодини пильно вглядався в темний коридор. Хлопця можна було помітити тільки підійшовши ззаду, а Бім точно знав, що там нікого немає. Поки що немає. Кожен сектор Мегаструктури відрізнявся мінливістю. В сусідньому коридорі могла зачаїтись зграя бум-мутантів, і не відомо, чи не скрутилось калачиком у темному кутку одне з щупалець Рукавички, з написаним на ньому твоїм ім’ям.

Спереду ж хлопця чудово прикривало світло від розбитого торгового автомату. Воно відвертало увагу від темної ніші, а в середині цієї двометрової бандури залишилось декілька упаковок протеїну.

Надто заманлива пропозиція. І, хоч голодний шлунок заважав думати своїм буркотінням, Бім чудово розумів, що його одразу помітять, як тільки він покине свою схованку. Хлопець відчував чиюсь присутність, і він не зрушить з місця, поки не дізнається чию саме. Бім вже давно не зустрічав істот, які не хотіли б його вбити. Світло вкотре заблимало.

«Цікаво, де саме в цьому секторі є робочі генератори? Така штука могла б знадобитись, якщо я колись знайду постійну схованку».

Потріскані губи розтягнулись у посмішці. Хлопець розумів, що сам себе дурить. За два роки, поки він блукав Мегаструктурою цього не сталось. Чого зараз щось має змінитись?

Бім сіпнувся через вібрацію в кишені. Сенсори позаду зафіксували рух і надіслали попереджувальний сигнал на КПК хлопця. Він напружився, але не ризикнув дістати пристрій. Світло з екрану могло видати його місцеположення. З іншого боку, якщо позаду знаходились синти або кіборги, Біму кінець. Його генні модифікації не дозволяли змінювати тепло свого тіла, а постійно таскати на собі відбивні панелі надто важко. Бім продовжував стояти й очікував подальших дій новоприбулих.

Спочатку повітря заполонив запах гнилі. Потім почувся тупіт ніг, хаотичний звук, що чудово відбивався від гладеньких стін коридору. Немов від барабанів первісних людей, відлуння гучно прокотилось коридором і досягло вух хлопця. Тільки одні істоти в Мегаструктурі могли бути такими безтурботними.

«Бутанти, – подумав Бім. – І, судячи зі звуку, їхня зграя складає не менше ніж тридцять голів».

Це було проблемою.

Ніхто достовірно не знав, звідки з’явились бум-мутанти. Таємниці їхньої появи загубились серед попелу минулих сторіч. Найпопулярніша теорія свідчила, що їх винайшла як хімічну зброю одна з людських фракцій, що колись панувала цими секторами. Бім ледве міг пригадати час, коли йому на це не було начхати. Він цікавився таким у безпечному місці, коли ці істоти здавалися легендою.

Бім нарешті наважився ворухнутись. З кишені на поясі він дістав гладеньку чорну кульку й легенько покотив її вперед підлогою. Кулька завмерла за крок до темної частини коридору.

«Ще б трохи», – розпачливо подумав хлопець.

Тепер Бім дістав свій КПК. Цього разу він сподівався, що істота з темряви не зверне увагу на ще одне джерело світла, коли на неї мчить ціла зграя бутантів.

Сморід ставав все нестерпнішим, але звук від кроків зник. Тепер бутанти пересувались крадькома. Вони також відчули загрозу.

«Спочатку має піти вожак, – Бім згадував повадки цих істот. – Найстаріший бутант із найбільшою головою. Він мав віддати свою жертву, як до нього її віддавали інші.»

Позаду хлопця почувся легкий шурхіт. Бім не ризикнув ворухнутися. Долоня, що тримала КПК, рясно спітніла, а палець іншої руки в нерішучості застиг над сенсорним екраном. Шурхіт повільно наближався. Вже краєм ока хлопець міг побачити людську постать із надзвичайно великою головою, що за формою нагадувала повітряну кулю. Сліпо розмахуючи руками, постать повільно крокувала вперед. Подертий людський одяг звисав донизу шматою, а оголена шкіра вкрилась жовтими пухирцями. Бутант постійно хитав головою, ніби принюхуючись. Власне, так воно й було. Лише питання часу віддаляло Біма від тієї миті, коли бутант його відчує. Але хлопець мав кілька хитрощів у запасі.

Бутант зупинився ніби перед невидимим бар’єром і невпевнено шаркав ногами на місці, не ризикнувши ступити вперед.

Напруга в цьому затхлому повітрі зростала. Серце Біма вже втомилось калатати. Тяжкість від стресу невидимою силою навалилась на плечі хлопця, його психічний стан зупинився за крок до нервового зриву. Потові залози справно працювали, виштовхуючи в повітря запах людського страху. Адреналін у крові продовжував буянити. Бім посміхнувся. Такого стану він і хотів досягнути.

Відчувши новий запах, бутант різко розвернувся до хлопця, і в той самий момент його палець втиснувся в екран КПК. Чорна кулька на підлозі розпалася на дві частини, а з її нетрів сенситивний нюх бутанта вловив набагато сильніший запах. У цю кульку Бім націдив своєї крові.

«Попався!», – подумав хлопець, спостерігаючи за реакцією потвори.

Нахиливши голову вперед, бум-мутант заричав тим, що в нього залишилось від рота й ринувся вперед. Позаду знову почувся тупіт ніг. Зграя не бажала відступати від свого вожака.

Бім знову з усією силою втиснувся в нішу. Тепер від нього нічого не залежало. Подальше його існування вирішить сліпий випадок і вроджена вдача. Досі вона його не підводила. Адже він іще живий.

Бутант миттєво досягнув розташування кульки. Його голова з огидним чвирканням розлетілась на друзки. Бім рефлекторно сіпнувся. Йому відразу закортіло перевірити одяг та шкіру на наявність решток. Із жахливістю цієї долі мало що могло посперечатись у Мегаструктурі. В такому випадку через деякий час хлопець сам стане бутантом і почне фанатично вишукувати інших людей, щоб зробити їх потворами. Бім радше прострелить собі голову, ніж допустить таку ситуацію.

Тим часом зграя досягла доленосного коридору. Тварюки ричали і відштовхували один одного на шляху до людини, що їм трапилась. Натомість вони знаходили порожнє місце. Почулись нові вибухи, нові крики, в яких не залишилось нічого людського. Бутанти сунули вперед, зовсім не звертаючи увагу на маленьку згорблену постать, що боязко притиснулась до стіни.

Бім закрив очі і повільно ворушив губами, згадуючи стару молитву, якої колись навчила його мати. Раптом, немов божественним сяйвом, коридор затопило синім світлом. Він досяг очей хлопця навіть через повіки, а в мороці в іншому кінці коридору почувся рух.

«Рукавичка». – з жахом подумав Бім. Кожна зустріч із цим монстром залишала новий шрам на психічному здоров’ї хлопця.

Бім не міг дозволити собі зазирнути за кут, але міг уявити, як величезна слизька туша розгортає кільця своїх незчисленних щупалець, кожна з яких світилась люмінесцентним світлом. І як ці щупальця, немов світловий постріл із суцільної органіки, ринулись вперед, шматуючи бідолашних бутантів.

Нові крики, огидні звуки чавкання і вибухи. Жменька ще живих бум-мутантів нарешті зрозуміла, що цей ворог їм не до снаги. Вони поспішили відступити назад, зберігши голову на плечах. Свого часу людство недооцінило цих істот. Вони мали зачатки інтелекту, блискавичні рефлекси, а головне – генетичну пам’ять. Кожне нове покоління ставало досконалішим. Воно вчилося на помилках своїх предків. І хлопець дуже сподівався, що їхні нащадки зрозуміють, що не треба лізти туди, де в повітрі витає Бімів запах.

Хлопець ще деякий час не рухався, але потім примусив себе підвестись і вилізти зі схованки. Рукавичка мала відступити, але вони рідко сходили зі зручних місць. У Біма залишалось не так багато часу. Він повернувся назад і забрав вцілілі сенсори, а потім швидко проминув коридор, намагаючись не помічати наслідки бійні. Обшукувати бутантів було марно. Шанс знайти щось корисне був просто мізерним, а от необачно заразитись – значно вищим. Та хлопець не забув обшукати автомат. Тепер їжі йому вистачить на два тижні економного харчування. Цієї миті завданням номер один було знайти резервуар із водою. А для цього потрібно було знайти карту. Час блукати вузькими коридорами закінчився.

Наступні кілька днів видались спокійними. І трошки вдалими. В старому ресторані Бім знайшов кілька пляшок ще чистої води. Він навіть дозволив собі пришвидшити свій обмін речовин через панель керування генними модифікаціями на своєму КПК. Втім, це була єдина корисна властивість, отримана внаслідок втручання в його геном ще у віці немовляти. В умовах постійної економії ресурсів влада людських колоній запровадила цю програму для всіх людей. Більшість цих колоній тепер лежали в руїнах, але це рішення не раз рятувало життя Біму.

Сутичка між бутантами й Рукавичкою розлякала всю живність в цьому секторі, тому полювати було марно. Бім нарешті зміг розслабитись на деякий час, але пильність він не втрачав.

Хлопець подолав величезний міст, посеред якого йому довелось заночувати. Міст розкинувся над стародавнім роздовбаним реактором, розвалини якого ледь вглядалися серед пилюки внизу. Парадоксально, але ночівля на висоті семисот метрів змогла заспокоїти Біма. Він міг бачити абсолютно все навколо і точно знав, що за ним ніхто не спостерігає.

Через три дні після зустрічі з бутантами хлопець дістався тунелю монорейки. Адміністративний корпус цього сектора мав знаходитись десь поблизу. А там і його карта.

Тепер Бім начисто відкинув свою безтурботність. Хлопця сильно хвилювало те, що за кілька днів він не зустрів жодної живої істоти. Коридори й приміщення Мегаструктури могли здаватись порожніми, але тут постійно вирувало приховане життя, яке Бім чудово навчився розпізнавати за роки блукань у самотності. Половину його харчування складали дрібні тварючки, яких неможливо було знайти в жодній енциклопедії. Все інше хлопець підбирав, немов якийсь падальник. Упаковки протеїнів, ін’єкції вітамінів, а ще чиста вода. Найцінніший скарб зруйнованої цивілізації.

Ця моторошна тиша зовсім не нагадувала ту напругу, що була кілька днів тому. Ні, тут просто влаштували геноцид усьому живому. Бім знав тільки одних створінь, що працювали так прискіпливо. Синтетики! Об’єднані спільним розумом, вони стали головним ворогом залишків людства. Цей ШІ одночасно контролював тисячі машин і міг розділяти свою свідомість на безліч частин.

Спереду почувся вибух зовсім не схожий на бутантський. Десь неподалік використали звичайнісіньку вибухівку.

«А це вже схоже на людей, – подумав Бім. – Чи кіборгів».

Хлопець прихилився й приготував свій пістолет. Намагаючись не шуміти, він побіг вперед. За черговим плавним поворотом Бім побачив кінець тунелю. Далі тягнулась платформа, що незрозуміло на чому трималась. По ній колись постійно рухались состави вагонів.

«Силове поле?» – з подивом подумав хлопець. Давно він таких штук не бачив. Останній раз в Неоновому місті.

Внизу серед вулиць покинутого поселення розгорнувся бій між синтами та людьми. З чотирьох людей тільки двоє мали вигляд бійців. І один з них був поранений. Інша пара, стариган і молода дівчина, не старша за Біма, намагались утекти, поки їхні охоронці ледве стримували сімох синтів.

Бім і раніше часто ставав непомітним спостерігачем чиєїсь сутички. Він ніколи не втручався, непомітно зникаючи в найближчих коридорах. Але з синтами у хлопця залишились власні рахунки, а це чудовий шанс їх частково закрити.

Хлопець дістав зі своєї сумки металеву триногу та приєднав до неї пістолет. На КПК Бім запустив програму корегування прицілу.

«У бою з синтами перш за все потрібно порушити їхню координацію, – хлопець налаштовував траєкторію пострілу на невеличкого дрона, що висів у повітрі поза полем зору людей, і паралельно згадував настанови покійного батька. – А далі просто вбивайте їх одного за одним. Щоб полегшити управління ШІ доводиться постійно розділяти свою свідомість для кожної машини. Вони не такі вже й непереможні. Просто дуже сильні».

Бім почергово зробив три лазерні постріли у невидимому для людського ока спектрі. Всі точно в ціль. Внаслідок цього синти на мить зупинили свій наступ. Котрийсь із охоронців унизу скористався перервою й поцілив одного противника, поки ШІ розраховував варіанти та шукав нового ворога, який наважився порушити їхню атаку.

Бім знав, що часу в нього залишилось небагато, тому перевів свій КПК на голосове керування:

– Ком... – говорити після кількох місяців суцільної мовчанки було важко. – Комп’ютере, визначи оптимальний варіант атаки, – через мить екран КПК видав готовий результат. Хлопця він повністю влаштовував. – Починай!

Синти не забарились відкрити вогонь у відповідь. Також у невидимому спектрі. Розпочавши бій, Бім передбачив, що йому в один момент не буде куди сховатись, тому він завчасно підготував енергетичний щит. Акумуляторів для нього в хлопця майже не залишилось.

На мить КПК перестав фіксувати постріли в його сторону. Синти швидко віднайшли та зруйнували один з генераторів силового поля, які ще тримали конструкцію. Монорейка захиталась.

«Погано, погано, погано, погано». – подумки Бім швидко повторював одне слово, після того як підібрав своє спорядження та побіг до іншого кінця конструкції. Там знаходився вокзал.

Синтетики знову зосередили вогонь на хлопцеві. Біму було важко просто бігти по монорейці й тримати рівновагу. Але кілька різких поштовхів точно врятували йому життя. Синти не могли нормально прицілитись.

Досягнувши твердої поверхні, Бім від’єднав пістолет від триноги й відкинув її. Потім заховався за найближчою стіною. Поряд знаходились сходи вниз. Перезарядивши портативний щит, який вже майже зник, хлопець обережно розпочав спуск.

Опинившись на першому поверсі, Бім відразу огледів велику залу з купою непрацюючих терміналів на предмет ворогів. Пилюка здіймалась за його кроками, а руки, простягнуті вперед, зустрічались на руків’ї пістолету.

Синти атакували стрімко. Один із них влучним пострілом вимкнув щит хлопця та змусив його заховатись за найближчим столом. Інший почав заходити з флангу. Не дочекавшись розправи над собою, Бім переключив режим пістолета і зробив один гравітаційний постріл. Дальня частина зали вибухнула металевими уламками. Блоки з рідкого граніту почали сипатись зі стелі. Хлопець сподівався, що синтів встигло розплющити. В нього не залишилось енергії на ще один такий трюк.

І справді, після того, як пил осів, хлопець не помітив жодної присутності ворога. Перед тим як вийти з будівлі, Бім підключив сенсори й розкидав їх по залі. Несподіванки йому не потрібні.

Покинувши станцію, першим, що помітив хлопець, стало дуло наставленої на нього зброї. Людської зброї. Очевидно, що охоронці встигли впоратися з іншими синтами.

– Як звати? – спитав брутальний лисий чолов’яга, тримаючи в руках здоровенну металеву штукенцію. Рейкотрон. Своїм пострілом він міг пробити п’ятдесят сантиметрів сталі. Не дивно, що дезорієнтовані синтетики не вистояли проти такої зброї.

– Біл... – хлопець закашлявся так і не договоривши своє ім’я. Він майже втратив вміння спілкуватись з іншими людьми. – Білмунд Єгер, для друзів просто Бім. Опусти зброю, я ж вам допоміг.

– Ось це й дивно, Білмунде, – сказав чоловік, зробивши акцент на імені хлопця. – В Мегаструктурі ніхто й нічого не робить просто так. Хотілось би знати твої причини.

– З синтами в мене власні рахунки. Я народився в людській колонії в секторі 19-131.

Чоловік нарешті опустив зброю.

– Помста? Зрозуміла причина. І похвальна. Бо, якщо ти почав би мені втирати щось про порятунок людей, я би прострелив тобі макітру, – незнайомець посміхнувся і подав руку. Бім її потиснув. – Джон Каврік, найнявся охоронцем у цій божевільній експедиції.

– Експедиції? – перепитав хлопець. Він не уявляв, що хтось покидає безпечні поселення з таких безтолкових причин.

– Ходімо до інших, – розвернувшись, промовив Джон. – Там все й дізнаєшся.

Охоронець поклав рейкотрон на плече та поплентався вперед. Бім тримався поряд.

– То це і є наш рятівник? – промовив старий, що перший піднявся зустріти Біма. – Від усієї нашої групи висловлюю тобі безмежну подяку. В теперішні часи не кожен може просто так кинутись на допомогу незнайомцям.

Джон із Бімом обмінялись саркастичними поглядами.

– Мене звати Каспер Лекс, – нічого не помітивши, назвався старий. Далі він почергово представив інших членів групи. – З Джоном ти вже познайомився, а іншого нашого охоронця звати Леонід Каденський.

Поранений русий чолов’яга відволікся від перев’язування своєї закривавленої ноги й привітно помахав рукою.

– А це моя дочка – Джудіт, – з-за спини старого вискочила тендітна дівчина, яку Бім одразу не помітив. Як і всі інші, вона була вдягнена в чорний костюм із вуглецевого волокна, який повністю обтягував тіло.

Джудіт сором’язливо всміхнулась Біму. Відразу після цього до горла хлопця підступило щось незрозуміле. Воно з’явилось невідомо звідки. Думки Біма ніяк не хотіли складатись докупи. Хлопець почервонів, а серце застукало сильніше, ніби десь поблизу знаходились бутанти.

– Емм... Мене звати Білмунд Єгер.

– Приємно познайомитись, Білмунде, – посмішка Каспера стала ширшою. – Оскільки синти подбали про всю живність, то, думаю, що можна пообідати прямо тут.

Старий запитально глянув на Джона. Охоронець кивнув.

– От і чудово. Білмунде, приєднаєшся до нас?

– Можна просто Бім, – відповів хлопець і кивнув. Від халявної їжі відмовлятися не слід, та й просто опинитись серед людей було приємно.

Бім їв повільно, старанно пережовуючи протеїни, хоч вони й не мали ніякого смаку і користь від цих зайвих рухів сумнівна. Та за цей час він зміг уважно розгледіти нових знайомих. Вони не виглядали поганими людьми, але їхнє спорядження було вищого ґатунку. Не потрібно розслаблятись, адже комфорт у Мегаструктурі становив найбільшу загрозу. До нього звикаєш швидше, ніж до найміцнішого стимулятора.

– Тебе напевно цікавить, що ж це за експедиція така? – спитав Каспер, після того, як вони поїли.

– Я не люблю лізти в чужі справи, – обережно відповів хлопець.

– Угу, і саме тому під час обіду ти весь час кидав погляди на нас і нашу зброю, – зі сміхом вставив слово Джон.

– Проста обережність, – пожав плечима хлопець.

– Зиркати на Джудіт також належить до обережності? – поцікавився охоронець. – Каспере, може сьогодні ти зустрівся зі своїм майбутнім зятем.

Хлопець проігнорував запитання, але шкіра на його обличчі стала ще червонішою.

– Це може статись, якщо він піде з нами, – сказав хлопець. – Чому б і ні? Я впевнений, що твоя рідня не буде проти. З якого ти сектору?

– 19-131.

– Але там вже кілька років немає активних людських поселень.

– Отож...

– Оу, мені шкода хлопче, – Бім здивувався від цих слів. Вираз обличчя Каспера і справді був сумним. – То ти сам блукав Мегаструктурою ці роки?

– Так, – без емоцій відповів Бім. – Я хотів потрапити до іншої колонії, але перші ж люди, на яких я натрапив, виявились найманцями. Вони спробували продати мене в рабство. З того часу я уникав контактів з людьми.

І тут хлопця прорвало. Він розповів їм усе. Будні біженців після того, як пало велике Неонове місто – останній мегаполіс людей. Освоєння в новій колонії і те, як батьки врятували йому життя, відволікши увагу синтів, поки Бім ховався за теплорегулюючою панеллю. Остання частина розповіді вражала своєю химерністю. Два роки блукань темними коридорами. Постійні протистояння з бутантами, синтами й Рукавичкою. Втеча з полону кіборгів, де його ледве не перетворили на одного з них. Повільно хлопець втрачав свою людяність і ставав твариною. В нього залишилась єдина мета – вижити за будь-яку ціну. Від остаточного падіння його врятувала випадкова знахідка великої бази даних. Серед іншого там були електронні книжки... Та згодом його звідти витурили тіж самі синтетики.

– Такої відвертості я точно не очікував, – сказав Каспер. Його голос чогось трохи тремтів. – У відповідь я розповім тобі, для чого я організував цю експедицію. Кілька років тому я отримав свідчення про те, що насправді Мегаструктура знаходиться не в космосі, як ми думали, а під землею на планеті людей. Спочатку я подумав, що це якась нісенітниця. Та й Бонсу, п’яничці, що розповів мені це, довіряти було не слід, але потім він передав мені одну річ.

Каспер розвернувся до своєї наплічної сумки, що більше нагадувала невеликий контейнер і розпакував її. Звідти він дістав горщик з невідомою зеленою рослиною. Рослиною! Для Біма всі вони були невідомими. Хлопець бачив такі речі тільки на екрані свого КПК.

Хлопець простягнув руку і доторкнувся до одного з листочків. Неймовірне відчуття. Ніжне, ніби дотик матері. Бім тільки зараз починав усвідомлювати, що торкається чогось живого, що зовсім не хотіло його вбити.

– То ти з нами?

Хлопець кивнув. Уперше за довгий час він хотів вижити не просто по інерції й завдяки інстинктам, а тому що сам цього захотів. У Біма дійсно з’явилась ціль.

– Але, Каспере, ти ж нам так і не пояснив, навіщо людству вибиратись із Мегаструктури? – промовив Джон. – Якщо за стільки часу з цією уявною поверхнею не з’явилось жодних контактів, то справи там можуть йти набагато гірше. Ти про це не подумав?

– Навіщо нам вибиратись? – несподівано закричав Каспер. Бім сіпнувся і вхопився за пістолет. У цих коридорах так горланити було небезпечно. – Навіщо нам вибиратись? Бо ми стали всього лиш сировиною для цієї Мегаструктури. І я говорю не тільки про людей. Синти, кіборги, бутанти... Ця таємнича Рукавичка, що своїми щупальцями оплутала кожен сектор. Роками всі ми варимось в цих коридорах, розмірковуючи тільки про те, як знищити ворогів і знайти їжу. Яка іронія! Найвеличніша споруда людей стала причиною їхнього падіння. Мене не влаштовує бути посередині харчової ланки, постійно боязко озираючись у пошуках синтів, бум-мутантів, чи щупалець Рукавички. Що нас чекає на поверхні – невідомо, але це не тільки потенційна небезпека, а й можливість вирватись із цієї пекельної системи! Геть суцільну переробку відходів. Геть синтезатори їжі. Ми зможемо повернутись до примітивного сільського господарства.

Каспер глибоко вдихнув і ледве не повалився на підлогу. Він підняв тремтячу руку і вказав пальцем на Джона:

– Звісно, тебе такі ідеалістичні мотиви не хвилюють. Ти ж втік із колонії тільки тому, що заборгував мафії.

Охоронець стверджувально посміхнувся. У Біма в кишені несподівано завібрував КПК. Сенсори, які хлопець розкидав позаду і вже встиг про них забути, вловили якийсь рух.

– Потрібно вшиватись, – сказав Бім.

– З чого б це? – поцікавився Джон. – Нормально сидимо.

Десь вдалині почувся тупіт ніг і чиєсь ричання.

– Бо через крики Каспера нас віднайшли бутанти.

– Неможливо, – здивувався старий. – Синтетики ж мали зачистити цей сектор.

– Можливо, ми завадили їм це зробити.

– От чортяка, – вперше за весь час заговорив Леонід Каденський. – З такою ногою я від бутантів не втечу. Дякую за чудову послугу, Каспере.

Той захищаючись підняв руки.

– І кому належатиме честь пристрелити мене? Бо тією тварюкою я ставати не бажаю, – продовжував Каденський.

– Нікому, – сказав Бім, всіх здивувавши. Потім він звернувся до Джона. – Зможеш відволікти їхню увагу на деякий час?

– З цим зможу, – охоронець посміхнувся і похлопав по своєму рейкотрону.

– Чудово. Каспере, ти знаєш куди йти? – старий кивнув. – Тоді відміть це місце на моєму КПК, бери Леоніда на плече та разом із Джудіт тікайте в тому напрямку, але старайтесь не шуміти. Невідомо, що нас чекає там.

– У тебе є якийсь план?

– Так, – сказав Бім. – Якщо це та зграя бутантів, з якою мені нещодавно довелось зустрітись, то в мене є дещо, що має їх злякати.

– А якщо це інша зграя?

– Тоді буду імпровізувати, – пожав плечима хлопець. Те, що він хотів зробити, було зовсім нелогічним, але Бім чогось не переживав про це. Вперше за довгий час він нічого не боявся.

– А ці виродки все ближче, – сказав Джон, знявши рейкотрон з плеча. Таким чином він квапив інших. Коли Каспер, Леонід та Джудіт зникли в найближчому коридорі, охоронець розвернувся до хлопця. – Роби, те що маєш робити.

Хлопець кивнув і почав порпатися в своїй сумці. Тим часом Джон взяв свою зброю напоготів і рушив назустріч тварюкам. Трохи згодом почулися різки звуки пострілів і чвиркання вибухових голів.

Бім нарешті знайшов свою аптечку і витрусив звідти всі свої стимулятори. Була в нього одна штука, яку він все не наважувався викинути. Кілька доз застарілого стимулятора з купою недоліків у вигляді надмірного потовиділення і блювоти у випадку передозування. Те, що треба!

Раз за разом він колов собі цю гидоту, все яскравіше відчуваючи побічні ефекти. В голові почало паморочитись, до горла підкотило блювотиння, яке Бім навіть не намагався стримати. Але він продовжував колоти, поки чув постріли Джона і вибухи бутантів. Хлопець і не помітив, як звалився на підлогу без тями.

Очуняв Бім від яскравого білого світла, що било йому прямо в обличчя. Шлунок все ще крутило, а в голові жахливо паморочилось.

– Що це за огидний запах? – спитав хлопець, намагаючись сконцентрувати розсіяний погляд на одній точці.

– Твій запах, – з боку почувся Джонів голос.

– То ми змогли втекти?

– Так, – сказав інший голос. До Біма нахилилась постать, якою виявився Каспер. – Ми змогли дістатись ліфта. І все завдяки тобі.

Бім нарешті протер очі й зміг випростатись. Хлопець зняв свою забльовану куртку й прийняв від Джона якийсь пакунок.

– Тримай, – промовив охоронець. – Заслужив.

Всередині виявився карбоновий костюм.

– То що ти саме зробив? – поцікавився Джон, поки Бім перевдягався. – В один момент всі бум-мутанти нажахано відступили, а вони майже дістали мене. Думав, що мені настав кінець. Повернувшись, я застав тебе без тями і в калюжі власної блювоти.

Бім посміхнувся. Він розповів історію кількаденної давнини, як зумів стравити між собою Рукавичку і бутантів, і змусив останніх повірити, що вони протистояли саме Біму.

– Чудово, просто чудово, – розсміявся Джон.

Налаштувавши розмір, а в цьому одязі була й така функція, Бім почав оглядати навколишнє місце. Вони їхали вгору у великому ліфті площею в десять метрів. Джудіт і Каспер про щось тихенько говорили в дальньому кутку. Леонід все ще займався своєю ногою.

Раптом ліфт труснуло, й він різко зупинився. Світлові панелі на стелі заблимали й погасли. Ззовні почувся скрип та скрегіт. Щось надзвичайно велике терлось об цей ліфт.

Краєм ока Бім помітив, як через невелику тріщинку в стіні на підлогу впала тонесенька стрічка синього кольору.

– Рукавичка! – крикнув він.

Ліфт труснуло, тепер скрегіт більше відчувався в районі дверей. Тварюка намагалась відчинити їх за допомогою своїх щупалець. Джон увімкнув ліхтарик якраз в той момент, коли почувся глухий удар. Металеві двері трохи погнуло всередину.

– Рано чи пізно вона дістанеться до нас і поїсть всіх, немов консерви, – сказав охоронець. – Єдиний шанс полягає в тому, щоб напасти у відповідь, а потім втекти.

– Як втекти у вертикальній шахті? – поцікавився Бім.

– У твоїх чоботах немає магнітів?

Хлопець заперечно захитав головою.

– Це погано.

– Бери мої, – озвався Леонід. – З такою ногою вони мені не потрібні.

– Зможеш понести Льоню? – спитав Джон.

– Так, якщо він міцно причепиться.

– Тоді всім приготуватись. Каспере, ти відкриваєш двері. Тримай крюк, закинеш його наверх. До наступного поверху ніби недалеко залишилось. Першими підете ви з Джудіт. Потім Бім та Леонід. Я вас прикриватиму. Всі готові?

Кивків не послідувало. До такого неможливо приготуватись.

– Іншого я й не очікував, – посміхнувся Джон. – Тоді погнали!

Охоронець вистрілив з рейкотрону відразу, як відкрились двері. Всі ступили на вертикальну стіну, і, тримаючись за мотузку, полізли вгору. Регулярно відстрілюючись, Джон тримав щупальця на відстані. Раптом із вентиляційної шахти з’явилось більше огидних відростків. Один з них пробив Касперу голову. Він так і залишився висіти, розкинувши руки в різні сторони. Джудіт пронизливо закричала, але не зупинилась. Молодчинка!

Та цей крик на мить відволік Джона. Він пропустив повз себе одне щупальце. Воно вхопило Леоніда за спину та потягло їх з Бімом донизу. Нога хлопця висковзнула із завеликих для нього чобіт, і вони пролетіли кілька метрів, перш ніж Бім зміг вхопитись за якийсь виступ. Рукавичка не відступала і продовжувала тягти.

– Дякую за спробу, хлопче, – позаду почувся голос Леоніда.

– Що ти..? – хлопець не встиг договорити, як охоронець відчепився від нього й зник у безодні синього кольору.

– Чорт, – матюкнувся Бім.

Він поглянув вгору. Джон із Джудіт вже майже дістались краю, Рукавичка їх не чіпала. Каспер продовжував висіти. Його чоботи залишились єдиним шансом хлопця вибратись звідси. Він обережно поліз вперед, розуміючи, що Рукавичка реагує на рухи. Хлопець майже дістався старого. Він стрибнув і вхопився за руку мерця, потім дерся через його тіло. Один за одним відключив його чоботи і надягнув на себе, знаходячись при цьому в повітрі. Будь-якої миті хлопець міг зірватись вниз. Бім смикнув за мотузку, що продовжувала висіти поряд і крикнув:

– Тягніть!

Тримаючись однією рукою, він дістав свій пістолет. Мотузка почала повільно тягнути Біма вверх. Але і щупальця Рукавички відчули його. Вони потягнулись вгору за плоттю хлопця, але Бім не збирався їх підпускати. Його зір був гострим, а інстинкти, які Бім пестив останні два роки, його не підвели. Він дістався до краю.

– Не можна розслаблятись, – сказав Джон, похлопавши хлопця по плечу. – Ми все ще в небезпеці. Це технічне приміщення. Якщо ця поверхня існує, то має бути дуже близько. Шукайте сходи.

Вони віднайшлись швидко. Компанія вцілілих недовго піднімалась ними вгору, потім металевою драбиною. Пролізши крізь люк, вони опинились серед зелені. Дивний запах квітів забивав ніс. Цвірінькання птахів порушувало тишу. Для цих людей це були незнайомі речі.

– Чорт забирай, а стариган виявився правим! – вигукнув Джон. – Ми на поверхні.

Бім так не думав. Хлопець дістав пістолет і скерував у небо лазер, вимірюючи відстань.

– Ти помиляєшся, – заперечив хлопець. – Висота цього приміщення складає двісті п’ятдесят метрів. Це не поверхня Землі. Це все ще Мегаструктура.

Джон проматюкався. Потім глянув на Джудіт.

– Вибач, мала, але я був правий, хоч і не радий цьому. Твій старий всього лише гнався за ілюзією. Примарною метою, яка затьмарила йому розум.

– Але хіба це місце не справжнє? – несподівано відповіла дівчина. – Воно може кардинально змінити подальшу долю людства.

– Джудіт права, – погодився Бім. – Це гідропонна ферма. Я про них читав, хоч і не уявляв їх такими великими. Всі культури тут здичавіли й росли абияк, але вони не загнили. Це означає тільки одне – тутешнє обладнання вціліло й чудово працює.

Джон здивовано подивився на хлопця.

– Що ти мелиш?

– Те, що Джудіт права, – повторив хлопець. Від веремії неймовірних думок і можливостей, що відкрились, захоплювало дух. – Це місце може змінити подальшу долю людей. Нам залишається тільки правильно ним скористатись.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>