Синхронізація

Синхронізація

Середа, 18 жовтня 2017 г.
Проглядів: 140
Підписатися на комментарі по RSS

Я ледь розплющив очі. Яскраве світло вдарило по зорових нервах, викликаючи нестерпний біль в потилиці. Примружившись, огледів кімнату. Лежу на ліжку, вкритий простирадлом. З-під ліжка тягнеться товстий кабель, що губиться серед системних блоків. Поруч стіл з великим монітором. Краєм ока бачу на ньому пульсуючі зелені стовпці. Дивно. Здається, десь дівся мій ніс. Смикнув правицею. З-під простирадла вигулькнула рука. Металеві пальці блиснули в світлі лампи. Що це? Я підніс до обличчя долоню. Це не моя долоня! Подумки стиснув пальці. Огледів кулак з усіх сторін. Різко скочив з ліжка. Простирадло спало додолу, оголюючи тіло. Металеві щитки прикривають грудину. В районі живота плетиво кабелів. Ноги-руки вкриті жовтим пластиком. Повернув голову. Тихо дзизнули зчленування шиї. На дзеркальній панелі я побачив відображення. На мене дивилось пластикове обличчя, крізь овальні прорізі якого світились очі. Я кліпнув. Мембрана закрилась і миттю відкрилась. Замість рота – чорна щілина. Ніс відсутній. Вмить скроні стиснуло, мов лещатами. Я повинен зняти цю маску! Вчепився в обличчя руками. Позаду щось запищало. Пальці осатаніло смикали пластик, а мозок все ніяк не міг усвідомити, що відбувається. Намагаючись віддерти ту кляту личину, я раптом зрозумів, що не дихаю. Захотів вдихнути і в голові запаморочилось. Зображення забрижилось. Відчув нестачу кисню. Ноги підкосились, я з гуркотом впав на коліна. Щось несамовито верещало позаду. В цю мить в кімнату увійшла постать в зеленому халаті.

– На біса ви встали? – дебелий чоловік підхопив мене і посадовив на ліжко. – Ще зарано ходити.

Погляд сфокусувався на його обличчі. Квадратна щелепа, залисини, чорні гіпнотичні очі.

– Лікарю, що зі мною сталося?

Здоровань смикнув кутиком рота, взяв зі стола здоровенний шприц, схожий на пістолет.

– Я не лікар, я нейромеханік. – він торкнувся мого плеча. – Лягайте.

Я підкорився. Автоматичні лещата, що висунулись з ліжка, скували руки й ноги. Я смикнувся.

– Спокійно, – просипів здоровань, витягнув з моєї скроні щось схоже на пробку і встромив туди шприц. Мозок стиснув холод. Моя оболонка розслабилась, свідомість помутніла.

– Ви підписали контракт на синхронізацію мозку з механічним тілом. – нейромеханік заткнув отвір і поклав шприц. Потер долоні, ніби щойно їх забруднив.

Його обличчя поступово розмивалось, а голос почав віддалятись. Я поринув у в'язкий сон.

Вночі мене переслідувало сновидіння. Ніби я повертаюсь додому і мене зустрічає дружина. Її волошкові очі пильно дивляться на мене. Тонкі пальці відкидають неслухняне руде пасмо, що спадає на бліде обличчя. Враз її брови сходяться на переніссі, вона щось починає кричати, та довкола глуха тиша. Вона зціплює зуби, прожогом виходить з кімнати і грюкає дверима.

 

Я прокинувся. Наді мною схилилось обличчя.

– Оре, це ти?

Я згадав, що мене звуть Орестом. Придивився до обличчя. Я знаю цього хлопця. Ми разом працюємо в охоронній компанії.

– Дене?

Хлопець ствердно кивнув.

– Ось ти де, – прибулець дістав з кишені щось схоже на шокер і притулив до панелі на ліжку. Клацнуло і лещата відкрились. – Гайда звідси.

Ми йшли тьмяно освітленими коридорами періодично спускаючись поверхом нижче. Попереду впевнено йшов Ден. Його чорна уніформа охоронця відблискувала логотипом на спині. Я придивився. "Кібернетичні системи і організми". Щось знайоме.

Безлюдна будівля здавалася порожньою мушлею. За скляними дверима ритмічно блимали прилади. Здається, це був дослідницький сектор. Ось ми вийшли у вестибюль. Ден підійшов до пульту охоронця, натиснув кілька кнопок. Вхідні двері повільно відчинились. Мій рятівник роззирнувся, промимрив під носа: "Хрінова була робота", і вийшовши назовні, попрямував до авто на службовій парковці.

 

Електрокар стрімко летів нічним містом. Яскраві плями придорожніх ліхтарів пролітали повз, створюючи ілюзію стробоскопічних спалахів.

– Якого чорта ти звернувся до цих різників? – Ден перемкнув машину на автопілот і похмуро зиркнув на мене.

– Я не пам'ятаю.

– Але ж мене ти згадав.

Я знизав плечима.

– Вони що, пересадили твій мозок в цю шкарабайку? – Ден з цікавістю розглядав мене. – Ти схожий на прототип нової моделі андроїда.

– Зараз я нічого не тямлю, – мої долоні зі скреготом стиснулись в кулаки. – Вези мене додому, на Набережну.

Ден спантеличено глянув на мене.

– Ти ж там не живеш!

Я подивився на Дена. В голові зринув образ дружини зі сну.

– Що трапилось?

Ден спохмурнів.

– Це пов'язано з вашим сином.

Я запитально глянув на Дена. Той жорстко зиркнув і лиш скрушно хитнув головою.

Не пам'ятаю сина. В спогадах порожньо, лише бліде обличчя, обрамлене рудим волоссям. Я схилився до панелі керування авто і вказав навігатору адресу призначення. Ден зітхнув і схрестив руки на грудях.

Багатоповерхівка, до якої ми під'їхали, нічим не вирізнялась серед стрункого ряду таких же будинків, що юрмою стоять в темряві ночі. Кілька вікон світяться жовтим світлом. Дивно, я пам'ятаю код до дверей під'їзду: шість, три, а, п'ять, ес, але не пам'ятаю кольору дверей. Піднімаючись на третій поверх, я вів пальцями по перилах, ніби міг відчути гладкість пластику. Ось і двері квартири. Підходжу, підіймаю руку, щоб натиснути дзвінок. І що я їй скажу? Це я, привид в черепашці? Але палець машинально тисне кнопку. За кілька хвилин вічко зовнішнього спостереження зумнуло. Двері відчинились. На порозі стояла вона: руде, але коротке волосся, бліде змарніле обличчя і темно-сині очі. Її брови сходяться на переніссі, вона несамовито кричить: "Йди геть!"– розвертається і грюкає дверима. Остовпіло стою, не зронивши й слова. Сон. Це все сон. Я озираюсь. В голові мелькає картина – хлопчик, що сидить поруч на сидінні авто. Зображення пливе. Я падаю на коліна.

– Я знав, що це трапиться, – мене піднімає рука Дена. – Їдемо додому.

В авто я сидів позаду і дивився, як за склом пролітає нічне місто. Зір повернувся до норми. Механічна оболонка повністю відновила свої функції. Злякане обличчя хлопчика закарбувалось, як фото в сімейному альбомі. Щось тенькає в голові.

– Тобі потрібно відпочити, – Ден гигикнув. – Не кожного дня дізнаєшся, що від тебе залишився лише мозок.

– Заткнись!

Ден знову гигикнув.

"Це сон. Це довбаний сон", – твердив я собі, намагаючись вщипнути себе за руку. Пальці незграбно ковзали по гладенькому пластику.

Раптом позаду звила сирена. Я смикнувся. Дежавю. Мене вже вночі наздоганяла поліція. Я озирнувся. Блимаючи червоно-синіми кольорами, нас наганяв поліційний електрокар.

– Цього ще не вистачало! – Ден хотів перебрати на себе кермування, та авто вже спинилось. Ден опустив бокове скло. До нас підійшов поліціянт.

– Вийдіть з машини.

– А чому ви нас спи…– Ден визирнув з авто.

– Вийдіть! – поліціянт демонстративно поклав руку на кобуру.

Ден поспішно відкрив дверцята і став перед правоохоронцем.

– Інший також нехай виходить.

Я вийшов. Поліціянт повернув до мене обличчя, прикрите прозорим щитком, по якому пробігали зелені написи.

– Незареєстрована модель андроїда.

Ззаду підійшов другий поліціянт, тримаючи в руках скануючий пристрій.

– Це не андроїд, – Ден зробив крок до поліціянта, що стояв поруч.

Той відступив і різко витягнув пістолета.

– Стояти! Ми конфісковуємо андроїда!

Мене вважають андроїдом. Механічні кінцівки напружились і я блискавкою кинувся до поліціянта з пістолетом. Вдарив постріл. Я схопив озброєну руку і стиснув. Тріснули кістки. Поліціянт заволав від болю, пістолет брязнув об землю. В спину тицьнулись три кулі. Я відпустив руку і майнув до другого поліціянта. Він навіть не спромігся натиснути гачок. Мій кулак розбив прозорий щиток і роз'юшив носа. Удар відкинув поліціянта назад і той гепнувся на спину.

– Давай в машину! – крикнув Ден, вмикаючи ручне керування.

Я підхопив пістолета і стрибнув на заднє сидіння. Колеса вискнули. Ми стрімко помчало по трасі, оминаючи поодинокі електрокари.

Ніч почала сіріти, коли ми під'їхали до будинку, в якому мешкав Ден. Вірніше мешкали ми обоє, як він повідомив. Цікаво, мозок повністю відновить пам'ять? Чи так і буде шматками підносити сюрпризи? В мене є син?

 

– В мене є син? – спитав я у Дена.

Ми сиділи у вітальні і просто дивились один на одного. Я тримав пістолет. Ден був на диво спокійний після інциденту з поліцією. Він вільно розвалився в кріслі і покусував губу.

– Твій син, наскільки ти мені розповідав, загинув у автокатастрофі.

– Як?

Мозок стиснуло лещатами. Емоції забились, мов птах у клітці. Ні стиснути зуби, ні заплакати. Обличчя хлопчика поруч на сидінні.

– Не знаю, ти не розповідав.

Я скочив з місця.

– Де він похований? Вези мене туди!

– Ти здурів? – Ден блиснув очима. – Хочеш, щоб нас швидше копи замели?

Я підвів пістолет і спрямував його на Дена. Той зміряв мене поглядом, скривився і видавив:

– Гаразд.

 

Сонце, що ледь визирнуло з-за небокраю, зафарбувало цвинтар в рожеве: рожеві огорожі, рожеві надгробки, рожеві хрести. Я йшов мов зомбі, якого ведуть визначеною дорогою. Пістолет в моїй правиці лязкав об металеве стегно. Ден підвів мене до невисокого надгробка на окраїні кладовища. Дата, ім'я, голографічне фото. Ця інформація для мене нічого не значила. Та мозок постійно видавав видіння хлопчика на сидінні автомобіля. Обличчя хлопчика з надгробка. Я став на коліна. Зчленування тихо скрипнули. Повільно торкнувся потрісканого мармуру. Ден позаду прошепотів: "Його не повернеш". Мозок стиснули лещата, світ поплив маревом. Мене пронизало усвідомлення: "Я сам став таким". Глянув на руку, що тримала пістолет. Зір сфокусувався, чітко показуючи металеві фаланги, гвинти, що їх скріплювали, силові троси замість сухожиль. Оболонка, створена кимось. Створена там, звідки я втік. Я підвівся, поглянув на Дена. Той все зрозумів.

– Тебе там знищать. – рожеве проміння зробило з його обличчя маску. – Витягнуть мозок, і тебе не стане.

– Байдуже. Все це сон.

 

Я шалено гнав електрокар, оминаючи авто, що поступово заповнювали шосе. Поруч на сидінні лежав пістолет.

Ось і будівля компанії "Кібернетичні системи і організми".

Увійшов до вестибюлю. Біля місця охоронця стояли двоє в зелених халатах і про щось тихо розмовляли. Коли я увійшов, вони припинили розмову і дружно глянули на мене. Один підніс до губ смартбраслет на зап'ясті і промовив: "Він тут". Я спрямував на них пістолет.

– Спокійно, – вищий виставив уперед руки і зробив крок назад. Його напарник вкляк.

– Оресте, – з дверей ліфта вийшов здоровань з квадратною щелепою. Здається, двоє в зелених халатах видихнули з полегшенням. – Опусти пістолет і йди зі мною.

Прибулий зробив запрошувальний жест. Я глянув на співробітників компанії, опустив зброю і увійшов до ліфту. Здоровань натиснув кнопку п'ятого поверху.

– Я так розумію, Оресте, у тебе виникли питання?

Я стояв поруч цього бурмила і не міг уявити його за виконанням наукової роботи, тільки з сікачем за білуванням туші.

– Так.

Здоровань вишкірився.

– Чи захочеш отримати на них відповіді?

Ліфт спинився. Ми увійшли до сліпучого коридору з білими стінами. Здоровань відкрив двері під номером п'ятсот один і запросив мене увійти. Лабораторія схожа на ту, звідки я втік, тільки тут посередині стояло хромоване крісло. Поруч велика закрита шафа. На стіні великий монітор. Здоровань вказав на крісло. Я сів, міцно стискаючи руків'я пістолета. Здоровань впхнув мені в потилицю кабель і підійшов до монітора.

– Нащо ви зробили це зі мною? – в мій мозок ніби вп'ялись сотні голок.

– Ти сам цього захотів.

Враз в голові спалахнули образи. Дружина розмахує руками і кричить на мене. Слів не розібрати. Глухо, як під водою. Зображення пливе. Картинка змінюється. Я сиджу за стійкою бару, підношу до губ склянку. Холодна горілка обпікає горлянку. Хтось смикає за рукав. Обертаюсь. Заплакані очі дружини благально дивляться на мене. Зміна картинки. Я сиджу за монітором і набираю купу безглуздих чисел. Мозок пульсує. Зміна картинки. Маленький хлопчик тягне мене до дитячого майданчика, але зображення погойдується, розпливається, земля тікає з-під ніг. Зміна картинки. Поруч сидить хлопчик. Брови насуплені, руки складені на грудях: "Від тебе смердить". Я ледь промовляю: "Нічого, ми зараз швидко доїдемо додому", – вимикаю автопілот, перевіряю заліплений датчик алкоголю. "Татко зараз піддасть газку". Мозок холоне. Розширені дитячі очі. Крик. Шалений удар. Я здригаюсь, розплющую очі. Наді мною схилився здоровань. Я смикнувся, випростав руку з пістолетом. Здоровань повільно відійшов до шафи.

– Що це було? – мої механічні руки тремтять, дуло пістолета стрибає як скажене.

– Твоє життя.

Здоровань натиснув кнопку, шафа відкрилась оголюючи нутро. За скляною перегородкою я побачив себе. Сіре тіло в жовтуватій рідині. Очі дивляться на мене. Верхня частина черепа відсутня.

– Це сон, це просто сон. – я дивлюсь на пістолет, непевною рукою притискаю до скроні і натискаю гачок. Спалах.

 

Я здригаюсь. Сиджу в кріслі. Хтось стягує з мене шолом віртуальної реальності. Свідомість намагається намацати реальність. Кліпаю очима. Яскраве світло нестерпно сліпить. Наді мною схиляється примарний силует.

– Не витримав.

Інший голос, десь позаду, сиплий:

– Казав, потрібно використовувати седативи.

Зір сфокусувався, силует трансформувався в хлопця. Ден. Він поплескав мене по плечу.

– Як мій сюжет? – хлопець єхидно посміхається. Я глянув на свою руку. Довгі пальці ледь тремтять. Стискаю в кулак. На тильній стороні випинаються вени.

– Лихо закрутив, – витягую конектор з потилиці, повертаюсь до здорованя.

– Завтра випробуємо нову схему синхронізації. Ніяких седативів. Надіюсь мій розум сприйме віртуальне механічне тіло.

– Надіємось, – просипів здоровань, – інакше твоя утиліта адаптації мозку до реального механічного тіла нічого не варта.

Я підвівся, окинув поглядом свою лабораторію, сів за комп і випав з реальності, занурюючись у роботу.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>