Шум

Шум

Неділя, 29 вересня 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 1967
Підписатися на комментарі по RSS

1

 

Том Блер ніколи не любив безладу і сміття: невпорядкованість примушувала його нервувати. І в його кімнаті, і в кабінеті панували ідеальні чистота й порядок. Зручніше ж, коли речі на своїх місцях! Цю «ваду хаосу», як він її називав, Том відразу помічав у інших людей.

- Хіба не можна жити так, як це роблю я? – думав Блер.

Цього разу все було гірше, ніж це можна собі уявити: на підлозі, в кутку лабораторії, схилившись до стіни, знаходилося тіло доктора Мелоуна; за столом – його помічника Нолана; їх електронні книги і годинники розбиті, скафандри розгерметизовані, а по всій кімнаті були розкидані різні прилади.

Том був молодим і перспективним науковцем. Зараз він тільки й тішився, що не пішов слідами покійного батька і не був копом: розбиратись у цих справах – діло не для слабких духом. Все життя батько розповідав, як треба жити, чим займатись, куди краще не вмішуватись. Для Тома такі моралі здавалися жахливими і речі, якими займались копи теж викликали огиду.  Йому ж треба було тільки забрати матеріал, що його досліджували вже покійні вчені.

- Томе, це, мабуть те, що нам треба, -   мовив напарник, нахиляючись над колбою, наповненою дивною сріблястою речовиною.

- Джоне, не треба! – Блер кинувся до знахідки. – не доторкайся до неї. Треба провірити її на токсичність. Не хочу залишатися сам. Без напарника.

Джон Холл був молодшим спеціалістом, тому, зрозумівши суворий вираз обличчя з піднятою лівою бровою Блера, він миттю затих. Том дістав спеціальний пінцет і обережно помістив  колбу до рюкзака.

Забравши весь матеріал, науковці вирушили на Землю.

Населення планети росло і росло. Люди вже давно забули «Пісню Землі» і не бачили  тих чудес природи, які були у ХХ столітті. Всі розуміли, що кінець не за горами, і рано чи пізно ненька-Земля захоче позбутися від надоїдливих грабіжників-людей. Зрештою, навіть в стаді овець знайдеться особина, яка зрозуміє, що якщо траву не поливати, а тільки їсти, то вона закінчиться і  вимре все стадо. Тоді зграйка Обраних повинна стати перед вибором: або зменшити кількість ягнят, або збільшити площу пасовища. Вкінці кінців було вирішено колонізувати Марс.

Надумали і заспокоїлися – ідея є, а там вже якось буде. І ось вже два роки, як вчені найрозвиненіших країн ламають свої сиві голови над вирішенням цієї проблеми. Вже й саркофаг збудували і кисню потрібну кількість синтезували – жити можна. Але все одно щось не так: чомусь нервові всі звідти  повертаються. Стрес? Можливо. Але від стресу не можна забути власного імені, або табличку множення. Більш за все якесь невідоме випромінювання, яке псує людям пам’ять, тож довго знаходитись на Марсі заборонялося.

Вчора за невідомих обставин пропав сигнал з дослідницької лабораторії, де працювали Мелоун і Нолан. Відразу ж була відправлена екстрена експедиція з п’яти чоловік, в тому числі й з Тома. Їм треба було тільки забрати матеріали, записи, результати і повернутись.

- Чому не за кермом? – фиркнув Бен – капітан ракети.

- Так… я всі координати задав, сер, - оправдувався Ентоні.

-  Автопілот?

- Так точно, сер.

Ракета летіла додому.

Том зайшов до своєї кабіни, йому не давала покою колба доктора Мелоуна. Що це взагалі могло бути? Може «сироватка від отупіння на Марсі»?

Її вміст переливався від сліпучо-срібного до чорного кольорів, інколи виблискували й інші кольори: червоний, синій, зелений, але вони миттю зникали.

Тук-тук. До кабіни ввійшов Ентоні Фостер – пілот ракети. В його обов’язки входило багато чого, але для нього самого була лише одна відповідальність – правильно вводити координати місця прибуття. За таке несерйозне відношення він часто отримував на горіхи від Бена.

- Що то в тебе?

- Це? – Блер легенько підкинув колбочку і так же ніжно її й зловив, - поняття не маю. Якась дурниця.

- Думаєш це якісь ліки? Вакцина від «отупіння»?

- Ліки? Навряд. Скоріше це зброя масового вбивства, - сарказм так і ліз із Тома, який скривився в кривій посмішці.

- Я серйозно. Це те, що вивчали доктор Мелоун і його напарник?

- Так. Те, - Блер підвівся зі стільця, сховав колбу в скриньку і рушив до шафи зняти надоїдливий скафандр. Його тіло наче заново народжувалось, так йому здавалось, - але що воно значить, чи безпечне воно – я не знаю. Жодних здогадок. От коли повернемось на Землю,  в лабораторії все стане ясно.

Далі вони ще з півгодини обговорювали новий суп,  яким вони харчувались доки подорожували. Потім розійшлися по своїм справам: Том – у душ, а Ентоні – до керма управління. Звідки в супі беруться макарони, якщо він складався з самого порошку, цього Блер зрозуміти не міг.

Коли Блер повернувся, витираючи голову рушником, він мимовільно кинув погляд на скриньку. Її не було на місці. Але ж коли він виходив, то лишив її на столі.

Лазерний пістолет – небезпечна річ. Особливо в руках, які мало коли ним користувалися. Один постріл і прощайте, любий друже. Том ніколи ще не стріляв, не вбивав і не калічив, носив пістолета, щоб  бути спокійним. Зараз він розумів, що комусь, або чомусь вистачило сміливості проникнути до кабінету і викрасти скриньку, тому він був вимушений дістати збою, що була в шафі разом із скафандром. «Викрасти» - яке паскудне слово!

- Дядечку, - почувся голос і Блер рефлекторно повернув голову в куток кімнати, - дядечку, ви не це шукаєте?

Освітлення було слабке, тому особу, що в кутку було не видно, але те, що вона простягнула сріблястий предмет, який, мабуть, і був зниклою колбою, це Том помітив. Звідки на борту посторонні?

- Зробіть спокійний крок вперед, незнайомцю, - і навів приціл у темряву, де теоретично знаходився грабіжник.

Незнайомець виявився нижчим, ніж думав Том. Це був хлопчик, одягнений в білу широку сорочку з чорними брудними комірцем та рукавами. Лице його було худющим, в мазуті, чи то в сажі. Але сам вигляд не скільки налякав Блера, скільки великі очі, які перелякано дивились на нього, не кліпаючи.

- Ти звідки? – запитав Том.

Хлопчик наче не чекав різкого питання, здригнувся.

- Ні звідки, дядечку, я тут і був.

- Де? В мене в кабінеті?

- Ні. Тут тільки декілька разів. Я живу у цій ракеті. Мене покинули тут ще давно. Думаю ще немовлям.

- Ти тут виріс?

- Мабуть, так. Окрім цих стін я нічого й не пам’ятаю.

Скільки років цій ракеті? На ній працював ще батько Тома. За сучасними показниками вона вже застаріла, але ж надійна, не підводила. Вірогідність того, що тут міг вирости хлопчина все таки була.

- Як тебе звати?

- Не знаю, дядечку. Я тут завжди один. Ні з ким не розмовляю.

Том вирішив, що буде добре по приїзді додому віддати хлопця до дитбудинку. Провести все життя на кораблі – тут і з глузду з’їхати можна.

- Можна вас запитати?

- Питай, - Блер поклав пістолета на стіл, мабуть, він йому таки сьогодні не пригодиться.

- Чому ви не тікаєте звідси?  - в очах хлопця блиснув вогник, а обличчя скривилось зі страху.

- Звідки? Це ж мій кабінет, - Том тільки зараз помітив, що так не переодягнувся у чисте після душу і почав натягувати свої ділові штани й сорочку, - мені не треба нікуди тікати.

- А як же кабінет під номером 12?

Що за нісенітниці він верзе? Мабуть таки не сповна розуму.

- Ходімо, я відведу тебе до капітана Міллера. Він тобі допоможе…

Хлопчина здригнувся, почувши це і почав задкувати.

- Вам, дядечку, тікати треба,  доки не пізно! Не можна тут лишатися, - він підкинув колбу до Тома і той без проблем зловив її. За цю мить хлопця вже не було. Посвітивши ліхтариком, Блер побачив тільки відхилену рамку в стіні, яка закривала вентиляційні канали. Для дорослих прохід малий, але хлопець легко міг лазити по таких «ходах».

Тікати? Звідки? З корабля, у відкритий космос? Напевно малий на фоні самотності, холоду і голоду втратив розум.

Том постукав до дверей кабіни капітана, хотів розповісти йому про нового пасажира ракети :

- Можна? Містер, Міллер? – у відповідь нічого не чути.

Блер відхилив дверцята. В кабіні був центр управління кораблем, там були екрани, на які виводилися зображення з головних кабін корабля, внизу -  сенсорна клавіатура, за допомогою якої капітан віддавав прикази команді. Біля стіни зліва був стіл, а на ньому перевернута чашка кави.

- Містер Міллер?

Том помітив капітана, коли збирався виходити. Двері відчинялися всередину кабіни, тож Бена Міллера помітити було важко. Ще важче було побачити калюжу темної крові, яка все ще росла.

Том поклав тіло капітана на тверду підлогу, приклав пальці до шиї Бена. Пульсу не було. Хтось наніс смертельного удару вище ока, вибивши його і проломивши череп, а тіло обережно сховав за дверима.

Блер кинувся до червоної кнопки, яка вмикала сигналізацію. Її хтось зламав, скоріш за все вбивця. Блер дістав рацію і викликав Пілота.

- Ентоні, збирай усіх в центральній кабіні!

Таких речей з Томом ще не траплялось. Навіть за період навчання в університеті і під час подорожі на Юпітер нічого подібного не було. Капітан лежав мертвий у власній кабіні! Схоже тут не обійшлося без дивного хлопця, який, схоже, не хотів, щоб хтось ще знав про нього. Але ж він повинен розуміти, що без капітана приземлити ракету буде тільки важче.

 

2

 

- Хлопець? На космічному кораблі? – дивувався Джон Холл.

- Джоне, я бачив його на власні очі! Він розмовляв зі мною, був наляканим. Потім втік по вентиляційних ходах!

Блер розповів команді, що і як було, показав тіло і тепер, після п’ятихвилинного осмислення проблеми,  розгорілася суперечка.

- Як міг хлопець, як ти кажеш,  років дванадцяти-тринадцяти вбити Бена? Вбити клятого капітана? – продовжував Холл.

- Цього вже я не знаю. Більш за все він ударив чимсь важким. Ломом чи шматком залізяки -  це значення не має. Проблема тепер в тому, щоб безпечно посадити цю ракету!

- А що як це не хлопець?.. – мовила Емілі, яка до цього мовчала і тільки дивилась безперервним поглядом десь далеко за межі ілюмінатора. На кораблі вона відповідала за електроенергію, за правильне її постачання.

- А хто ж тоді? Бен сам упав, а потім затяг своє тіло за двері, зламавши сигналізаційну кнопку? – пирхнув Джон.

- Сьогодні я чула, як він сварився з пілотом, - вона перевела погляд на Ентоні, - як знову дорікав йому за координати, за відповідальність. Чому ж йому не взяти і не покінчити з Міллером?

- Емілі. Що ти таке кажеш? – Ентоні підвівся, - навіщо це мені?

- Звісно я знаю, що неможна чинити правосуддя, не можна судити, чи навіть думати про таке. На все воля Божа! Буде тобі Суд! Всім нам буде. Але, що ти там скажеш? Вбивця!

- Емілі, - Блер хотів її заспокоїти.

- Томе, звідки ми знаємо, що він сповна розуму? Що це не він вчинив? – вона поволі дістала лазерного пістолета і націлила його на Ентоні.

Запанувала тиша.

- Емілі, - Блер зробив паузу, - Емілі, це не він. Я бачив цього хлопця і я впевнений, що це він. Не можна думати, що це хтось з нас, так ми нічого не виправимо. Треба знайти хлопця і помістити його в карцер.

- Емілі, опусти пістолета, - додав Джон і поволі поклав руку на дуло.

Вона послухала.

- Ніхто не знає, що в нього на думці. Але не думаю, що він захоче вбити ще когось – ракета тоді розіб’ється, якщо він, звісно, не якийсь там вундеркінд і не зуміє її посадити.

- Пропоную знайти цього хлопця, - сказав Джон.

- Нам треба розділитись, - Том попрямував до сейфа з батареями, що посилювали дію пістолета, - я піду з Ентоні, ти, - вказав на Джона, - з Емілі. Але коли…

Том не встиг сказати, адже роздався металевий гул і світла не стало. Прилади працювали, але освітлення не було. Це було схоже на економний режим корабля. Ніхто не сказав ні слова, всі чекали, що зараз воно з’явиться, але нічого так і не сталось.

- Що ж, мабуть, він проник до заднього відсіку…

- Кляте хлопча, я його пристрелю на місті ж! – нервував Джон.

- Біс би його побрав!

- Ми не повинні його вбивати. Помістимо в карцер, хай там що хоче, те й робить! – заспокоював всіх Ентоні.

Команда замінила свої батареї пістолетів і розійшлася: Том з Ентоні – в ліве крило, Емілі  з Джоном – в праве.

Том спеціально обрав саме цей відсік, адже саме тут був кабінет під номером 12. Що в ньому? Ентоні не знав, що вони прямують до цього кабінету, тому наводив ліхтарика у всі закутки, Блер же просто прямував до цілі. Том був впевнений, що хлопця поряд немає, відчував це.

Сюди, в самий кінець крила, Том не заходив ніколи. Тут було моторошно і холодно: коридор вузький, стіни грубі, високі.  Згідно плану кабінет  був майже вкінці, з лівої сторони.

Товариші стояли перед металевими дверима,  на яких вгорі були вибиті цифри 1 і 2.

- Я різко відкриваю, а ти будь готовим до всього, що там може бути, - сказав Том.

- Чому ти думаєш, що він тут?

- Він згадував про цей кабінет.

- Томе! Що він ще згадував? Я думав ти розповів все!

- Все… більше нічого він не казав. Ти готовий?

Ентоні кивнув. Блер різким рухом відчинив двері.

В кабінеті була лише одна лампа освітлення, але сильніша, ніж всі інші – світила, як прожектор. Посеред кабінету – стіл, на ньому старий пістолет середини двадцять першого століття, а за столом,  стояв хлопець.

- Томе,  тут нікого…

Пролунав вистріл і Ентоні стовпом впав додолу. Томові здалося, що він чув звук зубів, які звичайно ламаються, коли б’ються об підлогу.  Так, у Ентоні вже не буде голлівудської посмішки…

Том вистрілив у злочинця, але лазерний промінь влучив у стіну – хлопця там вже не було. Він десь подівся, наче випарувався. Його не стало, здавалося, ще коли падав Ентоні.

- Для чого ти це робиш, клятий виродку! – волав Том і водив пістолетом по сторонам, - Чому? Ти що не розумієш, що тепер без капітана і пілота загинемо і ми  і ти!

- Не в цьому річ, - пролунав голос з-за спини Тома.

Він обернувся – нікого.

- Ти про що?

- Дядечку, вас же Томом кличуть?

Том крутився на місці – не знав звідки чекати нападу. Він не відповідав на запитання.

- Чому ви поїхали в цю подорож, в цю експедицію? На Землі безліч речей, які наука ще не пояснила, безліч науковців, вчених, ціла гора секретів і загадок. А ви подалися до Марсу!

Том позадкував до стіни і вперся в неї спиною. Так він звів на нівець ймовірність того, що буде атакований з тилу.

- Земля ж не така й маленька, - продовжував хлопець.

- Що тобі треба? Чого ти хочеш?

- Вам не здавалося дивним те, що відправили сюди саме вас?

- До чого ти хилиш? Я тебе не розумію, - мовив Блер, - виходь, не треба більше трупів. Хтось повинен посадити ракету. Подумай…

- На Землі мільйони науковців, а відправили вас. Хіба ваш батько вам не розповідав, якими небезпечними бувають такі пригоди – подорожі на чужі планети?

Цього бути не може. Звідки він це знає?

Голос хлопця ставав все сильнішим і лунав, ніби, в самій голові Тома.

-  Підійдіть до столу, містере Том.

Блер підійшов.

- Візьміть його.

Том взяв в руки пістолета. Тяжкий, не такий, як сучасні лазерні. Покрутивши його, він помітив кривенький надпис з лівого боку дула – « Блер».

- Я знаю, що це, - похилив голову Том, - це зброя мого батька.

- Так. І знаєте, що головне?– голос сильнішав.

- Що?

- Те, скільки правопорушників прикінчив його власник. Я відповім. Ніскільки. Всі заслуги, всі звання, медалі і подяки в поліції ваш батько заслужив без жодного вбивства. Він чинив, як сам казав «по совісті». А що робите ви і ваша команда?

- Ми нікого не скривдили, - Блерові здавалося, що він з’їхав з котушок, або що це сон. Голос посилювався, а негідник так і не виходив із схованки.

Том більше не міг витримати і почав стріляти лазером туди, де теоретично проходили вентиляційні шляхи. Стеля і стіни плавилися і гнулись, але голос продовжував:

- Не скривдили? Колонізатори! Чи є розумне життя на Марсі? Чому ви завжди сунете носа не в свої справи?

Том припинив стріляти – за голосом хлопця він вже не чув пострілів, нічого не чув.

- Ви розумієте, що ви навіть гірші тих бандитів, яких затримував ваш батько? Ви намагаєтесь щось дослідити на Марсі, а сама ваша суть, самі ваші думки, які так і «пиляють» нам мізки, знищують нас. Ваші думки діють на нас, на миролюбних марсіан, як отрута.

Том почав кричати від голосу хлопця, гучність якого не витримував. З вух текла кров і обігрівала долоні, якими Блер ніби намагався зжати голову, щоб ніхто туди не проникнув. Він рвав на собі волосся і волав.

  - З часом ми навчились «викрадати» ваші думки і ви почали втрачати пам’ять. Весело, правда? Та от один з людей зумів вичислити мене і помістити в колбу! Нахаба. Далі  вам все відомо.

Том крутився в конвульсіях.

- Запевняю вас – вихід тільки один. Не думаю, що батько пишався б вами, навпаки – він би вас пристрелив за такі речі, як зазіхання на інші планети…

Том більше не витримував, підняв батькового пістолета, якого впустив, коли падав від різкого голосу хлопця-марсіанина.

Емілі і Джон прямували до Тома,  щоб сповістити його про те, що вони побачили на відео в кабіні капітана.

Кожні кабінет і кімната простежувались. Відео не могли відмотати назад, тому що там стояв надійний пароль капітана, але Емілі не просто стежила за запасами енергії корабля – вона доволі добре знала комп’ютерні науки і, зрештою, зламала пароль.

Те, що вони там побачили їх шокувало. Там чітко було видно, як Том повернувся з душу, став тупцювати по кімнаті. Дістав скриньку, колбу. Крутив її в руках з-півгодини і подався до капітана, якому теж захотілось потримати цю марсіанську знахідку. Але Блер так не захотів нею ділитись і наніс смертельного удару скринькою прямо в лице капітана.  Джон і Емілі шукали вже не хлопця, а самого Тома.

Емілі й Джон вже були у вузькому коридорі, вони вже бачили двері номер 12, коли пролунав постріл. Це був постріл, якого раніше вони не чули – постріл з вогнепальної зброї.

 

3

 

Джон зумів вдало посадити корабля з купою трупів на борту.

Міліція довго в справі не розбиралась: були двоє свідків і відео. Тома ж знайшли в калюжі крові з пістолетом і діркою в лобі. Вирішили, що збожеволів, убив капітана, пілота і сам вирішив відійти до іншого світу.

Біля шафи Блера слідчий знайшов дивну колбу. Що воно таке цікаве?

Наступного дня хлопчик в білій сорочці з брудними рукавами розповідав йому, які небезпечні макарони в супі космонавтів і як негарно жити на Марсі…

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>