Шоколадне печиво

Шоколадне печиво

Неділя, 17 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2247
Підписатися на комментарі по RSS

На головному екрані сяяли зорі. Високий широкоплечий чоловік задумливо вдивлявся в сяючу безодню. Іскорки далеких світів нагадували йому ілюмінацію нічного міста. Здавалось, ще трохи і вогні наблизяться, можна буде розрізнити будинки, вулиці. А потім ― вікна домівки в якій його чекають, люблять.

― …нажаль, систематично ігноруєте, ― в інтонації голосу колеги відчувався виразний докір. ― І ще, в мене є інформація про почастішання випадків нервових розладів, аж до галюцинацій серед екіпажів кораблів далекої розвідки. Ось, що буває із тими, хто відмовляється виконувати елементарні вимоги і вважає профілактику ― узаконеним способом бортових медиків збиткуватись над іншими членами команди.

― Докторе Барлінгтоне, ― зауважив маленький верткий чоловік, що займав пульт інженера-кібернетика. ― З кожним роком будуються все нові кораблі, в розвідку відправляється все більше експедицій. І якщо порівняти відсоток такий розладів зараз і, скажімо, двадцять років тому…

― Стоп! Тільки не треба шукати собі виправдання, містере Доусон, ― холодно відповів лікар. ― Якби всі старанно виконували приписи, вели по-справжньому здоровий спосіб життя ― хворобам взагалі не було б місця у майбутньому. Ось ви, Роберте, чому не дотримуєтесь рекомендованого раціону?

― Він мені не смакує, ― після паузи зізнався товстуватий інженер. ― Мій організм потребує більше білка…

― Невже, вирощені в екологічно чистих умовах нашої теплиці овочі, що містять всі необхідні вітаміни та мікроелементи в біологічно-активній формі можуть не подобатись здоровій адекватній людині? ― Доктор Берлінгтон так грізно поглянув на Доусона, що у того зникло бажання сперечатись.

― А ви, Карле, чому пропускаєте заняття на тренажерах? ― лікар повернувся до худого чоловіка, що сидів у кріслі навігатора. Той винувато опустив очі.

― Мовчите? Соромно?

― В нас останнім часом було багато роботи, ― вичавив з себе виправдання Карл. ― Ви ж самі знаєте…

― Справді, Віллі, чого ти так розійшовся? ― заступився за команду широкоплечий чоловік із схрещеними руками. ― Все ж нормально, всі здорові!

―  Джордже, а це моя робота! ― відказав суворо лікар. ― Звичайно, я можу багато що зрозуміти, увійти у будь-яке положення. А от організм не прощає зневажливого ставлення.

Берлінгтон гордо піднявши голову вийшов із відсіку. Інженер усміхнувся і тихо, але так щоб всі почули сказав:

― Нудно йому. Може хтось вломить собі мізинець аби він мав клопіт і не набридав нудними проповідями?

 

***

 

Більшу частину головного екрану відсіку керування «Алекса» займала планета. Крізь густу жовто-рожеву завісу хмар інколи проглядали невеликі острівці коричневої поверхні.

Високий широкоплечий чоловік сидів у кріслі схрестивши на грудях руки. Він уважно спостерігав за екраном, на суворому обличчі лежала тінь смутку.

― Черговий світ без натяків на життя, ― озвучив те, про що думали колеги навігатор.

― Капітане, ― стрепенуся інженер, ― надходить інформація із зондів. Попередні дані про склад атмосфери: азот ― 75%, хлор ― 18,3%, аргон...

Раптом двері поповзли в стіну і до відсіку забігла… дівчинка. Маленький ангелочок років п’яти одягнутий в блакитне платтячко. Пухнаста золотиста хмаринка волосся від стрімкого бігу розкуйовдилась, великі зелені оченята із щирою цікавістю розглядали все довкола. На фоні пультів керування, численних моніторів, кожухів в яких ховалось обладнання ― дитина здавалась такою ж недоречністю, як плюшевий ведмедик на поясі полісмена. У Джорджа від здивування піднялись брови.

Побачивши капітана личко дівчинки засяяло радістю. Вона стрибнула йому на коліна і обійняла за шию зі словами:

― Привіт, таточку! Я так скучила за тобою!

Потім вона трішки відсунулась і додала:

― Ого, який ти колючий! Наче їжачок. Мама так мені і казала, що коли ти в космосі, то за собою погано слідкуєш. І що всі чоловіки, наче маленькі хлопчаки, потребують щоб за ними хтось піклувався. Інакше будуть часто замурзані та голодні...

― Хто це? ― запитав ледь чутним тремтячим голосом Карл Стоун. У нього від шоку засмикалась ліва щока.

― Моя донька, ― після тривалої паузи відказав капітан, не вірячи власним словам. І лагідно провів долонею по золотавій голівці так як робив це вдома.

― Хто? ― перепитав Доусон, витягуючи шию з свого місця. Він кілька разів ущипнув себе за руку, зойкнув. Проте це не допомагало розсіяти видіння.

― Елізабет ― це ти? ― запитав капітан уважно приглядаючись до дитини.

― Так! ― всміхнувся ангелочок. ― Ти що, мене не впізнав?

― Впізнав, ― не дуже впевнено погодився Джордж.

― Як в тебе справи? Часом не захворів? ― захвилювалась Елізабет.

― Не знаю, ― чесно признався капітан, силкуючись зберігати спокій. ― Але до того, як побачив тебе все було добре… До речі, сонечко ― як ти сюди потрапила?

― Так як і ти, ― відказала дівчинка, скочивши з батьківських колін. ― Ну, все. Мені пора. Я обіцяла мамі допомогти на кухні з печивом. Ти ж любиш шоколадне печиво?

Джордж кивнув.

Дівчинка хутко пострибала на одній нозі до виходу. На порозі обернулася і помахала рукою. Двері, обладнані тепловими датчиками, випустили дитину з відсіку. Ніхто з членів екіпажу не наважився її зупинити.

Перший порушив гнітючу мовчанку непосидючий інженер:

― Всі це бачили?

Отримавши підтвердження він додав:

― Жаль, Віллі зрадіє… Як не як ― групова галюцинація.

― Так, здається доктор Берлінгтон мав рацію, ― пригнічено проказав навігатор. ― Треба було більше спати, їсти шпинат і крутити велотренажера. Може, ще не пізно? Га?

Нервовий сміх Досона був йому відповіддю.

 

***

 

На головному екрані так само бовваніла планета, проте роздивлятись її мальовничі краєвиди заважав доктор Берлінгтон, що нервово ходив взад-вперед по відсіку керування, кидаючи повні презирства погляди на решту членів екіпажу, що зіщулено сиділи в кріслах.

― Та-а-ак! Давайте ще раз і по порядку! ― проказав лікар роздратовано. В такому стані він нагадував верховного бога-громовержця який от-от почне кидатися блискавками.

― Але ж ми все розповіли… ― подав кволий голос навігатор.

― Я теж вас не один раз попереджав про наслідки ігнорування моїх приписів. І що? Ви не послухались! Наслідки не забарились! ― Берлінгтон зробив паузу, щоб зміст сказаного засвоївся командою. Криво посміхнувся і продовжив. ― І взагалі, за умов, що склались, згідно інструкції саме на мене лягає відповідальність за долю експедиції. І саме мені вирішувати що кому робити!

― Добре, Віллі, добре! ― примирливо проказав капітан. Він почухав потилицю, відкашлявся. ― Слухай ще раз… Ми спокійно працювали, приймали перші звіти від зондів коли до відсіку забігла… моя донька Елізабет.

― Вам здалось, що забігла донька, ― критично поправив лікар.

― Так… ― після короткого вагання погодився Джордж. — Вона сіла мені на коліна...

— Вам здалось, що сіла чи ви можете це підтвердити під присягою? — поцікавився педантичний ескулап.

— Ну...

— Ось бачите! Сумніваєтесь!— зауважив Барлінгтон. — Що і потрібно було довести... Продовжуйте!

— Вона привіталась. Запитала, як у мене справи. А тоді ― побігла допомагати моїй дружині із шоколадним печивом.

— Звідки вам відомо куди зникла так звана „дівчинка”?

— З її слів, — знизав плечима капітан.

― Ось класичний приклад нервового розладу з появою зорових, слуховий і, я так зрозумів, доторкових галюцинацій, ― злорадно зауважив доктор Берлінгтон.

― А хіба доторкові бувають? ― запитав Роберт спантеличено. ― Нічого не розумію!

― Якщо ви про щось не знаєте ― це не означає, що його не існує, — зверхнім менторським тоном відрізав лікар. ― А от мені все ясно! Тривала робота далеко від рідних, накопичення стресів в умовах ізольованого простору та маленького колективу, не дотримання азів здорового способу життя…

― Чому ж ми тоді не бачили своїх дітей? ― тихо запитав навігатор. — У мене є трьохрічний хлопчик, в Доусона — шестирічний. Ми їх також дуже любимо.

― Ще побачите, ― пообіцяв Берлінгтон. ― Від вас усього можна очікувати.

― А може це хитрі чужепланетяни так прагнуть встановити контакт? ― припустив Карл. ― Я колись читав про таке в одному фантастичному оповіданні. Там космічним посланця із Землі довго ввижались усілякі знайомі їм люди, рідні, кохані. Всі ті, про яких вони пам’ятали. Як потім виявилось, за допомогою цих фантомів аборигени хотіли убезпечити себе від агресії з нашого боку, тому що брати за розумом були дуже потворними і в натуральному вигляді викликали непереборну огиду в людей. Коли правда таки відкрилась і наші астронавти...

Лікар так грізно подивились на Стоуна, що той вирішив за краще замовкнути.

― Віллі, що будемо робити? ― запитав капітан втомлено потираючи скроні.

― Наші подальші дії ― очевидні. Екіпажу ― провести детальний медогляд. Експедицію згорнути. Ми негайно відправляємось додому!

― Ні!!! ― вирвалось у навігатора та інженера хором, хоч вони і не змовлялись. Їх обличчя спохмурніли. В очах світився відчай.

― Нічого не вдієш, ― задоволено потер долоні лікар. ― Самі винуваті.

— Віллі, не можна ж так одразу... — спробував вмовити колегу каптан.

— А що тут думати? Ви обстежили корабель з верхньої палуби до реакторного відсіку. Нікого зайвого не виявили. Відеоспостереження на кілька хвилин було перервано через нез’ясовані обставини. А весь інший час присутності якихось дітей зафіксовано не було. Які я, як адекватна людина, можу ще зробити висновки?

Раптом серед відсіку керування поруч із Берлінгтоном з’явилась дівчинка. У неї в руках була тарілочка з печивом, запах шоколадної здоби рознісся довкола.

― Нюхові галюцинації! ― вихопилось у Доусона.

Побачивши дівчинку лікар став відкривати і закривати рота, як рибина, яку витягли з води. Його обличчя зблідло. Він захитався і повільно осів на підлогу вирячивши очі.

― Привіт, таточку! ― зраділо вигукнула дитина і протягнула печиво. ― Це ― тобі!

Капітан обережно взяв тацю з гостинцями, вломив шматочок печива. Всі почули як воно апетитно захрустіло на його зубах.

― Ну, як? ― поцікавилась дівчинка.

― Дякую, дуже смачно, ― щиро зізнався керівник експедиції.

― Зараз я всіх пригощу! ― зраділа гостя. ― А що сталось з цим милим дядечком? Він якось погано виглядає. Часом не захворів?

Містер Барлінгтон раптом ствердно закивав головою і нерозбірливо забурмотів під ніс довгі латинські назви.

― Він трішки втомився, ― відказав капітан.

— Бідненький! За ним теж немає кому наглянути... — пожаліла медика дівчинка.

― Елізабет, сонечко, як ти сюди потрапила? — лагідно запитав доньку Джордж.

― Так як і ти!

― Не розумію…

― Сам казав, що коли чогось дуже-дуже захотіти ― воно обов’язково станеться. Ти в дитинстві хотів стати астронавтом ― і став ним, — Елізабет пригорнулась до батька, обхопила рученятами його за шию. ― А я скучила за тобою, дуже хотіла тебе побачити ― і тому опинилась тут!

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>