Шлях до зірок

Шлях до зірок

П’ятниця, 23 вересня 2011 г.
Мітки:
Проглядів: 5390
Підписатися на комментарі по RSS

Чорна вирва прямо по курсу збільшувалась, наростала, наче паща гігантської істоти. По хвилястому периметру танцювали фіолетові протуберанці. На фоні яскравих зоряних розсипів аномалія виглядала зловісно.

— Збільшити швидкість на двадцять відсотків, — наказав капітан.

Я перевів погляд з оглядового екрану на свій монітор — серце болісно защеміло і прискорило биття.

— Сергій Максимович, проблеми, — повідомив я, тамуючи хвилювання.

— Що таке? — насторожився Онищенко. Руде, коротко підстрижене волосся капітана виблискувало в яскравому освітленні відсіку керування.

— Заблоковано доступ до маршових рушіїв, — відповів я охриплим голосом, набираючи на панелі команди. — Комп’ютер не приймає наказів!

— Причини? — миттєво зреагував Сергій Максимович.

— Збій в програмі. Певно — комп’ютерний вірус…

— Можемо змінити курс? — вимогливо запитав капітан.

— Ні… — пітнів я над панелями керування. Тривимірна проекція «Поділля - 123», схожа на дивну рибину, була переповнена червоними сегментами. — Доступ до маневрових двигунів теж відсутній.

— Скільки часу займе налагодження? — спохмурнів Онищенко. Зморшки на чолі командира стали глибшими, ніж звичайно.

— Невідомо, — знизав я плечима.

— Працюйте!

— Нас нещодавно перевіряли. Все було в нормі, — втрутився навігатор «Поділля - 123». В карих очах Анатолій Калинюка таїлися розчарування та образа на інженерів, що готували корабель до польоту. — Як же так?

Тривожно замиготіла червоним аварійна сигналізація. Кілька довгих секунд вили гієнами сирени. Потім із динаміків долинув приємний жіночий голос:

— Аварійна ситуація. До вибуху реактора — 30 хвилин. Екіпажу — терміново залишити корабель. Дякую за увагу!

— Що сталось? — рвонувся до моніторів Онищенко.

— От і до Сіріуса долетіли! — пробурчав Анатолій Андрійович. Він спересердя скуйовдив густу чорну чуприну. Хоч навігатор, на відміну від мене, не вперше у зоряній експедиції, я уявляв як йому болісно вертатись з початку шляху.

— Зараз… — я подивився на показники енергетичного статусу. — Критична дестабілізація реактора.

— Контрзаходи? — примружився Сергій Максимович.

— Неможливі, — я відчув як тремтить мій голос. — Збій в системі регулювання. Запущений незворотній процес.

— Залишаємо корабель? — запитав Калинюк із погано прихованою панікою. — Чи рятувальна система теж не працює?

Я пробігся пальцями по сенсорним клавішам і обнадійливо повідомив:

— Рятувальні капсули готові до використання!

— Слава Богу! — полегшено зітхнув навігатор, відкинувшись на спинку крісла.

Онищенко зволікав з наказом. Дивився на чорну вирву, що поволі наближалась і погладжував підборіддя. Ми з Калинюком нерозуміюче перезирнулись.

— Анатолій, — голос капітана залишався спокійним, проте лице зблідло. — Курс і швидкість не змінились?

— Ні, — звірився з показниками приладів навігатор.

— Коли корабель увійде до тунелю?

— Через півгодини, — ледь чутно видихнув Анатолій Андрійович і схопився за голову. Я прикусив нижню губу. Якщо «Поділля - 123» вибухне на вході до аномалії — для зореплавання це буде справжньою катастрофою.

— Зв'язок із Базою спостереження! — наказав Сергій Максимович.

— Неможливо встановити, — після марних зусиль доповів я.

Аварійний канал!

— Не виходить… — безсило розвів я руками. — Комп’ютер ігнорує команди.

— Вони не встигли би прилетіти, — голос навігатор наповнився відчаєм.

— Вчасна порада — теж допомога, — капітан потер скроні.

— Чому це сталось із нами? — Калинюк зігнувся над панелями управління. — За що доля карає?

— Не вірю в долю, — заперечив Онищенко. Він мимоволі торкнувся потворного шраму на лівій щоці. — Завжди є вихід, хоч інколи він непомітний.

— Або обираємо між вогнем та полум’ям, — хмикнув Анатолій.

Навігатора обірвало завивання сирен. Комп’ютер із запрограмованою пунктуальністю нагадував приємним жіночим голосом:

— Аварійна ситуація. До вибуху реактора — 25 хвилин. Екіпажу терміново залишити корабель. Дякую за увагу!

— Рано чи пізно подібне могло статись із будь-яким судном, яке летить зоряним тунелем… — припустив я.

У капітана загорілися очі:

— Дякую за підказку, Володимир. Зробимо так: ви — сідайте у капсули і від’єднуйтесь від корабля. А я — маю дещо зробити…

— Що придумали? — від хвилювання у мене затремтіли долоні. Їх довелось притиснути до колін.

— Якщо вибух не можна відвернути — його потрібно прискорити! — ледь посміхнувся Сергій Максимович. — І тунель буде врятовано!

— Але комп’ютер — не виконує команд, — нагадав я.

— Треба спуститись до реактора, — пояснив капітан. — Існує ручний режим запуску самознищення.

— А ви?

— Все буде добре, — запевнив Онищенко і відвів погляд.

Раптом я все зрозумів. І уявив як це буде. У капітан не залишалось жодних шансів на порятунок. Гостра біль різонула чи то серце, чи душу…

— Доручіть це мені! — я стиснув пальці в кулаки так, що нігті вп’ялись в шкіру.

— Досить балачок! — в голосі Сергія Максимовича бриніла криця. — Негайно до капсул!

— Не піду! — кров ударила мені в голову. — Це несправедливо!

— Маємо виконати наказ, — з болем проказав Анатолій Андрійович. — Я теж не хочу, але мушу.

— Ні! — затявся я.

— Що-о-о? — підняв брови капітан.

— Без вас нікуди не піду. Ви — друг мого батька і кращий капітан флоту. Під вашим керівництвом за п’ятнадцять років не загинула жодна людина. І ви не повинні…

— Не гайте часу! — перебив Онищенко. — Рішення — не зміню!

— Залишитись маю я! — закричав я щосили. Серце надсадно гупотіло у скронях.

— Анатолій! — звернувся капітан до навігатора. — Введіть інженеру подвійну дозу заспокійливого. Молодий організм важко реагує на стреси.

Калинюк кивнув. Потягнувся за сріблястою аптечкою.

— Ви не розумієте, — відсік керування хитався перед моїми очима.

— Тоді поясни! — вимагав капітан.

— Це все через мене!!!

— Володю, ти не винен, — заспокійливо промовив Сергій Максимович. — Так інколи буває. Це — космос!

Боковим зором я бачив як Анатолій Андрійович витягує із коробочки шприц для ін’єкцій.

— Це я заблокував комп’ютер і дестабілізував реактор! — вихопилось у мене.

— Ти-и-и!? — разом перепитали капітан з навігатором.

— Так! Я! Я!!

— Навіщо? — Калинюк закліпав очима.

— Щоб знищити вхід до тунелю! — відрізав я.

Заревли сирени. Коли вони врешті замовкли — комп’ютер повторив лагідним жіночим голосом те що ми і так знали:

— Аварійна ситуація. До вибуху реактора — 20 хвилин. Екіпажу терміново залишити корабель. Дякую за увагу!

— Не хочеш, щоб люди літали до зірок? — здогадався капітан. Дивна печаль з’явилась на його обличчі.

— Так! — погодився я. Мені вже нічого було приховувати. І я вирішив дати волю почуттям. — Не хочу, щоб космос забирав життя! Як колись у мого батька… Це ж на кожному тілі Сонячної системи та в міжпланетному просторі треба споруджувати численні пам’ятники космонавтам. Скажіть, ради чого вони там гинули?

— Так сталось… — знітився Калинюк, пригладжуючи волосся на потилиці. — Трагічні випадки.

— Поясніть це осиротілим дітям, вдовам, друзям — всім тим, хто не дочекався героїв… Ні! Цьому немає виправдання. Так не повинно бути!

— З кожним роком вдосконалюється техніка, збільшується досвід, — кволо заперечив навігатор перевівши запитальний погляд на Онищенка. Шприц в руці Анатолія Андрійовича виглядав безглуздо.

— Ну тай що? Кількість загиблих однаково не зменшується. Адже в космос летить все більше охочих. Місяць, Марс, супутники Юпітера і Сатурна, штучні поселення у відкритому космосі — потребують все більше людських рук.

— Так… Але… — навігатор по знаку капітана заховав шприц назад у аптечку.

— Якби ми не пристосовувались до позаземних умов існування — космос ще дуже  довго не стане рідним домом! Якщо взагалі це можливо… Для чого тоді поспішати?

— А прогрес цивілізації? — промимрив Калинюк. — Нам потрібен космос щоб розвивалась наука, техніка, економіка, зростав добробут кожного.

— Дурниці! Ми на Землі досі не навели порядку. Куди нам у космос? — я відчував натхнення, стало легко на душі. Чи не вперше відколи задумав знищення тунелю. — На нашій планеті є регіони, де населення живе на межі бідності. А уряд витрачає астрономічні суми на космічні програми, які не приносять відчутної користі.

— Ну… Можливо ми знайдемо в космосі високорозвинених інопланетян, які допоможуть розв’язати всі проблеми, — невпевнено проказав Анатолій Андрійович.

— Інопланетним расам, якщо вони настільки обігнали людей в розвитку, нецікаво опускатись до нашого рівня. Ми ж не допомагаємо мурахам порадами як краще будувати мурашник!

— Володю, — тихо заговорив Сергій Максимович. — Я співчуваю твоєму горю. Мені шкода, що ти ріс без батька. Він був справжнім другом, хорошою людиною. Але і ти зрозумій…

— Не хочу розуміти! Тут, на околиці Сонячної системи, десять років тому мій батько знайшов ось це, — я показав рукою на чорну вирву, що займала вже половину екрану. — Так званий «зоряний тунель». Аномалію, яка скоротила шлях до зірок в тисячі раз. І зробила нас в тисячі раз нещасливішими.

— Чому? — спантеличено запитав Калинюк.

— Тому, що є люди які побували і повернулись із колись недосяжних зірок, а є ті, що назавжди там залишились! — тяжкий сум охопив мене. — А це — тільки початок підкорення Галактики… Скільки ще героїв не повернеться додому? Скількома трупами буде встелений шлях до зірок?

Я зробив паузу. Перевів подих. Із болем і надією подивився в очі капітана. Він чекав головного запитання і я його поставив:

— Ніколи не хотілось цьому завадити? Припинити потік передчасних жертв кращих синів і дочок Землі? Невже у вас не вистачить на це мужності?

— Володю, — голос Сергія Максимовича звучав дуже спокійно і навіть м’яко. — Не буду сперечатись. Ти правий. Тисячі раз правий.

— Правий? — перепитав Анатолій Андрійович.

— Авжеж, — кивнув Онищенко. — Підкорення космосу не дає швидкої віддачі. Хоча завдяки йому були відкриті потужні джерела енергії, з’явились кращі технології. Та не в цьому справа…

Капітан на мить затих. Його стомлене обличчя освітила мрійлива посмішка:

— Космос — не тільки можливість торкнутись невідомого, побувати там, де ніхто не ступав, наблизитись до істини, пізнати себе. Космос для таких як твій батько чи багатьох інших — як любов. Неможливо пояснити чому кохаєш, але твердо знаєш що це так. Заважати нам так само безглуздо, як забороняти дихати!

Я відвів погляд, щоки горіли.

Вкотре кілька секунд голосно вили сирени. Жіночий голос із незмінною мелодійністю сповістив:

— Аварійна ситуація. До вибуху реактора — 15 хвилин. Екіпажу терміново залишити корабель. Дякую за увагу!

— Вибух реактора зупинити неможливо, — тихо сказав я і поклав пальці на пульт керування. — Я розблокую комп’ютер та відхилю корабель від входу до зоряного тунелю. Потім — сідаємо в рятувальні капсули.

— Годиться! — кивнув Онищенко. — У наступну експедицію ти летиш зі мною!

— Що-о-о? — настала моя черга дивуватись.

— Таким порядним і талановитим сином батько тільки б гордився.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>