Шкідлива звичка — саме так не жити

Шкідлива звичка — саме так не жити

П’ятниця, 6 березня 2009 г.
Мітки:
Проглядів: 3377
Підписатися на комментарі по RSS

Криваво-малинове око, облямоване хисткою пеленою темно-синього вечірнього неба, величаво та невблаганно рухалося в бік лінії горизонту, освітлюючи цвинтар важким матовим полиском. Вітер, що покинув це скорботне місце, залишив в німому смутку ритуальні  печально-зів'ялі вінки та сухі дерева. Останні без боротьби віддалися на поталу силам глибокої осені, котра занурювала сухі чорно-брунатні рамена дерев в заціпенілу млу. Чорна втрамбована земля, котру навпомацки залишало останнє тепло, неприродно височіла на ще зовсім свіжих могилах. У вечірньому мороці вона набувала обрисів опуклих дверей, які загороджували вхід у світ достоту небажанний, одначе такий закономірний. Надмогильні таблички мерехтіли своєю одноманітністю. Вони, мов замки смерті, відкривали ці двері доволі легко й невимушено. Двері, за котрими зло перестає бути злим, як втім і добро втрачає для плоті свою могутню силу.

 

Саме тут відбувається печальне єднання залишеного душею тіла із землею. Це світ, в якому різнобарвне  «Все» зливається в щось «Одне». І воно безвимірне. Воно, мов сонце, котре зникає , лишаючи по собі лишень порожнечу. В котрій не може загорітися хоч найменша іскра почуттів, бажань, стремлінь, душевного неспокою. І в цій безтурботній порожнечі та невідомості, яка пронизана мороком ночі, повстають діяння... Творяться  всупереч здоровому глузду, хоча по суті своїй не відають наспрвді - що це таке. Вони при відкривають завісу небуття, оголюючи дійсний стан речей і є повсякчас занурені у власну бездоганну правдивість. Одночас це межує з усюдисущим надземним абсурдом.

 

Двоє повільно, проте впевнено йшли на зустріч один одному: колишній засуджений за вбивство власної дружини і колишній прокурор, що наполіг на винесенні цього смертного вироку.

 

Від  минулого їх відділяв метровий шар землі - останній небозвід для плоті і повна байдужість до ситуації, в яку вони  були запроторені. Йшли підземним коридором величезного лабіринту, зустрічаючи сотні подібних до себе. Ті також байдуже дивилися на оточуючих якраз тим таки місцем, котре колись випромінювало  сяйво з очей.

 

Ці створіння, зустрічаючи родичів або друзів ніколи  не вітались, вірніше, не бажали одне одному здоров'я. Лишень обмінювалися ледь чутними куцими репліками, цікавлячись станом кісток. І доволі рідко згадували короткі недостатньо зрозумілі чи недоосмисленні миттєвості земного життя. При кожній новій зустрічі спогади ставали блідішими, а розмови все примітивнішими.

 

Звичайно, період розкладання плоті доволі довгий.  Однак колишнім мешканцям не вельми великого містечка здавалося, що не так вже й багато було у них прижиттєвих не достатньо зрозумілих чи недоосмисленних моментів. Тож і теревенити немає про що.

 

Ці двоє зустрілися біля велетенського підземного каменя: засуджений до страти та його прокурор.

- Як ся маєш?- запитав прокурор.

- Як і решта. А ти як тут опинився?

- На природу їхав. Планувався чудовий пікнічок.

- Серце?

- Автокатастрофа.

- Отже - не доїхав ...

- Лобове зіткнення. Він виїхав на мою смугу. П'яний напевно, був....

Коли-небудь обов'язково дізнаюсь..., -  прокурор недбало скинув додолу черв'ячка з ще доволі пелехатого черепа.

Засуджений до смерті сперся  ліктем на камінь й задумливо промовив:

- Казав тобі на суді, що ти - не правий. Ось і покарала тебе доля.

- Дивно.... Не було жодних підстав! Повага, визнання, гроші. Дурнуватий п'яничка. Вибити душу з такого благородного тіла. Цікаво, чи знемагає вона від розлуки?

- Чи страждає твоя за тобою не знаю, та моя засмучена - достеменно, - промимрив засуджений і почухав оголеною скулою оголену ключицю.

Декілька хвилин вони стояли мовчки, відвернувшись один від одного. Очевидячки думали про власні душі.

Де вони теперечки..., як їм ведеться ... І чи існують вони насправді? А якщо ні, то що ж тоді  полишило тіло? Хм... Покинуло - отже було. Щось таки направду було і, не прощаючись,  дременуло. А перед цим поставило останні крапки над і, очевидячки собі на користь..., а може й ні...

- А ти знаєш, адже я в аварію потрапив наступного дня після твоєї страти, - докірливо промовив прокурор, - Саме розмірковував про твій процес.

- Слід було розмірковувати на суді. Смертна кара, смертна кара.... То хіба я винен, що не знайшов потрібні  слова, щоб  тебе переконати?

- У школі треба було краще вчитися. А то думай за нього! Мушу тебе засмутити - до твого помилування я б все одно не додумався.

- Мабуть, якраз через це ти сюди й потрапив ...

- Ти вкотре розкажи, що не винен, - прокурор посміхнувся, на скільки це було можливим, - А можливо то домовичок підсипав отруту дружині в молоко, а не кіт?

- Кіт не сипав, а випадково перекинув.

- Так, пригадую, як ти всіх насмішив. Кіт дістав отруту, підсипав в молоко, потім викинув банку й залишив на ній відбитки твоїх  пальців. І таким робом зробив тебе заможним. Хороший кіт. Розумний.

- Та ні ж бо, - мляво боронився засуджений, - банку звичайно викинув я. І сміття потім, також я. А навіщо мені на кухні порожня банка? Я ж направду не знав, що в ній лежало.

- Ти що, читати не вмієш? На ній було зрозуміло написано - отрута.

- Авжеш, на маціпусінькій наклейці крихітними літерами? Я ж без окулярів не добачаю.

- А чому не взяв окуляри?

- Тому що не взяв. Мій будинок, що хочу - те й роблю! А моя благовірна також молодчинка - щурів ціанидами труїти.... Та ще й на кухні залишила.... Це ж треба бути такою... роззявою. А якби  вилив тоді молоко в раковину - жінка такий гармидер зчинила б. Спробуй, роз'яснити впертій бабі - чому так безглуздо змарнував аж три літри молока? Тільки через те, що до нього впала маленька баночка?

- Так вона ж була з отрутою.

- Та звідки ж я знав.

- Чому тоді  до останньої хвилини приховував, що був у будинку?- прокурор покрутив пальцем біля великої дірки, яка донедавна називалася скронею.

- Це ти у адвоката запитаєш. Думаю, з таким «глибоким» юридичним розумом він на землі довго не втримається.

Вони так захопилися бесідою, що й не запримітили з'яву поважного віку скелета, який підійшов до них. Той мав залізні зуби і дбайливо розчесану бороду. Старий скелет уважно слухав розмову. Якийсь дивний вираз печалі застиг в його очних ямках. Нарешті, користуючись тривалою паузою, він, з ледь помітною ноткою приреченості в голосі, заговорив:

- Діти мої, скільки вже часу Ви щось обговорюєте, а я ніяк не можу второпати - хто з вас чого хоче?

- Діду, воно тобі треба?- запитав прокурор.

- Земне життя обтяжливе, - не звертаючи увагу на прокурора, вів своєї старий, - Страждання, що випали на доленьку кожного з нас у стократ перевершують ті дріб'язкові радощі, які траплялися зрідка. Немов чемні й добре виховані гості, вони боялися затриматися хоча б на мить. Прийміть за істину - чим менше часу проводиш там, тим більше шансів з честю витримати іспит, не забруднивши свою душу земною грязюкою.

- Праведник - замислився засуджений.

- Грішник, - зметикував прокурор.

Старий хотів ще щось виголосити, однак йому перешкодили... Немов з-під землі вигулькнула молода дівчина з видовженою лицьовою частиною черепа і недорозвиненими стегнами.

- Батько, а Ви запитайте сю пані, - уїдливо-глузливо запропонував прокурор, - чи хотіла вона покидати земний світ?

- Так, хотіла - відповіла скорботно дівчина.

- Прибріхує, - подумав прокурор.

- Яка страшна правда, - розмірковував засуджений.

- Ось бачите, - від цих слів ніби прокинувся старий, - Кажу вам, діти мої, не говоріть про мирську метушню з жалем. Дивіться в майбутнє...

- А що в майбутньому?- прокурор зробив вигляд що сплюнув, - Ось впаде твоя голова горілець, тоді й надивишся!

І додав про себе: «Старий ідіот!»

Старий замислився. Видно, він хотів сказати ще щось розумне, наприклад про майбутнє, а можливо й про душу. Однак пов'язати душу, що невідомо де перебувала, з приреченими на тлін кістками не зміг.

- А з Вами що трапилося? Чому ви тут? - по-дружньому запитав дівчину засуджений до страти, поклавши свою кістляву руки на її плече.

- Я покінчила життя самогубством. Боляче було терпіти власну приреченість і безпорадність. Хвора, бідна, до того ж потворна дівчина. Я зовсім нікого не цікавила. Погляди молодих людей зазвичай не зупинялися на мені. Лишень байдуже ковзали, немов я не жінка, а шафа. Так-так шафа! Довга перекошена, що недбало стоїть впоперек дороги. Через неї можна лишень перечепитися та боляче вдаритися. В останні місяці життя я перестала виходити на вулицю. Вечорами, сидячи біля вікна, багато разів перепитувала себе - навіщо народилася? Чому доля так осоружно зганьбила моє тіло? Колись я так любила мріяти. Мені уявлялася чарівна країна, велетенський та прекрасний палац із золотавими віконечками, лілейними мармуровими колонами, сріблястим півником на строкатому шпилі. Тут жили звичайні, веселі люди. І всі вони були красиві. Вродливі люди шукали свою половинку за музикою душі. Душі відкритої і світлої. І  коли під звуки цієї  гожої  музики у серцях двох людей народжувалася мелодія кохання, вони одружувалися для здійснення найзаповітніших мрій. Так одвічна жага любові породжувала безконечну гармонію щастя.

Всі присутні, окрім прокурора, що байдуже колупається у тому місці, де колись було вухо, натхненно слухають слова дівчини.

- Щаслива, - подумав засуджений.

- Безталанна, - подумав прокурор.

- А ви знаєте, - після невеликої паузи, продовжила дівчина, - Чомусь лишень тут я зрозуміла, що різати вени, зрештою - не варто було.

- Звичайно! - хихикнув прокурор, - Звичніше втопитися!

- Замкни пащеку! - гаркнув на прокурора засуджений.

- Та має ж бути якийсь в цьому всьому сенс, - дівчина підвела догори свої порожні очі. - Навіть тоді, коли життя покрите убогим саваном дійсності.

Старий зачудовано глипнув не дівчину:

- Дочко моя! Не можна так думати. Тобі взагалі не належить думати!

- Зрештою при відсутності мозку в голові з'являються значно практичніші  думки, - жваво заговорив прокурор, - Коли б не той клятий п'яниця, скільки потрібних справ я зумів би зробив там...

- Та невже? - захитав зневажливо черепом вгору вниз засуджений.

- А я взагалі не всилі зрозуміти - чого ви хочете?- майже роздратовано прорік старий - Земне життя обтяжливе. Страждання, що випали на доленьку кожного з нас...

- Слухай діду, чи не пішов би ти звідси під три чорти!- раптом зневажливо крикнув прокурор і штовхнув старого в ліву частину грудної клітки, так і не допетравши, чому це раптом в дідугана відвалилася права рука.

Старий подумки гірко заплакав, але мужньо залишився стояти на місці підтримуючи цілою поки що рукою, тремтячі кістки.

- Ти, добродію, трохи того, спокійніше! - вступався за старого засуджений, - Тут тобі не зал засідань. Бо як штовхну - кісток не позбираєш!

Прокурор принишк.

Дівчина дбайливо посадила дідуся на оздоблену розписом та різьбленням скриньку, яка стояла поруч. Хтось її тут  надійно заховав.

- А ви, батько, як прожили своє мирське життя? - запитав старого засуджений, - Напевно Ваші кістки не червоніють за гріхи власної душі.

- Все було в тому житті: і туга, і печаль, вчинки достойні і ганебні, - задумливо відповів старий, - Та найважче -  це помирати самотиною. Ні, звичайно, я не ображаюсь на дружину та дітей.... Діти роз'їхалися. А дружина, як завжди заклопотана, постійно з головою в громадській работі...

- Так, всім нам було не легко - стиха підсумував засуджений.

Настала тиша. Повна скорботи тишина...

- А чому це ми засумували?- обізвався прокурор, - Я, наприклад, - для цього ще надто молодий! Давайте веселитися!

- Тебе не спитали, що робити! -  прикрикнув на нього засуджений.

- Хлопчики, не варто сваритися - квапливо заспокоювала  їх дівчина, - Зрештою ми повинні змиритися. Нічого не вдієш і тим більше  не виправиш. Мусимо підкоритися такій природі речей. І якщо у кого й залишилися сумніви чи  почуття, то хай він у них занурюється тишком-нишком, непомітно для інших.

- Та чому це тишком-нишком?!- заревів прокурор, демонструючи позу полководця, - Я не можу діждатися, коли мій вбивця-п'яниця нарешті з'явитися тутечки! Я йому тоді покажу...

- Слухай, а можливо це й не п'яниця насправді? - єхидно перепитав засуджений до страти.

- Так що ж, по-твоєму, я сам себе вбив?!

 - І чому це ти такий невгамовний? А не може бути так, що це яка-небудь добра людина, наприклад лікар, квапилася дорогою до важко хворого, а тут п'яний прокурор.... Бац!

- Ти що?! Я ніколи не п'ю за кермом!- обурився прокурор.

- Не пив, - поправив його засуджений до страти.

Йому подобалося дратувати служителя Феміди, сірий череп якого рясно вкрили чорні плями. Вони доволі гармонійно виглядали на тлі чорного земляного неба.

- Яка чудова гра - шахи! - вліз в розмову старий, асоціативно впіймавши схожість черепа прокурора з Дошкою древньої індійської гри, в яку він все життя мріяв навчитися грати, але так і не встиг. Засуджений подумки усміхнувся, глипнувши на дідуся. Однорукий старий, що вайлувато сидить на інкрустованій дорогоцінним камінням скриньці, збоку нагадує незграбну купу кісток, яка, на диво, ще має певну схожість зі скелетом.

Засуджений придивився до старого уважніше - сутуле нагромадження кісток мало криві ноги, одна з яких була дивним чином вивернута у протилежний бік. Деформований таз переходив в перекошений хребет. І над всім цим височів блискучий трикутний лисий череп. Повна дисгармонія.

Та старий засудженому подобався. Викликало повагу те, зокрема, яким робом дід пристрасно намагається приховати власну трухлявість за проблисками інтелекту. Добре враження справляла і філософія про обтяжливе земне життя ...

Прокурор думав по-іншому. Старий його дратував. Він абсолютно не сприймав занудні і, як йому здавалося, безглуздо-нав'язливі повчання діда.

Хто зна, можливо й через це стосунки в цій групі колишніх людей ставали нестерпними. А поміж прокурором та засудженим, з глибини кісток проростало, хто зна звідки, бажання набити один одному пики, тобто черепи.

В засудженого єдиним подразником був служитель закону. В прокурора - старий. Ситуація все більш і більш заплутувалася і підживлювалася негативними почуттями. Залишалося сподіватися лише на те, що через декілька годин відбудеться одвічний коловорот природи. Сонце повільне, крок за кроком, забере землю в свої обійми і звільнить світ  від пітьми. Знову закрутиться одвічне колесо буття в світі живих. І подарує вибраним лишень приємні хвилини, знедолених  поколошматить, переїжджаючи  тим таки колесом окремі частини тіла та помислів. А на приречених наїде всією своєю лютою безпощадною масою, вдавлюючи тіло в безпросвітне  підземне царство. Тому кістляві мешканці кладовища змушені повернутися до своїх так би мовити «осель», на денний відпочинок.

Старий мляво схилив голову. До нього звернулася дівчина:

- Дідусю, може відвести Вас в могилу? Давайте я допоможу...

- Так - так, давай діду, давай, вже час, - додав прокурор.

Однак старий стрепенувся, підвівся і бадьоро відреагував:

- Та я вже все! Чи мені багато треба? І взагалі, дивно, чому з нас сьогодні так і вихлюпують емоції? Це протиприродно. Порушення закону. Земне життя...

- Так, з тебе вихлюпнеться..., - перебив прокурор, - Земне життя обтяжливе.... Чи багато ти знаєш про нього?! Сумніваюсь., Навигадував байок! А насправді, очевидно, провів земне життя в п'яній розпусті! А тут тобі маєш -  праведником став!

- Вали звідси!- крикнув прокуророві засуджений, - Йолоп!

- Та ти я бачу, ще й лаятись мастак?! Тебе не повісити, тебе четвертувати треба було!

- Звичайно! А ти б особисто повідпилював кінцівки!- засуджений підскочив до прокурора на відстань простягнутої кістлявої руки.

Далі з обох боків посипалась несусвітня лайка і відбірні мати. Марно дівчина намагалася вгамувати  нуртуючі пристрасті, вмовляючи засудженого та благаючи прокурора. Даремно дідусь просив зупинитися.

Фінал цієї драми печальний.

На крики почали збиратися жителі підземного небуття.

І скоро їх з'юрмилося стільки, що це здивувало навіть старожилів, які від  древності печально  розсипалися на тлін. А невеличкий майданчик біля підземного каменя безупинно заповнювався все новими скелетами різних мастей та віку.

І всі вони натхненно обговорювали кожнісіньке лайливе слово, якими так щедро обмінювалися прокурор і засуджений. Аж ось ні з того ні з сього група солдатів, похованих в братській могилі, почала гаряче дискутувати з приводу ганебної поведінки свого командування, яке чомусь не поховали разом зі всіма. Хоча ті щиро запевняли, що залишаються вірними принципам братерства. Потім посварилися дві старенькі сусідки через межу між городами. Поряд з ними колишній футболіст почав доводити пишному скелету панночки, що це він і тільки він вигадав футбол.

Ревнива дружина запідозрила чоловіка-бевзя в зраді вже після смерті і влаштувала благовірному побутову сварню, забиваючи його в землю мов кілок лопатою, котру випадково забули на цвинтарі п'яні поховальники. Молодик наркоман істерично верещав, що закінчилася навіть травичка і остання доза буде для всіх смертельною.

Вдалині пролунало звитяжне «Ура!».

Це - гвардійці! Вони зуміли в цій складній ситуації провести непідготовленний, однак звитяжний, військовий маневр й перемогти не гвардійців.

І ось в руці засудженого залізна труба.  Він зі всієї моці періщить нею по голові-черепу розлюченого прокурора.

Здоровий череп служителя Феміди миттєво розлітається на друзки. Очевидно був не вельми міцним, найімовірніше через малу кількість кальцію в раціоні харчування прокурора.

Це діяння стає сигналом для загальної колотнечі!!!!!!!

І лишень старий мирно спить собі на інкрустованій скриньці за якою перелякано заховалася сонна потворна дівчина.

Ніхто не знав - чому це трапилося. Подумати тільки - тихі, мирні скелетики, що мовчки бродять підземними стежками скорботи.... І раптом!

 

Вибух!!!

 

Що сталося?

Можливо ми незабаром дізнаємось. Тому що через декілька миттєвостей благословить на світ і зійде сонце. А в цей час скелети мусять лежати в своїх підземних домівках...

 

Правда, поки що не відомо, чи вгамують «кістляві» пристрасті перші промінчики сонця? І що відбувалося цієї химерної ночі в світі живих? Та й взагалі хто зна - чи сьогодні розвидниться?!

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>