Шибко (поза конкурсом)

Шибко (поза конкурсом)

Субота, 21 березня 2009 г.
Мітки:
Проглядів: 3229
Підписатися на комментарі по RSS

Ще холодне березневе сонце висіло над мертвим селом, щедро поливаючи його своїми променями та заглядаючи у вікна сірих будинків. Дід Семен сидів біля вікна і в світлі, що пробивалося крізь голі гілки яблунь, лагодив свій ціпок. Раніше він брав цього ціпка тільки йдучи з двору, коли обходив село, а зараз він вже й по власному двору не може пройти без нього. Старість. Та й ходити вже нікуди – село порожнє, він єдиний хто тут залишився, не рахуючи Шибка.

За спиною старого тихо скрипнули двері. Він підійняв сиву голову, і не озираючись спитав:

– Це ти, Шибку?

– Так, дідусю. Ви щось хотіли?

– Ні, нічого. Тебе не було з самого ранку, ти знову бігав туди?

– Дідусю, Звір знову ворочається! Він прокинеться?

Дід Семен сумно дивився в вікно, де в далині було добре видно велетенський похмурий барліг Звіра. Шибко теж підійшов до вікна і, побачивши на що дивиться старий, вже впевнено сказав:

– Він прокинеться. Я бачив – він в ночі стогне та світиться!

– Я ж казав тобі туди не ходити! Знову прийдуть сваритися на тебе? – Дідусь суворо насупив свої густі білі брови і з докором подивився на Шибка. Саме в цей час знадвору долинув звук автомобіля і Шибко, скориставшись тим, що дід Семен повернувся до вікна, непомітно зник за дверима.

Через деякий час, коли Шибко знову зазирнув до кімнати, за столом сидів якийсь чоловік і розмовляв з дідусем. Шибко знав гостя добре, це був інженер Німенко, він щотижня привозив дідусеві деякі харчі з міста.

– Я розумію, Семене Тарасовичу, що тутешня природа створює і не такі дива, але щоб собака їв гуму?!... Якщо я розповім про це в місті, мені ж ніхто не повірить!

– Він дуже розумний собака...– було видно, що дідусю дуже незручно перед Німенком, це вже не вперше йому доводилося вибачатися за Шибка.

– Можливо, але він нищить нашу техніку. Краще б ви його посадили на ланцюга, бо наступного разу охорона підстрелить його.

В цей час гість помітив в дверях Шибка.

– Ану йди сюди. – Весело покликав він собаку. Шибко, відсахнувшись, заховався за дверима, та з кімнати пролунав суворий голос дідуся: «ходи сюди, Шибенику!» і він сумно опустивши хвоста‚ неохоче зайшов до кімнати.

– А чи я тобі не казав сидіти біля хати? Чи я тобі не говорив, щоб ти  шкоди людям не робив?

Шибко стояв посеред кімнати перед дідусем і, сховавши від сорому очі, слухав як його сварять.

– Та досить вже, досить‚– мовив‚ посміхаючись‚ Німенко. – Він більше не буде. Правда – не будеш?

Собака у відповідь похитав головою, що ще дуже розвеселило гостя. І вже підіймаючись з-за столу він сміючись сказав:

– Ти ба! Розуміє. Він і справді у вас розумний.

Інженер Німенко, одягаючись, вийшов з кімнати, дідусь зі своїм ціпком пошкандибав услід за ним, щоб провести гостя до воріт, Шибко ж залишився в хаті. Вже на вулиці біля машини Німенко‚ прощаючись з старим‚ сказав:

– Хороший собака, шкода буде, якщо пропаде. Моя Вам порада, Семене Тарасовичу, посадіть його на ланцюга.

– Не можу я. Шибко розумний наче людина. Він розмовляє навіть, але коли чужий хто в хаті, то мовчить. Чесне слово!

Німенко з жалем подивився на старого.

– А може б Вам, Семене Тарасовичу, переїхати в Вінницю, до дітей. Ви ж тут зовсім самотні, а там хоч буде з ким поспілкуватися.

– Та ні. Я звідси нікуди вже не поїду, тут поховані мій батько, дід, прадід, і я тут залишусь...

– Ну, як знаєте… якщо передумаєте кажіть, я домовлюся. А за собакою приглядайте.

– Та вже пригляну. Спасибі‚ що заїхали, гостинців привезли. А за Шибка вибачте, більше не пущу його до вас.

Вже проїжджаючи через мертве село, Німенко важко зітхнув і вголос сам собі сказав: «Старий вже з собакою розмовляє... Зовсім його самотнісь доконає...».

А в цей час дід Семен повчав Шибеника:

– Щоб більше не бігав від дому! Собака повинен охороняти хату, а не бігати за село красти гуму. Я тобі вже казав, що собаки не їдять гуму, взагалі її ніхто не їсть, вона не для цього! Куди поділися мої гумові чоботи? Ще восени я їх бачив. З’їв?

– Але ж вона така смачна... – пес поклав свою голову старому на коліна і, відчувши ніжну старечу руку, що гладила його, почав мружитися, по-своєму, по-собачому посміхаючись.

 

Наступного ранку дідусеві сталося зле. Відчуваючи, що не може підійнятися з ліжка, він слабким голосом покликав Шибка.

– Що з Вами, дідусю? – Собака стояв, спершись передніми лапами на ліжко, в його собачих очах було занепокоєння, він бачив, що з старим не все гаразд.

– Занедужав я… лікаря мені треба...– прошепотів немічно дідусь і зайшовся важким кашлем, та Шибко вже блискавкою мчав зо двору.

 

Інженер Німенко саме вийшов на вулицю і прямував до свого авто, коли до нього поспішаючи підійшов начальник охорони.

– Михайле Степановичу, ви попередили старого? – Охоронець розгублено розвів руками:

– Знову мої хлопці з периметру повідомили, що бачили того собаку-волоцюгу. Що нам з ним робити, знову ж нашкодить!

– Старий обіцяв, що собака більше не з’явиться, – знизав плечима Німенко. – Не спішіть вбивати його, спробуйте відлякнути його.

Охоронець пішов‚ а Німенко стояв біля своєї машини, шукаючи в кишенях ключі, коли за спиною в нього пролунав дивний хрипучий голос: «Допоможіть дідусеві!». Здивований він озирнувся, але нікого поряд не побачив.

– Допоможіть дідусеві. – Від несподіванки інженер здригнувся – він побачив Шибка. Собака брудний, весь в реп’яхах виліз з-під сусідньої машини. Було видно, що він поспішав – висунувши язика, собака важко дихав.

– Це ти?! – Чи то здивовано, чи то перелякано, чи то розгублено спитав Німенко.

– Допоможіть дідусеві! – втретє повторив Шибко. – Йому зле, лікаря треба!

Не чекаючи відповіді, він чкурнув геть і побіг назад у село – додому, до дідуся. Коли оціпенівший від побаченого та почутого Німенко прийшов до тями, він кинувся до будівлі, щоб по телефону викликати чергову бригаду «швидкої допомоги». Раптом здалеку до нього долинуло кілька пострілів. На якусь мить інженер зупинився, але подумавши, що зараз важливіше викликати лікарів, він, вилаявшись, поспішив далі.

 

Дід Семен лежачи в ліжку спостерігав в вікно, як на вулиці біля машини «швидкої» інженер Німенко прощається з лікарями. Шибко тихо лежав під лавкою, все ще трохи збентежений новими дивними людьми в білому та новими запахами, що вони їх принесли з собою. В хату повернувся Німенко.

– Спасибі Вам, виручили старого. – дід Семен з вдячністю простягнув йому руку.

– Дякувати треба не мені, а йому‚– кивнув Німенко в бік Шибка. – По-правді кажучи, спершу налякав він мене, я ж бо вчора вам не повірив. Звідкіля він у Вас?

– Коли після виселення повернувся в село, знайшов його ледь живим цуценям поряд з хатою. Виходив, викормив. Кмітливе виявилося. А самому ж нудно, то я з ним розмовляв, а коли й він заговорив, то я вже й не дивувався. Ось тільки, коли чужий хто в хаті, то він мовчить, соромиться чи що. Я думаю, це все через нього, – старий кивнув в бік вікна. – Шибко відчуває його, трохи боїться, і називає Звіром.

– Я не боюся його! – Ображений Шибко піднявся зі своєї лежанки. Гість засміявся, та, глянувши в вікно на далекий чорний силует, що страхітливо здіймався за селом‚ посерйознішав і з сумом відповів:

– Це, справді, звір – скільки він біди людям приніс!

Вже прощаючись він говорив дідусеві:

– Завтра я ще завітаю до Вас, і хочете Ви того чи ні, я змушений буду зателефонувати Вашим близьким. А ти приглядай за ним. – Він ніжно потріпав голову Шибка і сумно зітхнув:

– Господи‚ що ще принесе нам Чорнобиль…

 

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>