Шанс

Шанс

Четвер, 7 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2162
Підписатися на комментарі по RSS

Одна людина —

вже надто багато, щоб змінити світ.

С. Лук’яненко

 

Біле мишеня завмерло в кутку. Присіло на задні лапки, гостренький носик підозріло вертівся навсібіч. В центрі камери нерухомо лежав скручений у спіраль тонкий блакитний хробак. Слиз на його шкірі виблискував у яскравих променях лабораторних ламп.

Зненацька мишеня сіпнулось, жалісно пискнуло. Лапки зашкреблись об живіт. Двоє чоловіків і одна жінка, що схилились над прозорими стінками, побачили на пухнастому черевці криваву пляму. Хробак зник, ніби його і не було.

Із хвилину піддослідна тваринка нагадувала грудку снігу що прудко котилась туди-сюди, наче боролась із кимось невидимим. Врешті мишеня поволі заспокоїлось. Підняло голову: червоні оченятка альбіноса із неймовірною тугою дивились на людей.

— Володимире, запускаємо контрольну групу? — запитав юнак. У зосередженому погляді, тембрі голосу, гордій поставі відчувалась вроджена інтелігентність.

― Д-д-давай, Максе, — дозволив старший чоловік з масивним високим чолом, задумливо потираючи підборіддя.

Підкоряючись команді наукового співробітника, збоку відчинився люк. До камери із радісним писком забігло кілька мишей. Хвостики життєрадісно крутились, постукуючи по стінкам та підлозі. Помітивши родича, вони обступили його, стали обережно обнюхувати.

 

***

 

Індикація панелі управління та зорі за ілюмінатором слабко освітлювали невелике приміщення. В кріслах — четверо чоловіків, зодягнутих у громіздкі скафандри з відкритими гермошоломами. Обличчя одного, обрамлене довгим волоссям, мало настільки блаженний вигляд, наче господар, була за крок до нірвани. Воно вирізнялось у сутінках краще інших завдяки вогнику запаленої цигарки, що стирчала в куточку рота.

Гіркувато-солодкий запах курива добре відчувався, не зважаючи на посилене гудіння забірників системи очищення повітря.

— На-а-а, покуштуй! — з хитрою посмішкою запропонував чоловік, протягуючи тліючий гостинець сусіду зліва. — Твоя черга!

Той до кого це було сказано ніяк не зреагував, спокійно дивився перед себе.

— Джонсе! Ти — вперше в команді і маєш поважати традиції, — не вгавав довговолосий, мало не тикаючи недопалком в груди сусіду. — Бери, поки я добрий!

Результат був той же. У мовчуна не здригнувся жоден м’яз.

— Нариваєшся? — чи то запитав, чи констатував факт чоловік з довгим волоссям. Його пальці пожбурили цигарку, вона впала осипавши підлогу веселими іскорками.

— Не чіпай його, Щасливчику, — порадив хриплий флегматичний голос, що належав кремезному бородатому чоловіку. — Легше пам’ятник Гагаріну розговорити.

— Маю ж я дізнатись живий він чи ні? — пояснив патлатий чолов’яга і гучно зареготав із власного жарту. — Слоне, хіба тобі нецікаво?

— Нащо мізки сушити? — знехотя відповів запитанням на запитання бородань.

— Якщо не людина — плату ділимо на трьох. Роботу грошей не тре...

Щасливчик запнувся, його долоня зупинилась на півдорозі до пояса, де кріпилась армійська модель бластера — у скроню вже впиралось дуло плазмовика. Зброя була вмонтована всередину правої руки незворушного чоловіка. Вражала недосяжна звичайному сприйняттю швидкість з якою вона трансформувалась і націлилась в скроню задираки. На обличчі Щасливчика самовпевнена посмішка поступилась місцем розгубленій, обидві руки піднялися вгору.

— Досить! — гримнув голос із сидіння, розташовано найближче до пульту. — За півгодини дістанемось об’єкту. Щасливчику — йдеш першим! Слоне — прикриваєш! Джонсе — знешкодження кіберсистем безпеки!

— Слухаюсь, Босе, — полегшено проказав патлатий чоловік, опускаючи руки. Незворушний сусід прибрав зброю від його голови. На місці де мить тому стирчало дуло — з’явилась п’ятипала кисть.

На центральному моніторі прямо по курсу поволі виростав сріблястий бублик космічної станції.

 

***

 

Один із братиків торкнувся мишеняти носом. Злегка його штовхнув, показуючи свою старшість у зграї. Інфіковане мишеня затремтіло, коротка шерсть на спині піднялась, наче голки в дикобраза, вуха настовбурчились.

— Пульс? — запитав Максим.

— Пришвидшується. Сімсот двадцять два... Сімсот тридцять, — відповіла дівчина перевівши погляд на комп’ютер. Виразні карі очі надзвичайно гармоніювали з кольором волосся, заплетеним у косу.

— Температура?

— Сорок і три десятих!

— Частота дихання?

— Сто дев’яносто вісім...

Вслід за вожаком інші миші теж стали зачіпати родича. Піддослідна тваринка грізно пискнула і... розмитий вихор пронісся по камері обляпуючи кривавою росою прозорі стінки. За мить гризуни валялося в химерних позах з роздертими шиями та боками. Скалічені багряні тіла здригались в передсмертних конвульсіях. Над побоїщем, немовби сніжинки, поволі осідали ворсинки вирваної шерсті.

Переможець сидів на задніх лапках посередині бокса. З мордочки та передніх лап скапувала кров. Через кілька секунд мишеня здригнулось, наче його щось сильно ударило і звалилось на спину.

— Г-г-готовий, — підсумував Володимир, звіряючись із показниками датчиків. — Ми п-п-підтвердили результати Фомальгаутської лабораторії. Н-н-нервова і сердечно-судинна системи не витримують перевантажень нав’язаних паразитом-симбіонтом. Т-т-темпоритм хорсіанських організмів набагато вищий, ніж у земних...

— Ой... Я більше не можу, — відсахнулась дівчина, обличчі було спотворене від огидного видовища. 

— Добре, Ірина. Йди, — з розумінням сказав Максим, теж зморщившись від споглядання знівечених тваринок. — Ми далі самі впораємось.

Дівчина поспіхом покинула приміщення. Колеги провели поглядом її струнку постать у білому комбінезоні, аж поки двері не увійшли в пази, герметично відділяючи лабораторний відсік від побутового.

 

***

 

Дипломи, сертифікати та численні фотокартки на яких головним персонажем виступав сивочолий чоловік прикрашали зелені стіни. Ось він гордо стоїть на трибуні вказуючи рукою вдалечінь, ось йому вручають золоту статуетку та букет квітів, ось він в смокінгу із малиновою стрічкою через плече серед достойних мужів, ось у білому халаті поруч з мікроскопом.

Господар кабінету працював за масивним, виготовленим під старовину, столом. У повітрі висіло зображення відкритих файлів. Сивочолий чоловік переглядав їх, недбалим порухом перегортаючи віртуальні сторінки.  Робота супроводжувалась коментарями: „Не те! Трясця вашій матері!”, „Дідько! Чого вас вчили?”, „О-о-о! Це вже краще!”

Двері з тихим гулом сховались у стіну. Всередину увірвався захеканий червонощокий товстун. За ним увійшов брязкаючи обладунками скафандру чоловік із довгим волоссям. Бластер в його руці націлився на господаря кабінету.

— Це — директор станції? — зневажливо запитав непроханий гість у червонощокого.

— Так-так! Це він! — активно закивав схвильований співробітник. — Вибачте професоре. Мене змусили...

— Борисе Івановичу! Що це значить? — обличчя сивочолого чоловіка зблідло, брови поповзли вгору.

— Не боїсь, академіку, — вишкірився довговолосий. —  Сиди тихо і все буде добре!

В кабінет зайшло ще двоє, зодягнених у штурмові скафандри. Кремезний бородань із видимим зусиллям тримав на плечі здоровенний циліндр. Високий чоловік із шрамом на лівій щоці не мав у руках нічого, його бластер висів на поясі. Та в погордій поставі, у виразі сірих очей було щось таке, що діяло не гірше за вигляд активованої зброї. Під його поглядом товстун затрусився і мимоволі відступив у глиб приміщення, поки не вперся спиною в шафу.

— Здравствуйте, професоре Чубрій, — холодно привітався чоловік із шрамом, без запрошення займаючи крісло перед столом.

— Хто ви? Як сюди потрапили? — зірвався з сидіння директор. — Що вам потрібно?

— Ваша станція, — проігнорував перші два запитання вожак. — Повідомте коди доступу найвищого рівня і ніхто не постраждає.

— Ви при розумі, шановний? — Чубрій задихнувся від раптового болю, схопився за серце. — Це науковий об’єкт! Без відповідних дозволів ніхто не має права тут керувати! Я скаржитимусь на Землю!

― Ось мої санкції, ― спокійно кивнув головою в бік бороданя гість у кріслі. ― Анігілятор „Армагедон 3000” — зброя, здатна пробити навіть корабельну обшивку.

― Трясця вашій мамі! Ви погрожуєте? ― розлючено закричав професор. — Я старий чоловік. Мені нічого боятись! А ви ― відповісте по закону...

— Я не дуже на вас розраховував, — криво посміхнувся чоловік з сірими очима. — Щасливичку, проведи директора в спокійніше місце. Хай відпочине.

Довговолосий ступив крок в напрямку до Чубрія. Той рвучко відкрив верхню шухляду стола, потягнувся рукою вглиб. Жовтогарячий спалах бластера примусив професора болісно застогнати і впасти на спину. З долоні випала, дзенькнувши об підлогу, баночка з пігулками. На етикетці червоніло стилізоване зображення серця.

Незнайомець неохоче піднявся з крісла. Схилившись над тілом старого вченого скрушно похитав головою:

— Нетерплячий ти, Щасливчику!

— А з цим що робити? — запитав бородань, вказуючи анігілятором на товстуна.

— Ще може знадобитись… — задумливо проказав ватажок.

Баночка з таблетками хруснула під ребристою підошвою його взуття.

 

***

 

Конференц-зала нагадувала потривожений вулик. Максим, пропустивши Ірину та Володимира, на хвильку затримався оглядаючи щільні ряди колег з інших відділів. Напружений вираз облич, активна жестикуляція, гучне спілкування ― виказували їх занепокоєння. Вільних місць залишилось мало. Практично всі наукові співробітники станції „Афіна” зібрались тут.

— З-з-здається встигли, — полегшено зауважив Володимир, опускаючись на сидіння, яке невдоволено скрипнуло під вагою. — Керівництва ще немає.

— Загальні збори — явище рідкісне, — подумала в голос Ірина. — Чубрій через дрібниці не відволікав би. Невже щось трапилось?

— Завжди вважав нашу станцію — найспокійнішим місцем в Галактиці, — заспокоїв  дівчину Максим. — Затишним закапелком на окраїні сектора, де ніщо не відволікає від досліджень...

Всередину увійшли три чоловіки. Гомін в залі стишився, потім зовсім зник. Перший — Борис Іванович, поквапно зайняв місце за кафедрою. Інші двоє — у бойових скафандрах зі зброєю на поясі, обступили товстуна з обох боків, як почесна варта.

— Шановні колеги! Від імені дирекції я уповноважений оголосити важливе розпорядження, — невпевнено, деренчливим голосом розпочав промову товстун, скоса поглядаючи на людей у скафандрах. — У зв’язку з проведенням профілактичних заходів прийнято рішення про тимчасову консервацію лабораторій, призупинення всіх видів робіт. Співробітникам — залишатись у житловому секторі до скасування наказу.

— Де Чубрій? Чому він сам не пояснить що сталось? — поцікавився літній вчений із лисою головою та кошлатими бровами.

— Якщо у нас серйозна аварія — скажіть прямо! — вигукнув рудий чоловік з першого ряду. — Чи не краще одразу розбігатись по рятувальним капсулам?

— Професор Чубрій... — зробив паузу Борис Іванович, опустивши погляд, — підійти не зміг. Він... дуже зайнятий. Просив передати, що причин для хвилювання не має. Звичайне позапланове тестування.

— І для цього треба викликати військових? — іронічно відмітив худий, як жердина, вчений, вказуючи на постаті у скафандрах. Рядами прокотилась хвиля посмішок.

— Цим людям — усіляке сприяння! У нас мало часу! Всі роз’яснення — по закінченню профілактики. Негайно приступайте до консервації обладнання, — поспішно закінчив виступ Борис Іванович, сходячи з кафедри. Вийнявши хустинку він став обтирати з чола рясний піт.

 

***

 

Конференц-зала швидко порожніла. Володимир та Максим також попрямували до виходу, пропускаючи перед себе Ірину.

На шляху дівчини виріс чоловік у скафандрі. Він підняв забрало: на обличчі, обрамленому довгим волосся, блукала дивна, майже божевільна, посмішка.

— Дозвольте пройти, — ввічливо попрохала Ірина.

— Така красуня серед миршавих розумників. Хм-м-м, гріх не покуштувати... Познайомимось ближче, кралечко?

— Що за нахабство? — у Ірини підскочили вгору тонкі брови, затремтів голос. — Як ви смієте?

— Не кажи, що тобі не подобаюсь. Все одно не повірю! — гидко зареготав з власного жарту довговолосий. — Користуйся моментом поки я добрий!

Ірина густо почервоніла, прикусила губу.

— Ти мені не подобаєшся.... — тихо, але впевнено сказав Максим, заступаючи собою розгублену колегу. Його пальці стислись в кулаки. Володимир нервово сопів десь позаду.

— Рятівничок знайшовся? Нариваєшся? — криво посміхнувся довговолосий чоловік, хапаючись за зброю. За мить бластер націлився у груди наукового співробітника. — Хто тебе захистить?

— Щасливчику, досить! — скомандував другий чоловік у скафандрі.

— Чому, босе? — на обличчі підлеглого проступив щирий жаль. Він став схожий на малюка в якого відібрали солодку цукерку.

— Бо він мій... — зробив театральну паузу чоловік із шрамом на щоці, — брат!

Пронизливий погляд сірих очей вперся у Максима.

 

***

 

Просторе приміщення по периметру прикрашали гігантські зображення: візуалізації роботи систем станції, трансляції з відеокамер стеження та краєвиди зоряної безодні космосу. Центральний пост поділявся на кілька секторів, у кожному з яких розміщувався пульт і крісло з високою спинкою. Та зараз вони були порожніми.

Замість бригади чергових інженерів «Афіною» керував єдиний чоловік у штурмовому скафандрі. Він нерухомо сидів проти головного пульту в такій незручній позі, що здавався статуєю. Комп’ютер змінював перед ним зображення з такою швидкістю, що Максим, щоб не мерехтіло в очах, змушений був відвести погляд.

— Як життя, молодший брате? — запитав чоловік зі шрамом. — Копирсаєшся в інопланетних жабах? Заняття для слабаків… Жаль, що коли ти ріс — мене не було поруч...

— А ти — так само воюєш? Чув, що тебе  звільнили зі служби після Альтаїрського конфлікту? Чи як, Ігоре?

— Для таких як я — завжди знайдеться робота, — ухильно відповів старший брат. — Перейдемо до справи, у нас мало часу. В тебе є вибір: залишитись зі мною, щоб стати справжнім чоловіком чи покинути станцію.

— Що буде з „Афіною”? — спохмурнів від поганого передчуття Максим.

— Всі люди, незалежно від статі, віку, походження — поділяються на два види. Невдах, які звикли ховатись за мораль, страх, лінь аби ніколи ні за що не відповідати, а за невдачі винити лиху долю. Та переможців, що не бояться приймати важкі рішення, ризикувати, жертвувати всім ради успіху, самостійно керувати долею

— До чого ти ведеш? — занепокоївся юнака.

— Ось ти, наприклад, якби бачив, що одним вчинком можеш змінити своє життя на краще — зробив би це? ― вкрадливо поцікавився чоловік зі шрамом.

— Дивлячись, якою ціною...

— Я володію секретною інформацією про курс крейсера „Геркулес”. На його борту ― віце-президент Земної Федерації, який має укласти стратегічний договір з клоріанцями. Певна сила готова заплатити астрономічну суму, щоб він ніколи не дістався пункту призначення.

— Збираєшся крейсер бластером зупинити? — зіронізував молодший брат. — На „Афіні” плазмових гармат немає! Як і іншої зброї.

― Що являє собою корабель чи станція у режимі гіперстрибка?― примружив очі Ігор. 

— Конгломерат хвиль в площині четвертого виміру. Це всім відомо.

— А якщо знати курс і направити назустріч інший, такий же по «інтенсивності» оберемок хвиль? Що тоді?

— Не знаю. Необхідні дуже точні розрахунки... ― знизав плечима Максим. ― Такого ще ніхто не робив! Це наче таран у четвертому вимірі!

— Так! Відбудеться взаємна деформація. Обидва об’єкти ніколи не вийдуть з гіперпростору. Або виринуть не там де треба і з критичними пошкодженнями... Ваша станція для цього ідеально підходить!

— Сотні людських життів ради власного успіху? ― кров загупала у скронях

юнака.

— Хіба я винен, що вони опинились не в тому місці і не в той час? Це мій єдиний шанс на інше життя і, повір, я його використаю. А тепер іди, думай. Або ти зі мною, або —  рятувальна капсула номер сімнадцять. Можеш взяти з собою дівчину та друга... Бовкнеш комусь зайве ― розгерметизую «Афіну» і забуду, що в мене був брат! ― суворий вираз обличчя Ігоря не викликав сумніву в здійснені обіцянок.

 

***

 

Максим зупинився на порозі лабораторії, із сумом спостерігаючи, як колеги порались біля обладнання. Володимир прискіпливо перевіряв прилади перед тим як вимкнути живлення; Ірина обережно опускала накривки, стирала неіснуючий пил.

— Як брат? — поцікавився Володимир. — Все г-г-гаразд?

— Чудово! — запевнив Максим, стараючись аби голос звучав бадьоро.

— Щось у тебе вигляд не дуже... — відмітила дівчина. Вона сповненим грації порухом відкинула пасмо русявого волосся, що впало на лоба і мило посміхнулась. — До речі, дуже дякую, що заступився за мене. Таких нахаб, як той вояка — ніколи не зустрічала.

— Пусте, — кволо посміхнувся у відповідь молодий чоловік. — На моєму місці так вчинив би кожен.

Він подивився в очі Ірини. Вони випромінювали вдячність, тепло та ще дещо, від чого болісно защеміло серце.

— Кхм-м-м... Допоможеш з утилізацією? — попрохав Володимир, порушуючи паузу. Він підійшов до прозорого боксу, в якому залишались неприбраними скривавлені тільця гризунів після останнього експерименту. — Хорсіанький с-с-симбіонт може довго перебувати в анабіозі після смерті носія.

— Що ти сказав? — Максим доклав зусиль аби відвести погляд від Ірини.

— Якщо тобі ніколи, — образився Володимир, — я і сам можу...

— Ні-ні! Цим займусь я! — поспішно запевнив Максим. — А ви, обоє — сідайте в капсулу номер сімнадцять і від’єднуйтесь від станції. Негайно!

— Ч-ч-чому? — нервово засопів Володимир, від збудження він став ще більше затинатись. — Що с-с-сталось?

— Довго пояснювати! Просто довіртесь мені і все! Згода?

― Як скажеш…— здивовано протягнув Володимир, потираючи підборіддя.

— А ти? — підозріло і, водночас, схвильовано запитала дівчина.

— Мені треба залишитись, — признався Максим. Він широко посміхнувся. — Не турбуйтесь. Все під контролем!

Володимир підійшов ближче, прощально поплескав друга по плечі.

— Без тебе — нікуди не піду! — раптом вперто сказала Ірина. Вона зупинилась напроти юнака, стараючись знову зазирнути йому у вічі.

— Так треба! — гримнув Максим, втупившись у підлогу. — Маєш мене слухатись!

— Я тебе не залишу, не думай... — у дівчини виступили сльози, голос тремтів. — Не проганяй. Я допоможу... Скажи тільки як? Разом ми...

— Дурепо! Сподіваєшся, що мені подобаєшся? Ха! Та мені огидно бути з тобою в одній кімнаті, — грубо сказав Максим. — Терпів ради друга, який тебе кохає і соромиться зізнатися... Зрозуміло пояснив? Володю, посади її в капсулу!

Володимир сильно почервонів. Він кілька разів відкривав рота, намагаючись щось сказати, але так і не спромігся на жодне слово.

Ірина затулила долонями лице, розвернулась і повільно рушила до виходу з лабораторії. Плечі дрібно здригались від беззвучних ридань.

 

***

 

Біля центрального посту Максим зупинився. Всередину, не маючи відповідного рівня доступу, потрапити було неможливо. „Проходь!” — зі стелі, де розміщувались елементи системи стеження, пролунав знайомий голос брата. Броньовані плити дверей із неприємним скреготанням поповзли в стіни.

Як і раніше, величезні зображення візуально демонстрували роботу систем станції. За головним пультом був той самий чоловік. Здавалось, він не змінював незручної пози відколи сів у крісло головного диспетчера. Перед ним так само із завеликою для людського сприйняття швидкістю мерехтів калейдоскоп цифр і символів.

Посередині стояв Ігор. За кілька кроків від нього — Щасливчик та Слон, який вайлувато, наче на чудернацький посох, спирався на „Армагедон 3000”.

— Я знав, що ти прийдеш, — самовдоволено промовив ватажок, обертаючись до молодшого брата. — Вітаю у команді! Вибір достойний справжнього чоловіка!

— Змушений тебе розчарувати, — тихо, але впевнено, проказав молодий чоловік. Його тіло зненацька затряслось. В роті пересохло. Льодяний порив тваринного страху прокотився спиною рахуючи хребці.

— Тоді, що? Чому прийшов? — пронизливий погляд сірих очей підозріло вп’явся в Максима. — Якісь ти дивний... Часом не захворів?

— Ти розповідав, що люди діляться на два види. Я думав над цим... — пригадав Максим слова брата, стараючись із останніх сил зберігати самовладання. — І, зрозумів — ти не правий! Немає переможців чи невдах. Є ті, хто дбає про себе не забуваючи за інших, і... самозакохані егоїсти, які вважають, що весь світ має виконувати їх примхи!

― Мене цим не проймеш! — зневага та розчаруванням почулися в голосі чоловік зі шрамом. — Міг би вигадати, щось цікавіше...

— А тепер ― забирайся геть! — твердо проказав Максим. ― Інакше — пожалкуєш!

Відлуння реготу Ігоря та його поплічників наповнило залу гучним клекотом.

— Надієшся, хтось оцінить безглузду самопожертву? Ду-у-урень! — глумливо проказав старший брат перестаючи сміятись. — Навіть твої друзі через кілька місяців забудуть що були знайомі з тобою!

— Нехай, — байдуже погодився Максим, відчуваючи, як серце прискорено забилось, мов пташина, що прагнула вирватись на свободу із тісної клітки.

— Що ж, ти здійснив вибір, — очі старшого брата звузились і стали нагадувати цівки націленої зброї. — Щасливчику, займись ним...

— В мене все готове, — повідомив чоловік за головним пультом. Його голос був різким і таким же без емоційним, як і вираз обличчя.

Максим відчув, що провалюється в багряну безодню.

 

***

 

Раптом свідомість молодого вченого прояснилась. Прийшло розуміння — він так само стоїть посеред приміщення. Тільки змінився світ довкола, або його сприйняття.

Все виглядає тьмяніше, як у химерному сні. Панує незвична тиша.

Довговолосий у скафандрі, що робить крок назустріч, здається не живою людиною, а сповільненою трансляцією зображення медіафайла. Дивно, як він не падає, надовго зміщуючи центр ваги тіла.

Залишається трішки підштовхнути його у потрібному напрямі...

Щасливчик так само повільно, наче на станції не діє поле штучної гравітації, завалюється на спину.

У Ігоря від здивування розширюються зіниці. Він тягнеться за бластером. Проте так повільно, що юнак встигає підійти, витягнути зброю і відступити, перед тим, як пальці чоловіка зі шрамом змикаються в повітрі, хапаючи відсутнє руків’я.

Щось примушує Максима кинути погляд в бік головного пульта.

Кіборг підводиться з крісла. Дуло плазмовика швидко виповзає із правиці.

Спалах! Спалах! Спалах!

Біло-фіолетові блискавки беззвучно прорізають повітря.

За мить до цього Максим ховається за тіло вожака, захищене штурмовим скафандром, як за щитом. Активація позиченого бластера займає, здається, вічність. Хоча, господар зброї за цей час не встигає і разу кліпнути...

Визирнувши за братового плеча, Максим посилає у супротивника чергу жовто-багряних зарядів. Та вони не наносять шкоди, поглинаючись силовою бронею обладунків. Кіборг відповідає новим жмутом іонізованих часток, його зброя набагато потужніша.

Щока відчуває, як одна із блискавок пролітає зовсім близько, обдаючи обличчя молодого чоловіка пекельним жаром. Кілька зарядів плазмовика влучає у Ігоря, його ноги підкошуються. В сірих очах ― біль та непідробний розпач...

Погляд Максима наштовхується на „Армагедон 3000”, який поволі підіймає бородань.

Стрибок! Переворот! Стрибок!

Навколо — шалений танець блискавок. Танець смерті.

Фіолетові батоги б’ють у Щасливчика, що підводиться із підлоги. На його обличчі назавжди застигає безглузда посмішка. Безжальні потоки плазми прошивають скафандр Слона. Кремезний чолов’яга повільно осідає, хапаючись за дірку в животі. У свідомості Максима іскрою проноситься здогад, хто насправді був головним у команді брата...

Неймовірна пекучий біль у лівому передпліччі.

Та палець правої вже натискає спуск анігілятора. Від спалаху сліпнуть очі.

Тіло кіборга, а заразом і головний пульт із частиною стіни розквітають полум’яною квіткою чистої енергії.

 

***

 

Перше, що відчув Максим прокидаючись — приємне тепло на долоні. Він посміхнувся, вважаючи це продовженням гарного сну. Та коли руку ледь стиснули ― повільно підняв повіки.

Біля ліжка сиділа русява дівчина. Обличчя ― змарніле, проте вона привітно посміхалась Максиму. Юнак одразу пригадав усе. Занило в животі та лівому передпліччі. Тривожно запищав кардіомонітор. Черговий медпрацівник осудливо похитав головою.

— Іринко! Я не хотів...

— Т-с-с! — приклала свій тоненький пальчик до губ Максима дівчина. — Бережи сили! Тобі поки не можна багато говорити.

— Але...

— Мені все розповіли... Не треба вибачатись, — в очах Ірини заблистіли сльозинки.

Вони довго мовчали, невідривно вдивляючись один одному у вічі. Ці погляди були красномовнішими за сотні слів.

Буркотливо загули сервомотори дверей. У відсік зайшов Володимир. Побачивши друга, зраділо вигукнув:

— П-п-привіт! Лікарі сказали, що тебе вже можна провідати. Як почуваєшся?

— Тихіше! — попрохала Ірина. — Він ще дуже кволий.

— Г-г-гаразд, — погодився колега, присідаючи на край ліжка. — Я на хвилинку.

— Нормально, — відповів Максим, морщачись від раптового болю. — А симбіонта справді видалили?

— Так! Не хвилюйся, — запевнила Ірина.

— Чому я не загинув? Мишеня ж не витримало...

— Точно ніхто не знає... — знизав плечима Володимир. — Певно, тому, що у житті г-г-гризунів головне — інстинкти! Боротьба з конкурентами будь-якою ціною. А у нас є розум, воля, мораль, врешті — душа!

Він задумливо потер підборіддя і продовжив:

— Ти — перший п-п-поставив на собі експеримент по співіснуванню з чужинською формою життя. Тепер до Хорсу планується д-д-друга експедиція. Часом не хочеш її очолити? Власне, мене уповноважили тебе вмовити...

— Дякую! Якось іншим разом, — проказав Максим. Він подивився на Ірину, лагідно провів рукою по її волоссю, щасливо посміхнувся.

Дівчина пригорнулась до юнака і співчутливо поцікавилась:

— Розкажи, як на таке зважився? Ти ж міг вмерти або стати потворою.

Максим трохи помовчав, а потім тихо зізнався:

— Це був єдиний шанс залишитись людиною.

 

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>