Рятівники на байку

Рятівники на байку

Неділя, 22 жовтня 2017 г.
Проглядів: 114
Підписатися на комментарі по RSS

Спекотно було на відкритій терасі прибережного кафе, де перепоною між відвідувачами та південним сонцем були тільки напівпрозорі парасольки. Гарячий вітер задував зі степу, напинав тканину, змушуючи кольорові кружальця переміщатися терасою, наче скельця в калейдоскопі.

―... уявіть собі, вони, дійсно, не помічали. Не помічали, що яскраве сонце робить тіні барвистими, що серпанок виліплює наново стіни соборів, що сніг не білий, і навіть не лише синій, а й рожевий, і золотий... Побачили років за двадцять, і ті картини з «Салону відкинутих», з яких вони реготали, в які тицяли ціпками аж до дірок, стали розкупатися за шалені гроші...

Незнайомець ― а він півгодини тому попросив дозволу підсісти до дівчини, що сиділа сама, за столиком біля самісінької балюстради, і, вочевидь, ні на кого не чекала ― закінчив розповідати, взявся за відставлений вбік келих і зробив ковток. Розповідь видалася розлогою, питво в пополудньому повітрі встигло нагрітися, й чоловік кумедно зморщив носа. Кумедно, а водночас дивно... незвична якась гримаса.

― Я десь про це читала, ― озвалася дівчина. ― Але ви розповідаєте куди цікавіше. Наче бачили на власні очі.

Чоловік хотів на це щось відказати, але до пори промовчав. Та чи й потрібно було відповідати? Бачив нову знайому як облуплену, знав, що вона зрозуміла його як треба.

― Втім, ― продовжила дівчина, ― сподіваюся, людство з тих часів хоч як, а змінилося на краще. Не уявляю сьогодні такої обструкції митцю... та будь-кому... за те, що бачить світ інакшим.

― А чи не надто толерантні ви до людства? ― ледь посміхнувшись, зауважив чоловік. ― Проте, хай буде по-вашому: людство змінилося на краще. Але чому? Чи не тому, що завдяки хоч би й художникам, про яких ми згадали, у багатьох з очей спала полуда?

Дівчина мовчала, роздумуючи, але обличчя її не припиняло говорити. Чолом наче пролітали тіні думок ― таке то було обличчя. Мінливе, немов ковила під вітром, з очами лазуровими... ні, сірими... стривайте, а чи не смарагдовими? А, може, просто дзеркальними, здатними вбирати дива світу й повертати їх, не привласнюючи. Темне волосся обрамлювало лице, наче важка рама з примхливо вирізьбленими завитками.

Чоловік розглядав дівчину, не криючись, усвідомлюючи, що й вона його бачить. Бачить насправді, а не ковзає неживим поглядом, втискаючи побачене в заяложені лекала. Крізь золотаву земну засмагу бачить блакитні зоряні відблиски, у глибині очей прозирає срібні зіниці, помічає рухливий злам брів, бачить, нарешті, що губи його ворушаться для годиться, бо йому не треба рухати губами та язиком, аби говорити. Сидів, дивився на дівчину. Чекав, що вона скаже. М’яч був на її половині поля.

А ще він фізично відчував, що на його погляд накладається ще один: здаля, від столику біля входу, на дівчину раз у раз позирав хлопець у білій футболці. Як зайшов, так і втупився в неї. Сидів там уже довгенько. Мабуть, і в його келиху прохолодний напій встиг перетворитися на літепло.

Чоловікові було насправді цікаво, що скаже дівчина. Цікаво, хоч для нього розмова ця була чи не стотисячною, і відступати від плану бесіди йому доводилося нечасто. Ні, звичайно, траплялися репліки несподівані... ще й які! Адже контактував він із особами аж ніяк не пересічними.

― Ви були там, ― промовила дівчина, не запитуючи, а стверджуючи, і в голосі її не почулося переляку чи здивування, лише бажання зрозуміти. Спитала прямо: ― А що ви там робили? Допомагали художникам писати ті картини? ― Посміхнулася, і сама собі відповіла: ― Ні, звісно ж, ні! Ви допомагали їм побачити, так?

― Я не допомагаю бачити, ― заперечив чоловік, пильно дивлячись на свою візаві. ― Бачить людина чи ні, залежить від неї. Моя місія полягає в іншому: я допомагаю зрячим зрозуміти, як розпорядитися своїм зором.

― То ви янгол? ― запитала дівчина.

От і несподіванка. Таке питання йому ставили востаннє дуже давно. Кілька сотень років минуло. Він гадав, що більше такого й не почує. У сучасному раціональному, матеріалістичному, світі хто сподівається зустріти янгола? Та ще й на модному курорті. Втім, відчув, що запитання потішило його самолюбство. А ще ― розмова вибилася з типового сценарію, і тепер він міг відійти від службових інструкцій, і на свій розсуд зважити, скільки можна й треба сказати цій особливій дівчині. Не менше, але й не більше.

― Янгол? ― перепитав він. ― Та ні... Гадаю, з мого боку було б нахабством так себе атестувати. Хоча... як подивитися. У вашому світі я, мабуть, дійсно виконую відповідні функції, але лише тією мірою, якою істоти з іншого світу роблять те ж саме в світі моєму.

Дівчина дивилася на нього серйозно, обмірковуючи його слова. Не втримавшись, він запитав своєю чергою: ― Перепрошую, але мушу зауважити, що у вас... м-м-м... нетипова реакція. Вас мої слова не дивують?

― Дивують? Мабуть, ні, ― відповіла дівчина. ― Розумієте, якщо Всесвіт, дійсно, безкінечний, то він має містити в собі все. Бо якби хоч щось у ньому було б неможливим, то це вже не безкінечність... хіба ні? Втім, я надто не цікавлюся фізикою, різними такими речами. Скажімо, це просто моя уява про світобудову. ― Вона посміхнулася мимолітною посмішкою, і та освітила її обличчя наче ліхтариком. ― А безкінечність? Тупо уявляти її такою, знаєте, калюжею на пласкій поверхні... що розтікається, не маючи берегів. Скоріше, усе має вкладатися одне в одне, і, навпаки, виходити одне з одного... ну, як фрактали. Фрактали дуже гарні, тому, коли я їх побачила, то спромоглася запам’ятати це хитре слово.

Хлопець біля входу зробив знак офіціанту повторити замовлення. Від чоловіка, що, здавалося, з головою поринув у бесіду із сусідкою, не укрилося, що хлопець спочатку крадькома зазирнув до гаманця.

― Я не розумію іншого, ― знову заговорила дівчина. ― По-перше, чому люди не сприймають світ таким, який він є насправді? І, по-друге, ― вона запнулася, і, ховаючи замішання, теж вхопилася за рятівний келих. Але навіть не помітила, що вона п’є, і чи теплий, чи холодний той трунок. Дуже її зацікавила ця розмова, із незнайомцем, що попросив дозволу сісти за її столик, хоча вільних місць на терасі було достатньо. ― Ні, з другим запитанням я зачекаю, ― сказала вона, і знову посміхнулася осяйно.

― На все свій час, і всьому треба вчитися, ― відказав чоловік. ― Дитина народжується зрячою. Але бачить вона хаос кольорових плям, не виокремлює, не розпізнає образи. Чує, але звуки накладаються один на один. Їй дають до рук плюшевого песика і приказують: «Гав! Гав!», показують на кицю на підвіконні та кажуть: «Няв-няв». До речі, це у вас так. Песики ж і котики в інших країнах промовляють геть по-іншому. Дитина звикає бачити світ у спрощених, ілюзорних, формах, чути в примітивних звукосполуках, і не у кожного з віком прорізаються власні зір і слух. Проте, немовлячий вік ― необхідний етап розвитку. Треба лише дивитися за дитиною, коли вона почне вибиратися з дитячого візочка. Коли почне самостійно переходити вулицю, треба, щоб вона чітко бачила і світлофор, і машини, що наближаються. А коли подорослішає та сяде за кермо, вимоги до бачення реальної картинки ще посиляться. Так і з людством в цілому. Ви зростаєте. Берете до рук геть небезпечні речі. Треба, щоб здатність бачити й чути не відставала від м’язової сили. Старші раси мають вам в цьому допомогти, так само, як вами опікувалися вчителі, коли ви були малими. Так влаштований світ.

― Але трапляються і важкі підлітки, ― зауважила дівчина, і чоловік із подивом помітив, що вона підсміюється над ним. То вона не тиха мишка. От і добре. Йому кортіло замовити собі ще вина, тільки по-справжньому холодного, пригостити й дівчину. Бачив, що тепер вона не відмовиться ― розкусила його до потаємної серединки... принаймні, їй мало так здаватися. Але...

Але ж ― хлопець. Отой, в білій футболці, з їжакуватим волоссям, з обличчям невпевненим і впертим водночас, який аж прикипів до дівчини потемнілими очима. Сидіти тут довго грошей у нього не вистачить. Ану, розвернеться й піде геть? Не повинен наче... Та ці земляни такі малохольні! Хто їх зрозуміє? Принаймні, йому це до кінця не вдалося. За дві тисячі років, з гаком.

― Так, ― погодився він, вирішивши не розмазувати. ― Саме з вами у Галактичного розуму виникли проблеми. Всі розумні раси проходять схожі стадії розвитку, але у вас справи пішли шкереберть.

― Тобто? ― Тепер уже дівчина утримувала його погляд своїми очима, і він зрозумів, що не помилився. Силу вона мала неміряну, просто ще не навчилася нею користуватися.

― Тобто, спочатку все йшло наче добре. Замість піддавати митців остракізму за оригінальне бачення, людство спромоглося подивитися на світ їхніми очима, і світ виявився не тільки реалістичним, а й імпресіоністичним, сюрреалістичним, супрематичним... яким завгодно! Не тільки завдяки художникам, звичайно. Музика теж дивовижна річ. Створює світи фантазійні, але допомагає зазирнути вглиб сущого. Люди вирвалися з клітки пласкої перцепції, побачили світ різним, і собі дозволили бути різними. Та хоч би й в побуті. От ви, наприклад, можете пофарбувати волосся в будь-який колір, вдягтися в шорти й зимову куртку хутром навиворіт й босоніж гуляти головною вулицею міста? Адже поліція вас не затримає?

― Поліція, мабуть, ні. От повернутися додому буде проблемою.

― Чому? Через батьків?

― Та ні, ― махнула рукою дівчина, ― я пішла з дому щойно мені виповнилось вісімнадцять. Відтоді живу сама. І тепер у мене з батьками знову чудові відносини. Але ж сусідок... отих, що біля під’їзду, на лавочках... ніхто не відміняв!

― Так, я вас розумію, ― зітхнув чоловік. І, відповідаючи на німе питання в очах співрозмовниці, пирхнув: ― А як ви собі гадали? Що я кожного дня скакаю з НЛО й назад?! Ні, живу собі серед вас, винаймаю квартиру..., ― він сумно подивився кудись над плечем дівчини, вдалину й вгору, хоча до зірок було ще довго, ще й сонце не сіло, лише скотилося трохи долу розпеченим небосхилом.

― А ви... а як же ви..., ― розпочала було дівчина, округливши від здивування гарні вуста.

― Перепрошую, але ми з вами зараз про інше, ― перебив її чоловік. ― Якщо дозволите, я завершу свою думку. Ми зупинилися на тому, що людство наче стало на дорогу прогресу. Бо справжній прогрес ― то прогрес особистості, повірте мені на слово. І в Галактиці зітхнули з полегшенням. Попри всі ці залізяки, та ще й з начинням, що наробило собі людство, попри генну інженерію, навіть попри демократію оту дурнувату, духовний поступ пішов нормальними темпами. Люди дивилися навкруги ― і бачили! А коли бачиш з одного боку безкінечну, розкуту красу світу, а з іншого ― проблеми, що загрожують її існуванню, завжди можна знайти, як ці проблеми усунути! Врешті-решт, ми в Галактиці всі через це пройшли, хто раніше, хто пізніше. Але ж...

Чоловік замовк, і з огидою вмочив губи в залишки гарячого напою.

― Але ж..., ― нетерпляче поквапила його дівчина.

― Але ж, ― продовжив чоловік, ― телебачення! Реклама! Глянсові журнали! Соціальні мережі! Все це буквально накрило людину габою... збило її з іще кволих ніжок. Готові образи, стандарти, готові оцінки, готові думки! Ця пошесть розповсюджується з шаленою швидкістю. На очі людства, що тільки-но почали розрізняти справжні кольори й абриси, і приховані за ними змісти, впали й приросли окуляри. І не просто темні, а непрозорі, наче пічні заслінки, як казав один письменник... до речі, мій добрий приятель. Одноманітні рецепти щастя швидко перетворюють людство на натовп, яким легко маніпулювати тим, хто ці рецепти продукує. Якби ви тільки знали, хто за цим стоїть!..

Чоловік перервав сам себе. Він не озирнувся довкола, не поворухнув шиєю, не повів очима, але дівчина ясно відчула, що він насторожений, наче розвідник у тилу ворога.

― І ось, маємо починати все спочатку, ― втомлено продовжив чоловік. ― А на митців тепер не можна розраховувати, як колись. Скурвилися, даруйте на слові. Замість відкривати людям очі, намагаються відкрити їхні гаманці. То ж мусимо шукати нові підходи, нові рішення...

Дівчина слухала уважно. Він подивився на неї: ― А тепер, прошу, ваше друге запитання.

Дівчина помовчала, обводячи очами виднокіл: порожевіле море, пригаслі парасолі, людей коло столиків. Погляд її вперше впав на хлопця, що вимальовувався світлою плямою в напівтемній глибині тераси, і очі у неї розширилися й зблиснули, але лише на мить.

― А друге запитання таке, ― промовила вона рішуче, розвертаючись до свого співрозмовника, ― до чого тут, власне, я? Малювати я не вмію. Вухами у мене слон натоптався. Вірші не складаю. Філософією не бавлюся. Який такий мій талант ви збираєтеся розкривати?

― А хіба ви не знаєте, до чого у вас талант? ― запитав чоловік стиха, ближче нахилившись до нової знайомої. ― Ну ж бо, зазирніть в себе... тільки не махлювати!

Він бачив спогади, що за коротку мить протиснулись перед нею. Чоловічі обличчя, відкриті, розумні, з рисами мужніми та досконалими, з очами, що аж промовляють... Але його професійні навички свідчили: сліпі! Невдалий вибір. Звісно, він промовчав. Дівчина вже й сама з цим розібралася. Хіба що ота, остання, історія їй ще боліла.

Дівчина, наче почувши його думки, повела плечем: ― Ну, й що це за талант? Втрапляти в халепу? Обманюватися? Зневірятися?

Добре, що їй не треба нічого розжовувати. Зрозуміє з півнатяку. Він надіслав їй картинку, потужним посилом: стаєр на старті, сповнений прагнень. Він же, захеканий, змилений, дивиться в спину тим, з ким стартував разом, до кого йому тепер як до неба. І, нарешті, аутсайдер, не витримавши темпу, зійшовши з доріжки, важко дихає на узбіччі, на травичці.

На обличчі дівчини відбилася гамма почуттів: здивування, заперечення, усвідомлення... ― А що мені треба було робити? ― запитала. ― Бігти з гантелями в руках? Чи з гирею на нозі? ― Не було виклику в її питанні, і дратування теж не було. Радше іронія. Осміх.

Чоловік теж посміхнувся, вдоволено. Ось і головний пункт його програми, нарешті. Саме це він і має порадити: що робити. Для цього він тут.

― Наступного разу спробуйте не обирати першою, ― сказав він.

― Тобто?! ― вирвалося у дівчини, перш ніж вона встигла подумати. А тоді вона зрозуміла.

― Тобто ― поступіться ініціативою. ― І у відповідь на її обурений погляд, швиденько додав: ― Ні, ні... я не антифемінист. Просто своїми очами ви бачите дрібнички. Зернятка, що є в кожній людині. І домальовуєте решту ― як воно могло б і мало бути. І ― обираєте! А він... вони... виявляються трохи не такими. Не готовими й надалі користуватися зором, що, може, й відкрився у них ― тимчасово ― під впливом закоханості. З часом шал пригасає, а втома залишається. Не кожний здатний усе життя плигати вище голови. «Відпочити!» ― волає його пересічне їство, відпочити, піти битим шляхом, бути як всі, підтакнути, заплющити очі, придрімати солодко. І не почуватися при цьому винним. Перед вами, а в першу чергу перед собою. Ви ж їм такого шансу не залишаєте. Хіба я не правий?

― Яка різниця: правий-неправий? ― махнула рукою дівчина. ― І взагалі: це в минулому. Наразі я вчуся бути сама. Мене це влаштовує. От, сама на море приїхала, і ніхто мені не потрібний. Сиджу, з вами розмовляю... Хіба я б зустріла такого співрозмовника, якби мені весь світ знову затуляли чиїсь широкі плечі? А ще мені цікаво: а вам із вашими порадами ніколи не траплялося хибити?

― Чому ж, траплялося. Та ось, не так вже й давно, тут, у ваших місцях: знайшов хлопа талановитого, із зором напрочуд ясним! Підбив його вчитися, в Академії мистецтв, на художника. Уже з його картин учнівських видно було, що ще трохи ― і явить він людству красу нову, ще незнану... А він ― бац, і став вірші писати!

― І, що, вірші виявилися гірші за картини? ― поцікавилася дівчина.

― Та ні, чому гірші... Люди кажуть, геніальні. Але ж, знаєте, доля у поетів ще трагічніша, ніж у художників. ― Чоловік замовк, пригадуючи щось невеселе, тоді зітхнув, рішуче ляснув долонею по столу. ― Але вам я нічого трагічного радити не збираюся. Лише одне: не відштовхуйте того, хто бачить стільки ж, як ви. Може, інакше, але не менше. Спробуйте далі піти поруч, і, можливо, тоді це трапиться.

― Трапиться що? ― посміхнулася дівчина.

«Не дратується, не жене мене в шию, вже добре», ― сказав собі чоловік. ― Тоді побачите, ― туманно відповів він, і несподівано підвівся. ― А зараз дозвольте розкланятися, багато справ. Дякую за приємну компанію. ― Він сунув купюру всередину картки меню, і зробив крок від столика.

― Зачекайте, ― здивовано вигукнула дівчина. ― Оце й все? А як я його впізнаю?

― Впізнаєте, ― кинув чоловік, уже відходячи. ― Він бачитиме. До того ж, як я уже сказав, цього разу він першим впізнає вас!

 

... Сказав і зник, наче в повітрі розчинився. Дівчина задумливо зробила останній ковточок зі свого келиха. Раптом відчула, що напій гарячий, гидотний, в кафе народу мов сардинок у бляшанці, музика гучна й вбивча. Попереду чекав непроглядно темний, але позбавлений животворної прохолоди вечір. ― Наплів тут казна що, й до побачення, ― хмикнула вона, не усвідомлюючи, що промовляє вголос.

― Еге ж, ― озвався хлопець, той, в білій футболці. Не помітила, як підійшов і стояв перед нею, дивлячись так, наче знав її все життя, тільки не бачив давно, а тепер ось зустрів знову, і губити більше не збирається. ― Я вже занудився чекати, коли той старий дивак від тебе відчепиться.

Хотіла відповісти так, як вміла, голосом Сніжної Королеви, але щось змусило її запитати натомість: ― Дивак? Цікаво, і що ж в ньому аж такого дивного?

― Нічого собі! Розгулює містом загримований під прибульця! Мабуть, десь тут якісь зоряні війни знімають, вони люблять на морі знімати, заразом і на пляжі полежати. А він із цими своїми контактними лінзами, вухами наліпленими, та в цьому парику люмінесцентному приперся собі в перерві винця попити!

― Люмінесцентному? ― перепитала здивовано.

― Авжеж! Ти, що, не помітила, як у нього волосся мінилося та перелискувало?!

― Ні, ― чесно зізналася вона.

― Ну, ти даєш... Він, мабуть, тебе зніматися запрошував?

― Та щось таке, ― відповіла невизначено, розглядаючи хлопця. Наче колись бачила його... А, може, й добре знала колись, приятелювала навіть. Може, й закохана була, колись давно, ще до всього, що сталося з нею потім. А, може, наснилися колись ці очі, всипані золотими лелітками. Чи то сонце останніми променями заплуталося хлопцеві в тремких золотавих віях?

― Слухай, ходімо звідси?― сказав хлопець, якого вона ще й імені не знала. ― Тут такі ціни, що капець. І чого тебе сюди занесло, у цю помийницю пафосну? У мене, он, байк за рогом стоїть. Гайда вздовж моря? А тоді відвезу тебе, куди скажеш.

«То це він?! І що я тепер маю робити?» ― аж заволала подумки до того дурнуватого прибульця, що вплутав її в цю історію. Намагалася перекласти на нього відповідальність, мовляв, це все він, його вигадки. Чіплялася за таку версію, наче за рятівну соломинку, бо вітер перемінився, і задував з моря, свіжий, нестримний, здатний підхопити її наче пір’їнку й утягти за собою.

― Кохати, ― почула голос так ясно, наче дивовижний дядько стояв поруч. ― Тепер лише кохання може врятувати Землю. Удвох ви подужаєте це зробити.

... Зітхнула, чи то з жалем, чи з полегшенням. ― Байк, кажеш? ― перепитала. ― Гаразд, їдьмо!

А чого... Власне, її Бентлі може спокійнісінько постояти на стоянці й до ранку.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>