Ранок назавжди

Ранок назавжди

Понеділок, 23 лютого 2015 г.
Проглядів: 1206
Підписатися на комментарі по RSS

Так сталося, що люди мене не помічали, а я їх побоювався. Я так часто мріяв про те, що ось прийду до свого офісу, і скажу їм щось типу: “всім доброго ранку” чи “всім привіт”, але кожного дня я приходив і йшов з роботи, так ні з ким і спілкуючись. Так було, і я не міг цього змінити. А може, і не бажав насправді бути наполегливим. Я щось робив, і люди навколо також щось робили, і на тому все.  А мені так хотілося не боятися спілкуватися... а люди навколо були такі злі, такі сірі, що я навіть не запам'ятовував ні їх імен, ні їх облич, і інколи не міг відрізнити секретарку від прибиральника. Через такий дисонанс я не міг спати, а коли вдавалось заснути хоч на годину, то нічні жахи захоплювали мене в свій полон, і я не знав вже, що краще: прокинутися у сірому дні чи залишитися у цьому кошмарі. Я не розумів інших людей. Їм, мабуть, я здавався відлюдником. Мені було однаково, хто вони і що являють собою, і водночас я понад усе хотів мати друга.

Я вигадав його в день, який вважав найсумнішим у цьому місяці. Спочатку це було напівсвідомо: у моменти негараздів я думав: нічого, зараз коїться щось незрозуміле, але от я прийду додому, і там він зустріне мене, і його присутність подарує мені радість, і між нами не буде існувати слів, бо ми і без них будемо розуміти один одного. Спочатку я уявляв його собакою. Я не міг дозволити тримати бодай одне живе створіння, бо винаймав кімнату на околиці міста. Тут не було нічого, що мені належало, але мій уявний друг був моїм на всі сто відсотків, і це сповнювало мене неабиякою радістю. Вигаданий друг краще друга реального, бо можна потурати своєму егоїзму скільки завгодно: згадувати про друга тоді, коли мені погано, і забувати про нього, коли мені добре. Ніяких зобов'язань, нічого взагалі. Мій любий, безмовний друг, за допомогою до якого я звертався у найважчі для себе хвилини. Я притискав його до себе, і відчував, як б'ється у його нематеріальних грудях неіснуюче серце, і мені ставало легше.

Через місяць я замислився над тим, що немає між нами історії, з якої все могло б початися. Тобто, він просто був, і все. Але ж повинен він був мати минуле. Я уявив, що знайшов його, коли він був малим цуценям, коли йшов найсильніший з дощів. Він плив у кошику бурхливою брудною річкою, і я нахилився, піднявши його, а він дивився на мене своїми сумними надрозумними очима, наче бачив мене від початку мого існування й до самого завершення. Я заплакав, коли він почав облизувати мої роздерті руки: якщо є сильний дощ, і вода тече по вулицях, як із зруйнованої греблі, то є і травми; я уявив, що виліз на дах одноповерхового будинку, обдерши і спину, і руки, і обличчя, і, дивлячись вниз, побачив його — а він, у чергу свою, побачив мене, і я заплакав, тримаючи в руках кошик з цим своїм спасінням. Я вирішив — я врятував його, і він врятує мене.  Він не задав питань, звісно ж. Він був ідеальним, і питання не затьмарили його чистоти. Він був вільним, і тому не мав імені.

Мрії — це найкраще, що є в людському існуванні, бо за них не треба платити. Я не був амбітним, і життєві висоти здавалися мені чимось на кшталт Гаваїв: себто, вони існували десь там, де я ніколи не буду, і тому не мало все це значення. Факт існування ще не дорівнював хоча б чомусь, і тому я ходив на свою бісову роботу, в суботу мав апогей розпачу від беззмістовності свого життя, і тому пив, а у неділю страждав від наслідків зеленого змія. Одного разу те змінило мого друга: коли повернувся я у те місце, де жив, і яке якось не дотягувало до того, щоб називав я його домом своїм, то в коридорі побачив я не собаку, а змію, і я ледь стримав крик в собі. Цього не могло бути, але воно було. Це зводило мене з розуму, і я почував себе хворим безнадійно, навічно, невиліковно. Я впав у ліжко, і змія заповзла до мене, притулилася своїм прохолодним тілом. Я благав її задушити мене, бо цього  не можна було терпіти. Ну, мені здавалось, що не можна, але ж я заснув, і прокинувся у наступному дні, і був я один в ліжку. Я не мав сили думати про свого уявного друга. Те, що раніше приносило мені стільки радості, тепер було лише розпаччю і печаллю.

Я працював на автоматі, а по закінченні робочого дня блукав містом, і після довгих цих прогулянок, знесилений та втомлений, майже розчинений між людьми, яких було завжди купа на усіх вулицях міста, і чорт забирай, коли вони жили, працювали, любили — і чи жили вони взагалі,  а чи існували подібно мені?..  — так от, я приходив додому і падав у ліжко, і не кликав свого друга, і  не пив, і не бачив снів. Мені здавалося, що навколо мене немає ані людей, ані предметів, одне суцільне болото, і я тонув у ньому, і навіть не намагався ані врятуватись, ані придумати якесь виправдання своєму стану.

Понад усе я бажав втекти — з цього тіла, з цього життя, а ще більш того я зі страшною силою бажав, щоб мене хтось врятував від цього, бо я сам не мав сил для власного спасіння. Я не хотів померти, звісно. Я хотів жити, а не існувати. Я хотів мати поряд бодай одну істоту, яка б чекала на мене, нічого не потребувала і водночас віддала б мені себе повністю. Я перестав вживати алкоголь.

Дні минали, і я не помічав їх плину. Десь, здається, через декілька місяців я, сидячи на кухні, знову покликав свого друга. Мені було однаково, в якій подобі прийшов би він до мене, бо головним було б те, що він прийшов, і що він став би мою втіхою, і що я більше не був би один. Хоч змія, хоч павук. Але він був таким, яким я його вигадав вперше. Він торкнувся моєї долоні вологим носом, і хвіст його здригнувся у імітації привітання. Він не докоряв мені, він просто був поруч, і він нічого не потребував, і мені стало вмить так соромно, що аж в грудях захололо. Чому я вважав себе вищим за нього? Чому я називав це дружбою, адже я лише використовував його для того, щоб відчути хоча б щось, не подібне до сірої буденності, в яку сам себе загнав? І тоді я почав із ним розмовляти. Мені здавалося, так буде краще. Я казав йому, як багато він значить для мене, і як я радію, коли він приходить, і що коли ми разом, то я відчуваю, що насправді живу. Я казав, що ціную його у будь-якій подобі, бо оболонка не так важлива, як сенс, який під нею існує. Я вибачався за ту свою реакцію на нього у вигляді змії, і він дивився на мене сумними своїми очима, і я знав: це  прощення.

Одним ранком я прокинувся і побачив, що йде дощ. Такий сильний та злий, що під струменями води дрижали стіни будівель та тріскалося скло у вікнах. Я вибіг на балкон і побачив, як у домі навпроти скло тріснуло, і вода вторглася у приміщення. Я бачив, як захиталася телевізійна вежа, і як її поглинула вода, коли вона впала. Води ставало все більше, і я переліз на дах, бо в кімнаті вода вже доходила до коліна. Я зовсім не розумів, що мені робити, і що взагалі відбувається, бо дикторка у вчорашньому випуску прогнозу погоди казала, що ранок буде нестерпно сонячним, і вигляд у неї був такий впевнений, і здавалось, що не може і бути інакше, немов вона — чи той, хто писав текст, який вона старанно зчитувала з екрана в студії, окинув оком все-все-все, і пізнав істину.

Я був у спортивних штанях та футболці, і, поки видирався на дах, добряче подряпався. Дощ лив як з відра, яке не мало дна, і декілька разів мої руки зісковзнули і я геть не впав у ту скажену ріку, яка несла по вулицях людей, нашпигованих склом, уламки, автівки та інше. Я сховався під короткий навіс і обхопив себе руками. Тільки зараз я, опинившись у хвилинній безпеці, усвідомив те, що я босий і не дуже вдягнений, а головне — я збагнув, що не було сенсу лізти на дах, бо дощ не вщухав, і води ставало дедалі більше, і скоро вона торкнеться краю даха, на якому я дрижав, а потів проковтне будинок, як тисячі будинків до того. Я підійшов до краю, щоб побачити, скільки часу в мене ще є. Ну, таке... ще, мабуть, хвилин десять, і все скінчиться. Хмари були такі чорні і виглядали такими важкими, що, здавалось, ще хвилина, і вони впадуть зі злих небес, і розчавлять тих, до кого не встигла дістатися вода.

У страшенному шумі нічого не можна було розрізнити. Окремих звуків не існувало, і зойки людей і гуркіт та стогін будівель, зруйнованих водою, злилися в один гул. І то було добре: я не усвідомлював масштабу того, що коїлося навкруги. Я не біг хоча б комусь допомогти не тому, що в тому не було сенсу, а тому, що не чув.

Неподалік впала багатоповерхівка, і на деякий час вода спинила свій божевільний плин. Я задивися на її оманливо-спокійну поверхню і раптом побачив, як пливе по воді кошик. Вода вже потроху пробивала собі шлях через уламки тої будівлі, і я, навіть до кінця не розуміючи, що я роблю, нахилився, і пальці мої торкнулися плетеної ручки. Під мокрою ковдрою щось ворухнулось. Кошик ткнувся в один з численних уламків і завмер неподалік від мене, потроху сповзаючи у водяну безодню.

Я не вмів плавати. Дах був слизьким, і кожен рух стовідсотково був останнім. А чи не все то одно? Вода зараз поховає мене в собі, а я думаю над рухами?.. Все це миттєво промайнуло в моїй голові. Я, тримаючись за край даху і, нещадно ріжучи пальці, перехилився, вкладаючи у цей ривок усі свої сили. Я відчув, що від різкого руху напружились усі мої м'язи — навіть ті, про які я навіть і гадки не мав. Я не дотягувався.

Десь там уламки сховалися під водою, і кошик різко піднявся через те, що вода, не стримуючись, рухалася до мого будинку зі швидкістю скаженого звіра. Я вхопив кошик і витяг його з води, і за секунду вода змела усі перепони на своєму шляху.

Я стояв на даху, і притискав до себе той кошик. Я не відчував вже ані болю, ані холоду. Вода лизнула край мого даху. Я дивився на все це божевілля, і... і...

А вода все не ковтала мене. Дощ вщух так раптово, як і почався. Щось знов ворухнулося в кошику, і я відкинув мокру ковдру. Мене засліпило люте проміння сонця, яке проткнуло хмари і встромилося у багатостраждальну земну поверхню, залиту водою. А коли я нарешті зумів розрізнити, що там, в тому багатостраждальному кошику, то мої очі заполонили сльози,  і я вже вдруге втратив на деякий час здатність бачити. Вологий язик торкнувся моєї скривавленої, пораненої долоні.

Я стояв на даху будівлі, і навколо не було ані душі. І тут я зрозумів, що все вже не буде так, як було, бо я помилявся. Я був не один. У кошику тремтіло маленьке цуценя, і воно було реальніше усього мого життя до цього дивного, хижого, вбивчо прекрасного ранку.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>