Прокляття королівського роду

Прокляття королівського роду

Субота, 16 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2316
Підписатися на комментарі по RSS

***

«…І посів трон свого батька молодий король Дарій. Великим правителем став він І підкорив усі сусідні народи, і змусив платити данину собі. І ніхто не міг здолати Дарія. Навіть, старість відступила перед ним.

…Одні казали, що секрет вічної молодості короля Дарія у чудодійному зіллі, яке готували для нього могутні чаклуни Спілки Білої Магії. Інші стверджували, що він сам став чаклуном і пізнав істину вічної молодості…А були і такі, що пошепки говорили нібито король занапастив свою душу в чужих краях, а покаранням йому буде прокляття на весь його рід. Та істина в тому, що прожив король майже сто сорок років, пережив обох синів своїх, онуків і був сповнений сил, як в молоді роки свої…

…Дивна смерть чекала на всемогутнього Дарія. Задумав він підкорити собі заморські землі, що славились багатством своїм. Звелів збудувати сотню кораблів. Покликав під свої знамена силу-силенну воїнів. Та самовпевнений король не захотів вшанувати дарами богів моря. Першого весняного дня відбув Дарій на чолі своєї флотилії за море. Та невдача спіткала досі непереможного володаря. Прогнівались боги моря на Дарія і був потоплений увесь флот його. І загинуло усе військо королівське. І було поглинуте тіло всемогутнього Дарія безодньою морською…»

З літопису королівського роду.

***

- Куди ми йдемо, учителю?- Захарій ледве встигав за великим магістром Спілки Білої Магії.

- На нас чекає дуже важлива справа, Захарію!

Магістр Амадей був наймогутнішим чаклуном Спілки. Він прибув дві години тому у Храм, скликав Велику нараду магістрів, а згодом зажадав, щоб до нього покликали Захарія. Пильно вдивлявся йому в очі і промовив тоді:

- То ти і є той самий Захарій, якого мій учень Клавдій називає найобдарованішим з-поміж усіх?

- Учитель Клавдій дещо перебільшує моє вміння, - зніяковів Захарій, який вперше зустрівся віч-на-віч з самим Амадеєм.

- Ну, гаразд. Тобі саме завтра виповнюється двадцять три?

- Так, магістре. Завтра на мене чекає останнє випробування і, якщо я його з честю подолаю, то стану справжнім чаклуном!

- Ти підеш зі мною, Захарію. - заявив Амадей. – Твоє навчання в Храмі завершено і тепер я стану твоїм наставником.

Про таке годі було і мріяти! Великий Амадей мав лише одного учня – магістр Клавдій був першим і останнім, кому наймогутніший чаклун передав свої знання. І ось тепер Захарій став тим самим обраним, хто вдосконалюватиме свою магію у великого учителя!

***

«…І посів трон Дарія його наймолодший правнук Сигізмунд. За звичаєм, позолочена труна була покладена в королівську усипальню, і мав спадкоємець трону сам цілу ніч співати померлому поминальну пісню, проводжаючи того у світ предків. А коли з першим проблиском сонця відчинились двері усипальні, вийшов звідти мовчазний Сигізмунд, а слідом за ним вилетів чорний птах. І покликав тоді молодий володар до себе найславетніших мудреців, щоб пояснили йому цей знак. Та жоден з покликаних не зміг цього зробити, боячись прогнівити короля. Тоді зажадав Сигізмунд запитати у самого магістра Амадея поради. І прийшов до палацу великий чаклун і промовив до короля:

- Володарю, ти поклав в усипальню порожню труну. Тіло великого Дарія забрали боги моря. А душу його вони упокоїти не захотіли.

- То ти хочеш сказати, що чорний птах, що вилетів слідом за мною з усипальні, то була душа померлого Дарія?- запитав Сигізмунд.

- Я лише хочу сказати, що прокляття паде на весь рід Дарія, а отже і на твій рід, Сигізмунде! Ти будеш останнім королем зі свого роду.

- Що ти таке говориш, магістре?! У мене п’ять синів! Не може бути такого, щоб усі вони померли, не успадкувавши трону моїх предків! Ти божевільний!

- Я сказав те, що сказав, володарю. – впевнено заявив Амадей. – Ти можеш приносити щедрі пожертви богам, але прокляття королівського роду тебе не омине. Жоден з твоїх синів не відсвяткує свого повноліття!..»

З літопису королівського роду.***

Вони хутко підіймались на якусь гору. Захарію ще досі ніколи не доводилось бувати в лісах Предків. Прості смертні оминали ці місця десятою дорогою, а чаклуни, що подекуди сюди заходили, уникали всіляких розповідей про побачене тут. Дивні це були місця! Захарій раз по раз озирався - чи не нападе бува на них зненацька якийсь диво-звір? Та ніч була спокійною. Вузька стежина, освітлена повним місячним сяйвом, звивалась все вище і вище, так що Захарію доводилось прискорювати крок, що не відстати від магістра.

- Яку ти стихію обрав для себе, Захарію? – раптом запитав Амадей.

- Стихію вогню, учителю. – відповів Захарій. – Щоправда...

- Що? Ти сумніваєшся, чи зробив правильний крок, обравши саме вогонь?

- Ні, учителю. Навпаки! Просто, мені здається, що це не я обрав собі стихію, а вона поглинула мене. Я це відчуваю!

Амадей раптом зупинився і обернувся до Захарія.

- А ти і справді обдарований чаклун, - мовив він, просвердлюючи його поглядом своїх жовтогарячих очей. – Клавдій казав, що вогонь підкоряється тобі як нікому іншому.

Захарій зніяковів. Почути похвалу від самого Амадея!

- Ти питав куди ми йдемо? Сьогодні помер король Сигізмунд. Ми йдемо, Захарію, до королівської усипальні, де цієї ночі має вирішитись доля…

- Сигізмунд помер? – перепитав Захарій. – То сталося все, як ви пророчили, учителю?

- Інакше і бути не могло, - голос магістра був переповнений впевненістю. – Сигізмунд, почувши тоді від мене це пророцтво, хотів було схопити мене і кинути до підземелля. Та миттю оговтався, коли зрозумів на кого йому спало на думку підняти руку! Я дав йому лише одну пораду.

- Яку, учителю? Умилостивити богів щедрими жертвоприношеннями?

- Ні. Для таких дурниць у нього є ціла зграя горе-шаманів. Я порадив йому… Та згодом ти сам дізнаєшся про це.

- І хто тепер успадкує трон? Що буде з королівством?

***

«…І сталося так я казав чаклун Амадей. І кожен з п’яти синів Сигізмунда, помирав дивовижним чином напередодні свого двадцятитриріччя. І плакав від горя володар, оспівуючи в усипальні синів своїх. І горе його не знало меж…»

З літопису королівського роду.***

Вони майже піднялись на вершину пагорба.

- Усі сини Сигізмунда померли, - мовив Амадей. – І тепер трон по праву успадкує племінник  померлого короля – Віргіліус.

- То саме він буде співати поминальну пісню цієї ночі в королівській усипальні?

- Належало б саме йому. В королівській усипальні ховають лише королів і прямих нащадків трону по чоловічій лінії. І проводжати в останню путь має право тільки спадкоємець трону. Але Віргіліус боягуз. Він ладен відмовитись від корони предків, лише б уникнути цього обряду.

- Він боїться, що прокляття королівського роду паде і на його голову! А що як і цієї ночі після нього вилетить знов чорний птах? Що це буде значити, учителю?

- Той чорний птах вилітав лише раз, Захарію. Це було у ніч поминальної пісні за королем Дарієм. Після того жодного разу, коли Сигізмунд ховав своїх синів, ніякого чорного птаха не було! Не буде його і цього разу. Знаєш чому, Захарію?

- Звідкіля ж мені відати такі таємниці, учителю! – щиро запевнив Захарій.

- То я тобі скажу, - і в очах Амадея, в місячному сяйві, блимнув дивний вогник. – Цим чорним птахом був я!

Захарій ладен був повірити у що завгодно. Але в таке!?

- Ти певне, вважаєш, що старий чаклун геть з’їхав з глузду? Чи не так, Захарію? – запитав Амадей, насолоджуючись тим враженням, яке він щойно справив на свого молодого учня. – Та було саме так. Згодом я тобі, можливо, усе і поясню.

- Я гадаю, учителю, ви зробили це не просто заради цікавості? Ви про щось хотіли дізнатись, перевтілившись у птаха і проникнувши в королівську усипальню?

- Саме так, Захарію. Саме так… Ще за часів правління Дарія мені трапився до рук старий манускрипт, написаний стародавньою мовою. Кілька років витратив я на те, щоб прочитати і пізнати його суть. Ось тоді мене і зацікавило дивовижне довголіття всемогутнього Дарія. Коли ж король помер, я вирішив перевтілитись у птаха, щоб на власні очі переконатись у вірності моїх припущень. Я пробув разом із Сигізмундом усю ніч в королівській усипальні.

- І що ж ви там побачили, учителю?- Захарій слухав, затамувавши подих.

- Та нібито нічого й дивного…Сигізмунд завивав свою поминальну пісню цілу ніч… Але на ранок…

- Що? Що трапилось вранці?

- Усі домовини були перекинуті. Усі, крім однієї…Порожня труна Дарія залишилась на своєму місці. Лише одна.

- І що б це могло значити, учителю? Це і є прокляття королівського роду?

- Сам дізнаєшся, Захарію. Згодом, - відповів Амадей, а тоді додав ,- Цієї ночі ми з тобою співатимемо поминальну пісню замість Віргіліуса…

***

- Нарешті, Амадею!- невисокого зросту чоловік, вбраний у чорний, гаптований золотом, камзол, походжав взад-вперед перед входом до королівської усипальні, нервово покусуючи свої оксамитові рукавиці. – Я думав, що ви запізнитесь.

- Годі тобі, Віргіліусе. – спокійно відповів Амадей, підходячи до спадкоємця трону. – Я ніколи не запізнююсь. Ти все зробив, як я наказав?

- Так, магістре. Усім жителям міста наказано, під страхом смерті, залишатись цієї ночі в своїх домівках. Солдати патрулюють усі вулиці. Тисяча вершників оточила усипальню. Жоден птах не прошмигне до неї.

- Головне, щоб ніхто не вислизнув з неї, - тихо мовив Амадей, ніби сам до себе.

- Про що ти, Амадею? – стривожився Віргіліус.

- Пусте. Якщо все вийде, як я задумав, то вранці ти станеш королем, Віргіліусе. – тут Амадей обернувся до Захарія, який весь цей час стояв позаду учителя. – А це і є той самий Захарій, про якого я тобі розповідав.

Віргіліус якось дивно подивися на Захарія. З острахом. Схоже, він був страшенно наполоханий і боявся власної тіні.

- Гаразд, - мовив Амадей. – Слідкуй, щоб ніхто не помітив підміни. Коли ми будемо в усипальні, заховайся так, щоб жодна душа тебе не угледіла! З’явишся перед усипальнею лише з першими променями сонця. Зрозумів?

Віргіліус лише мовчки закивав головою  на знак згоди і розчинився у темряві.

- Ну, що, Захарію. Ходімо до усипальні. Не боїшся?

Насправді, Захарій страшенно нервував. Серце його несамовито калатало у грудях, а з чола краплинами стікав піт. Від напруження він стис кулаки, але виказати свій страх перед учителем не смів. Це мало стати його вирішальним випробуванням! І він його пройде!

Амадей підійшов до усипальні, вхід до якої нагадував велику пащу, готову поглинути кожного, хто переступить цей поріг. Всередині було темно і це ще більше навіювало страх.

- Якщо не боїшся, то заходь, - сказав Амадей, даючи дорогу Захарію.

Ну, якщо це і справді таке випробування, то Захарій це зробить! Він повільно увійшов, прислухаючись, як у темряві відлунюють його непевні кроки. Ще кілька кроків…Чому ж учитель не заходить? Захарій обернувся.

- Пробач, Захарію, - пролунав голос Амадея, що і далі стояв перед входом до усипальні. – Пробач, але тобі доведеться тут пробути одному. Це твоє випробування! Прощавай!

Двері усипальні з гуркотом зачинились і Захарій опинився серед цілковитої темряви.

Мабуть, цієї миті його мав би оповити несамовитий страх. Що це – пастка? Опинитись вночі самому в королівській усипальні, де кояться такі дива! Але Захарій спіймав себе на думці, що зовсім не панікує, хоч серце його і далі готове було вистрибнути з грудей. Призвичаївшись до темряви, його очі почали розрізняти у темряві тьмяні контури стін усипальні. Йому навіть здалося, що там унизу миготить світло. Обережно ступаючи, ніби боячись наполохати своєю присутністю душі похованих тут королів, він почав спускатись кам’яними сходами.

У величезній залі усипальні і справді горіло з десяток смолоскипів. Увійшовши туди, Захарій спробував розгледітись навколо. Вздовж стін, протилежний кінець яких, здавалось, губився десь там у темряві, на мармурових постаментах були покладені позолочені домовини. Навколо кожної містились скрині зі зброєю і коштовностями, які мали б допомогти померлим задобрити володаря підземного королівства.

Захарій зробив кілька кроків, поки не опинився поруч із найближчою до входу труною. Очевидно, саме тут мало покоїтись тіло короля Сигізмунда. Але яким чином Захарій мав співати йому поминальну пісню? Чому Амадей не навчив його, не дав жодного натяку на те, що саме він повинен тут робити?

Та зібратись з думками йому не вдалося. За мить Захарій помітив таке, що змусило його відсахнутись і, відступивши на кілька кроків назад, притулитись до холодної кам’яної стіни, з жахом спостерігаючи, як…

Напівпрозорі тіні повільно підіймались зі своїх домовин, дивно розкинувши руки і озираючись навколо. Обережно намацуючи ногами підлогу, вони почали спускатись з постаментів, на яких стояли їхні домовини. Їх було близько десяти. Повільно але впевнено вони наблизились до крайньої домовини, в якій, як гадав Захарій, мав спочивати король Сигізмунд. Оточивши її, вони немов би очікували саме появи його тіні. І справді, така ж напівпрозора постать повільно піднялась крізь домовину, наче пробуджуючись від сну.

- Вставай, Сигізмунде!- голос однієї з тіней нагадував завивання вітру в холодну осінню днину. – Я не бачу нашого нащадка! Невже тебе ніхто не оспівуватиме?

- Тут мій наймолодший син. – відповіла тінь короля Сигізмунда. – Захарію! Я знаю, що ти тут. Підійди, Захарію!

І тінь Сигізмунда, а за нею і усі решта, повільно повернулись у бік, де саме стояв Захарій. Схоже, його надії залишитись непоміченим були марними – тіні немов би точно знали у якому кутку він причаївся. Захарій завмер. Спробувати закричати? І хто прийде сюди йому на допомогу? Тікати теж нікуди. Думки вирієм пронеслись у його голові. Але одна –чому померлий Сигізмунд назвав його своїм сином? - змусила вийти уперед і таки наблизитись до постатей померлих королів.

- Батьку, - звернувся до Сигізмунда один із привидів, - ти ніколи не казав нам, що в тебе є ще один син. Хто він такий?

- Він – байстрюк! – відповів Сигізмунд. – Його матір’ю була донька мого лісника. Я навмисне приховував його народження, а, за порадою мудрого чаклуна Амадея, віддав його на виховання в храм Спілки Білої Магії. Саме завтра йому виповниться двадцять три і він посяде трон, як законний король. Хіба те, що він бачить і чує нас, не доводить вам його приналежність до нашого роду. Ніхто чужий не здатен на це.

- Але, якщо він виховувався в Спілці Білої Магії, то він – чаклун?

- В його жилах моя кров! – палко заявив Сигізмунд і його голос луною прокотився по усипальні. - Він такий же мій син як і інші! А те, що він чаклун, саме і повинно нам допомогти. Так запевняв Амадей. Підійди, Захарію, не бійся. Не дивуйся нічому. Я зробив так, як належало зробити, приховавши тебе. Та я знав і вірив, що в потрібну мить ти з’явишся, як і обіцяв мені Амадей, щоб нарешті позбутись прокляття, яке не дає змоги усім нам спуститись у підземне королівство, щоб умилостивити його володаря і приєднатись до наших предків.

- Усьому виною - король Дарій! – мовив інший привид. – Колись він насмілився в далекій країні викрасти з Храму і присвоїти собі одну річ, яка належала володарю підземного королівства.

- Так, - додав Сигізмунд. – «Сігнус мортіс» - знак смерті. Підземний володар не зможе забрати до свого королівства того, хто носитиме цей амулет. Ось чому Дарія постійно оминала смерть.

- Але він все-таки загинув?- запитав Захарій.

- Так, його занапастила власна гординя. «Сігнус мортіс» не має жодної сили там, де панує володар моря. Дарій пошкодував принести щедрі пожертви йому, коли відправлявся у похід. За це володар моря прогнівався на нього і поглинутий був увесь його флот безоднею морською. Але з того часу прокляття лежить на всьому нашому родові, бо не приймає нас до себе підземний володар, допоки не отримав назад свій амулет.

- Ось Дарій і приходить сюди кожен раз, коли ховають наступного його нащадка, - пояснив один із привидів, - і шаленіє, коли бачить свою порожню домовину.

- А наші домовини перекидає, коли біситься, - додав інший. – Бо до своєї навіть торкнутися не в змозі.

- Он як. – замислився Захарій. – Учитель Амадей казав мені, що тієї ночі, як він переховувався в усипальні, усі домовини були перекинуті. Усі, крім Дарієвої.

- Амадей? – здивувався Сигізмунд . –Він переховувався тут?

- Так. Він сам мені про це розповів. Перетворившись на чорного птаха, він  пробув тут усю ніч. Але він, мабуть лише бачив перевернуті домовини. Самого Дарія і ваші тіні він бачити не міг, бо не належить до королівського роду.

- Але він міг чути наші голоси…- мовив один з привидів.

- Годі про це, - обірвав його інший привид, - от-от з’явиться Дарій!

- Він уже з’явився! – крижаний голос пролунав з глибини усипальні, змусивши усіх привидів відступити на кілька кроків назад.

Тінь короля Дарія повільно випливала з напівтемряви, наближаючись до Захарія, що залишився стояти, мов вкопаний. На лахмітті, що звисали на ній, впереміш з гнилуватого кольору водоростями, виблискував золотий амулет з каменем у вигляді чорного серця – «Сігнус мортіс».

- Він уже з’явився! – повторив привид Дарія. – І хоче говорити лише зі своїм живим нащадком. Захарію, підійди до мене!

Обережно, немов би прислухаючись до власних кроків, Захарій підійшов до тіні короля Дарія.

- Захарію, ти потрапив у пастку. - мовив привид. – Колись давно, я здійснив святотатство, осквернивши Храм і прибравши до рук оцей амулет смерті. Мені здавалося, що житиму я вічно і гординя засліпила мене. Я бачив себе володарем усієї землі! Та, взявши цей амулет, я накликав на весь свій рід прокляття володаря підземного королівства. Про це було сказано у манускрипті, який я звелів зберігати у Храмі Спілки Білої Магії. Його ніхто не міг прочитати, то й я не надавав йому належного значення.

- Амадей зумів його прочитати. – зауважив Захарій.

- Я про це здогадався, коли з’явився тут у вигляді привиду, відразу по своїй смерті. Я помітив чорного птаха, хоч і не знав тоді, що це був чаклун Амадей. І тоді я промовив до свого нащадка Сигізмунда, що оспівував мою порожню домовину. Я сказав йому, що прокляття зникне, коли мій тринадцятий за ліком нащадок досягне повноліття і я зможу йому передати цей амулет, щоб він повернув його у те місце, звідкіля був викрадений! Саме після цього наші тіні будуть прийняті володарем підземного королівства і знайдуть там свій вічний спокій.

- То Амадей міг чути це пророцтво? – запитав Захарій.

- Сам так, - відповів привид Дарія. – Він не міг мене бачити, але все добре чув. У тому старовинному манускрипті містилось найстрашніше закляття, яким можна було вбити кожного, на кому лежить прокляття амулету. З його допомогою, Амадей вбивав усіх синів Сигізмунда, як тільки вони досягали повноліття. А тебе він порадив заховати у Храмі Спілки Білої Магії, пообіцявши Сигізмунду, що спробує вберегти тебе від прокляття королівського роду. Насправді, ти був йому потрібний, щоб у вирішальну мить прийняти від мене ось цей амулет. Він заманив тебе сюди, щоб уже ніколи не випустити. Старовинне закляття, яким він вбивав усіх твоїх братів і готовий вбити тебе, настільки могутнє, що протидії йому немає. Йому потрібен «Сігнус мортіс»!

***

Амадей рвучко увійшов до усипальні, щойно з’явились перші промені сонця. Смертельне закляття застигло на його устах, готове будь-якої миті вразити того, хто стояв на його шляху.

Захарій зустрів його поруч з постаментом, на якому лежало тіло померлого Сигізмунда. Ззовні спокійний, він був готовий до цього поєдинку, усвідомлюючи, що могутність Амадея не зрівняна з його чаклунською майстерністю.

Старий чаклун мовчки обвів поглядом усипальню. Його погляд зупинився на амулеті, що висів на шиї в Захарія. Жовтогарячі очі Амадея лиховісно блимнули і закляття саме зірвалось з його уст:

- Малейдікам!

Та, нічого не сталось…Майже нічого. Лише амулет впав на кам’яну плиту , дзвін від чого луною прокотився по усипальні. Захарій, на превеликий подив Амадея, залишився стояти неушкодженим.

- Ігніс! – пролунало закляття у відповідь.

Амадей спалахнув, мов смолоскип – вогонь підкорявся Захарію як нікому іншому!..

***

Віргіліус стояв біля входу в усипальню, оточений сотнею воїнів. Десятки стріл були направлені до входу, готові вразити будь-кого, хто вийде звідти.

- Вбити будь-кого, хто б не вийшов! – такий був наказ Амадея, перед тим як він увійшов до усипальні. – Ти запам’ятав, Віргіліусе? Навіть, якщо це буду я! Вбити!

І тут…Білий птах! Неймовірної краси, що буквально іскрився своєю білизною, він вилетів з усипальні і сотні зачарованих очей мовчки проводжали його поглядом.

- Добрий знак! Добрий знак!- залунало звідусіль, коли птах зник в променях ранкового сонця.

***

«…І став привид короля Дарія перед Захарієм. З амулетом на шиї, він готовий був захистити свого нащадка. Не міг побачити його Амадей і наслав закляття смерті на свого учня, впевнений що вб’є того. Та прийняв його на себе король Дарій. З радістю і полегшенням прийняв! І спопелив старого чаклуна своїм закляттям вогню молодий Захарій. А потім перетворився на білого птаха і вилетів з усипальні.

Довго летів білий птах. В далекі землі, туди, де колись стояв старий Храм…

З літопису королівського роду.

Укладено Захарієм, Великим Магістром Спілки Вогню.»

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>