Потім

Потім

П’ятниця, 19 лютого 2016 г.
Проглядів: 1071
Підписатися на комментарі по RSS
“Просто зажмурся – і все зникне”
С. Кінг “Воно”

… а потім… блукаючі вогники… темрява…

Біль самонарізним гвинтом свердлив голову, що здавалась кам’яною брилою та звисала додолу. У вухах, металевим дзвоном, по ржавих рейках відправлявся останній поїзд. Сірчистий ангідрид, солодкуватим присмаком, торкався язика та обпікав легені з середини. Здавалось, що цей безбарвний газ викликав омертвіння рогівки ока, яку вкрила пелена пилу та пітьми. Ножем різало в очі та неможливо було відкрити, ніби то їх зашили шовковою ниткою.

… темрява…

Різкий біль, вбиваючи у мозок новий шматок заліза, по електричних дротах-венах пробігав по тілу. Трясло. Пальці звело та ламало, наче під час проведення обряду екзорцизму, але зцілення не відчувалось. Ногами бігали мурашки. Холод.

… блукаючі вогники…

Марилось, що легше було б тримати небесне склепіння, чим підняти голову вгору. На розпухлих губах, гирло пробивав червоний струмок, що наводнювався гарячою рідиною. Із глибоких порізів чола сочились краплі солі. Розірвавши ланцюги на повіках, він таки зміг розкрити очі. По блакитних озерцях із брудом пройшла бритва.

… а потім…

Він застиг поглядом на своїх руках: обліплених кров’ю та чорними шматками. Від колишніх рукавів сорочки, обпалених вогнем, залишились нерівні відрізки. Кусками мапи здавались порвані штани, де замість міст-точок простяглись посічені дірки. На місці шкіряного взуття, виднілись лиш босі ноги, вмочені у сіру багнюку попелу. Краватка туго прищемила шию, а її інший кінець, підхоплений вітром, бовванів перед очима. Середину, чорної смужки із червоними лініями, прижав ремінь безпеки, що виконував свою місію навіть потім…

… потім, коли літак розбився. Розлетівся на друзки, як конструктор “Lego” у дитячих руках. Розділився у грубуватих пальцях учня годинникаря на гвинти та шестерні, які понеслися на підлогу. Розсипався на сріблястий порох, мов новорічна іграшка, що злетіла з ялинки. Однак, залишив один незайманий острівець – пасажирське сидіння, яке тримало в своїх обіймах, трохи пожмаканого але живого, чоловіка.

Ще кілька ножових ударів-рухів, щоб визволитись із пут, викликали нову хвилю болю. В очах далі темніло, але він був при свідомості. Його пальці шукали кнопку “Exit”, повзучи по пластмасовій поверхні. Рвучкі коливання в сторони, лиш розгойдали сидіння та повали його на бік. Ремінь безпеки послабив тваринну хватку, випустив на свободу безвільне тіло чоловіка і його голова вбилась у щось м’яке та холодне.

… темрява…

Холод обпікав пальці, зате приглушив біль. Із металевим скрипом повіки піднялись, протримались кілька секунд і знову зімкнулись. Легкий поворот голови віддавав хриплим голосом шийних хребців. Сигнал прийняли інші частини тіла. Чоловік важко перевернувся на плечі, розкинув руки, а ноги зігнулись в колінах. Очі знову відкрились і…

... блукаючі вогники…

Із сірого безмежного неба, у броунівському русі кружляли сніжинки, що змішались із клаптиками попелу. Зрушення розбудили тепло по тілу, немов всередині запрацював аварійний блок живлення. Його пальці знову згинались, а далі, із швидкістю равлика, тіло набувало вертикального положення. Голова, від таких зрушень, пішла трохи обертом: шукаючи точку біфуркація, ніби її внутрішня система переходила із хаотичного стану, до більш диференційованого і високого рівня впорядкованості.

Його погляд застиг від побаченого. Очі, що далі пекли, кілька разів блимнули, не розуміючи справжності того, що вловлювала та передавала зорова сенсорна система. Важко було повірити у реальність, що оточувала.

На горизонті, горами металу, лежали уламки не одного літака, а дюжини, переплетені та вмуровані у борти іржавих кораблів та підводних човнів. Попереду, метрів із десять, самотньо валявся стовбур від танку на якому висіла… чоловік ще раз протер очі… висіла дитяча коляска, легко погойдуючись. Поряд, до величезних дерев’яних шматків, обгоріли по боках, що нагадували уламки середньовічних веж, притулились перекинуті колісниці та автомобілі початку двадцятого століття. Побачене скидалось на величезне звалище, що загубилось десь у часі і просторі. Панорама вражала…

Чоловік піднявся, трохи покосившись у бік, а потім…

… а потім його вирвало на брудний сніг. Зловившись за живіт, босими ногами, він зробив кілька кроків. Дивно було те, що сніг уже не вгризався крижаними зубами у плоть, а легко скрипів під ногами, відстукуючи кожен крок. Ще кілька кроків дались йому важко і він обперся на перекинутий чорний мотоцикл із символікою покрученого хреста та орла із прямими крилами. Передихнувши і ще кілька кроків… Не витримав, звалився і знову упав, розставивши руки вперед та подумки готуючись до нового удару. Нічого… На язику лиш присмак попелу, що забився в рот, а в очах знову темрява і…

… блукаючі вогники…

Пролежавши кілька хвилин, він піднявся на коліна, які опинились ніби в залишках обгорілого паперу, що підхоплені вітром, кружляли. Руками розгріб темні шматочки та висунув їх вгору, потягнувши до очей. Від легкого подиху, на долонях залишився червоний ґудзик та пожовкле кільце, а часточки полетіли. Він знову опустив руки, немов продовжив пошук чогось цінного.

Пальці, у морі попелу, наштовхнулись на папір, що трансформувався у обгоріле, чорно-біле фото. На нього дивились дві пари азіатських очей: одні дитячі, інші – жіночі. На звороті виднілись незрозумілі знаки, що, швидше за все, скидались на японські чи китайські символи. Поклавши фото убік, рука інстинктивно потяглась знову на вниз та витягнула тепер шматок газети. Його губи заворушились, читаючи слова по буквах, збираючи їх у склади:

“… на-й-гум-ма-н-ні-шою ..”

В очах знову трохи потемніло, а у мозок і ще раз забили іржавий цвях. Він покосився та упав на бік, не відпускаючи шматок із пальців, що помалу розлазився, тлів та немов плавився від теплоти його рук. Опустивши голову, його очі далі забігали по тексту, який здавався уже виразнішим. Тепер склади склеювались у повноцінні слова та вибудовувалось речення:

“… сьогодні найгуманнішою вважається ядерна зброя: немає крові та жертв – тільки пил…”

“тільки пил”…

“немає крові – тільки пил”…

“немає жертв – тільки пил”…

“немає нічого – тільки пил”…

“пил, що падає з неба, змішуючись із снігом…”

Фрази крутились у його голові і він намагався бігти. Ноги підкошувались та ламали в середині, але все одно бігти. Бігти в нікуди. Подалі від снігу та пилу… Від фото людей, що розчинились у ньому… Від шматків бетону, металу та деревини… Від цих залишків століть війн та революцій… Від бездушних, штучно створених монстрів, витворів людського “Его”… Дітища, спадщини та насіння, що залишає після себе не одне покоління істот, які вважають себе повноправними господарями, вбиваючи одне одного…

Бігти в…

… темряву…

Він оминав роздерті танкові гусениці, поржавілі якорі кораблів, уламки крил колишніх літах та, забиті глибоко в землю, гвинти вертольотів. Перескакував гарматні ядра, куски колючого дроту, залишки бліндажів та уламки колишніх залізничних шляхів. Вантажні автомобілі, наче іграшки висипані із дитячого ящика, валялись по бокам і розділялись погнутими вагонами паротягу.

Він біг далі, не відчуваючи втоми, землі під ногами та часу. Неодноразово зачіпався за металеві кінці, але біль не давав про себе знати. Босі ноги пробігали розбитим склом, заплутувались у дріт, вдарялись об брили. Нічого!

Нічого і ніщо його не спиняло. Він хотів подалі утекти від цього страшного місця. Закрити очі, а потім рвучко розплющити, мов після страшного сну. Переплисти на інший бік річки, де не ростуть плоди людської ненависті і злоби. Де б, тишина не була такою моторошною і кричущою. Де б, заховались від очей усі ці продукти власного самознищення, зашморгу на шиї, що стягується самовільно. Де б, не було чутно подихів смерті, дотиків сполучення пилу та снігу ядерної зими. Щоб тільки, тільки…

… блукаючі вогники…

Ще кілька кроків і він звалився на землю. Заплющив міцно очі і поповз, стискаючи пальці до хрускоту кісток. Допомагаючи собі ліктями, підвівся на коліна і знову випроставшись, побіг. Очі замкнені, дихання важке, а гаряче повітря обпалювало середину.

За кілька хвилин звалився… Піднятись уже не міг, залишаючись лежати долілиць. Свідомість вимикалась і він потонув у темряві...

… а потім…

У вухах, поряд із помираючим мікрофоном, вловлювався звук крякоту ворон, змішаного із шарудінням опалого осіннього листя. Коли він відкрив очі, небо миготіло помаранчево-багряними барвами, у яке вросло тисячі чорних плям. Птахи, кружляючи колами, метеоритним дощем падали та розбивались об землю. Чорних барв, все ж таки, на небі не зменшувалось.

По землі, підібрані вітром, неслись стоси паперу та газет. Здавалось, що хтось поміняв декорації та поставив іншу плівку фільму. Перед чоловіком постала інша реальність: без ніяких жахіть війни, зброї та ржавої техніки. Гори металу та дерева зникли, а на їх місці з’явились, тієї ж висоти, звалища сміття. Із неба летіло чорне пір’я, різнобарвне листя та обривки паперу.

Він піднявся і повільно ступив кілька кроків.

Мерехтіння в очах пропало, а біль знову заховався десь глибоко. Потім, обережно руками стер із лиця залишки пилу та відірвав краватку, що і далі телімбалась. Зробивши кілька кроків, оминаючи купи, він так і не натрапив на стежину. Землю встелила ковдра непотребу, що місцями підбиралась до його колін, ніби хотіла засмоктати, наче непрохідні болота Ірландії чи сипучі піски острова Сейблу, що здатні поглинати викинуті на берег судна.

Він не міг порахувати скільки часу провів у цьому місці, немов піщинки замерзли у годиннику, не в змозі продовжувати рух. Дивно, що після катастрофи не відчувався і голод, а тіло помалу набирало сили. Нижня губа зажила, а від синців і подряпин не залишилось і сліду. На небі ніколи не було сонця, а ніч так і не приходила. Завжди пусте та мертве небо.

… темрява…

Тільки у його свідомості…

Питання ракетами проносились у голові: де він, куди потрапив і як звідси вибратись? Що це пекло чи безлюдний острів на краю світу? Чому він не знайшов виходу? Чому тут немає інших людей? Всі загинули, так? А де тіла, рештки, хоч якісь ознаки? Де подівся попередній кривавий горизонт? І де він зараз – світове звалище? Але чого?

Цього разу він не став бігти, а перечіпляючись, виривав ноги з полону та із зусиллями робив наступний крок.

Бігти неможливо…

Вежі були майже однакові: техніка, телефони, одяг та прикраси. Уламки дорогих автомобілів, монітори комп’ютерів, потріскані дзеркала у дерев’яній оправі. Валізи, чекові книжки та різні банкноти. Гроші лежали купами, між технічними новинками та виробами із золота. Дивно було навіть не це: кожна така вежа, ніби коронувалась стільцем чи диваном, від якого тягнулись металеві ланцюги.

… а потім…

Ногою він натрапив на знайомий записник: шкіряна оправа із втиснутими ініціалами – “Е. С.” Рука потяглась вниз, пальці вхопили його, але, піднявши вгору, боялись відкрити. Він відчув себе Пандорою, що ось-ось зробить крок, про який потім пожалкує. Кілька секунд пройшло, очі замерзли, коли всередині, власним почерком, було написане його ім’я – Едуард, а далі – Скрипаль.

Тоді погляд переключився на купу сміття, де виднілася передня частина його авто, кілька плазмових телевізорів, диван із крокодилячою шкіри, куплений ним рік тому і ще багато речей, що підкреслювало соціальний статус власника. Тут було зібрано все, що потрібно сучасній людині, яка ні в чому собі не відмовляла.

Ще кілька секунд і ця споруда мотлоху заворушилось, ніби ожила, а з середини показались ланцюги. Вони, рухаючись хвилями, скидались на щупальця восьминога та потягнулись до господаря, що сам, ланка за ланкою, кував їх все життя, збільшуючи вежу “необхідних речей”. Один ланцюг пролетів повз вухо, а інший, змією, обвивав його ногу. У праву року вчепився, ще один кусок металу, а вежа почала сунутись просто на нього, засмоктуючи, мов пилосос, всередину.

Чоловік рвонув, але рука все ж залишалась у полоні. Ногою він намагався відбити повзучі ланки, але ще один ланцюг добрався до іншої ноги. Легкий поштовх і чоловік опинився на землі та повільно сповзав у чорну діру. Відчуття, мов камінь Сізіфа прив’язали до шиї, а він швидко тягне у безодню і виходу немає.

Чоловік почав крутитись із боку в бік, що виглядало, немов полум’я охопило його одяг, але ривки в сторони дали свій результат. Із дзенькотом одна нога опинилась на волі та, придушивши гадину босими ногами, він швидко піднявся, побіг. Вежа за вежою, сипались на нього у слід, а ланцюги, пробігаючи металевими нотами, торкались п’ят. Очі нестримно шукали виходу, а з неба, стрілами, полетіло вороння. Весь всесвіт став його ворогом. Очима пробігли…

… блукаючі вогники…

“Виходу немає”. Ця фраза відбивала такт серця у його мозку.

“Немає – це кінець!” Що з ним буде далі? Куди знову потрапить?

Піт лився із чола, а залишки сорочки, ніби скропило дощем. Ноги покривались сталлю і з кожним кроком важчали. Він не мав сил далі бігти.

– Нехай… Нехай це поглине мене! – крутилось в голові. – Ця вежа справа його власних рук. Цеглинка за цеглинкою, річ за річчю, він збільшував її, не відчуваючи новий ланцюг. Нехай…

Чоловік зупинився, обертаючись лицем до безодні, розставив широко руки, із словами “Бери мене!”, потрапив у…

… темрява…

Хвилі легко піднімали його тіло, то підносячи то опускаючи. Запах солоної води лоскотав ніс, а вгорі чувся голос чайки. Розплющивши очі, він опинився перед безмежністю синього неба, чистого, без хмар, яке врізалось у безодню моря. Сонця і далі не було. Кілька глибоких вдихів, збило рівновагу його тіла, тому допомагаючи руками, він розвернувся на живіт, висунувши голову високо над водою, поплив…

… а потім…

Горизонт манив своєю чарівністю та тишею, милозвучною, а не мертвою. Хвилі несли його вперед, але все залишалось однаковим, пофарбованим у синій колір. Тут можна було б провести вічність. Розвернувшись на спину, він віддався теплому потоку. Закрив очі…

Нічого не змінювалось, а стрілок на годиннику так і не можна було простежити. Його повіки піднялись, лиш коли у плече врізалось щось кострубате і дерев’яне. Він уже нічому не дивувався, навіть плоту, зробленому нашвидкуруч, який виринув, мов із дитинства. Чоловік згадав, що схожий змайстрував з друзями, коли ще дерева здавались велетнями, та випробувавши його на мілкій річці, мріяли колись пуститись берега – відчалити у відкрите море. Вибравшись з води, він притулився до плоту, віддав команду “підняти вітрила”, хоча і невидимим, та із попутним вітром попрямував вперед.

… блукаючі вогники…

От що він побачив, через години, може дві, можливо пробігла і ціла вічність. Коли він знову піднявся, повз пропливали поламані речі, ніби знову сміття, але від них віяло теплом. Футбольний м’яч переганяв дошку із шахами, але наздогнати маленького дерев’яного фрегата, йому так і не вдалось. Певно вся справа була у повітряній кульці, причепленій до корабля, і, можливо, саме вона надавала йому сили. Їх ставало все більше.

Повітряні кульки були причеплені тонкою ниткою, що могла будь-яку секунду розірватись і випустити їх на волю, до кожного пропливаючого предмета. Баскетбольне кільце, громіздке піаніно, мікрофон та електрогітара. Велосипед підкидало на хвилях, а він тримався, лише на одній зеленій кульці. Невеликий пакуночок, мабуть запакована книга, на якій вмостився студентський капелюх, штовхала кулька кольору сонця.

Очі чоловіка зупинились на скрипці, яка самотньо, із глибокою раною-тріщиною на талії, пропливала поруч. Він схопив та потягнув її до себе. Пальці нервово забігали по її тілі, піднявши смичок вгору, чоловік легко пройшовся чотирма струнами. Сумна мелодія, мов машина часу, закинула його в дитинство, де він мріяв стати скрипалем, але…

Але мелодії під зоряним небом він проміняв на дорогий костюм та офіс у центрі міста. Струни перетворились на документи, смичок на вдалі договори, а тихі звуки та оплески – поважний рахунок в банку. Життя, мов гостра шпилька, проколює повітряні кульки дитячих мрій. Враз – і з кольорової оболонки залишається лиш шматок пожованої гуми. Сльоза відчаю зринула з очей. Він зрозумів, де опинився: “місце, куди потрапляють поламані мрії”. Як не сумно, але повітряну кульку, як і мрії, люди вбивають самі.

Обнявши скрипку, мов давнього друга, найдорожчу річ у житті, він оперся плечима на пліт. Заплющивши очі, чоловік тихо грав, а на його устах бриніла, сумна, але все-таки, посмішка. Він знову відчув себе щасливим…

… темрява…

У кімнаті було тихо, лиш, час від часу, прилади пискливо дихали. Дівчинка сиділа поряд ліжка, тримаючи руку батька, а на щоках розбіглись сльози. Вона ще раз поцілував його руку, притримуючи іншою кудлату мавпу – його подарунок. Звівшись на ноги, попрямувала до дверей, де давно уже очікував лікар. Двері із легким скрипом розчинились, випустивши її на коридор.

– Ну, як він? – зібравшись із силами промовила вона.

– Без змін, Аня. Без змін… – стиха мовив лікар.

– Але… Але він повернеться? Він мусить… Він… – сльози знову вирвались на зовні.

– Я розумію, мусить. – голос бринів співчуттям. – Хоча, ти розумієш, що після такої аварії, він так чудом вижив. Він щасливий, він з нами, от ще тільки…

– Тільки треба почекати, так? – у очах розпалився вогник гніву. – Ви уже, як півроку кажете тільки “чекати-чекати”… Але нічого не робите, щоб його повернути… Нічого!

– Аня, ти сама розумієш його стан. Він у комі і лиш Богу відомо, коли звідти вернеться. Нам залишається чекати. Тільки чекати.

– Я розумію, розумію… – важко вдихнула повітря. – Лікарю, як ви думаєте – де він зараз?

– Навіть не можу припусти. Можливо, у незнаних берегах своєї свідомості, у найвіддаленіших куточках… Ніхто не знає, що там за межею. Потім…

Вони обоє розвернулись до віконця, де уже шість місяців після авіакатастрофи лежав чоловік…

… один у темряві…

… де лише блукаючі вогники…

… на кордоні життя і смерті…

… а потім…

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>