Поправка №28

Поправка №28

П’ятниця, 19 лютого 2016 г.
Проглядів: 1023
Підписатися на комментарі по RSS

Я ніколи не боявся смерті. У нас, на Орієні, смерть – звична річ. Як їжа і вода, як сон і прокидання. Смерть завжди поруч. Вона за рогом, або в сусідньому будинку. В моєї мами народилося дванадцять дітей. До юності дожило п’ятеро. Двоє братів загинули на війні. Зараз лишився я один. Продовжувач роду, спадкоємець. Тільки от спадку, як такого, вже не лишилося. Як і не лишилося родини.

Лунити вщент розбомбили наше місто. Розвалини загортали екскаваторами, не звертаючи уваги на крики, лемент і плач з-під уламків. Я часто шкодував, що не міг бути там, коли вбивали моїх рідних. Але що б я міг зробити? Померти разом з ними? Що ж, рано чи пізно я до них приєднаюся. Хотілося б звісно, щоб пізно.

Дортея дивиться на мене і киває. Не знає, що на це відповісти. Як мене розрадити. Та я і сам не дуже розумію, навіщо їй це все розповідаю. Перекладаю з хворої голови на здорову. Вона намагається перевести тему. Питає, як пройшов мій сьогоднішній день. Що я нового дізнався.

Норвенці схиблені на новому. В нас, на Орієні, головне – традиції. Золотий Вік – давно у минулому, і якщо прагнеш до кращого, треба рити в глибину. Пісок дуже легко заносить розвалини древніх палаців. Від сонця глиняні розписи тріскають.

Норвенські замки стоять на вершинах скелистих гір. До них треба дряпатися угору. Норвенцям плювати на історію, їх хвилює тільки майбутнє. Дітей тут вчать дізнатися про три нові речі перед сніданком. Нас примушували вчити напам’ять Коран. Вся мудрість зосереджена там, головне навчитися її розуміти.

Я розповідаю, що цієї ночі вперше подивився на зорі. Тут вони холодні і м’які. Я їх пам’ятаю гострими й пекучими.

Там, вдалині, навколо однієї із зірок обертається Орієн. Я не знаю, де саме. Сузір’я тут схожі, але інші. Астрологія на Орієні у занепаді, хоча колись наші вчені доста багато зробили для міжгалактичних розрахунків. Тепер для нас важливіші традиції і духовність. Нам не потрібні зірки. Наші небеса – всередині нас.

Дортея посміхається і обіцяє мені колись показати місцеві сузір’я. Розказати як яке називається. Лукавить. Навряд чи їй дозволять лишитися на острові вночі. Але пообіцяти ж можна. Найкраща стратегія розмови з дитиною: сказати, що бажане вона отримає пізніше. Потім вона звісно забуде. Тут з нами поводяться як з дітьми. Ті самі методички.

Ми стоїмо на березі моря. Хвилі розбиваються до скель. Добігає кінця останній літній місяць. Відразу за ним – зима. Мандрівникам радять приїжджати на Норвен літом, і бажано виїжджати звідси до початку короткої осені. Єдиний материк Норвена знаходиться в Північній півкулі. Сховатися від зими не вийде ніде.

Я не боюся холодів. У наших пустелях вночі температура може падати навіть нижче, ніж тут. Хіба що снігу не вистачає. Як і води у всіх інших формах. Тут води забагато, часом здається, що навіть острів хитається, як гігантський корабель.

Ми ще трохи розмовляємо, Дортея розповідає про книжку, яку зараз читає. Там про дорослішання і життєвий вибір. Хлопець, що тільки-но закінчив університет, пише про свою розгубленість у житті. Про те, як важко брати на себе відповідальність за життєвий вибір. Зрештою, він приймає рішення ще рік-два подумати і на той час присвятити себе мистецтву. Я питаю про вік головного героя. Йому двадцять вісім. На п’ять років більше, ніж мені.

Добре мати головний офіс Міжгалактичної Корпорації в себе на орбіті. Податків вистачає на пожиттєве забезпечення всім необхідним для кожного громадянина. Можна дослухатися до внутрішнього голосу і не переживати про сім’ю.

Я почав допомагати батькові з самого дитинства. Коли його вбили – пішов працювати. Мені на той момент було чотирнадцять. У шістнадцять я вже працював ремонтником на космічній станції, у вісімнадцять полетів у перший рейс механіком. Коли корабель протаранило астероїдом і я мало не загинув мені було двадцять.

Питаю в Дортеї скільки років їй. Вона не соромлячись відповідає. Тридцять два.

Дортея нарешті йде. На прощання її обіймаю. Вона не опирається. Тіло її велике і м’яке. Я охоплюю його руками і ховаю голову між її грудей, а на прощання цілую її в щоку. Вона ніяк не реагує. Я досі не знаю, що вона думає з приводу моїх залицянь.

Повертаюся в гуртожиток. Біля вхідних дверей стоїть Каспер. Я пропустив відбій, за це мені повинні нарахувати штрафні бали. Щоб усугубити, смачно плюю Касперу в обличчя. Він дістає носовичок, витирається. Я розмахуюся, щоб вдарити його в живіт. Він акуратно перехоплює мою руку і заштовхує мене всередину. Я кричу йому прокляття рідною мовою. Він вдає, що не розуміє.

Каспер – з Орієну. Це відразу видно. Хай він поміняв ім’я і фарбує волосся. Хай він голиться двічі на день. Неслухняна чорна щетина все одно пробивається з-під його шкіри вже через кілька годин. Він ледь не ламає язик, намагаючись говорити без акценту, але я бачу Орієн в його очах. Вгадую знайомий профіль губ і скул. Навіть брови, які він наполовину вищипує, все одно його видають. Єдине, що я досі не можу визначити, це лунит він чи алавіт. Нас взагалі важко розрізняти, та це і не дивно. Найзапекліші війни завжди між найближчими.

На руці у Каспера витатуйований орел. Символ радикальної партії, що бореться з мігрантами. У перший мій день на Норвені він крізь зуби мені просичав, щоб я забирався геть з його планети. Я тільки розвів руками, мовляв, я б і сам був радий, але от, не відпускають...

З того часу в мене в журналі поведінки завжди тільки хороші оцінки. У робочих звітах, які він заповнює замість мене, я виконую по дві-три норми за день, хоч на саму роботу я так ні разу і не потрапив. Натомість гуляю горами, слідкую за хмарами, влігшись на мох, годинами стою на березі і дивлюся на хвилі, що розбиваються об каміння. Або розмовляю з Дортеєю.

В’язні її не дуже люблять. Всі вони – серйозні чоловіки, а вона ставиться до них, як до дітей. У її кабінет потрапляють хіба що насильно, після конфлікту, який треба обов’язково обговорити і вирішити. Дортея їх вичитує, як вихователька у дитсадку. Вони натомість опускають очі і стараються одночасно показати розкаяння і зберегти гідність. На дострокове звільнення тут надіються всі. Хоча загрожує воно, здається, тільки мені. Каспер їх усіх теж ненавидить. За те, що біле волосся і сині очі в них від народження. Не треба фарбуватися чи носити лінзи.

Наша в’язниця знаходиться на острові. До материка всього кілька кілометрів і при бажанні можна доплисти. Хоча сенсу в цьому небагато. Все одно знайдуть і все одно відправлять назад. Норвен – це велике село, жителів усього п’ять мільйонів, не більше. З теперішніми темпами народжуваності навряд чи їм загрожує перенаселення. До того ж, у в’язниці можна робити все те, що і на материку. Хіба що нема алкоголю, і швидкість мережі навмисне порізана.

До того ж, терміни тут невеликі. Довічне ув’язнення дають тільки за вбивство, а їх останнім часом тут трапляється все менше. Кримінал, як такий, тут потрохи відходить в історію. Навіть на Орбітальній Станції, зоні підвищеної небезпеки, поліцейських майже не було. За весь час мені довелося зустріти тільки одного, в той день, коли мене затримали.

Я сидів у барі, напивався, щоб відійти від рейсу. Поліцейський, старий дідуган, якому пора не те, що на пенсію, а радше в могилу, підсів до мене і скрипучим голосом пояснив, що він мусить мене затримати для передачі на Орієн.

Я якось пропустив звістку, що моя батьківщина тепер – солідна планета. Норвен навіть підписав з нею угоду про екстрадицію. А ті подали вже навіть офіційний запит. Мене вистачило тільки на те, щоб зацідити старому кулаком в обличчя. Здається, я вибив кілька зубів. Якщо вони там звісно ще лишалися.

Мені дали півроку в’язниці, які стараннями Каспера перетворилися на три місяці. Коротке Норвенське літо. Снігу я так і не побачу.

Я приходжу до себе в кімнату. Сідаю за документи. Знову перечитую кримінальний кодекс Норвена і текст усіх міжпланетних угод. Скоро знатиму їх напам’ять. Знову і знову шукаю хоч якусь шпаринку в сухих дипломатичних формулюваннях. Безрезультатно.

Наявність мого імені в списках розшукуваних міжпланетною поліцією суттєво погіршує мої шанси. Можна було б звісно попросити про притулок, як біженець. Але справа моя не політична, а кримінальна. Мене судять за вбивство, і доказів проти мене достатньо. Є навіть записи з камер. Та що там, я і справді вбив цього покидька. І вбив би ще раз, якби міг. І його, і всю його сім’ю за те, що він зробив із моєю сестрою.

Після того, як я відсиджу свій термін тут, мене негайно передадуть офіційним представникам Орієна. Лунитам. Підозрюю, стратять прямо на кораблі. Для чого витрачати ресурси міжзоряної подорожі на стовідсоткового мерця? Страту швидше за все запишуть і покажуть по телевізору, як приклад того, що єретиків знайдуть і покарають як завгодно далеко від дому.

Можна було б звісно спробувати продовжити свій термін. Але за бійку, яку я влаштував через кілька днів після прибуття, Каспер не повідомив нікому. Тепер усі інші в’язні мене стороняться. Вирішили, що через свою національність я любимчик Каспера. В якомусь сенсі так воно і є.

Тому лишається мені не так і багато варіантів. Один із них – хвороба. Жоден злочинець не може бути виданий до того, як його вилікують. Але враховуючи рівень тутешньої медицини навіть подумай я відрізати собі руку, через місяць мені відростять нову, за державний кошт. І тоді вже, будьте певні, покалічитися вдруге мені вже не вийде. Якщо треба – зв’яжуть і замкнуть в кімнаті з м’якими стінами. Тому, що не можна просто так марнувати гроші міністерства охорони здоров’я.

Другий варіант мені теж не сильно подобається. Але вибору особливо і не залишилося. Єдине, що мене тепер може врятувати, це поправка двадцять вісім. І більше нічого у цілому світі.

Я витягую з-під матраца останнє, що в мене залишилося від мами. Це невеличка коробочка, вся покрита мереживом візерунків. Це не просто квіти і трави, якщо придивитися, між ліній виринають тексти молитов. Я проводжу пальцями по різьбленому дереву. Колись я їх знав напам’ять, а чи згадаю тепер? Коли я взагалі востаннє молився? Не пам’ятаю.

Відкриваю кришку. Навіть у тьмяному світлі лампочки рубін виблискує, як живий. Закриваю шкатулку і кладу собі в кишеню джинсів. Другого шансу не буде. Завтра, або ніколи.

***

Останнім часом я не говорю вже з Дортеєю про рідну планету. В один момент до мене дійшло, що вона мені просто не вірить. У неї в голові не вкладається, що люди можуть робити таке одне з одним. Для чого? За що? Навіщо?

З великою натяжкою вона ще може собі уявити війну, і то, у древньому, благородному вигляді. Коли шляхетні чоловіки вбивають одне одного під сурм гармат, а переможці приносять своїм дамам квіти з поля бою. Про такі війни пишуть у романах, і там герой завжди або перемагає, або героїчно гине, врятувавши в останній момент своїх побратимів.

Про відірвані кінцівки, плач дітей і пошматовані тіла жінок в таких романах не пишуть. Це виходить за межі логіки, не вкладається ні в які концепції. В Дортеї просто нема причин мені вірити. Я думаю, вона вважала, що я розповідаю небилиці, просто, щоб її розважити. Тому не знала, як реагувати, стримано посміхалася, або кивала, не розуміючи, що я від неї хочу отримати, співчуття, чи голосний сміх.

Її вчили в університеті говорити з різними людьми, вислуховувати різні історії. Але що робити з такими як я її не вчили. Тут таких просто нема.

Тому я більше не розповідаю їй про Орієн. Натомість освідчуюся в коханні до Норвена. До його морів і рік, до гір і долин, до хвойних лісів і струмочків, що перериваються приголомшливими водопадами. До туманів і дощів, до сонця і білих хмар. До блакитного неба над головою. Вона теж любить Норвен, але по-своєму. Теплою, дитячою любов’ю.

Після обіду ми йдемо прогулятися. Я відтягую її подалі у ліс, аж до самої бухти, нашої бухти, де ми стільки разів сиділи на теплом від сонця камені і розмовляли ні про що. Вона опирається, каже, що багато справ ще треба повирішувати, все таки останній день на роботі. Вона не вміє прощатися і не хоче навіть вчитися. Якби її воля, вона б на цей день зачинила мене у погребі, щоб не заважав, не нагадував про те, що було між нами за цей час.

Потім, довгими зимовими вечорами вона буде згадувати про мене, впевнивши себе, що у мене все добре. Що на батьківщині мене виправдали, я знайшов собі дружину з волоссям кольору вороного крила, і ми живемо довго і щасливо, між пісків та дюн. Напевне, їй би навіть вдалося себе у цьому впевнити. Вона ж психолог, краще за всіх вміє боротися з незакритими ґештальтами.

Поки ми йдемо лісовою стежкою, я стискаю пальцями шкатулку. На лобі – холодний піт. Я раптом розумію, що боюся смерті, і завжди боявся, і уся моя бравада, усі ті божевільні рейси, за які я брався з ризиком для життя – це все моя боротьба з цим страхом. І зрештою, я таки програв.

Я не хочу помирати. Не хочу потрапляти ні в рай, ні в пекло, ні куди там ще можна потрапити, хочу жити, дихати, слухати прибій, наступати на м’який мох, торкатися шершавої соснової кори, відчувати, як липне до пальців смола, спостерігати, як зірки міняють сонце.

Хочу їсти на сніданок яєшню, ходити босими ногами по ранковій росі, спостерігати за мурахами, пити молоко, так, щоб краплі стікали по щоках, бігати так швидко, щоб перехоплювало подих, хочу обіймати жінок і кохатися з ними до нестями.

Хочу дивитися на небо, на зорі і на сонце. За давньою традицією головну зірку системи завжди називають сонцем. І тому здається, що всюди воно одне і те ж.

Коли ми підходимо до нашої бухти, я пропускаю Дортею вперед і витягаю з кишені шкатулку. З неї я дістаю невеликий кинджал. Зброя жінок, але мені зараз все одно.

Підношу кинджал над головою, і поки Дортея не бачить, опускаю його, прицілюючись в артерію. Тоді перед очима у мене темніє.

***

Коротка довідка.

Поправка двадцять вісім була прийнята Стортингом, парламентом Норвена після того, як Міжнародну Угоду про екстрадицію підписав Саміл. Після того, як тамтешніх піратів, що промишляли у системі Норвена, затримувала місцева поліція, на батьківщині самільців відразу знаходилася кримінальна справа, у зв’язку з якою уряд відразу просив видати небезпечних злочинців.

Втім, як тільки «злочинці» потрапляли додому, їх відразу виправдовували, і ті поверталися до розбою.

З того часу у головному законі Норвену зроблена поправка, котра гласить, що особа не може бути видана для відбування покарання до того моменту, поки вона не відбуде покарання, призначене для неї судовою системою Норвену. У випадку довічного ув’язнення цей момент не настає взагалі. Враховуючи клімат Норвена, тутешня в’язниця, навіть найкомфортніша, ставала для самільців нестерпною мукою, дехто навіть кінчав життя через кілька місяців.

І піратство у системі Норвена таким чином практично зійшло нанівець.

***

Я відкриваю очі і бачу перед собою Дортею. Вона сидить на стільці і читає книжку. Я хочу привстати, але ремені надійно кріплять мене до кушетки. Дортея, помітивши мої рухи, відкладає книжку і посміхається.

– Як ти? – запитує вона дбайливо.

– Не знаю, – чесно відповідаю я.

Розгублено оглядаюся. Стіни в палаті оббиті поролоном. Єдине вікно – надійно заґратоване і зверху затягнуте міцним пластиком.

– Видіння не турбували? – питає Дортея.

– Видіння?

Дортея зітхає.

– Я давно вже підозрювала, але зрозуміла занадто пізно. Я не знаю, що саме з тобою сталося на твоїй рідній планеті, але в тебе з цього приводу – важка психологічна травма. Вона пошкодила твоє сприйняття реальності, і ти вигадав усі ті жахіття, що ти розповідав мені й іншим в’язням.

– Мушу тебе засмутити, але ці всі жахіття – чиста правда. Можеш перевірити в Мережі…

– Це перше, що я зробила. Я подивилася усі випуски новин вашого міжнародного каналу за останній час. Переглянула усі науково-популярні передачі. Прочитала повідомлення інформагенств. Ваша планета – не найкраще місце в Галактиці, але про події, що ти згадував – там ні слова. Не переживай, так деколи трапляється, що сни і кошмари можуть підміняти пам’ять і тоді…

Що ж, це і не дивно, що в провладних ресурсах нема ні слова про геноцид. Треба показати їй ролики з наших сайтів. А може не треба? Кому від цього буде краще? Може хай і далі вважає це маренням божевільного. Хай залишиться непорушною її наївна картина світу.

– Ти вважаєш мене психічно хворим?

– Не треба лякатися цих означень. Хоч ця хвороба і невиліковна, але медицина може тобі допомогти. Ти зможеш вести майже нормальне життя. За винятком, хіба що відвідування спеціаліста кілька разів на рік.

– Що ж, це звісно радує, але знаєш, на Орієні не так вже й багато сертифікованих психіатрів. Та й не факт, що він мені там знадобиться…

– Ти що, ніякого Орієну! Будь-який стрес тобі протипоказаний! А тим більше міжзоряна подорож. Ми вже підготували документи і відправили їх в міністерство. Постанову про твою екстрадицію скасовано на основі поправки вісім. Особи, що потребують лікування, видані бути не можуть. Так що заспокойся і спробуй розслабитися. Подивимось, що ми можемо для тебе зробити… Вибач, мені зараз треба йти, я ще повернуся…

– Дортея, – кажу я, коли вона вже стоїть в дверях, – Вибач мене…

– За що?

– Той день… Кинжал…

– Дякуй своєму богу, що я встигла вибити його в тебе з рук, поки ти не встиг собі щось заподіяти! Добре, що ти хоч мене з собою взяв. Якби ти вирішив піти туди один, все могло б закінчитися набагато гірше. Але тепер все буде добре. До зустрічі! Я напросилася проходити практику в лікаря Нільсона, тому бачитися ми будемо досить часто. Бувай!

Вона закриває за собою двері, я відкидаюся назад на кушетці.

Обертаю голову в інший бік і бачу, як за вікном кружляють білі клапті.

Йде сніг.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>