Похмурий день на Леї

Похмурий день на Леї

Вівторок, 15 січня 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2430
Підписатися на комментарі по RSS

Дея прийшла зі світанком, з першими променями сліпучої зорі. Біла накидка ніжною хмаринкою оповила її стрункий стан. На віях ще блистіли дрібки роси, у чорному волоссі загубились краплинки живої ртуті.

Від незахищених одягом частин тіла Деї ширилося світло. Це були промені невидимого спектру, але Авіс усім єством відчував потік цієї життєдайної енергії.

Легка усмішка жінки примушувала закипати кров в жилах.

Сказати, що Авіс закохався у з’яву – означало нічого не сказати. Він був ладен впасти на коліна перед Деєю і цілувати ї й ноги. Не через собачу вірність, а щоб доторкнутись до безмежної енергії, з якої було зіткане тіло Деї.

Якби перед появою сліпучої жінки хто-небудь сказав би Авісу, що він здатен на такі прояви емоцій, чоловік би лише посміявся.

Землянин був повіреним з особливими повноваженнями. Звичайно його відправляли у місця, де здавалися інші: терпіли фіаско дипломати, заходили в глухий кут науковці, гинули цілі дивізії тренованих вояків. Особливий склад розуму дозволяв Авісу знаходити вихід у найбільш заплутаних ситуаціях.  Так було і на Леї.

За свою тривалу кар’єру чоловік стільки пережив і побачив, що було б надмірним і для сотні звичайних людей. Жінок в його житті також було достатньо. А його статус давав змогу обирати найкращих. Тому повірений навіть в божевільному маренні не зміг би припустити, що він може впасти на коліна перед туземною дикункою і облизувати її стопи. Але чи дикункою була Дея?

Жінка мовчала, не ворушачись, немов даючи можливість Авісу прийти до тями. Разом з нею застигла вся леянська природа, ніжачись чи то в пекучому світлі зорі, що повільно рухалась небосхилом, чи то захоплена м’яким невидимим світлом Деї.

- Ласкаво прошу, - пролунало.

Вражений Авіс так і не збагнув чи це відповіла Дея, чи слова утворилися в повітрі, наповненому незвичними пахощами.

- Ти богиня? – єдине на що спромігся.

- Звичайно, - немов подих вітру, мовила жінка.

Дея посміхнулася, хоча легкий усміх і до того торкався її рожевих уст.

Землянин мало не заплакав. Йому видалося, що він повернувся у дитинство, коли легко і затишно, а обличчя матері являло собою цілий світ, ніжний голос вибудовував реальність нового Всесвіту, що народжувався в плідній свідомості нового життя. Леянка, чи богиня Леї, була праобразом усіх матерів, сестер, коханих і донечок.

- Ходімо, - знову посміхнулася.

Цього разу Дея заворушилася, біла хмаринка довкола її тендітного стану заколивалася і ожила планета. Простір спалахнув, завібрував, забринів цілою гамою звуків, шелестом дивовижних квітів, дзижчанням комах та порухами крил великих метеликів.

Авіс був готовий слідувати за богинею у вічність.

- Так не годиться, - увагу жінки привернуло спорядження землянина, яке недбало лежало на землі.

Перше ніж Авіс встиг щось сказати, аптечка, зброя, передавач, компактний наплічник та речі першої необхідності почали стискатись, плавитись і кришитись. В наступну мить місцеві комахи  та інші дрібні організми невизначеної етіології накинулись на рештки, що залишились від спорядження. Така ж доля спіткала і купол, з допомогою якого приземлився чоловік.

Авіс з жахом і захоплення одночасно дивився на Дею. Вона була задоволена, знову світилася усмішкою.

- Як же я без інструменту… - пробурмотів землянин, оглядаючи місце, де раніше лежала купка спорядження.

- Без інструменту що?

-  Без інструменту буду виживати.

Авіс майже на пам’ять завчив крихти інформації, які вдалося роздобути про Лею. Хоча вона і скидалася на земний рай, чим і привернула до себе увагу землян, для людини, навіть модифікованої, вона була не надто гостинним місцем, а швидше плацдармом для виживання. Вже зараз повірений відчував на своїй шкірі наслідки впливу сяючої зорі з блакитним відливом, яка лише трішки піднялася над широким колом горизонту.

Напевне мутація клітин ще триває, вирішив Авіс. Близько трьох місяців тому запустили процес перетворення його тіла і він все ще не закінчився. Чоловік сподівався, що під цим білим небом модифікація прискориться. Природне середовище, до якого готувались клітини його тіла запустить адаптаційні механізми клітин.

- Чому ти хочеш виживати? – поцікавилася Дея.

Запитання жінки-богині відірвало повіреного від невеселих роздумів.

Він трусонув головою. «Що значить чому?» Питання було безглузде.

- Щоб жити.

Дея розсміялася і дзвінкі струмочки її голосу розлилися навкруги, вступаючи в резонанс з діяльністю леянських організмів.

- Для цього достатньо всього лиш жити, - пояснила жінка, - виживання має більше спільного зі смертю, аніж з життям.

Авіс лише знизав плечима. Він йшов поряд з Деєю по квітучому килиму з місцевих рослин і радів, насолоджуючись теплом, любов’ю і радістю, які випромінювала незвична супутниця. А думки про втрату аптечки з сонцезахисним гелем опинились десь на периферії свідомості.

На безкраїй строкатій рівнині під лінивим біло-блакитним сонцем час, здавалося, присів  перепочити, насолоджуючись красою та спокоєм.

Хмарами піднімалися в  небо стрімкі істоти, схожі на птахів. Вище повагом летіли зеленаві кулі, з яких інколи сипався дрібний дощик. Вдалині здійнялася курява, але Авісові не вдалося розгледіти, що чи хто був причиною цього явища. Зрештою йому було байдуже.

Дея мовчала, пливла собі межи різнобарвних квітів. Авіс  також німував, ступаючи поряд. Не хотілося порушувати звуком голосу гармонію, яку леянка лише однією своєю присутністю створювала навкруги.

Авіс не зміг би сказати, мандрували вони так годину чи цілу вічність. Сонце повернуло до зеніту, обличчя і незахищені кисті рук землянина вкрилися пухирями.

Дея похитала головою.

- Чому ж ти мовчав?

Проте Авіс і зараз не зронив ні слова. В присутності жінки ніщо не мало значення.

Леянка махнула рукою, біль від опіків зменшився. На небі з’явилася поволока, яка поступово затягувала все небо густим молоком, захищаючи Авіса і все живе від палючих променів місцевого сонця. Тіні на землі однак не спостерігалося.

- Перепочинь, Авісе, - сказала Дея.

Землянин опустився на заквітчану поверхню. Лише тепер він відчув як втомився і зрозумів, що подорожували вони з Деєю довгенько. Шлунок судомами нагадував про їжу. Харч Авіса потрапив під гарячу руку красуні і був знищений. Нічого їстівного, принаймні на вигляд, природа Леї не пропонувала.

- Чим ви харчуєтесь? – звернувся до Деї, яка продовжувала стояти поряд, вдивляючись в далекий горизонт.

- Сонцем, повітрям, соками землі.

- Ти не вживаєш твердої їжі?

- Ні, - коротко мовила жінка.

Авіс для себе відмітив, що це суперечить нормам фізіології. Кожен організм потребує енергії для функціонування, росту та розмноження. Однак, з другого боку, він не сумнівався, що Дея говорить щиро. Тут ймовірно було інше пояснення. Врешті Дея ж богиня і їсти їй справді ні до чого.

Повірений вирішив говорити точніше:

- Я зголоднів, що у вас на планеті можна їсти?

- Ой справді, - забідкалася жінка,  - це ми зараз виправимо.

Вона розвернулася трохи в бік, опустила погляд вниз на квіти. Кілька хвилин Дея стояла нерухомо  і землянин вже хотів запитати її, що трапилось, коли побачив, як серед різнобарвних заростей щось заворушилося. З поміж квітів і трав на очах повіреного виростав товстий росток. І чим більший він робився, тим швидше продовжував рости. У різні сторони потягнулись молоді гілячки, на яких одразу ж розкривались ніжні листочки. Авіс ніби у пришвидшеному режимі спостерігав онтогенез рослини від невеличкого росточка до розлогого дерева. Цей розвиток закінчився стиглими жовтими плодами, які рясно вкрили щойно вирощене деревце.

Дея зірвала один плід і, посміхаючись, простягнула його землянину на відкритій долоні. Плід був чимось середнім між яблуком і айвою, його аромат лоскотав ніздрі зголоднілого Авіса.

В землянина виникли нехороші асоціації зі сценою гріхопадіння Адама та Єви, але це не завадило голодному чоловікові прийняти щирий дар від сяючої красуні.

Плід виявився соковитим, приємно хрустів на зубах і швидко наситив Авіса. Він навіть відмовився від ще одного яблука, хоча йому було незручно, що Деї довелося виростити ціле дерево заради одного плода. Авіс запропонував набрати в дорогу фруктів, але жінка лише похитала головою. Вона так і не скуштувала яблуко-айву.

Попоївши, землянин відчув значний приплив сил і був готовий подорожувати далі. Проте не встигли вони далеко відійти від дерева, як жінка зупинилась.

- Я залишу тебе, але швидко повернуся, - мовила Дея і розчинилася в повітрі разом з останніми звуками свого голосу. 

Авіс кліпнув кілька разів, навіть ущипнув себе, аби впевнитись, що це не сон. Деї не було. Мить тому, вона стояла перед ним, а в наступний момент зникла. Повірений оглянувся назад – дерево залишилося на місці.

Авіс щипав себе більше для проформи. Тренований мозок чоловіка вмів відрізнити ілюзію від реальності, а стійка психіка відкидала можливість раптового божевілля. Якими неймовірними би не були події сьогоднішнього довгого дня – вони були на яву.

- Схоже завдання буде непросте, - тихо сказав собі Авіс.

Щоправда на банальні завдання його не посилали.

Як не крути, думав землянин, а жінка таки причетна якимось боком до зниклих дослідницьких експедицій та військових загонів. В пам’яті Авіса ожила картина, як Дея знищила його спорядження без особливих зусиль.

Схоже, земляни на Леї зіткнулися з досі небаченим, з істотами, наділеними дивовижними властивостями. Ці істоти мали високий рівень інтелекту, можливо вищий ніж у землян. Дарма, що не було розвиненої інфраструктури на планеті. Цивілізація Леї розвивалася іншим шляхом, ніж людство.

Чоловіка не хвилювала пропажа спорядження та передавача. Він виплутувався ще з гірших халеп. На орбіті завис крейсер об’єднаного флоту землян і Авіс почувався у відносній безпеці під його крилом. Він лише з побоюванням поглядав на небо – чи ненароком не вигляне жалюче світило Леї. Пухирі від опіків зменшились і більше не надокучали, але повірений сумнівався, чи довго він витримає, якщо вийде біло-блакитне сонце.

Тим гірше для жителів Леї, що вони розумні. За інших обставин людство би з розумінням поставилося до такої унікальної культури, але зараз… Так міркував Авіс, долаючи квітучу рівнину.

Чимало людей поклали свої сподівання на цю чудесну планету. І зграя обдарованих дикунів не зможе перешкодити поступу землян.

Пейзаж змінився непомітно для ока. Чоловік прямував по тій же долині, але рослинність стала вищою і рідшою. Авіс опинився в своєрідному лісі. Щоправда над головою замість крон дерев стирчали  різнобарвні парасольки, опахала та лінзи.

Така місцина вимагала більшої пильності. Наприклад, в лісах на рідній планеті Авіса у давні часи водилися грізні хижаки. А які чудиська могла виплекати безжальна зірка Леї, можна було лише здогадуватися.

Його думки увесь час поверталися до недавньої супутниці. Чоловік сподівався, що вона одна така, може й справді богиня цього прекрасного світу, а основне населення планети - примітивні дикуни. Але щось в таку гіпотезу не дуже вірилося.

Одна справа нищити дикунів, чи поселитися поряд, чи навіть торгувати з ними, а зовсім інша – воювати з істотами, схожими на Дею. Авіс передчував, що все йде до війни. Свого світу вони не віддадуть, що випливає з результатів перших експедицій.

Авіс рвучко зупинився, виринувши зі своїх похмурих роздумів. Його погляд привернуло двійко яскравих блакитних очей. Перед ним стояв звір. Не надто великих розмірів, але у землянина виникло відчуття, ніби це згусток енергії, одягнений в жовту сяючу шкіру. Авіс упізнав представника родини котячих. Він скидався на лігра, вимерлого жителя африканських лісів. Під час підготовки в академії на стереосеансах демонстрували різних земних тварин, намагаючись підготовити агентів до зустрічей з тваринами далеких планет. Ця кішка не була такою великою і масивною як лігр, але жартувати з нею повіреному не хотілося.

Авіс зробив крок назад. Кішка здійнялася у повітря і опустилася на те ж місце, на якому стояла перед тим. Зір землянина не вловлював усіх рухів тварини, здавалося, що її контури розпливаються. Авіс вирішив, що частково причиною цього було сяюче хутро, але він розумів, що швидкість з якою рухалась кішка, була просто шаленою. Якби вона напала, Авіс не встиг би навіть оком змигнути, не говорячи вже про те аби прийняти бій.

Іскорки страху закрадались у його свідомість, розум блискавично прораховував можливі варіанти розвитку подій.

Кішка зарокотала, шкірячись. Схоже вона таки вирішила напасти. Єдиний засіб, який залишався в розпорядженні Авіса – ментальний удар. Шансів було небагато, що це зможе подіяти на леянську тварюку, але вибирати не було з чого.

Землянин сконцентрував волю в густу кулю і вистрілив нею в блакитноокого звіра. Авіс відчув, як потужний удар відбився від свідомості кішки, наче м’ячик. Здається, кішка навіть не помітила нападу. Чогось подібного чоловік і сподівався, хоча розумів, що такі сумніви впливають на силу удару.

Він зробив ще один крок назад. Звір вдруге загарчав і заворушився, очевидно готуючись до стрибку.

Авіс не зразу усвідомив, що сталося. З’явилася Дея, велика кішка відлетіла в сторону, звиваючись в повітрі пружним тілом. Все відбулося за частки секунди.

Дея підбігла до звіра, який вже оговтався і знову твердо стояв на всіх чотирьох лапах.

- Хороша ата, я не хотіла зробити тобі боляче, - промовляла жінка, запустивши обидві руки в сяюче хутро гіпертрофованого кота.

Авіс зачудовано дивився, як грізний хижак покірно приймає пестощі від тендітної жінки. Ата знову зарокотала.

- Ти, бешкетнику, - журила Дея кота, - чому напав на Авіса?

- Підійди, - тепер жінка звернулась до землянина, - погладь ату. Вона божеволіє від ласки.

Чоловік заперечно хитнув головою. Хоча пропозиція доторкнутись до сяючого хутра була заманливою, він добре пам’ятав, якою швидкою та небезпечною може бути ця кішка. Якби Дея не прийшла вчасно, Авіс напевно би загинув. І навіть не встиг би усвідомити, що помирає.

- Ходімо, - хитнула головою жінка.

І вони пішли. Ата рушила слідом, кружляючи навколо леянки як грайливе кошеня.

Ліс поступово рідшав і невеличка компанія опинилася на відкритій місцевості. Вдалині, з обох боків через блакить проступали гірські хребти, які ніби сходились попереду.

Хмари згустилися. Авіс лише радів цьому. Здаля долинав неясний гул.

- Куди ми йдемо? – запитав повірений.

- До мого роду.

- До вашого міста.

- Що таке місто? – перепитала Дея.

- В містах живуть люди. Там є будинки, дороги, транспорт. - Авіс не був впевнений, чи жінка розуміє, про що він говорить.

- Міста захищають нас від навколишнього середовища і хижих звірів.

Чоловік пригадав, що хижаків на Землі не залишилося. Міста густою сіткою вкрили континенти і підводні рівнини. Саме тому землян так приваблювала Лея з її прекрасною незайманою природою.

- Хіба потрібно захищатись від власної планети? – здивувалася Дея.

Повірений не уявляв собі іншого способу життя, ніж в містах. Таке він бачив лише тут на Леї.

Неясний гул перетворився в гуркіт, потім в ревіння. Над головами подорожніх промайнули два драки.

- Дідько, - вилаявся Авіс, спостерігаючи як бойові машини зникали вдалині, - таки не дочекалися мого повернення.

Ймовірно, через втрату обладнання і зв’язку, на крейсері вирішили, що він загинув. А може це було заплановано раніше, просто чоловіка не поінформували.

- Паскудство! – не вгавав землянин, - вони рознесуть твоїх одноплемінників на шматки.

Дея здивовано подивилась на землянина.

- Не варто хвилюватись.

Жінка не розуміла очевидних речей. Авіс гарячково думав, як зарадити біді. Але що він міг зробити без транспорту, зброї, зв’язку? Нічогісінько!

На обрії темні хмари заступили гори, загриміло так, що аж земля затрусилася. Грім скидався на вибухи. Хмари наповнилися чорнотою. Там щось відбувалося.

Дея прискорила крок, напевно вона таки почала турбуватися, хоча на обличчі, як завжди, піднімав кутики губ легкий усміх.

Під ногами задвигтіло, забахкало ще дужче. Ата перелякано тулилася до ніг леянки.

Неподалік від них щось блискавкою впало на землю, навсібіч полетіли грудки землі.

Метеорит, вирішив землянин. Лише тоді, коли вітер, який почав налітати короткими поривами, доніс запах сірки та диму, Авіс зрозумів в чім річ -  виверження вулкану. Попереду вирувало справжнісіньке пекло.

Дея ще дужче припустила, їй це було не важко. Авіс вирішив, що без нього вона могла б пересуватись значно швидше, або взагалі зникла б, як минулого разу.

В тому, щоб йти до вулкану, який прокинувся від сплячки, глузду не було, але навіть після такого короткого знайомства землянин почав довіряти Деї. Він сподівався, що вона знає, що робить.

Поки вони наблизились, вулкан трохи заспокоївся, перестали літати повітряні бомби, стих гуркіт, вітер розвіяв густий дим і через завісу палаючих рослин можна було побачити багряний язик вулкану.

Дея проскочила завісу вогню і попрямувала до розплавлених вишкребків надр планети. Пожежа широким кільцем розходилась довкруж вулкану, випалюючи рослини. Навколо ще не загуслого лавового поля утворилася зона випаленої землі.

Чоловік перебрався через лінію пожежі і побачив вулкан у всій красі. Щоправда він був незвичним. Авіс знав, що вулкани зустрічаються переважно в горах, або під водою, а тут виверження відбулося посеред рівнини. Так, вдалині майоріли два гірських хребти, але тут до початку виверження не було жодного камінця, лише чистий степ, який зараз перетворився на лінію фронту. Повсюдно лежали розпечені камені, навіть на відстані було чутно, який від них йде жар.

А Дея тим часом дійшла майже до самого лавового поля. Землянину навіть видалось, що вона збирається стрибнути в розплавлену породу. ЇЇ одяг обсмалився. Жінка зупинилася на певній відстані від яскравого язичка магми, яка все ще вивергалася з кратера, і повільно рушила вздовж його краю.

Кількаповерхова гора розплавлених порід, з яких, мов джем, сповзала магма. Але…

Чоловік не повірив власним очам. Там, де проходила Дея, край лавового фронту багрянився, бубнявів і зупинявся, вкриваючись темною кіркою. Здавалося, після всього побаченого сьогодні Авіса вже ніщо не здивує, але ж ні. Він не міг повірити, що жива істота може зупинити могутню енергію надр планети!

Несподівано Авіс сам перейнявся турботами Деї. І йому здалося, що зупинити пожежу, яка розросталася немов злоякісна пухлина, важливіше, аніж змагатись з тепер вже нешкідливою лавою.

- А пожежа? – крикнув він Деї.

- Дрібниці, - відмахнулась вона.

Здається двобій з лавовим потоком вимагав від леянки значної мобілізації сил.

Увагу землянина привернула безформна купа уламків неподалік. Він підійшов ближче. Так і є. Це залишки одного з драків. Всередині можна було розгледіти спечені рештки пілота. Авіс вирішив, що драк збило однією з розпечених каменюк, які вилітали з кратеру на початку виверження.

З неба посипались краплі дощу. Навкруги зашипіло. Дея зникла в клубках пари. Перенасичене вологою повітря утруднювало дихання. Їдкий запах сірки вдарив в ніздрі. Струмки дощу з розчиненими вулканічними газами,  потекли по обпеченому обличчю землянина, викликаючи біль.

З струменів дощу та пари з’явилася Дея, мокра, втомлена але весела.

- Пішли. Ми вже недалеко.

- А вулкан, - кивнув Авіс на тліючу купу виверженої породи.

- Він вже безпечний, пожежа згасла, тож ходімо.

Авіс намагався не дивитись на торс Деї, на якому висіли поодинокі клапті обсмаленого одягу.

Після дощу спека зійшла нанівець,  чоловікові в намоклому комбінезоні було зимно. А Деї було байдуже, чи розжарена лава чи холодний дощ.

Пройшовши чималий шлях від місця виверження, вони побачили сплячу людину. Чоловік витягнувся просто на траві.

- Ахвон, - врочисто мовила Дея.

Ахвон скидався на ожилу і заснулу статую одного з давніх грецьких  богів. Ростом понад два метри, з широкими плечима, під якими вгадувались масивні жмути м язів, міцна спина, розвинені ікра.

Землянина вкололо жало ревнощів. Чи то від аполоноподібної зовнішності сплячого, чи то від того, як леянка вимовила його ім’я.

Невже його не розбудило виверження. Чи гул драків, які пролетіли вгорі. Щоправда один з них сюди не долетів. Авіс підозрювала, що другу машину також спіткала якась прикрість.

- Він спить? – запитав чоловік.

- Снить, - посміхнулась леянка.

- Тобто бачить сни?

- Творить світи! – знову в голосі Деї забриніли врочисті інтонації.

- Що це означає?

- Те й означає. Може покажу тобі потім.

Авіс вирішив більше не допитуватись про сни.

- А чому він голий?

- А для чого одяг? – землянин помітив, що Дея полюбляла відповідати запитанням на запитання. Цим вона інколи заводила його в глухий кут.

- Ти ж в одязі… була, - Авіс покосився на леянку.

- Ти наш гість і я оберігала твою нервову систему.

Землянину видалося, що Дея фліртує з ним, але він не насмілився подивитися в її бік.

Ахван залишився позаду. Хребти, що оточували рівнину все більше сходились докупи. Знову з’явились червоні, блакитні та помаранчеві квіти.

- То що означає «творить світи»?

- Хочеш знати? – лукаво запитала Дея, - добре, лягай на землю.

Авіс завагався, але жінка засміялася:

- Лягай, лягай! Це не боляче.

Він слухняно опустився на траву, а Дея вмостилася біля його голови. Поклала руку йому на лоб і землянин відчув, як його практично миттєво здолав сон. Він був незвичний. Дуже глибокий і одночасно легкий.

Перед ним завертівся бірюзовий м’ячик. Він крутився все швидше і на ньому почав виникати узор, а потім і рельєф. М’яч затягнуло поволокою, яку м’яко підсвічувало з одного боку світло. Авіс спробував роздивитись, що там є під пеленою і врешті зрозумів, що куля насправді була цілою планетою. Мертвою планетою. Чоловік життя на ній не помітив, спочатку принаймні.

Потім все-таки роздивився водяних тварин, деякі рослини. Далі було веселіше: з’явилися звірі, птахи, навіть комахи. Форми були настільки чудернацькі, наскільки вистачало його уяви. Особливо дивували рослини своїм строкатим забарвленням та дивовижними формами.

Несподівано землянин прокинувся важко дихаючи. Дея забрала руку з його чола.

- Для першого разу цілком достатньо. Для цього необхідно пройти невеличку підготовку, аби не наробити дурниць.

Авіс відчув, що щось сталося з його головою. Мозок ніби наповнився світлом, схожим на те, яке випромінювала Дея. Голова стала легка-легка, думки набули особливої чіткості і навіть якоїсь міцності. Інших слів землянин не зміг підібрати, щоб точніше описати свій стан.

- Ух ти, - прошепотів Авіс, - що ти зі мною зробила.

Тіло його змінилося разом з мозком. Відчуття було таке, ніби він скинув з себе шкаралупу.

- Я з тобою нічого не робила, - лагідно мовила Дея, - ти сам зробив!

- Але ж твоя рука… Що сам зробив?

- Я лише показала тобі як снять. Трансформувався ти самостійно.

Леянка сміялася, Авіс приєднався до неї, відчуваючи, як потужна енергія шурує в його тілі.

Наростав гул.

Землянин тривожним поглядом окинув небо, пам’ятаючи про драки. Але звук був не такий.

- Господи, - нарешті до нього дійшло, саме в ту мить, коли потворна куцокрила машина для атмосферних польотів відділилася від одного з хребтів. Можливо обминали місце виверження. Але прямував автоматичний дрон в тому ж напрямку, куди йшли подорожні.

- Ядерна бомба! – випалив Авіс, оговтавшись, - вони там на крейсері взагалі сказились.

Так. Що ж зробити? Як зарадити? Немає зв’язку! Немає можливості зупинити дрон. Судячи з траєкторії польоту, його ціль була вже поряд. Авіс навіть не думав про те, що його також зачепить ударною хвилею. Будь що зробити, аби зупинити військових! Можна ж врешті домовитися з жителями Леї. Але було вже пізно.

Завжди весела леянка тепер змінилась в обличчі. Не те, щоб  вона спохмурніла, радше стала задумливою.

Дрон завис над долиною на відстані кількох кілометрів.

Раптом Дея зникла.

Авіс не знав падати йому на землю, чи стояти стовпом, чи бігти до епіцентру. Думка про те, що земляни так запросто підривають одноплемінників Деї ввігнала його в ступор.

Чоловік зробив дурницю, навіть не намагаючись сховатись, хоча і так епіцентр був надто близько. Але спалаху не було.

Дрон, на хвильку зависнувши, полетів далі.

Невже вони передумали і відкликали дрон? Це видавалося неймовірним, але факт – річ непорушна – вибуху не було.

Авіс пішов до поселення, якщо його звичайно можна було так називати. Поступово його охопила тривога, яка гнала його вперед. Землянин сподівався, що лея з явиться після відміни авіаудару, але її не було.

Ходьбу змінив біг. Авіс усвідомив, що може практично безконечно нарощувати темп бігу і за лічені хвилини опинився на місці.

У підніжжя одного з хребтів на мальовничій галявині розташувались леянці. Вони одразу помітили землянина, який різко зупинився, і рушили до нього. Оголені стрункі засмаглі тіла: кремезні чоловіки, схожі на Ахвона і тендітні жінки з фігурою Деї.

Відрізнялися лише їх обличчя, але на кожному зіркою сяяла усмішка.

- Де Дея? – випалив Авіс, як тільки усвідомив, що зовсім не захекався.

- Тут, - кинув здоровань.

Землянин квапливо обводив поглядом жінок з ідеальними фігурами, виглядаючи одну з рештками обпаленого одягу, вдивлявся в сяючі чужі обличчя.

- Де тут? – перепитав.

- Тут, - здоровань тупнув ногою.

- Тут, - жінка поряд з ним показала на зникаючі хмаринки та сонце.

Ще один чоловік показав рукою на леянських жінок.

Авіс тепер зрозумів. Він поклав руку на серце і мовив:

- Тут.

Нехай летять нові дрони, думав землянин, і дивився на усміхнені лиця, на крейсері не вистачить ядерних зарядів. Цих людей не можна знищити, вони живуть вічно.

Хмари розступилися. Над хребтом зависло ліниве почервоніле сонце Леї. Довгих похмурий день на сонячній планеті завершувався.

 

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>