Плем'я

Плем'я

Вівторок, 20 березня 2018 г.
Проглядів: 140
Підписатися на комментарі по RSS

О шiстнадцятiй менi належало бути в палатi. Не через хворобу, навпаки, нові здібності. Час вiд часу гелiкоптер привозив якiсь комiсiї подивитися на таких, як я. Поважнi люди в костюмах чекали коли тутешнi «пацiєнти» будуть готовi та здалеку придивлялися до майбутнiх коригувальникiв суспiльної думки, як нас називали.

– Як почуваєтесь? – звернулася до мене медсестра.

– Усе добре, тiльки трохи голова поболює.

– А передбачення, вони частішають?

– Від того і поболює. Так, всілякі дрібниці, ось ваш прихід наприклад.

– Для цього інтелект не потрібен. – посміхнулася медсестра. – Пам’ятайте, всі передбачення – це лише побічний ефект логіки і спостережливості. Якiсь змiни емоцiйного стану відчуваєте?

– Нi, все як звичайно. – вiдповiв я.

– Гаразд, давайте зробимо невеличку перевiрку.

Медсестра вставила до DVD-плеєра диск i запустила вiдео. На екранi був поганий запис якогось захолусного мiста. Камера тряслася, оператор швидко iшов брудними вулицями з обшарпаними будинками, поки бiля якогось складу не вiдкрилася картина побоїща. Люди в невиразному поношеному одязi зносили замерзлi трупи на поле. Камера сфокусувалася на восково блiдих руках мерця, потiм перемiстилася на лице, застигле у вiчному болiсному стогонi. Вiдео припинилося.

– Що ви вiдчуваєте? Не соромтеся, якщо це не вiдповiдає очiкуванням.

– Я… не знаю як сказати…

– Вiзьмiть будь ласка, пригощайтесь. – ласкаво мовила медсестра.

Вона простягнула менi велике червоне яблуко. Не роздумуючи я взяв його i надкусив. Плiд був стиглим i солодким, як у дитинствi.

– Чудово. Пiсля перегляду фiльмiв з Чарлi Чаплiним ви їли з тим же апетитом?

– Так. – Сам здивувався я. – Це вiдео мало вiдбити апетит?

– Це хронiка Югославської війни, розстрiлянi мiсцевi жителi.

– Менi якось нецiкаво. Чаплiн це хоч весело, всi бiгають, а тут нiякої дiї.

– Дуже добре. Смачного, яблуко ваше. – сказала вона на прощання з акцентом. Англійська, якою ми тут всі говорили, давалася не всім однаково.

Медсестра зробила помiтку в журналi та вийшла з кiмнати. Зловивши себе на думцi, що «нецікаво» це ненормально, я вийшов у коридор i попрямував на подвiр’я розвiятися.

Складно було сказати де знаходилося це селище, обнесене природним кiльцем скель з єдиним проходом. Мабуть за форму скель воно i отримало назву «Магнолiя». Тут було все необхiдне для життя, можна сказати санаторiй. Справдi, дуже подiбно, бiлий прямокутний корпус iз процедурними, басейн, яблуневий сад, довгий будинок з палатами. На лавцi сидiли двоє iнших «пацiєнтiв». Знахарка i Шаман, тут всi знали один одного за подiбними позивними.

– О, Ворожбит, здоров. – привiтався Шаман. – Будеш сьогоднi грати?

– Знов у вашу «Мафiю»? Е нi, я завжди виходжу мафiя. Професор мабуть мухлює.

– Не мухлює, а розвиває задатки. – уточнила Знахарка, не вiдриваючись вiд книги. – Мафiї завжди доводиться манiпулювати.

– Ми тут всi манiпулюємо. – зауважив я.

– Але ти-то перенiс п’ять процедур, тим цікавіше тебе викривати.

– Ну добре, прийду. Але як знов мене розкусите, я вже нi в який інтелект i розширене сприйняття не повiрю.

Професор Вiльгельм, роздаючи карти з ролями, цього разу дав менi «Шерифа». Багато хто пiдозрював, що цей сивий огрядний дядечко в окулярах наперед знає кому що призначити. Втiм, сам будучи мафiєю вже стiльки разiв, я швидко окреслив коло пiдозрюваних. Невеликий головний бiль при задiяннi посиленої логiки вартував того. Схоже, Жрець i Шептуха лиходiї. Мiлiметровi рухи зрачкiв видають нову для них роль, вони повсякачас дивляться на перевернуту карту з її назвою, нiби бояться забути. Удавана розслабленiсть, видно що при мовi нижня частина лиця напружена. Вже двоє навпроти нього застреленi, я перевiрив осiб лiворуч i праворуч, злочинець нервує. В очах трохи тьмянiє, я бачу якимось iншим зором чоловiка, що з досади б’є долонею по столу. Глибоко вдихаю i розум прояснюється.

– Думаю, Жрець мафiя! – оголошую я.

Тестова група менi довiряє, адже я перенiс п’ять процедур, Жерця виганяють з мiста, чеснi люди виграли. Вiн з досади б’є по столу.

– Хороша гра. – похвалив мене на виходi Жрець. – Але наступного разу я вiдiграюсь.

– Ну, тодi успiхiв. – iронiчно побажав я.

– Успiх нiдочого. Я серед спискiв на шосту процедуру. – пояснив він і швидко покинув приміщення.

I справдi, наступного дня Жрець зник. Пiд «процедура» малося на увазi лежання в напiвсонному станi всерединi машини, схожої на томограф. Часом у цьому «санаторiї» бувало нудно, я не вiдмовився б пiв дня подрiмати, якось там мiняючи пропорцiї функцiональних частин мозку. Логiчне мислення i планування розвивалися надзвичайно, взамiн на емоцiйнiсть. Тому тутешня бiблiотека i так званий паб швидко приїлися. Все нове було побачене, а iнше не становило iнтересу. Увага дозволяла тепер охоплювати цiлi абзаци замiсть слiв, тож читання займало лише кiлька годин. Перiодичнi головнi болi були малою платою за таку здатнiсть.

На обiднiй практицi хтось вирiшив блиснути розумом, розповiв при професорві Вiльгельму як наше мислення буде вiдрiзнятися вiд мислення звичайної людини.

– Авжеж, ви правi. – погодився учений. – саме тому вас i вiдiбрано формувати громадську думку. Нагадаю, що ваш мозок здатен аналiзувати куди бiльшi обсяги iнформацiї. Люди вашого типу не вихоплюють найприйнятнiшi шматки з усiєї мiшанини медiа, а бачать всi прихованi зв’язки мiж ними. Тому ви менш вразливi до манiпуляцiй.

– «Менш»? – перепитав Чудодiй, високий темноволосий хлопець. – То таки вразливi?

– Щоб манiпулювати, треба подiляти цiнностi свого замовника. Хоча б вдавати це. Реклама, вибори чи вiйна, скрiзь манiпуляцiя за суттю одна. Давайте потренуємося. Сьогоднi ви повиннi переконати тестову групу...

Тестова група була комп’ютерною програмою, що симулювала поведiнку групи людей. Менi дiсталася 1000 осiб на межi бiдностi. Я мусив пiдвищити рiвень їх щастя i утримувати його умовний рiк, використовуючи однi лише слова. Це було просто, пiдмiнити матерiальнi потреби суспiльними. Кiлька хвилин я вивчав таблицю цифр i з заплющеними очима бачив можливi результати. Я вибрав пропаганду про злодiїв у попереднiй владi, що розiкрали кошти. На кiлька мiсяцiв тисяча фiгурок на монiторi стала зелено-жовтою, вiд чого швидко полегшало. Та потiм з’явилися червонi – готовi до агресивних дiй. Я трохи почекав, поки їх не набралася купка, та оголосив їхнiй мiтинг купленим. Сил на передбачення було замало, просто клацнув навмання. Червона пляма зменшилася, однак жовтий колiр тепер переважав. Програма ввела випадковий фактор – гучне вбивство на етнiчному ґрунтi. Серед моїх пiдопiчних запанував неспокiй, що мiг як влягтися, так i перерости в погроми й самосуди. В таблицi мала бути пiдказка, все працювало як тонко налагоджений механiзм. Треба було бути обережним, бо тепер, як вже бувало, надмiрне зусилля могло спричинити рiзкий бiль. Iз цифр за хвилину пiдрахункiв стало ясно – тут допоможе iррацiональнiсть. Простiше кажучи, така нахабна брехня, про яку кожен скаже «ну не можуть же так брехати!». Виникло вiконце, де менi слiд було описати таку вигадку, щоби потiм професор Вiльгельм проаналiзував її. А якщо вона вдала, то й передав до негайного впровадження в полiтику. Професор зi свого комп’ютера вдумливо прочитав мiй твiр i вручну виставив результат. Населення зробилося зеленим, пiсля чого екран закрило вiтання.

Я вiдчув себе школярем, який єдиний з класу здав контрольну на дванадцять. Натхненнi моїм прикладом, решта «пацiєнтiв» швидко закiнчили свої симуляцiї. На стiнi ввiмкнулася вертикальна плазмова панель з таблицею рекордiв. Сьогоднi я виборов перше мiсце.

Наступна симуляцiя обiцяла бути напруженою. Жрець після шостої процедури мiг проявити вищий рiвень мислення, хтось дивився на нього iз заздрiстю, хтось iз азартом. Запустивши на всiх комп’ютерах симуляцiю, заклопотаний Вiльгельм взявся ритися в шухлядах свого столу. Перед пацiєнтами були умовнi 5000 покупцiв, вiд яких треба було отримати якомога бiльше доходiв.

– Писати рекламу якось задрiбно для наших можливостей. – не забарився з коментарем Жрець.

– Просто ваш час ще не прийшов. – зауважив професор, вiдiрвавшись вiд своєї справи. – людство подiляється на племена. Тепер вони називаються корпорацiями i ми починаємо жити за їх правилами. Сьогоднi Apple випускає комп’ютери i телефони, а завтра автомобiлi та їжу. Сильнiшає Китай, щось затiвається у Росiї. За пару десяткiв рокiв їхнi корпорацiї правитимуть народами, а не уряди. Ага, мабуть там.

Професор вибiг на коридор. Чудодiй сердито подивився на Жерця.

– Задрiбно, кажеш? – голосно звернувся вiн. – То ти на когось «крутiшого» хочеш.

– Хочу, той що? – зухвало вiдповiв Жрець.

– Нiхто не знає хто його найме. А в тебе вже плани. Дивно якось, що ти такий впевнений.

Жрець пiдвiвся та гордо став бiля свого мiсця. Чудодiй також встав.

– Ти викрав у професора якийсь документ. Руки в тебе в чорнилi вiд печатки.

Жрець поглянув на долоню i гнiвно зиркнув на Чудодiя.

– Ви чого? Сядьте. – спробував я їх втихомирити.

– А того, що це. – показав Чудодiй на Жерця. – Оце шпигун, який на нас усiх компромат збере.

Жрець сцiпивши зуби та стиснувши кулаки був готовий щомитi кинутися з боєм, але за дверима почулися кроки. Вiльгельм повернувся i всi повернулися до завдання. Цього разу виграла Шаманка, вона вигравала нечасто, та завжди з великим вiдривом.

– Ще б побились. – кивнув у бiк Чудодiя Бокор.

– I це таких сюди беруть. – пiдiграв я, втiм Жрець справдi став мене непокоїти.

По обiдi вiн щось видивлявся навколо центру безпеки, а потім ошивався коло скель. Не вельми мальовниче камiнне кiльце сiрих валунiв, порослих мохом, мусило мати щось ну зовсiм незвичайне. Я постояв неподалiк i врештi наважився пiдiйти. Чи справдi не замислив вiн чого лихого?

– А що там? – поцiкавився я.

– Бачив, там озеро? З процедурного корпусу його можна розгледiти.

– Бачив, а що не так?

– Його вiддiляє вiд нашої бази всього пара метрiв камiння. Станеться повiнь чи обвал i нам усiм гаплик.

– Та ну. – не повiрив я. – Мабуть було кому про все подбати. Та й звiдки тут повiнь.

Про всяк випадок я напружив свiй розум, але нiякого видiння не виникало. Або було замало iнформацiї, або лиха в принципi не могло статись.

– А ти знаєш де ми знаходимося?

– А не все рiвно?

– Не все рiвно. Ми в Польщi. Я визначив за зiрками. Тiльки тут i в цю пору року може бути таке небо.

– Хай в Польщi. Що нам з того? – вiдгукнувся я. – Як доставили, так i заберуть. А мiсце треба тримати в таємницi, подалі від зайвих очей. Я так розумію, ми в Карпатах?

– Просто цiкаво. – виправдався Жрець. – Треба було чимось зайнятись. – i швидко пiшов геть.

Дрiмати вдень було не моє, та пiсля процедури мабуть мозок втомлювався бiльше. Не звик до перестановок, пiдняття з глибин пiдсвiдомостi всього, схованого там. Справдi було дивно, що аби сприймати той же сад, менi доводилося докладати зусилля. Нiби я дозволяв картинцi входити до мозку та як на кордонi передивлявся її, звiряв iз якоюсь незримою базою i нарештi казав «проходь». I все це в кликало лиш двi емоцiї, навiть не емоцiї, а так, цiкаво й нецiкаво. Можна було уявити що робиться в головi у Жерця. Непевне його слова зачепили якийсь мiй дитячий страх, недобиту емоцiю. Бо на хвильку заснувши, я побачив як «Магнолiю» заливає вода. Як змиває все у центрi з будинками, загадковим обладанням i нами, «пацiєнтами». За задумом якогось злого архiтектора чи жорстокого випадку вода змивала центр, де мiстилося все найцiннiше: обладнання i персонал з пацiєнтами. А обабiч були якiсь острiвки, вода оминула їх i на обох стояли постатi. Знайомi постатi. Звичайно, побічний ефект, просто гра підсвідомості на моїх нових здібностях.

За вечерею всi зiбралися в їдальнi. Бокор розповiдав якiсь жарти i всi довкола реготали з його оповiдок. Я нiколи не дiлився тут своїм минулим. Взагалi, негласно було заборонено виказувати будь-що, здатне iдентифiкувати особу.

– Не буває такого, от брехло. – жартома мовив Жрець i дав Бокоровi легкого щигля.

– Нiби нас тут правдi вчать. – засмiявся Бокор.

– Нi, якщо серйозно, головне не правда, головне емоцiї. Як ти вже почув, то i пережив, а отже десь у глибинi повiрив.

– Професор це вже казав. Нудно тут з тобою. – обiзвався Чудодiй та демонстративно вийшов iз їдальнi.

– Чого це вiн? В тебе до речi руки були чистi, нiякого чорнила я не бачила. – зауважила Шаманка.

– Пiшов кляузи писати. Вiн же з Америки нiби. Самому Бушу мабуть. – вiджартувався Жрець.

– А може нiякого Буша нема i це такi ж як ми вигадали. – пiдкинув я iдею.

– Наш професор же говорив, скоро нiякий президент не буде правителем. Полiтики – вони актори, балакучi голови з телевiзороа. Правити будуть корпорацiї, а ними – ми. Слухайте, у мене є одна iдея.

– Ну-ну, давай, здивуй нас. – встряв я до розмови.

Жрець вiдпив кави (кава нанiч? – звернув я увагу) i взявся викладати свiй задум.

– Ви ж люди освiченi, так?

Звiдусiль послiдували стверднi кивки. Звичайно нiхто не хотiв виглядати дурнем.

– Народ загалом тупий. За всiєю цивiлiзацiєю скрiзь стоїть та сама лиса мавпа і не важливо робітник вона чи глава корпорації. Нагору видирається сильніший і багатший. А більше в нього грошей чи звіриних іклів, це лише віяння часу. Тiльки генiї пiдтримують порядок, ховаючись у тіні. Ви збираєтеся прибiднятись, служачи якимось племенам, чи правити ними?

– Правити? – перепитав я. – Можливо, але як можна розумно правити тим, на що дивишся з презирством?

– Вченi, радники, сірі кардинали, завжди рухали свiт до єднання, кого б там не зневажали, а мавп’яча природа тягне у відокремлені племена. Хай плем’я зветься корпорацією, але дикун є дикун. Хай він женеться за новими гаджетами чи новими видовищами в кіно, але він нічого сам не створює, лише в кращому випадку повторює. І ми вже бачимо як цей новий лад міцніє з кожним днем. Людство розбивається на самодостатні шматки і вони дедалі більше замикаються в собі.

– I як ти це побореш? – насмiшливо спитав Бокор.

– Дикуни ставлять емоцiї понад всяку логiку. Головне подати все правильним шляхом і решту вони зроблять самі. Напиши «фашисти розпинають дiточок» i тi повiрять. Тiльки описати це артистичнiше i зi свiдками.

– Ну й дурня. Жодна нормальна людина в таке не повiрить. – мовила Шаманка.

– Здається я розумiю. – зауважив я. – Як ти кажеш «дикуни» тiльки зберiгають створене генiями.

– Ось, хоч один зрозумів. А ми пiдемо ще далi. Знання i мислення належатиме тiльки нам, рештi вiддамо працю та емоцiї. Ось такий буде симбiоз. Навiщо що-небудь пам’ятати, коли це є в Iнтернетi? Досить мати якiсь шаблони, на якi тiльки нанизувати факти з новин. Але Iнтернет буде в наших руках. I люди не будуть думати, тільки «нанизувати» побачене на той шаблон, який ми дамо.

– А ти не боїшся, що природа знайде вихiд? – зауважив я. – Що породить якусь нову людину, для якої поняття правди не iснуватиме взагалi, тiльки особиста думка. I зачатки вже є, подивився на цих завсiдникiв Iнтернету, що смiються з усього пiдряд.

Жрець промовчав, стиснувши губи.

– Сумно це все. – констатував Бокор i сьорбнув охололого чаю.

На ранковiй прогулянцi я помiтив Чудодiя коло процедурного корпусу. Сховавшись серед кущiв, Чудодiй знiмав щось на дивний телефон без кнопок.

– Айфон? – впiзнав я це диво технiки. – Його ж тiльки взимку як випустили. Де ти взяв?

– Працюю на кого треба. – похвалився Чудодiй.

– Ти ж знаєш, що все змусять стерти?

– Нiчого, все не зможуть. – знову загадково вiдповiв Чудодiй.

За десяток метрiв мене наздогнав Жрець. Вiн весь цей час стояв неподалiк, але нiяк не мiг нас чути.

– Що про це все думаєш?

– Як, ти чув?

– Прочитав за губами. Так вiн не здається тобi дивним?

– Мене це не цiкавить, може просто випендрюється.

– Я б не був таким оптимiстом. Зiллє конкурентам «Магнолії» iнформацiю i тi нароблять своїх спецiалiстiв. Уяви собi армiю супер-логiчних солдатiв, якi прораховуватимуть всi дiї ворога. Або якiсь поважнi люди знатимуть нас в обличчя i «приберуть» по одному. Буде час – подумай про це. Вiддати свiт у руки корпорацiй – це слизький шлях.

– По-моєму природний. У свiтi стiльки галасу, всi цi телепрограми, Iнтернет, реклама, що ми вже не бачимо за цим свiту. Треба вибирати з цiєї мiшанини те, що для тебе найближче, i складати по шматочках свою картину свiту. Корпорацiї чи не корпорацiї, але люди дiляться на такi собi племена за поглядами. За тим, що для них «правда» і інакше не має бути.

– Ось i воно. Без єдиної правлячої сили свiт знов опиниться на тисячi рокiв у застої. Можемо служити сотням племен, а можемо самi всiм керувати. Ще не пiзно зробити той симбiоз: ми думаємо, а вони працюють.

– Швидше це слизький шлях. – припустив я. – Середовище змiнилось i людина пристосовується. Колись жила в лiсi дерев, а тепер у лiсi мiста. I будуть новi племена, обряди та магiя. Тiльки тепер електроннi. Ось той шпигун торкається iконки на екранi й може записувати вiдео. Хiба не магiя?

– Це все гарно, але все стоїть гострiше, нiж ти думаєш. – Я зрозумiв одну рiч.

– Яку ж?

– Твоїх здiбностей замало, просто повiр. Пiсля процедури я став бачити бiльше. Чудодiй, вiн збирає на нас усiх компромат. Минулої ночi я зумисне не спав, прослiдкував за ним. Дивися.

Вiн показав на своєму телефонi темне вiдео. Коло брами ходив хтось схожий на Чудодiя, поклав щось у траву. Невдовзi до бази завозили продовольство, хтось пiдняв iз того мiсця якусь рiч i поклав iншу. Щойно вантажiвка поїхала, Чудодiй забрав таємничий вантаж.

– Що це значить?

– Думаю, своїм телефоном вiн все знiмає i навiть записує нашi розмови. А вночi його спiльники забирають телефон iз домовленого мiсця та замiнюють на такий самий. I нiяких пiдозр, зв’язку тут нема.

– Тодi треба сказати охоронi.

– Тiльки злякаємо його. Це ж простi люди, вiн тiльки гляне на них i все зрозумiє. Але можна так все зробити, що i вiн не помiтить де проколовся i всi на базi зрозумiють, що вiн шпигун.

– Це так термiново?

– Дуже. Я давно помiтив за Чудодiєм неладне, а пiсля процедури особливо. Документ… я справдi викрав його. Це був список загиблих випускникiв. Вони майже всi або загинули, або так чи iнакше недiєздатнi. Решту безсумнiвно чекає така ж доля. I нас теж, Ворожбите. Так, у нас рiзнi погляди, але якщо зараз не об’єднатись, ми їх нiколи вже не перевiримо. Спробуй.

Жрець обхопив долонями мою голову і все навколо почорніло. Я побачив жовте небо і руїни, як у відео з Боснійської війни. Безлюдними вулицями важко крокували солдати в фантастичних зелених обладунках. Я звідкись знав – це суперсолдати, чисті зброя та інтелект. «Урізані» версії нас, без жодних сумнівів, беззастережно вірні своєму племені. В руїнах вбачалося щось знайоме, це нагадувало мій дім.

– Ось що я бачив. Всю процедуру я бачив це і воно досі стоїть в голові. Майбутнє – це варварство, що починається тут, у «Магнолії».

– То… що ти пропонуєш?

Чудодiй намагався не потрапляти на камери спостереження. Вiн давно вивчив «слiпi зони», з яких i знiмав розташування будiвель, iнтер’єри, звiдки записував розмови. За наступний день я пересвiдчився в цьому, потай слiдкуючи за шпигуном. Жрець був правий, вкрай важко було помiтити як той збирає iнформацiю. Для цього вимагалася виняткова спостережливiсть, яка ледве була в мене.

План був простий i в той же час несподiваний. Щодня Чудодiй замiнював телефон, треба було лиш пiдлаштувати так, щоб комусь iз керiвництва кинулася рiзниця мiж «вчорашнiм» i «сьогоднiшнiм». Моя роль полягала в тому аби змусити Чудодiя показати свiй айфон на камеру. Це не було важко, як ми обоє помiтили, той любив похвалькуватися. Отож, в їдальнi я зумисне пiдсiв до нього i почав розпитувати про це чудо технiки. Мовляв, я й сам не проти працювати на корпорацiю, що так евиробляє. Лестощi приспали увагу Чудодiй, я навiть взяв телефон, лишивши на ньому кiльк вiдбиткiв пальцiв. Пiсля того випробував камеру, походивши їдальнею, головне було потрапити на вiдео.

Наступна частина залежала вiд Жерця. В обiд вiн майстерно пiдсунув покладений на столi телефон до краю, щоб Чудодiй зiштовхнув його лiктем. Скло як наслiдок прикрасила павутинка трiщин. Якби завтра Чудодiй з’явився з неушкодженим ґаджетом, iз цим можна було одразу йти до Вiльгельма i все доповiдати. Звичайно, той мiг розбити i новий, але вiзерунок був неповторним. Чудодiй був у пастцi.

Усе сталося за планом, Чудодiй не помiтив наших хитрощiв. Принаймнi вдав, що не помiтив, як менi здалося, щоб не викритися. Ввечерi шпигун як завжди пiшов до сховку бiля брами, та раптом зiрвався на бiг. Вiн стрiмко наближався до вантажiвки, де його напевне чекали спiльники. Жрець несподiвано вийшов з-за рогу, нiби чекав на це. Чудодiй вдав, що просто робить вечiрню пробiжку. Нiяково звернув назад, обережною ходою рушив у центр безпеки, що стояв осторонь усiх.

– Треба змусити його вийти, iнакше все пропало. – прошепотiв Жрець.

– Не будемо втручатись.

– Якраз треба втрутитись, бо видасть за шпигунів нас.

Рiшучою ходою я рушив до центру, Чудодiй весь цей час спостерiгав крiзь склянi дверi. Замiсть кликати охорону, як можна було подумати, вiн обережно пiшов до пожежного виходу. Жрець наздогнав мене.

– Вiн iде кудись не туди. Стривай… Посадковий майданчик!

Я напружив розумовi зусилля та на кiлька секунд ослiп i оглух. Мене немов огорнула вата, а в свiдомостi постала картинка, де Чудодiй вибiгав на майданчик, де його чекав зрадник, готовий будь-якої митi пiдняти гелiкоптер i вiдвезти до загадкових хазяїв.

– Вiн тiкає, клянуся, тiкає! – вигукнув Жрець зi щирим, просто дитячим подивом.

Чудодiя було не наздогнати. Жрець показав на електричний щиток, сам iще стоячи за дверима.

– Вирубай свiтло! В темрявi вiн не втече.

В головi запульсував бiль, якiсь шматки iнформацiї плавали в мозку i я нiяк не мiг скласти їх до купи. Перед очима забiгали фiолетовi плями. Я хотiв побачити майбутнє з наслiдком темряви, але щось усе застопорило. Iнформацiї не було замало, я беззвучно закричав, з останнiх сил тримаючи думку в головi, але марно.

– Нi, щось не так. Нелогiчно. – через силу витиснув iз себе я.

– Не дай сумнiвам погубити нас. – чiтко промовив Жрець. – Ворожбите, вiд тебе залежить доля всiх нас! Повiр менi! Ти ж бачив.

Я схопився за ручку i рвонув її донизу. Будiвля занурилася в темряву. На фонi ледь свiтлiшого вiкна Чудодiй зупинився, втративши орiєнтири. Жрець, мацаючи стiни, пiшов до нього, поки десь кричала охорона.

Жрець i Чудодiй стали один навпроти одного i… потиснули руки. Темряву прорiзали променi лiхтарiв i враз впали додолу разом з охоронцями. Точними ударами Жрець iз Чудодєм приголомшили їх, забрали ключi й рушили до кiмнати зi зброєю. Їхнi кроки вiддалялися у мороцi, а потiм пролунав пострiл. I ще, i ще один, почулися крики. В цих стiнах за холодним розрахунком вiдбувався вiдстрiл. Обоє зi своїм надлюдським розумом прекрасно знали всi дверi i сходи, навiть у темрявi знаючи звiдки хто вибiжить. У моторошному танцi обоє темними силуетами розправлялися з усiма на шляху. Коли охорони не лишилося, Чудодiй з Жерцем зайшли до адмiнiстрацiї та повернулися з якимось ящиком.

Я зрозумiв, що на щитку лишилися мої вiдбитки i стирати їх уже марно. В темрявi якийсь та зостанеться. На подвiр’ї панувала могильна тиша, в сусiднiх будiвлях ще нiхто не зрозумiв що сталося.

Чудодiй закинув автомат на плече i в пiв оборота звернувся до мене.

– Так, дурнику, ми були заодно. Всi шпигунськi iгри вигаданi вiд початку i до кiнця, щоб завербувати когось iз пiддослiдних. Тепер ти наш спiльник i кого й спiймають, то тебе. Всi записи з камер у чорних скриньках, коли вони потраплять куди треба, вашi «вождi» добре подумають чи треба робити нових коригувальникiв. А ми займемося солдатами. Прагматично, але за це добре заплачено. Бувай.

Повiтря розiрвав трiск автоматної черги, але я за частку секунди розрахував пострiл i стрiмким перекотом потрапив за бетонну клумбу. Не вельми розчарований, Жрець рушив до все ще вiдчиненої брами.

– Давай сюди! – гукнув Чудодiй.

– Нi. – коротко вiдповiв Жрець.

– Що значить «нi»?

– Пiсля процедури я став кращий за тебе. I лишуся унiкальним. – спокiйно промовив Жрець i вистрiлив у напарника.

Вiн забрав його ящик i впевнено вирушив до брами. Я нишком прослiдував за ним, однак Жрець якось вiдчув мою присутнiсть. Вiн розвернувся та вистрiлив наослiп. Сюди поспiшала пiдмога, я зрозумiв, що треба будь-що затримати цього манiяка.

– Вирвешся i будеш усiх вбивати? – гукнув я.

– Авжеж нi, тодi мене зловлять i посадять. Поганий кiнець для такого генiя. А цей диск з записами процедур... – вiн поглянув на вкрадений ящик та викинув його у темряву. – вiн більше не потрiбен, другого мене не буде. Але його видалення запускає вiдлiк до самознищення бази. Це гаплик.

Ця промова була нагодою. Короткий ривок i я схопив упущений охоронцем пiстолет. Жрець ухилився вiд пострiлiв, спокiйно ступивши вбiк. Та i його вогонь оминув мене, уважного до всiх порухiв. Це була битва не зброєю, а видiннями, в яких ми були рiвнi. Лише Жрець бачив усi мої можливi пози чiткiше, та головний бiль очевидно сковував його. Я ще двiчi вистрiлив Жерцевi по ногах, але вiн немов у iрландському танку пiдскочив i кулi лиш здiйняли хмарки попелу.

– Ти стрiляв дванадцять разiв. Набоїв бiльш нема. То слухай! Супер-солдати чи коригувальники суспiльної думки – це лише слуги. З моїми здiбностями я швидко зроблю кар’єру. Займу керiвнi посади. Манiпулюючи громадською думкою, пiдштовхну найамбiтнiших полiтикiв до дiй. Вони об’єднають людство проти спiльного вигаданого ворога. А за ними стоятиму я! Ось це і буде симбіоз – мене з усім людством.

– Якщо ми повиннi знов стати племенами, хай буде так. – почав я заговорювати зуби, шукаючи де подлася ще одна обойма. – Раз це закон природи, ти нiчого не вдiєш!

– Буде мiй закон. Правильний.

– I з кого почнеш? Пiдбуриш Америку на вiйну? Чи може клонуєш Гiтлера?

– Твоє почуття гумору розчаровує. Я почну з Великої Британiї або Росiї. Вiдновлю їхнi iмперiї.

Серед скель щось вибухнуло. З повiльним гулом маса камiння посунулася вниз, а за нею полився справжнiй водоспад. Темна хвиля накочувалася на базу, зминаючи адмiнiстрацiю, сад, дорiжки, палати. Лишалося два острiвцi, перший, де стояв центр охорони, i другий, що скоро утвориться бiля мене. Щомитi хвиля наближалася до єдиного природного виходу, в якому стояли я та Жрець. Той не поспiшав, порятунок був на скелi за пару метрiв i вiн певно мав якийсь досконалий розрахунок як вiдiбрати цей шанс у мене.

– Я хочу знати одну рiч. – заявив я.

– Якщо невелику. У нас сорок секунд.

– Видіння, воно правдиве?

– Просто я знав як розбурхати твою уяву. Жодної містики.

– От і добре.

Я спрямував свiтло лiхтарика в розбите скло i Жрець, заслiплений, загарчав, прикриваючись руками. Цього навiть вiн передбачити не мiг. Схопивши камiнь, я пожбурив його в Жерця i той, похитнувшись, упав. Лишалося добiгти до скелi, а далi Жерця покарає природна стихiя.

Видершись на уступ, я подивився вниз. Жерця не було, а за мить мiсце нашого протистояння накрила бурхлива вода. Ще трохи i вона почала спадати, а десь нижче долиною котився потоп. База стала мовчазною, на мiсцi палат лишилися самi стiни, процедурний корпус зробився звалищем. Та раптом на iншому кiнцi засвiтилися лiхтарi. Хтось когось кликав, ввiмкнувся якийсь прихований аварiйний прожектор. У мiсивi уламкiв прокидалося життя.

Над Карпатами гримiла гроза, дощ миттю змив слiди i коли залунали попереджувальнi пострiли, я вже бiг мiж коренями вiкових лiсiв далеко вiд бази.

Викинувши все компрометуюче до найближчої рiчки, я легко видав себе за заробiтчанина i через тиждень уже був трохи схiднiше, на батькiвщинi. Запустивши бороду i помiнявши документи, я легко сховався, адже мене так довго вчили обманювати. Тривали спокiйнi часи. Втiм, не назавжди.

Подiї 2014-го чи не вперше змусили мене вiдчути себе iнвалiдом. Смерть спiввiтчизникiв, огорнений димом почорнiлий Майдан, тiла, вкритi прапорами, все це викликало лише цiкавiсть. Видовище, от i все. Я був здатний побачити кожну краплину кровi, вiдтворити за нею напрям удару, характер травм, але не бачив за цим людини. Було легко вдати спiвчуття, та пережити його – нi. I те, що називають катарсисом, очищенням через найгострiшi почуття, не торкнулося мене. Та я хоча б був впевнений, що за останнiми подiями не стояв якийсь сценарист з числа тих, на роль котрих мене готували. А потiм...

На вiдео якась жiнка з награним плачем розповiдала про «распятого мальчика». В коментарях сипалися прокльони, хтось дрiботив сумними смайликами i молився за душу невинно убiєнного.

Жрець можливо i не вижив, однак його iдея була жива. Мабуть досi вже було втiлено десятки думок, яких я не знав. Або десь працювала нова «Магнолія», жорстокіша і впевненіша. Якщо ж Жрець вижив, то сидiв десь, не трапляючись на очi, i служачи можновладцям, сам iшов до влади. Ба нi, вiн вже мав її, над мiльйонами людей, i був у змозi одним словом спрямувати натовп проти своїх замовникiв.

А слiдом за хаосом то тут, то там, постали якiсь iншi люди. Вони смiялися iз влади, смiялися iз новин. З «наших» i «їхнiх», святого i грiшного. I не було для них правди, тiльки враження. Я не був певний чи це правильно, та все частiше хотiлося взяти контроль над цими зовсім іншими, не такими, як ми сподівалися, племенами, що на очах поставали по всiх усюдах. Але не існувало для них нiякого вождя, нiякий «симбiоз» не був над ними владний. Природа знайшла вихiд і рухалася своїм шляхом. Принаймнi, менi хотiлося в це вiрити.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>