Плач

Плач

Субота, 14 лютого 2015 г.
Проглядів: 1441
Підписатися на комментарі по RSS

Небо висіло ганчіркою – рвані обриси хмар, брудний сірий колір. В протилежність йому рівне полотно землі – тьмяна мармурова білизна, помережана павутинням тріщин. З тріщин вився густий чорний дим і Маеро поглядав на химерні завитки, що застигли над землею, не поспішаючи вгору.

Позаду стояв невеличкий будинок.  Похилий солом’яний дах просідав, від дерев’яних стін без вікон і дверей віяло неприязню. Уві сні цей будинок хоча і походив на той, де виріс Маеро та тепер йому не вистачало “життя”.

Гола земля простягалася навкруги, аж до самого горизонту. Жодного каменя чи деревця, тільки дим і неясні фігури, що наближалися звідусіль. Маеро стояв, його серце калатало, страх обпікав груди. Всього лиш сон, та відчуття були надто живими, надто яскравими. Хоча, яке це має значення? Хлопець знав, що лежить зараз біля вогнища в Однолистному Лісі.

За спиною прошелестіли кроки і Маеро обернувся. Перед ним стояла мати, її чорне волосся ледь діставало до плечей. Така ж стрижка, як і у нього, тільки його волосся попелясто-біле, з невеличким чорним кружком на маківці.

Маеро протягнув руку і пальці застигли в кількох сантиметрах від материного обличчя. Захотів підійти, та ноги не слухались, спробував нахилитися, та не зміг.

Раптом шкірою голови пройшов морозець і Маеро здригнувся – на плече приземлилося пасмо волосся. Воно заворушилося і ковзнуло протягнутою рукою. Досягнувши кінчиків пальців, підхоплене вітром, зірвалося, опустившись матері на голову. Знову війнув вітерець, та воно наче пустило корені – тепер волосся мами вінчала біла смужка. Можна подумати, так було з її народження.

Вона злегка кивнула, розвернулася і зникла в будинку, пройшовши крізь стіну. Одна за одною з’являлися інші фігури, та Маеро так і не зміг зійти з місця, чи навіть заговорити. Батько, брат, численні родичі, друзі та знайомі – всі вони підходили і згодом слідували за матір’ю, з білими мазками у волоссі. І як тільки стіна поглинула останнього з них, Маеро прокинувся.

Сон тримався у пам’яті до найдрібніших деталей. Простий збіг? Він торкнувся голови в тому місці, де три дні назад хтось зрізав клаптик волосся. Та й сталося це в перший день Плачів. Чи міг існувати якийсь з’язок між цими подіями? У порівнянні з Плачем, крадіжка волосся – несуттєва дрібниця, що не заслуговувала уваги. Та вже наступний день переконав у протилежному і слова незнайомця, коли той розчинився у темряві більше не здавалися такими абсурдними.

Від багаття залишились ледь тліючі вуглинки. Тепла під плащем вистачало і Маеро вирішив зачекати, поки не прокинеться Щорсан – сонце ось-ось мало зійти. Його тимчасовий супутник розташувався неподалік. Сорокарічний, широкоплечий з густою бородою чоловік лежав на спині, руки ледь не змикались на шиї. Брита голова свідчила про те, що сім’ї, з якою Прощання обов’язкове, у нього немає.

Щорсана Маеро не знав, та колись, ще до початку служби при дворі короля, той жив у сусідньому селі. Тепер він прямував до Сордену з наміром вступити до армії Тимсаверу і нав’язав Маеро своє товариство, адже не наважувався самотужки перейти Однолистний Ліс. Цей шлях вважався вдвоє коротшим, та люди боялися натрапити на дерева з одним листочком, що належали Ордену Листов’язів. Маеро не боявся, бо знав, що всі дерева зосереджені в одному місці, до того ж водив дружбу з одним із адептів.  Сьогодні, ще до вечора, вони з Щорсаном дістануться Сордену і там Маеро відшукає злодія. А Щорсан зможе записатися добровольцем, хоча, гіршого для війни часу, зважаючи на Плач, годі й знайти.

Маеро перевернувся на бік і мимоволі здригнувся. Нера́, як завжди, знаходився поряд – істота, зіткана із дрібних білих кристаликів, в проміжках між якими проглядалася чорнота. В глибоких очницях клубочилася темрява, тонкий гострий виступ походив на ніс. Із схожого на проведену ножем лінію в снігу рота ніколи не долинало і звуку.

Тисячу років назад з першим приходом Плачів виникла нова релігія. Про ті, що були до, не залишилося ніяких згадок, та й про неї лише кілька древніх текстів, згідно із якими Нера́ мали ту ж стать, що і вибрані ними люди. Як і звідки істоти з’явилися ніхто не знав, та противники релігії стверджували, що знайшли спосіб як від них позбутися.

Нера́ стояв, схиливши голову і Маеро відчував на собі прискіпливий погляд. Істота ніколи не відходила від хлопця далі, ніж на десять метрів,  а порожні очниці завжди були спрямовані в його бік. Це дратувало, та на вказаний відступниками спосіб Маеро ніяк не міг наважитись, до того ж теперішній період Плачів відрізнявся від описаного тисячу років назад.

Можна було ще поспати, та сон чомусь ніяк не йшов, тому Маеро просто лежав із закритими очима, аж поки не прокинувся Щорсан.

– Доброго ранку.

– Ти схожий на дохлу рибу, – сказав Маеро.

– Можливо, – Щорсан протер опухлі очі. – Помолитися не хочеш?

– Не ображайся, але ти не займеш місце бога, вгадавши п’ять слів. Хоча П’ятислівний бог не гірший будь-якого іншого. – Маеро вважав абсурдом офіційну релігію, а таку тим більше.

– Твої порівняння самі схожі на молитву, – пробурмотів Щорсан, та, схоже, не образився.

– Ні… – На мить біль стиснув серце. – Вони дещо більше.

– Що ж, – зітхнув Щорсан. – Тоді я почну.

Маеро кивнув, радіючи, що не довелось продовжувати пояснення. Щорсан тим часом почав так звану молитву:

– Зелений листочок пливе замість хмари? Біла лисиця подолала дві перешкоди? Дощ і сльози розбавили пиво? Чорний день для чорних сердець? – З ледь помітними слідами розчарування на обличчі він спробував востаннє: – Зелене віття розігнало древнє зло?

– Не сьогодні, – сказав Маеро.

– Не сьогодні, – погодився Щорсан. – Та богом я коли-небудь все-таки стану. – Він підвівся, накидав дров і, подувши на вуглинки, розвів вогонь. Маеро слідкував за його роботою і не міг зрозуміти: якщо він так хоче стати богом, то чого йде на війну, де може в будь-який час померти?

Хлопець похитав головою і глянув вгору. Їх оточували високі, з прямими стовбурами дерева, голі гілки яких походили на обгризені пальці. Тільки верхівки вінчали самотні листочки і в світанковому сонці вони майоріли золотими стягами. Маеро ледь вмовив Щорсана тут зупинитися і радів, що вдалося, адже безпечнішого місця для привалу не знайти: навіть звірі його оминали.

Хлопця завжди цікавило, куди дівалася решта листя – на землі кругом не було жодного. Не могли ж адепти Ордену, обриваючи, забирати їх із собою? Він оглянув сотні дерев і, нахмурившись, знову подивився вгору.

«І що за силу, в результаті, вони давали?» Декілька сміливців залазили на дерево, з наміром зірвати листочок, та не могли його навіть торкнутися. Пропонували зрізати саме дерево, але, на щастя, дурнів не знайшлося. А члени Ордену з легкістю черпали з них силу, адже використання власної, без підтримки стороннього джерела, мало негативні наслідки. Подейкували, можна втратити душу. І правда, ті хто пробував – сильно змінювалися, хоча здатних до користування магією було дуже мало.

Маеро скосив погляд на палицю, складену з п’яти тоненьких прутиків: ясен, клен, дуб, бук і тополя – таку комбінацію запропонував друг з Ордену. Вчора йому нарешті вдалося витягнути з неї трішки магії і одразу ж направити назад, від чого палиця стала набагато міцнішою. Це довелося зробити, бо Маеро не міг взяти в руки ніщо, що навіть нагадувало зброю з наміром використати на людині, і хоча був здатний користатися магією – не знав як. А вступати в який-небудь Орден просто не хотів. Але зброю, зроблену таким чином тримати міг, хоча й під кінець роботи боровся з тремтінням в руках.

Щорсан дістав впольованого вчора кролика, спритними рухами зняв шкіру і скоро запах жареного м’яса заполонив все навколо. Вони поснідали, зібрали нехитрі пожитки і рушили в дорогу, причому Щорсан час від часу озирався і кидав підозрілі погляди, ніби за ними гнався король Ультікулів.

– Скоро твій Плач?

– Скоро, – відповів Маеро. – Хвилин через п’ять влаштуємо привал. – Гайок Ордену залишився позаду, вже три години вони йшли м’яким лісним килимом і це втомлювало значно більше, ніж ходьба дорогою. Та Щорсан, здається, не втомився. Він упевнено пробирався вперед, тримаючи руку на ефесі меча – давалася взнаки служба при дворі короля.

– Звідки ти знаєш? Сьогодні лише третій день. – Щорсан уповільнив крок.

– Два попередніх Плачі приходили до тебе близько полудня? – запитав Маеро

– Так, але це…

– Закономірність. В період від сходу до заходу сонця, в залежності від віку. Мені вісімнадцять і Плач настає години через три після сходу сонця, тобі сорок – через шість. Все просто. – Від картини, що на мить майнула в голові стиснулось серце – знав би хлопець про це трішки раніше.

– Але про це ніде не сказано.

– Більшість текстів втрачено, до того ж цього разу все інакше. Колись Нера́ були у всіх, а зараз ледь чи не у кожного сотого. У тебе, для прикладу, немає.

– І вже два рази я про це пожалів. – Щорсан зітхнув і поскріб бороду.

«Як би ти заговорив на моєму місці…» Маеро озирнувся. Невидимий для інших, Нера́ нечутно ступав позаду і його тіло спалахувало золотом під самотніми променями, що вибивалися з-під зелені крон.

– Стій, – Щорсан зупинився. – Хтось іде.

«Невже злодій?» Спогади перенесли Маеро у той самий вечір – вечір першого дня Плачів. Все навколо тонуло у пітьмі, він сидів на галявинці позаду будинку, дивлячись в небо і звинувачував себе у смерті друга. Нера́, ледь помітний, стояв поряд – саме тому хлопець і не поспішав всередину, де можна було розгледіти істоту.

Тоді то все і сталося: з темряви виринула рука, пальці вихопили пасмо волосся, натягнули і в наступний момент він вже лежав на спині, обмацуючи голову – місце зрізу чітко виділялося. А потім глухий голос сказав: «Побачиш – іди в Сорден. Я чекатиму» Коли Маеро підвівся – незнайомець вже зник. Ну і що він мав побачити?

Наступного дня Маеро ледь пам’ятав про той випадок – сильно відбилася втрата друга. Та коли брат, торкнувшись його голови, з криком упав на землю – слова злодія згадалися. Хлопець зрозумів, що мав побачити і знав, що робити далі – він вхопився за чудову нагоду відволіктися.

Спочатку батько не повірив, та Маеро зрештою, його переконав. Зібравшись в дорогу, він хотів відмовитись від Прощання, та сім’я наполягла. Хлопець не міг взяти в руки ніж, тому просто вирвав декілька волосинок у батьків і брата, і поки батько простягав руку, щоб зрізати волосся у нього – завмер у передчутті. Воно не підвело – як тільки той торкнувся його голови, то впав долілиць, крики болю виривалися з горла. Коли все закінчилося, мати з братом передумали і Маеро вирушив без Прощання, відчуваючи спиною їх стурбовані погляди.

Може все це пов’язано з Плачем? В текстах про таке ніде не говорилося, та й люди, у яких були Нера́ з цим не стикалися. Що ж тоді відбувалося з ним та з тими, хто до нього торкався? Хоча, на рахунок останніх, хлопець мав певні здогади.

 Щорсан з Маеро зупинилися. Колишній вартовий звільнив меч, Маеро дістав палицю. З гущі дерев попереду вийшло троє чоловіків – темно-зелені плащі місцями розірвані, поли вкриті грязюкою. З-під плащів проглядала однакова форма, в руках зброя – без сумнівів солдати.

Чоловік попереду походив на скелю – широкоплечий, з товстою шиєю. Підборіддя обрамляла коротка борода, не вистачало шматка носа. Його товариші були значно молодшими – від п’ятнадцяти до двадцяти років. Один з юнаків тримав меча лівою рукою, на місці правої – порожній рукав, зав’язаний у вузол. Інший мав світле волосся, значно вищий ріст і розсип веснянок на обличчі.

Дві групи мовчки розглядали одна одну. Ворожі солдати не могли зайти так далеко, але й союзникам тут нічого робити. Навіть розвідникам. Невже дезертири?

 – О, як добре! – Щорсан ступив їм на зустріч. – Ви із Сордену? Може, вербувальники?

Дезертири переглянулись і їх лідер раптом посміхнувся. Він дав Щорсану знак підійти і той рушив вперед.

– Стій! – крикнув Маеро, та безносий вже заніс клинок. Раптом Щорсан відскочив, в його руці блиснула сталь. На передпліччі дезертира, крізь тканину плаща, виступила кров.

– Непогано, – процідив він. Його товариші вийшли наперед нього.

– Твій ніс схожий на пень, – сказав Маеро, вказавши на безносого. – Ти – журавель-інвалід, – безрукий потупився. –  Твоє обличчя – цитадель віспи. – Білявий юнак посміхнувся.

– Серйозно? – хмикнув Щорсан.

– Нічого не можу вдіяти.

«Нам не впоратись» – подумав Маеро. З трьома солдатами, навіть якщо один із них каліка їм ніяк не впоратись. А ще Плач. Залишалось сподіватись, що він не прийде посеред битви.

– Може просто розійдемося? – запитав Щорсан.

– Ми б з радістю, – відповів безносий, потерши обрубок. – Та ви можете нас видати.

– А якщо пообіцяємо цього не робити?

– Ризиковано. Знаєте, війна нам набридла. Набридли нескінченні смерті. А з приходом Плачів стало в рази гірше – щохвилини з десяток людей стають беззахисними. Їх просто вирізують. Ми так більше не можемо.

– Вам надоїла смерть, та ви збираєтесь вбити нас? – запитав Щорсан.

– А ти сам не йдеш на війну вбивати? – раптом в голосі дезертира продзвеніла сталь.

– Я йду захищати, – відповів Щорсан і в цих словах почувся сум.

Чи могла його сім’я загинути, поки він служив королю? Маеро чув, що тиждень назад загін повстанців пройшов сусідніми селами з наміром приєднатись до ворожої армії. Невже тоді? Це б пояснило, чому Щорсан бриє голову. І чому іде в солдати.

– Мені жаль, – безносий махнув рукою.

Дезертири  напали. Загрозу вони бачили лише в Щорсані, тому безносий з поцяткованим рушили на нього. Третій, хоча й непевно тримав зброю в лівій руці, наближався до Маеро – палиця з прутиків не справила на них враження.  «Двоє приблизно мого віку, – подумав Маеро. – Чи є шанс, що їх застане Плач?» Нера́ стояв збоку, не рухаючись, наче вирізана з мармуру статуя. Міг він хоча б чимось допомогти?

Безрукий наніс незграбний, проте доволі сильний удар. Маеро ніколи не практикувався, та все ж зміг його відбити – на прутиках не залишилось навіть подряпини. Нападник явно здивувався. На це хлопець і розраховував. Він замахнувся і щосили вдарив по клинку – той відлетів на декілька метрів. Тільки зараз Маеро помітив страх на обличчі нападника – такий молодий, а вже втратив руку, дезертир без майбутнього, якому нікуди податись. Хлопець міг його лише пожаліти і відчув полегшення, коли той кинувся навтьоки.

В метрах десяти бився Щорсан і справи його були кепські. За ту хвилину, що пройшла від початку бою він отримав з півдесятка ран і відступав під градом сильних ударів. Маеро поспішив на допомогу, та безносий його помітив, тихо вилаявся і щось крикнув товаришу. Той відступив назад, крутонувся і рушив на хлопця. Щорсан спробував завадити, та безносий заступив дорогу. Проти досвідчених солдат вартовий тримався непогано, та програш – питання часу.

Білявий наближався і Маеро не знав, що робити. Навряд чи йому знову так пощастить. Може спробувати втекти? Ні, він не залишить Щорсана. Хлопець стиснув зброю і раптом тілом пройшлося відчуття втрати – ніби відрізали шматок душі. Маеро не міг зрозуміти, що сталося, аж поки не озирнувся – Нера́ зник. «Невже Плачу більше не буде? Я вільний?» І одразу ж ледь не зайшовся сміхом. Яке це тепер мало значення?

Та тут його наче облили холодною водою. Він подався назад і судомно вдихнув. Нападник на секунду зупинився і згодом продовжив наступ. А Маеро здивовано витріщився на Нера́ – той протягував руку із затиснутим в тонких пальцях листочком. Як божевільно це б не виглядало, та Маеро знав, що листочок той з дерева Листов’язів. Але як? Вже три години, як вони з Щорсаном покинули гайок. І Нера́ весь час тримав його з собою? Де і навіщо? І що головне, як і коли зірвав? Куди тільки що зник? Чому допомагає?

Забагато питань. Хлопець прийняв листочок, міцно стиснувши в долоні. Руки тремтіли. Друг ніколи не розповідав, що за сила в них закладена і тим більше, як її витягнути, але побачене під деревами, а точніше відсутність зірваного листя навело Маеро на одну думку.

Коли дезертир підійшов достатньо близько, хлопець розірвав листок навпіл. Напевне адепти не так їх використовували, та Маеро сподівався, що все вийде. Мить і навсібіч полетіло листя – всі листочки з того ж дерева, що і розірваний.  Маеро несвідомо відступив, та приблизно чогось такого і очікував, тому, на відміну від дезертира,  швидко оговтався і ступив у мерехтливу завісу. Дезертир ошелешено застиг і не помітив хлопця. Маеро щосили опустив палицю йому на голову і той повалився додолу. Листя повільно осідало, плутаючись у волоссі, деяке проходило крізь тіло Нера́.

«Щорсан!» Маеро озирнувся і від побаченого похололо на серці. Його товариш лежав на землі з приставленим до горла клинком. Над чоловіком нависав безносий, з рани на обличчі капала кров.

– Ні! – Маеро кинувся до нього, та під поглядом дезертира зупинився.

– Там я зможу їх захистити, – прошепотів Щорсан. Кінчик меча впився в плоть, бризнула кров. Він декілька раз судомно вдихнув, хриплячи, і затих.

Ще одна молитва П’ятислівному богу? Може, тепер йому вдалося? Хотілось в це вірити. Від безсилля Маеро ледь не закричав. Вони пробули разом в дорозі лише два дні, та хлопець впевнено міг сказати, що втратив друга. Ще одного. Біль в душі кипів і Маеро нічого так не хотілося, як його заглушити.

Дезертир вже повертався до нього. Схоже, біль в душі зникне дуже скоро. Маеро витер сльози і глянув на Нера́, в надії на ще одне чудо. Попередній фокус з листочком нічого не дасть, але може істота придумає щось інше? Проте Нера́, здається, не збирався допомагати. Але чому? Що йому заважає? І тут Маеро здогадався – настав час Плачу.

Накотилася темрява, блимнуло і ось він вже робить своє перше зло. Йому сім років, він сидить посеред дороги і розбиває яйця, знайдені в гнізді неподалік. Біля будинку, обіпершись рукою об дерево, стоїть мати. Вітерець шелестить густою кроною і мерехтіння променів, що пробиваються крізь листя, схоже на дощ. Мати сміється.

Маеро з гидливістю дивиться на руки, та нічого, окрім як спостерігати, не може. Чому його ніхто не зупинить? Не накричить? Чому мама сміється? Всередині вирує лють, та дати їй вихід Маеро не в силі. І пташка. Чорні очі-бісеринки питливо спрямовані в його бік і вже краще померти, ніж зустріти отой її погляд.

Блимнуло. Завіса сутінок, вузький провулок, куди не дістає світло ламп. Маеро схилився  над п’яним чоловіком, що марно намагається підвестися. З його кишені випадає кілька монет і хлопчик швидко їх підбирає. В сім’ї проблеми з грішми, скоро зима, проте Маеро вирішує полакомитися солодкими яблуками.

Блимнуло. Раз за разом хлопець переживає скоєне зло і відраза до себе клекоче в душі. Як би дорого він заплатив, щоби все це змінити, або хоча б забути. І ось вже останнє, найболючіше видіння.

Маеро стоїть на мосту, внизу тече спокійна глибока річка.

– Ти схожий на висохлу кульбабу, – каже Доко. Вони жили по сусідству, друг народився на день пізніше, тому їх з Маеро дружба була неминуча. На обличчя хлопців лізуть посмішки – особливе вітання Доко дратувало багатьох людей. Маеро вже звик, та вирішує і собі пожартувати. Він штовхає друга і той з криком летить у воду. Випірнувши, заливається сміхом. Маеро хоче приєднатися, та раптом Доко починає тонути. Спочатку хлопець вирішує, що той просто прикидається, але коли впевнюється у протилежному, збирається допомогти. І тут накочує темрява – настає перший Плач. Він приходить до тями в руках Нера́, сахається, дико озираючись. Та друга ніде не видно. Згодом він бачить його холодний труп.

В останній раз блимнуло і Маеро розплющив очі. Він безвільно висів в обіймах Нера́, обличчям текли сльози. Істота опустила його на землю, холодні пальці витерли солоні доріжки – через це вони і отримали свою назву, адже слово “Нера́” у перекладі з Мови Предків, якою розмовляли задовго до їх появи, означало “Той, хто витирає сльози” Та навіть зараз, після Плачу, сльози течуть у всіх людей, є в них Нера́ чи немає.

«Я все ще живий» – майнула непрошена думка. Отже, часу пройшло не так вже й багато. Дезертир, нахмурившись, стояв метрах в десяти і спирався на меч. Що не дивно, адже до цього він бачив людину, що без тями висіла, здавалося, на невидимих мотузках. Хоча, думав Маеро, на війні йому мусіли зустрічатися люди з Нера́. Але чому? Чому тепер істот так мало? Що змінилося за тисячу років? «Не час для цього» – хлопець обірвав роздуми.

Хоча й безносий поранений, Маеро не бачив великої різниці. Якщо він нічого не придумає… Може спробувати вгадати П’ять Істинних Слів? Ні, що за безглуздість. Втеча? Знову ні. Бігав хлопець погано, та й ран на ногах дезертира не помітив. Він глянув на Нера́ і чомусь згадалась та ніч. Згадався злодій і його своєрідне прокляття. Що зараз може стати спасінням.

Безносий наближався.

– Здаюсь, – сказав Маеро.

Нападник зупинився. На це хлопець і розраховував. Перестати бути солдатом не просто і Маеро сподівався, що перш ніж вбити того, хто здався, дезертир повагається. Зрештою він наважиться, але затримку можна використати.

– Я хочу попрощатися з батьком, – Маеро вказав на Щорсана, в надії, що брехня не надто очевидна і дезертир чув про такий звичай, проте не знає деталей – Прощання виконувалось не всюди. Безносий нахмурився, та все ж підійшов до тіла Щорсана, на мить задумався і відрізав клаптик бороди. Маеро зітхнув з полегшенням.

– Швидше, – гаркнув дезертир.

Серце хлопця закалатало.

– Нема чим зрізати… – він схилив голову. Нападник ж не дасть йому свій меч?

Безносий забурчав і Маеро застиг  в очікуванні удару. Та тут його голови торкнулися грубі пальці, лісну тишу прорізав дикий крик і хлопець відскочив назад. Що відбувалося з дезертиром він точно не знав  – ні батько, ні брат не захотіли розповідати. Та Маеро підозрював – вони відчували весь коли-небудь завданий ними біль. Що дуже походило на Плач. Але яке відношення до Плачу міг мати злодій? Та навіть як не мав, то що хотів від Маеро?

Хлопець підвівся, схопив свої речі і вже зібрався тікати, але раптом безносий за ним поженеться? Можна було порізати йому ногу, та Маеро не міг взяти в руки меч, тому щосили вдарив чоловіка палицею по коліні, після чого кинувся бігти у напрямку Сордену. У поле зору потрапило тіло Щорсана і Маеро пообіцяв, що обов’язково за ним повернеться, хоча б для того, щоб достойно поховати.

Через двадцять хвилин бігу він зупинився, важко дихаючи. Погоні не було, Нера́ невпинно рухався слідом. Сьогодні істота йому допомогла, та, водночас, являлася джерелом проблем. Противники релігії казали, що єдиний спосіб позбутися Плачу – вбити Нера́, які, очевидно, і є його причиною. Та чи правда це? Тоді істот називали богами і кару, що вони із собою принесли закликали прийняти в смиренні. А того, хто посміє вбити бога, чекала страшна доля, хоча й відшукати його, зважаючи на невидимість істоти для всіх, окрім нього, було майже неможливо. Але згодом Нера́ зникли без чиєї-небудь допомоги. Та й як Маеро мав вбити нематеріальну істоту? Ні, потрібно зосередитись на злодієві.

Через чотири години він покинув ліс і вийшов на дорогу, що петляла поміж численними пагорбами, пологі схили яких вінчали поодинокі дерева. Десь там за ними ховався Сорден. Коли після чергового повороту забовваніли  перші будівлі, сонце вже клонилося до горизонту. Вузька річечка ділила місто на дві нерівні частини, з’єднані між собою трьома мостами. Дорога вела до більшої. І що в ньому особливого? Чому незнайомець вибрав саме Сорден? При вході до міста Маеро запримітив двоповерховий трактирчик. В головні залі випивало лише кілька чоловік, хазяїн стояв біля стійки. Кімната вгорі виявилась незайнятою. Заплативши, хлопець рушив сходами у супроводі служниці. Вона відчинила двері, сунула йому ключ і поспішила назад. Маеро одразу ж впав на ліжко, кинувши плащ і палицю на підлогу. До кімнати, крізь стіну, пройшов Нера́ та Маеро вже переступив границю сну.

Снився йому Щорсан. Прокинувшись зранку, Маеро вирішив подбати про його тіло. Він найняв двох чоловік з повозкою, які мали вирушити разом з ним до села, після того, як він розбереться із злодієм. Потім пішов на кухню. Поснідавши, забрав з кімнати зброю і вийшов на вулицю. Незнайомець сам запросив хлопця сюди, тому він сподівався, що сам і знайде.

Людей майже не зустрічалось. Проїжджали поодинокі вози із хмурими торговцями, крамарі продавали скромні товари. Вздовж тягнулися ряди кам’яних будинків, рідше зустрічалися дерев’яні. Дороги, хоча й широкі і рівні, нічим не криті.

Ну що за маячня? Злодій, зрізавши волосся, залишив йому неприємний подаруночок. Але з ним можна було жити. Наприклад, побритися наголо. Якби не смерть друга, Маеро, скоріш за все, так і зробив би. Хоча… Все таки хотілося дізнатися, чому незнайомець покликав його в Сорден. Може, маючи його волосся, той міг би зробити щось значно гірше?

Хлопець зупинився – за пошуками він ледь не забув про Плач. Сонце піднялося доволі високо, отже залишалося не більше півгодини. Краще за все перечекати в трактирі. Він розвернувся і завмер. Крім істоти, що стояла поряд, була ще одна – метрах в десяти. Та виглядала вона інакше: замість білих кристаликів – чорні, в очницях тьмяне світло.

Нера́ іншої людини? Ні, це просто неможливо. Тоді що? Потрясіння пройшло і увагу Маеро привернула голова істоти, точніше наявність на ній волосся. Білого.

– То був ти, – сказав Маеро.

– Я. – Те, що істота говорить, навіть не здивувало. – Думаю, тобі потрібні відповіді?

Маеро сторопів – не такого він чекав.

– Потрібні. – Голос звучав невпевнено. – Для початку, хто ви? Що хочете від людей?

– Хто ми – не скажу, але з нашим приходом виникла перша в історії релігія. А все тому, що ми дали вам душі. – Рот Нера́ майже не рухався. – Плач – нагадування про скоєне зло, адже без душі – ви не більш ніж тварини. – Тонкі губи скривилися.

– А зараз? Чому ви повернулися? Чому тепер вас двоє? – запитав Маеро. Зрізане волосся зачекає.

– Бо з нашим подарунком стало значно гірше. Люди все почали ділити на добро і зло, і, як не дивно, кількість поганих вчинків зросла. Ті, хто ніяк не хотів прийняти поруч із собою Нера́ змогли звільнитися – відчайдушний опір нас попросту вбивав. Та, як результат, їхні душі зникали.

Йшов час і серед нащадків бездушних все частіше стали з’являтися ті, чиї душі трималися в тілі лише завдяки певній силі. Зараз ви називаєте її магією. Ми відійшли разом із людьми, до яких прийшли вперше і скоро ви забули про справжнє призначення магії, використовуючи її задля власних потреб. До чого це призводить ти і сам знаєш. Лише недавно ви навчились витягувати силу із “особливих” предметів. – Нера́ замовк. Скоріш за все, чекав нових запитань.

– Чому вас двоє? – повторив хлопець.

– Ми тісно пов’язані з людською природою. Тепер у вас є вибір. Вибереш мене – Плач зникне і будь-які вчинки, будь то вбивство чи крадіжка, не здаватимуться тобі поганими. Про все скоєне раніше – забудеш. Вибереш його, – він вказав на білого Нера́, – Плач залишиться і ти отримаєш цілісну душу. Також я заберу свій дар. – Він торкнувся волосся.

– Дар? Це, по-твоєму, дар? – Маеро ледь не закричав.

– Ти мав зрозуміти, що всі, кого ти знаєш і любиш з тобою пов’язані. Та без тебе їм було б краще. Це стосуються і будь-якої іншої людини. Всі ви приносите оточуючим лише біль і проблеми  – Істота ступила вперед.

– Чому я тут? – Спокійний голос Нера́ починав дратувати, а про все сказане ним Маеро старався не думати.

– Зло завжди діє через посередників. – На мить здалося, що губ істоти торкнулася посмішка. – Ті троє мали схилити тебе на мій бік. Забути і прийняти вбивство важко, та, на жаль, ти нікого не вбив. Що ж, і добро інколи допомагає. Хоча й не напряму. – Його порожній погляд впав на білого.

– Чому лише я в таке вляпався? – Перед очима пронеслась смерть Щорсана.

– Це лише початок. Згодом всі зроблять свій вибір і магія так чи інакше зникне з цього світу.

– Отже, ви прийшли заради цього? Але ж ми навчилися обходитись без власної сили.

– Відстрочка. Сила, яку ви черпаєте ззовні послаблює вашу власну і рано чи пізно вона не зможе втримати душу. – Чорний Нера́ махнув рукою і білий став поруч із ним.

Питання закінчилися. Тепер – вибір. Спокуса позбутися Плачу була надто великою. Не менше хотілося забути все скоєне зло. Забути обличчя друга. Забути Щорсана. Адже вони померли через нього. Та чи мав він право забувати?

Ні. Ні! Потрібно пам’ятати. Пам’ять робить нас людьми, пам’ять – саме життя. Чи потрібно бігти від минулого? Обов’язково забувати все погане?

– Я вибрав, – сказав Маеро, заглянувши в заповнені світлом очниці. Невеликий спротив і Нера́ чорним снігом осипався на землю. Його волосся також розтануло і згодом від істоти не залишилося і сліду. Відчуття легкості розлилося всередині, хлопець скоса глянув на палицю в руках, переломив її надвоє і шпурнув подалі.

До трактиру він ледве доплівся – все тіло боліло. Білий Нера́ мовчазною тінню ішов слідом. На ліжко Маеро впав майже без сил і з вдячністю занурився в Плач. Та цього разу останнього видіння не було. Отямився він з посмішкою і тепер Нера́ витирав сльози щастя. Тікати не потрібно – треба просто пам’ятати. Завжди. Він ніколи не забуде друга, ніколи не забуде Щорсана.

– Щастя крокує поруч із болем? – проговорив Маеро, сміючись. Може, його молитву хтось почує ?

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>