П’ята зірка

П’ята зірка

Понеділок, 20 березня 2017 г.
Проглядів: 191
Підписатися на комментарі по RSS

Ця історія могла б статися…

У Нього були такі ж самі очі, як і в Неї. Сумні, розпачливі, блискучі і яскраво-зелені. Вона одразу це помітила.

Вона усе зрозуміла. Відчула не розумом і навіть не серцем. Певно, спрацював якийсь древній хижацький інстинкт.

Вона одразу ж усе прочитала у його очах. Він одразу ж усе прочитав у її. Але ніхто так і не зміг зробити кожного поруху, щоб порушити гру. Вони обоє трималися за неї, як за останнє у своєму житті.

З цієї самої хвилини вона вступила у Гру.

***

Велике сучасне місто дзижчало по-бджолиному мільйонами голосів. Чорний страхітливий вулик, в якому кипіло все, неначе смола у пекельному казані. І ця чорна смола неначе вимащувала усе довкола, непомітно перефарбовувала усе у сірий, мертвий колір, що розливався дощем і брудом. І сірість ця лишалася назавжди, вона проникала у найменші шпарини, вона затікала під шкіру і торкалася серця. Крижана, порожня і безжальна.

Один раз цей морок згустився ще більше і втілився у чорній жіночій фігурі. Легкий чорний шовк сукні та довге волосся шаленим вихором піднімалися кудись аж до неба – так, що, здавалось, ніби усі ці чорні хмари, весь цей морок йшли за нею, як за повелителькою темряви. Одвічний непокірний демон, войовничий дух м’ятежа – вона йшла цим озвірілим містом, де кожен здавався їй ворогом.

Їй було вже трохи більше двадцяти років. Ніхто не знав Її імені чи хто Вона така, але всі жителі Мертвого міста бачили Її бодай один раз. Це була дівчина з багатої родини, взагалі з міста Мрій, але щось все одно притягувало її в оце втілене царство убозтва.

Мешканці міста Смертних навіть ззовні відрізнялися від тих, хто жив за мостом – різкі суворі риси, так, наче еволюція зробила крок назад. Кілька десятиліть у цілковитій темряві не могли минути без наслідків. А можливо, минуло вже набагато більше. Відлік часу визначав Магістрат, а Магістрату не можна вірити. Найкраще це знали люди з міста Смертних.

У їхніх очах стояло болюче питання, на яке не було жодної відповіді... Чому саме їм довелося жити у цьому місті? Чому сліпа доля зробила свій немилосердний вирок саме таким? Це питання не було кому поставити, тому воно було німе і читалося лише на денці сумних, сповнених безнадії очей.

Але Вона була не така, тому одразу виділялася серед такого оточення. Але і на жителів міста Мрій вона була не схожа – не було якогось лоску вдоволення та байдужості. Навпаки, була якась навіть оку видима порожнеча й острах, властивий всім тутешнім. Може, саме тому тут Вона сприймалася, як дивна, але своя.

Дівчина просто блукала містом, розглядаючи все, що залишилося від розбудов та оновлень. Насправді, міста Смертних взагалі мало що залишилося, лише однотипні будівлі та руїни. Сліди такої дикої і не зрозумілої війни, якої ніби вже й не було, проте яка ніяк не могла закінчитися. Самі мешканці міста Смертних називали його Мертвим містом.

Місто Смертних вже багато років було замуроване рівними рядочками асфальту та цементу, через які не було змоги пробитися жодному зеленому пагону. Це було необхідно, чи принаймні так казали. Слова Магістрату ніхто не може ставити під сумнів. Принаймні вголос. Але це було боляче, невимовно і незрозуміло боляче.

Безглуздо саджати квіт там, де їх затопчуть.

Але ще безглуздіше не саджати їх зовсім.

Можливо, Вона сама відчувала себе закутою в неподоланні мури. Ціле покоління її однолітків проживало життя, заковане навіки товстим шаром обмежень та умовностей. І як насіння під асфальтом, вони були приречені з самого початку не мати змоги розвиватися.

Випадково Вона опинилася поза цим життям. Як таке можливо? Тільки випадково!

Як і кожне юне створіння, що так і не стикнулося з млявою буденністю, Вона була чистою душею і беззастережно вірила. Світ складався для неї з уявлень, а не зі знань, тому у серці її ще лишалося місце для дива.

Приреченість? Певно саме це лякало всіх довкола й найперше Її. Але що ж тоді вона шукала в приреченому світі? А шукала вона квітки, що неймовірним бажанням жити пробивали навіть смертельні мури…

Тисячі питань вона ставила сама собі. Тисячі питань, на які ніхто не міг їй відповісти і тому вони читалися лише на денці її прекрасних, яскраво-зелених очей.

Звідкіля у твоєму житті те, що ти ненавидиш? Коли у нього увійшли не ті люди? Коли ти почала робити не ті справи? Коли у твою голову прийшли не ті думки? Де на дорозі свого життя ти повернула не там?

Ідеальний світ так легко уявити. Теплий, світлий, яскравий, щасливий, гомінкий... Хіба ж є хтось, хто не хоче у ньому жити? Проте кожен день у день робить усе, аби загнати його ще більше у безодню мороку та безнадії. Яка невидима сила змушує особисто тебе до того маленького щоденного самогубства? Усе, що ти робиш, ти робиш проти власної волі. То кому і для чого те потрібно? Ніхто не стає щасливішим від твого страждання. Ніхто не оцінить твоєї непотрібної жертви. То навіщо ти живеш, дурна, нещасна людино? Адже навіщось тобі був даний дар життя? Навіщось ти прийшла у це життя. Навіщось ти прийшла у цей світ. Чому ти прийшла у цей холодний і жорстокий світ? Чому тобі не судилося на власні очі побачити світ твоїх мрій?

Але ти давно змирилася. Ти давно дозволила іншим робити за тебе твій вибір. Тому ти живеш у світі інших людей. А твій власний світ загинув, навіть не народившись. Твої думки тіснять твою голову, але ти боїшся їх випустити, а тому ховаєш ці думки від інших. Ховаєш заживо. Твоя ранена душа кричить від болю, але ти давно її не чуєш.

Ти боїшся. Боїшся усього. Але найбільше ти боїшся себе. Боїшся, що одного дня ти більше не зможеш опановувати себе. Єдине, чого ти насправді хочеш – це сховатися. Сховатися від цього моторошного, чужого для тебе світу. Сховатися і більше ніколи не знаходитися...

«А я не така. Не така!» – хотілося їй закричати. Нахабно закричати їм усім просто у дурнуваті пики. Але не сміла вона на людях виказувати свої почуття, тому і мчала нічними людяними вулицями, захлинаючись від німої образи.

Це було Золоте місто – апогей людського безрозсудства та себелюбства. Колись його називали містом Мрій. Але які мрії можуть тут здійснюватися?..

Випадкові перехожі вражено розступалися перед нею, кидаючи спантеличені погляди.

Така увага також занадто бентежила її. Ніде не можна зняти цю огидну маску етикетної поведінки, ніде не можна не грати давно відому роль!

Порожні очі. Темні душі. Крижані серця. Перебувати у натовпі – чи це не означає найвищу самотність?

А так хотілося спокою, правди, чесності. Бодай із самою собою! Але для цього потрібна тиша, а в цьому місті мільйони байдужих голосів змушували, вимагали жити так як цього прагнуть вони…

А вона прагне самотності.

Єдиним місцем, куди люди не підуть у жодному разі – це руїни старого собору. Вона й сама ніколи раніше там не бувала, та зараз вагання були відкинуті в сторону. Вона звернула у вузький провулок, яким можна було вийти за місто.

Це було Мертве місто – найбільша та найогидніша помийниця, яку тільки можна собі уявити. Тут живуть робітники, люди нижчого ґатунку. Чим вони гірші за тих, хто живе у місті Мрій? Ніхто не знає. Але напевне це правда, бо люди не відчували ніякого огиду від такого існування.

Мертве місто знаходилося зовсім поряд із містом Мрій. Власне кажучи, це було одне місто. Одне місто, розділене стіною людської сліпоти та байдужості...

Раптом на небі спалахнула блискавка. Її яскраве світло так дивно впало на дівчину, що на мить здалося, наче окрім неї нема нікого у цілому місті. Наступної миті все вже було звичайно. Але майнула друга блискавка, глухий грім поважно покотився небом і… вулиці дійсно вмить спорожніли. Мільйонний натовп розсипався, лишивши тільки самотню чорну фігуру на старенькому мості.

Постать розгублено озирнулася довкола. Єдиним прилистком поблизу були руїни, що потопали у бурхливому білому квіті весняних абрикос. За міським муром знаходилася мармурова драбина до чорного ходу собору. Криві розбиті сходи вели від заднього ходу колишньої святині до невеличкого, майже висохлого струмочка джерельної води.

Знечів’я постать попленталася до розбитих кам’яних сходів і тільки-но опинилася під захистом столітнього ганку, як дзвінко вдарила злива пружними потоками брудної води. Дівчина знесилено сіла на старовинні камені і байдужими очима почала дивитись на вулицю.

Вщент розбита, вона втрачала свідомість. Голова розколювалася від дикого болю, а очі сліпило якесь надзвичайно біле сяйво. Починалося марення…

Здавалось, що чорна прірва зараз має проковтнути ще одну душу і з цих міцних пазурів нема жодної можливості вирватися, але несподівано вона відчула на своєму плечі чийсь заспокійливий дотик.

- Щось сталося?...

У відповідь лише заблищали її очі, що здавалися яскравою зіркою на тлі чорної негоди. Здавалось, що вона навіть не почула запитання.

- Знову ти? – мимоволі вирвалося у того, хто лишався під прикриттям темряви негоди.

Підкорюючись вродженій гордовитості, вона розігнулась, як пружина, бо ніхто не мав бачити її сліз…

Вона згадала той страшний день, коли смерть вже підступала так близько до неї. Але вона ще не могла повірити, що вже вдруге їй вдається втекти від цієї страшної переслідувачки, яка вже наче визирала з-за кожного кутка, чатуючи на неї. Дівчина мотнула головою, наче хотіла відігнати страшні думки.

- Ви кудись поспішаєте? – стривожено запитав хлопець, помітивши її непевний рух.

- Поспішаю? Ні, мені нема куди поспішати. Мені навіть немає куди йти.

- І невже Вас ніхто не чекає?

- Немає кому мене чекати. Нікого в мене нема. Нікого і нічого.

- Навіть імені? – сумно посміхнувся невидимий незнайомець.

- Моє ім’я належить минулому, яке б я хотіла забути. З людьми неможна нічим ділитися, та й навряд чи тебе зацікавить моя розповідь.

- Чому? – співчутливо запитав він.

- Бо ти живеш на розвалинах церкви, а я живу серед тих, хто її розвалив.

- Але тебе це мало тішить.

- А чого б мене мало це тішити? – блиснула вона очима. І гірко додала:

- Я там чужа. Мені не приносять радості принади того світу. Але і тут я чужа, бо не маю права тут знаходитися. Отже, я чужа скрізь. То де моє місце?

- Тут. У Зірковому храмі.

Зірковий храм? Так, мабуть, це найкраще ім’я для нього – подумала вона. Думки її раптом понеслися у той бік, де їм не належало зараз бути.

Настала мовчанка. Хто знає скільки отак проминуло часу. Вони просто сиділи поруч на розбитих сходах і дивилися на нічне зіркове небо. Тисячі зірок неначе накрили їх шатром, вберігаючи від усього іншого світу.

Дві постаті сиділи на розбитих сходах і мовчали, їм не треба було слів. Такі різні, вони думали про одне. Вони зустрілись у той момент, коли важкі грозові хмари нависли не тільки над містом, яке вони люто ненавиділи, але й над ними самими. Він приречений на загибель, як приречене усе ніжне і чисте у цьому брудному світі. Вона – незнайомка з дивовижною порожнечею в очах. Життя їх було хитким та безглуздим, як старий міст через висохлу ріку. Але ця зустріч назавжди змінила їх життя.

- Я художник. І хочу зробити серію картин. Радше ілюстрацій до одного твору… Але мені потрібна… – він запнувся, не здатний знайти необхідного слова.

- Натурщиця? – добродушно підказала вона.

Це слово різко вдарило своєю ницістю, буденністю, просто належністю до звичайного світу.

- Скоріше муза… – непевно, майже шепотом вимовив юний художник.

- А ось музою я ще ніколи не була!

Вона знала його, так само як і він знав її – не знаючи про нього абсолютно нічого з того, що завжди треба знати про людину, вона точно розуміла його до найменших поривань душі.

Вона шукала те, чого не може бути.

Може не варто запалу палити мости, вони й так самі собою надто швидко руйнуються.

Перше, що вона побачила тоді – його обличчя. Спокійне прекрасне обличчя глибоко віруючої людини. Молодий чоловік з по-дитячому розгубленим виглядом. На відміну від дівчини, що відлунювала темряву, хлопець ніби світився тьмяним, згасаючим світлом. Ніжна, невинна постать, зовсім загублена і така дивна у цьому темному світі. Це тихе світло настільки вразило її темну ранену душу, що вона мимоволі замружилася, наче вперше побачивши яскраве сонце після темного льоху.

Його шалено вразила сама можливість такого збігу. Чи міг він знати раніше цю дивну жінку? Чи бачив її бодай раз крізь призму сотень і тисяч облич? Цього він не знав, бо просто не міг знати. Але тепер це була вона. Та сама, яку він шукав кожен раз, виходячи у місто.

Вона сиділа так близько на розбитих сходах і дивилася на нічне зіркове небо.

- Хочеш, я подарую тобі зірку?

- Яку?

- Он ту, що над нами. Вона завжди мерехтить. Ніхто не знає чому. Але вона одна така. І вона твоя.

- І що мені з нею робити? – сумно посміхнулася дівчина.

- Просто милуватися.

- Всі дивляться на зірки. Отже, ця зірка може належати кожному.

- Ні, тільки ти шукатимеш її дивлячись на небо. Тільки тоді вона буде твоєю – коли ти сама цього захочеш. Подумай про це…

Казкова ніч починала танути у перших променях сонця.

Він пішов, але на світанковому небі, серед полум’яних барв залишався його безцінний подарунок – ціла зірка…

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>