Підстрелити зірку

Підстрелити зірку

Субота, 5 вересня 2015 г.
Проглядів: 1016
Підписатися на комментарі по RSS

Ніч простяглася над степом, даруючи мандрівникам час для відпочинку. Якщо рахувати Алекса з братом, то група складалась з шістьох осіб. Першим мандрувати подався Еріх – старий вояка зі Східного Союзу. Як тільки Еріх зрозумів, що Союз збирається відвоювати у Федерації південне узбережжя та Долину Дарів, одразу покинув військо та втік за кордон («позичивши» у армії коня, два револьвери, рушницю та кілька коробок з набоями). «Захищати рідну землю я завжди радий, але гинути у дикій авантюрі політиків – вибачайте» - говорив він усім, кого зустрічав з того часу. Після двох місяців мандрівного життя старий дезертир зустрів поранену та знесилену жінку – Альру Додж. Бідолашну побили та зґвалтували солдати Федерації під час контрнаступу, а після того викинули серед засніженої дороги. Еріх взяв її з собою і вечорами вчив стріляти з револьвера та рушниці. Ще через місяць до них приєднався Бодар – сорокатрьохрічний вчений, котрого розшукували в чотирьох провінціях Союзу за антицерковні заклики.  Як виявилось, цей дивовижний блідий чолов’яга добре знається на травах і прекрасно куховарить, що дуже тішило як Еріха, так і Альру. Четвертим членом групи став Руфс – цей здоровань втік з табору для полонених солдатів Союзу і зустрів загін Еріха недалеко від Карф-Матса – великого міста на півночі Федерації. Власне, трохи більше року вони мандрували вчотирьох. На півночі, подалі від лінії фронту. Заробляли в основному тим, що винищували відомих злочинців (а цим багато не заробиш). А тоді вони зустріли Алекса та Рорха, і це назавжди змінило їх життя.

Алекс та Рорх були рідними братами родом з містечка Орван, що на півдні Федерації. Їх мобілізували одразу після повстання в Дарчесті, коли стало зрозуміло,  що то звичайнісінька провокація Союзу. Дев’ять місяців Алекс зі своїм старшим братом воювали на боці Федерації. Час між битвами проходив у огидній круговерті тренувань та алкоголю (особливо близько з вином товаришував Рорх, мабуть заливаючи стрес від відповідальності за брата). Дезертирували брати після того, як їхню роту відправили у Орван для поповнення запасів провізії і подальшого наступу на територію Союзу. Причиною втечі стало те, що лишилось від їхнього міста. Більшість будинків були вкриті сажею від численних пожеж та обстрілів, на вулицях лежали мертві коні, а знесилені люди обліплювали мертвих тварин та пожирали їхнє м’ясо. Там, у Орвані, брати дізнались про смерть батьків – від голоду батько втратив розум, перерізав хворій мамі горло, а потім повісився в порожньому сараї. А причина такого голоду проста – їжу забирали для армії. Тоді-то Рорх і сказав Алексу на диво тверезим голосом: «Ми їдемо геть. Беремо коней і їдемо звідси нахрін, на бісову північ!». Дорогою на північ вони зустріли групу Еріха і ледь не перестріляли одне одного, але потім напились дешевого самогону і всі конфлікти миттєво забулись. А зранку, прокинувшись в таверні, вирішили, що мандруватимуть разом.

- Це залюбки, - сказав їм Еріх. – У нас в загоні зайвим не буде ніхто.

- Он як, - трохи сонно відповів йому Рорх. – І куди ж ми підемо, шестеро озброєних придурків?

- Хтозна, - Еріх знизав плечима.

- Наша мандрівка не має конкретної цілі, - додав Бодар, протираючи окуляри.

- Це неправильно, - сказав тоді Алекс. – Має бути мета. Завжди. Давайте підемо до Південного Перешийку. І далі, за пустелю, у невідомі землі!

Тоді вони прийняли цю ідею наче жартома, але у кожного в очах спалахнув вогник надії. Справді, землі за крихітним південним перешийком не були нанесені на жодну карту, бо ніхто з мандрівників звідти не повертався. Старі люди говорили, що бідолах пожирала пустеля. Як Федерація, так і Союз у свій час намагались відправити в той бік корабельні експедиції, але повернувся звідти тільки один моряк, та й той несповна розуму. Тому домінуючі країни північного світу обмежились тим, що розрізали зловісний перешийок судоплавним каналом, відокремивши таким чином невідомий світ від відомого. Федерація побудувала вздовж каналу мур, і назвала ту територію Крайовою Фортецею – межею людського пізнання.

Чудова мета для людей, яким не лишилось місця в суспільстві відомого світу.

 

 

Останню ночівлю їхнього загону у відомій частині світу Алекс пам’ятав до кінця свого життя. Нічний степ своєю красою зачарувати міг кого завгодно. Обличчя товаришів, що передавали одне одному казан з гарячим супом, у світлі вогнища здавались втіленням дружби. Особливо чарівною здавалась краса Альри – дівчина розпустила чорняве волосся і тепер навіть у чоловічому одязі виглядала надзвичайно жіночно.

- То ти, Еріху, запах пороху відчув ще під час протестів на Яблуневій Площі в Дарчесті? – пережовуючи, запитав Рорх.

- Ага, - Еріх усміхнувся, демонструючи абсолютну відсутність зубів. – Старий вояка гнилу війну сракою відчуває.

- Мені б таку чутливу сраку, мужик, - промовив старший брат Алекса і всі засміялись.

- А я, знаєте, радий, що ми зустрілись, - повідомив Алекс, намагаючись знайти на небі знайомі сузір’я.

- І я радий, - погодився Еріх. – Наче родину собі знайшов.

- Ой, та припиніть шмарклі жувати, - незадоволено пробуркотів Рорх.

- І я радий, - втрутився Бодар, не відриваючись від написання своїх мемуарів. – Адже ми, шановні, скоріше за все зазирнемо у невідоме.

- У вас що, хвилинка щирості? – не вгавав брат Алекса.

- І я радий, - грубим голосом сказав Руфс. – Завжди мріяв про таке життя.

- Серйозно? Може ви тут всі одружитесь? Я занадто тверезий для ваших ніжностей, - продовжував гарчати єдиний незадоволений.

- Знаєте, хлопчики, я теж дуже рада, що вас зустріла, - Альра встала, підійшла до Рорха та ніжно поцілувала його у щоку, від чого той не зміг стримати ідіотську усмішку. – Не будь таким злюкою. Я з вами, хлопчики, наче вдруге народилась. Все, я спати.

- Панове, я приєднуюсь до ідеї виспатись, - заявив Бодар та пішов ближче до місця, де були прив’язані коні.

- Я почергую половину ночі, - заявив Еріх.

- Я з тобою, старий, - приєднався Рорх. – Алекс з Руфсом чергуватимуть другу половину.

 Десь через півгодини, коли всі, окрім вартових, міцно спали, Еріх з Рорхом сиділи біля вогнища та дивились, як небо освітлюють обидва місяці – Синій та Жовтий. Найближче до вогнища спала Альра. Еріх зняв з себе плащ і обережно накрив ним дівчину.

- Вона мені як дочка, Рорху, - промовив тоді старий. – Не знаю, що робив би без неї.

- Розумію, - відповів чоловік, поглядаючи на те, як спить молодший брат. – Іноді так важливо про когось піклуватись.

 

 

Вони під’їхали до Крайової Фортеці ближче до вечора наступного дня. Під високим муром зібрався натовп селян, деякі з них їхали на великих возах зі своїм добром. Між людьми було чутно тривожні розмови. Солдати у жовтій формі по-черзі пропускали селян у фортецю, і ця черга просувалась доволі повільно.

- Біженці? – запитала Альра.

- Схоже на те, - погодився Бодар.

- Значить на Крайову Фортецю наступає Союз? – сказав Руфс і поглянув на горизонт.

- Чорт, довбана війна, - не втримався Рорх.

- Мабуть хочуть взяти канал під свій контроль, - пояснив Еріх. – Важлива економічна точка.

- Значить треба опинитись на іншому боці каналу до того, як тут почне гриміти битва, - зробив висновок Алекс і вони почали нахабно проштовхуватись крізь чергу.

У фортецю їх пропустили без проблем, а от покинути її через канал виявилось не так просто. Над берегом здіймався підйомний міст, і опускати його для того, щоб шестеро психів перейшли на бік небезпечної пустелі солдати Федерації відмовились. Алекс мовчки спостерігав за тим, як Рорх та Еріх вмовляють вартового опустити міст і пропустити їх далі, у невідоме. Спостерігав і рахував – міст охороняло восьмеро бійців, інші збирались на мурі, щоб відбити атаку Союзу.

- Та ви зрозумійте, веліли не пускать ані сивільних, ані воєнних, - вкотре повторював вартовий. – І моста опущати  дожволу не давали.

- Чорт забирай, та яка вам в біса різниця? – кричав на солдата Федерації Рорх. – Тут зараз таке пекло почнеться, що вам точно не до нас буде!

- Ми тільки перейдемо, і все, - додав Еріх.

Тим часом на стінах та серед натовпу біженців почалась жахлива метушня. Солдати носили коробки з набоями, селяни ховались під вози. Панічні крики біженців зливались з наказами командирів, і останнім доводилось неабияк кричати, щоб солдати їх почули.

- Сині мундири на бойовій відстані! – крикнув хтось на стіні.

- Союз наступає!

Пролунали перші постріли. Кілька воїнів звалились з муру мертвими. Захисники фортеці відкрили вогонь у відповідь, і звуки стрілянини заглушили навіть крики жінок. Запах пороху різко наповнив собою фортецю.

- Боже, та пропустіть же нас на той клятий бік! – крикнув Еріх.

- Опущати міст не дожволено, - продовжував торочити вартовий.

А тоді почали стріляти гармати. Уламки стародавнього муру фортеці долітали аж до того клятого каналу, який загородив команді Еріха шлях до мети. Гармати Федерації дали залп по позиціях ворога. Бій перетворювався на бійню.

- Чорт забирай, у нас немає часу сперечатись, - процідив Рорх, і поглянув на Еріха, той кивнув.

Те, що сталось далі, Алекс також пам’ятатиме до кінця життя. Еріх та Рорх одночасно дістали револьвери та вистрілили. Куля останнього рознесла череп солдата Федерації, кров зі шматками мозку вкрила одяг Рорха. Постріл Еріха вразив серце другого вартового. Тоді до справи взялись інші члени групи. Руфс всадив у голову одному з солдатів сокиру, яку підхопив з возу біженців. Альра застрелила солдата, що стояв біля самого каналу і цілився у Алекса. Алекс вистрілив у руки ще одному вартовому – він не хотів вбивати, тільки знешкодити. Ті троє вартових, що ще були здатні тримати зброю, підняли рушниці і майже синхронно натиснули на гачки. Руфс обома руками схопився за око і впав на землю, Бодару пострілом пробило легені, він відійшов до воза біженців а потім різко на нього звалився.

Але найгірший постріл отримала Альра. Куля влучила їй у шию, розірвавши більшу частину м’язів та хребет. Голова дівчини відкинулась набік, лишившись висіти на шматку шкіри та м’яза. Алексу здалось (мабуть справді тільки здалось), що після всього цього вона ще й встигла кліпнути очима. Це видовище змусило Еріха оскаженіти. Старий кинувся до дівчини, впіймав її тіло під час падіння і одночасно застрелив клятого вартового. І отримав кулю від іншого. Чверть голови старого Еріха розірвало. Бідолаха озирнувся тією частиною голови, що лишилась. Його погляд здавався свідомим і наляканим, наче говорив щось на кшталт «Господи, мені справді влучили у голову?», але Алекс розумів, що навряд після такого старий щось усвідомлює. І наче на доказ цієї думки,  Еріх впав на землю, тримаючи в обіймах тіло Альри.

З боку муру продовжували лунати звуки битви, набагато страшнішої за перестрілку біля підйомного моста.

Алекс відстрелив руку вартовому, що цілився в його брата. Рорх застрелив останнього, витягнув з голови мертвого солдата сокиру і трьома ударами розрубав канати, що утримували міст. Споруда з гуркотом опустилась, але Алекс не побіг на інший бік каналу.

- Ходімо, - гаркнув на нього брат. – Нам треба тікати від цієї довбаної бійні!

- Вони…

- Мертві. Ходімо!

- Тре… - Алекс сам злякався свого заплаканого голосу. – Треба повернутись по коней.  Там провізія.

- Ти зовсім здурів? Нас там застрелять! Ходімо подалі від пострілів!

Рорх схопив брата за руку і потягнув на міст.

І далі. У пустелю.

 

Вони йшли мовчки наступні вісім годин – до самого світанку. Братів оточувала лише пустеля – з жовтих піщаних рівнин де-не-де стирчали високі помаранчеві камені. Відома частина світу лишилась за горизонтом, а горизонт – за спинами. Інстинктивно брати йшли так, щоб здалеку бачити Західний Океан – так простіше орієнтуватись. Руки у обох трусились, спогади про бійню біля каналу настирливо рвались у голову Алекса, як би він не намагався їх відігнати. Рорх іноді піднімав руки і з жахом оглядав свій одяг – весь у крові.

- Ми всіх втратили, - прошепотів старший брат на світанку.

А потім ще три години мовчазної ходи. Сонячні промені нещадно розігрівали повітря і пісок, і вже зовсім скоро братам довелось зупинитись під одним з тих високих помаранчевих каменів, що стирчали з піску.

- Так дивно, - сказав Алекс і зрозумів, що це його перші слова за багато годин, - океан, а біля нього одразу пустеля. Ані лісів, ані…

- У нас немає їжі, - перебив брата Рорх. – У мене є дві фляги води, тому помремо ми скоріше за все від голоду.

- Їжа була в мішках Еріха, - зітхнув молодший брат. – Шкода, що вони загинули…

Старший брат скривився так, наче от-от заплаче:

- Я не хочу про це говорити, - прошепотів він. – Нам треба виспатись. Коли сонце зайде і пісок охолоне, ми підемо далі.

Так брати спали в тіні високого каменя. Сон доводилось переривати, коли тінь переміщалась і мандрівники опинялись під пекучими променями. Алексу наснилось, що Альра прийшла до нього і лягла поруч. Вона поцілувала спочатку його, потім старшого брата. А потім шия дівчини розірвалась, і голова повисла тоненькій смужці шкіри. «Як же так? Я не розумію, - перелякано промовила вона. – Хіба люди після такого живуть? Хлопчики, допоможіть мені! Це ж можна виправити, правда?» - і тоді Алекс прокинувся.

Після того, як сонце опустилось за океан, брати продовжили йти пустелею. Ця ніч пройшла без пригод, і на світанку вони знову прилаштувались під каменем. Сни з мерцями мучили братів весь день.

Серед наступної ночі вони знайшли багато людських скелетів. Кістки стирчали з піску, кілька черепів лежали на каменях. А на західному горизонті виднілись уламки кораблів.

- Це межа, - промовив Рорх. – Тут помирали всі кляті мандрівники.

- Ходімо далі, - байдуже відповів йому брат. – Не будемо гаяти час на мерців.

Як тільки брати переступили кістяки, з боку океану пролунало розлючене шипіння. Створіння, що вилазили з води, були схожі на великих жаб.  Алекс рефлекторно схопився за револьвер.

- Зараз буде довбаний цирк, - процідив Рорх.

Жабоподібних виродків було не менше тридцяти, і всі вони мчали у бік наляканих мандрівників. Очі монстрів виглядали порожніми, тупими. Коли між братами та зграєю амфібій лишилось не більше тридцяти метрів, Рорх випустив кулю в одного з виродків. Чудовисько впало на пісок та прокотилось ще пару метрів, а інші монстри зупинились. Тепер очі амфібій змінились – вони дивились на мандрівників з явним інтересом. Брати не опускали револьверів – продовжували цілитись в чудовиськ.

- Чого вони там стоять? – знервовано прошепотів Алекс. – Чого вилупились на нас?

- А біс його знає! – крикнув Рорх так, щоб амфібії почули. Хотів перевірити, чи мають вони слух.

А тоді жабоподібні істоти зробили те, чого від них точно ніхто не очікував. Спочатку одне з чудовиськ, найбільше, огидним голосом повторило: «А біс його знає!». Рорх націлив на істоту револьвер, але не вистрілив. Інший монстр прокричав ту ж фразу, але вже знайомим голосом.

- Господи, ти це чув? – здригнувся Алекс.

- Так, - Рорх кивнув. – Говорить голосом мами.

Жабоподібні виродки почали хором кричати «А біс його знає», і кожен голос цього хору був до болю знайомим. Там був і голос Альри, і суворий бас Руфса. У хорі можна було почути голоси всіх старих друзів, родичів, ворогів. Голоси зі знайомого світу, крики з минулого. Очі амфібій тепер також здавались знайомими, рідними.

Алекс зробив крок у бік чудовиськ.

- Що ти робиш? – здивувався Рорх. – Йдеш до монстрів у пащі?

- Не контролюю себе, - з силою процідив Алекс. – Стріляй в них!

- А біс його знає! – продовжував хор амфібій.

- Не можу стріляти! – гаркнув старший брат. – Наче паралізувало!

- А біс його знає! – лунало від зграї монстрів.

Двоє чудовиськ вже доїдали труп свого родича, якого застрелив Рорх. Інші почали повільно наближатись до братів, не відводячи від них погляд і не припиняючи своїх криків.

- А біс його знає! – крики істот лунали все ближче.

Рорх намагався поворухнутись, натиснути на гачок. Не виходило – його свідомість наче тонула у очах та криках амфібій, що повільно стрибали по піску. Алекс потрапив у ще гіршу халепу – він йшов у їх бік. Голоси з минулого тягнули бідолаху в безодню.

- А біс його знає!

Їх врятував звук, схожий на гудок пароплава. Почувши його, амфібії припинили гіпнотизувати братів і кинулись тікати у бік океану. Алекс відчув надзвичайне полегшення, наче скинув з плечей важкий рюкзак. Рорх звалився на пісок і заплакав. І тільки через хвилину, коли свідомість повністю повернулась до обох братів, вони вирішили озирнутись і поглянути, звідки пролунав той рятівний звук. Алекс поглянув назад і здригнувся – зовсім близько до них стояло дещо страшніше, ніж жабоподібні потвори. Воно було схоже на людину, але зроблену з металу та обвішану механізмами. І високу, не менше сорока метрів! Рорх завмер, на його обличчі читався навіть не подив – щось схоже на фанатичний захват. Алекс швидко зрозумів, про що думає брат. Тут все однозначно – це Механічний Бог. Божество з машини. Сталевий гігант з тих, що за легендами творили всесвіт.

З плеча істоти стирчала величезна труба. Раптом з труби вирвалась купа пилу, і пролунав вже знайомий «пароплавний» звук.

Алекс впав на коліна, Рорх, котрий не встиг встати з піску, так і лишився стояти навколішки. Чого можна чекати від Механічного Бога? Про всяк випадок Алекс почав шепотіти молитву, яку вони з братом колись вчили в школі. А проте, здавалося, Богу було байдуже до молитов. Сталевий гігант підняв свою масивну руку і вказав на південь. Помітивши, що брати бояться зрушити з місця, Бог жестом наказав їм йти за ним. А тоді вся ця величезна жива споруда почала повільно крокувати у напрямку, який сам вказав Алексу та Рорху.

 

 

Брати слухняно йшли за Механічним Богом крізь невідому пустелю. Іноді на горизонті з’являлись силуети незнайомих, але явно хижих тварин. Але жоден хижак не ризикував наближатись до Бога – велич живого механізму була зрозуміла будь-якій істоті. Коли настав ранок, Бог зупинився і жестом наказав лягати спати. Наступні кілька годин брати спали в тіні сталевого гіганта.

Бог дав їм безпеку та тінь , але не втамував голод. Та й води лишилось зовсім мало. Коли повітря трохи охололо і настав час рушати, Алекс зрозумів, що від голоду йому складно ходити – кожен крок викликав страшенний біль у животі. Вибір, звісно, у братів був не найприємніший – або йти незважаючи на біль, або померти серед клятої пустелі. Та й чи ризикнули б вони порушити наказ Механічного Бога?

На другу ніч мандрівки зі сталевим гігантом вони зрозуміли, що пустеля от-от закінчиться – тепер з піску стирчали вже не помаранчеві камені, а сухі кущі. Коли сонце почало сходити, Механічний Бог дозволив перепочити, і Алексу чомусь страшенно захотілось розпалити вогнище. На щастя, з сухими кущами це зробити було зовсім просто.

 

 

Світло від вогнища зливалось з червоними променями сонця, що тільки-тільки визирнуло зі своєї схованки. Ця суміш кольорів дивовижно відбивалась від металевої спини Бога, котрий сидів на піску неподалік. Брати лежали біля вогнища і згадували, як все було раніше. У відомому світі.

- Здається, Бог спить, - прошепотів Алекс, дивлячись на спину гіганта.

- Так і є, - погодився Рорх. – Заснув сидячи.

- Навіть коли сидить – величезний.

- До біса величезний, - Рорх дотягнувся до купки хмизу та підкинув у вогнище пару паличок. – Якби Бодар його побачив – відкинув би свою антирелігійну маячню кудись подалі.

- Це вже не пустеля, - підмітив молодший брат. – Повітря тут холодніше, і кущі колись росли. Значить скоро ми зможемо дістати трохи їжі.

- І це мене, чорт забирай, дуже радує, брате. Бо ще один-два дні, і ми загнемось тут.

- Знами Бог, брате, - усміхнувся Алекс. – Значить не загнемось.

Коли Алекс вже майже заснув, з кущів пролунав дивний звук, трохи схожий на рохкання свині. Рорх також це почув, тому різко підвівся і схопився за револьвер. Алекс зробив те саме, але повільніше – від голоду різкі рухи давались йому дуже складно. А втім, з кущів вибіг звичайнісінький собака. Тобто, для Алекса з Рорхом звичайним цей собака звісно не був – такої породи вони ще ніколи не бачили. І все ж очевидно, що це був саме пес. Істота була набагато нижчою, ніж собаки з півночі. Набагато менш пухнастою. Такого собаку могли б завести в цирку – для сміху, бо навряд з нього є реальна користь. Тварина бігла між кущами, смішно перебираючи маленькими жовтуватими лапками і рохкаючи, мов те порося. Але найдивнішою рисою собаки була його морда – наче приплюснута, з великими-великими очима, чимось схожими на дитячі.

- Здається, у нас буде м’ясо на сніданок, - прошепотів старший брат, націлюючи револьвер на пса.

- Може не варто? - поглянув на брата Алекс. – Господар не зрадіє, якщо цей пес був йому потрібен.

- Хтозна, чи є у нього взагалі бісів господар, - відмовив Рорх. – Та й яка користь може бути від такого опудала?

Старший брат звів курок револьвера і пролунало характерне клацання. Пес не злякався, продовжив спокійно бігати між кущами. Брати здивовано переглянулись – на півночі собаки починають тікати, як тільки чують, що хтось готує зброю до пострілу.

- Ця собака ніколи не бачила зброї, - прошепотів Алекс, і в його голосі читалась нотка захоплення.

- Байдуже, - процідив Рорх і натиснув на гачок.

Куля пройшла крізь тільце собаки, зваливши тварину з ніг. Механічний Бог прокинувся від пострілу та почав підводитись. Поранений пес борсався в калюжі власної крові та гучно скавчав. Сталевий гігант побачив помираючого пса і видав жахливий звук, сповнений гніву та скорботи. З рук Рорха випав револьвер. Бідолашна тварина продовжувала вигинатись та хаотично рухати лапками, очі собаки панічно бігали у пошуках порятунку. Але врятувати бідолаху не міг вже ніхто – через кілька секунд тваринка завмерла назавжди. Металевий Бог впав на коліна поруч з мертвим собакою.

- Господи, - прошепотів Алекс. – Ми вбили божого друга…

 

 

На щастя, божого гніву на собі брати не відчули. Сталевий гігант забрав тіло собаки і закопав його в пісок. Над могилою пса Механічний Бог сидів ще кілька годин, а тоді жестом наказав супутникам йти за ним, і вони рушили далі так і не відпочивши. Місцевість з часом ставала все приємнішою, землю тепер вкривала жовтувата трава. На південному горизонті стіною здіймався гірський хребет. Іноді траплялись навіть дерева. Коли на одному з дерев Алекс помітив червоні плоди, вони з братом кинулись на них з надзвичайним запалом в очах. Механічний Бог не заперечував, тому брати змогли наїстись вперше за час свого перебування в незвіданих землях, і навіть набрали плодів з собою. Йшли явно у бік гір.

Механічний Бог поводився так, наче подій минулої ночі й не було. Наче ці двоє чужинців, простих смертних, не вбивали його друга. Рорх з Алексом іноді пошепки перемовлялись про це, але що вони могли сказати один одному? Їм було страшно, боялись навіть говорити надто гучно. Крім того, мотиви Механічного Бога братам були невідомі. Навіщо він веде їх до гір? Що знаходиться за тією природньою стіною? Алекс намагався про це не думати.

Адже якби Бог хотів їх вбити – вбив би одразу, чи не так?

 

Освітлення у дивовижному вагоні було м’яким і рівномірним, зовсім несхожим на світло гасової лампи. Рорх сидів і дивився, як за вікном проноситься темрява. Алекс заплющив очі – його лякав цей вагон. Вони мчали крізь гору, підземним тунелем. У потяг їх посадив Механічний Бог, як тільки вони дійшли до гірського хребта. Їхали вже десять хвилин. Тепер позаду лишився не тільки відомий світ. За спинами братів лишалась і пустеля, і надзвичайні істоти, і сам Механічний  Бог. Вагон, вкритий чистим білим металом, віз їх на новий рівень невідомого.

- Як думаєш, що там? – пошепки запитав Алекс.

- Біс його знає, - відповів старший брат.

- А якщо там рай? Раптом потяг везе нас до раю?

- Тоді навряд нас туди пустять, братику, - спокійно відповів Рорх і поглянув на свою зброю.

Та раптом темрява за вікном зникла, і вагон опинився у широкому металевому приміщенні. Двері вагону відчинились, а на платформі на них вже чекав високий чолов’яга в білій мантії.

- Ви дуже далеко зайшли, шановні мандрівники, - абсолютно спокійним голосом промовив до братів незнайомець. – Далі, ніж будь-хто.

- Ну так, - погодився Рорх, - далеченько, чорт забирай.

Чоловік у білій мантії усміхнувся, і від того на душі в Алекса стало трохи тепліше.

- Перш ніж ви вийдете з транспорту, ви повинні відкласти зброю. Вона лишиться у вагоні.

- Е ні, друзяко, без револьвера в невідомий світ я не піду, - процідив Рорх.

- Облиш, брате, - прошепотів Алекс і поклав свою зброю на сидіння.

- Я передбачив вашу відповідь, пане Рорху, - повідомив незнайомець. – Але тут не буде загрози вашому життю.

- Облиш, - повторив молодший брат, і Рорх таки відклав свого револьвера.

Через хвилину брати з незнайомцем стояли біля великого вікна, з якого було видно все місто. Будинки тут були металевими і високими, вулиці – широкими. І хоч саме місто не було дуже великим, воно здавалось до біса величним. А далі, за межею міста, знову тягнулись до неба гори, і тими горами ходили сталеві гіганти, такі ж, як Металевий Бог. Але найдивовижнішою була фабрика в центрі цієї долини – біля високої труби викривлялось небо, і безмежна блакить наче виходила з труби тієї фабрики.

- Це ж Фабрика Небес, - з захватом крикнув Алекс.

- Власне, її робота майже завершилась, - усміхнувся високий незнайомець. – Це одне з трьох останніх наших міст на вашій планеті. Більша частина нашого народу полетіла звідси дуже давно.

- Полетіла? – здивувався Рорх.

- Як янголи? – запитав його молодший брат.

Незнайомець в білому добродушно посміявся.

- Ні, не так, - пояснив він. – Скоріше як люди на потягах. Тільки високо-високо вгору. Ходімо до їдальні, я пригощу вас смачними стравами. Ви давно нічого не їли, чи не так?

- Давненько, чорт забирай, - задоволено відповів старший з братів.

 

Брати їли за невеличким білим столиком, страва була незнайомою, але смачною. Незнайомець сидів напроти них та спокійно їв виноград.

- Якщо у вашому світі немає зброї, - промовив раптом Рорх, - то як ви контролюєте злочинців?

- Нам непотрібна зброя, - пояснив незнайомець в білій мантії. – У нас немає злочинців.

- Тобто? – здивувався Алекс.

- Навряд ви зрозумієте наш рівень суспільної свідомості. Але після того, як проживете тут кілька років – будете сприймати це як норму.

- Он як, - процідив Рорх, пережовуючи. – То ви пропонуєте лишитись у вашому місті?

- Не зовсім, - чоловік у мантії зітхнув. – Не всім.

- Здається, я починаю розуміти… - сказав старший брат, і незнайомець знову зітхнув.

- Так, ми пропонуємо лишитись жити тут тільки пану Алексу. Ми дамо Вам провізії і відправимо назад.

- Це ще чому? – обурено гаркнув Рорх.

Алекс мовчки дивився у вікно. В його очах відбивалася фабрика небес.

- Погляньте на себе, пане Рорх, - прошепотів чоловік у мантії. – Ваш одяг в крові, думки тонуть в насильстві. Ви вбили нашу собаку, хоча брат намагався вмовити Вас не робити цього.

- Це не моя провина!

- Не Ваша, пане Рорх, - пошепки погодився незнайомець. – Але Ваша присутність отруїть наше високе суспільство. Мені дуже шкода, але Ви їдете додому, а пан Алекс лишається. Ви ж лишаєтесь, пане Алекс?

 

 

Через тиждень, коли брати вже відпочивали біля Крайової Фортеці, Рорх згадував цю історію зі сміхом. Неподалік розташовувався табір біженців, звідти періодично лунали народні пісні, збагачені не менш народною лайкою. Тріщало вогнище, іскри здіймалися до чистого нічного неба.

- Ця війна колись закінчиться, правда? – запитав Алекс у старшого брата.

- Або закінчиться війна, або бісові боєприпаси. І тоді все одно закінчиться війна, - засміявся Рорх. – Дякую, що відмовився заради мене від життя в ідеальному суспільстві.

- Не думаю, що воно ідеальне, - байдуже кинув Алекс. – Команда старого Еріха була для мене ідеальним суспільством.

- М?

- Пам’ятаєш, як він сказав «У нас в загоні зайвим не буде ніхто». Це краще, ніж у тих покидьків.

- Краще, - погодився Рорх і поглянув на небо. – Дивись, те сузір’я схоже на старого Еріха.

- Точно, - Алекс вказав пальцем на інше сузір’я. – А це Альра.

- Справді. А он там, глянь – весь наш загін.

- Туди дивись, - молодший брат обвів пальцем інше сузір’я. – Це схоже на сотника Фарлуса!

- Точно, схоже, - Рорх підняв револьвер і націлив його точно на сузір’я. – Так хотілося його пристрелити, поки ми були в армії. Як думаєш, я підстрелити зірку?

- Ми пройшли крізь невідоме і повернулись додому, брате, - усміхнувся Алекс. – Ми й не таке можемо.

Коли до двох мандрівників підкрався юнак, що хотів їх обікрасти, він побачив, що ці двоє почали стріляти в небо. «От навіжені, мабуть не варто з такими зв’язуватись» - подумав юнак. І мабуть мав рацію.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>