Підглядаючи за тобою

Підглядаючи за тобою

Середа, 18 жовтня 2017 г.
Проглядів: 120
Підписатися на комментарі по RSS

Я довго чекала на цей день. Останні декілька місяців взагалі здавалися вічністю. Яка ж це мука чекати повноліття, щоб, нарешті, зажити повноцінно. Як важко зрозуміти причину таких формальностей, адже, як не як, а світ жорстокості, влади грошей залишився в далекому минулому.

Тепер усі люди займаються справою, яка їм по душі, творять новий розвинений світ. Усі члени нашого суспільства мають вибір ким стати: науковцем, інженером, винахідником, біологом, космонавтом чи займатись творчістю.

Але такі як я не мають цього вибору. Моя майбутня професія не така вже й жахлива, а, навіть, цікава, але все ж погано, коли в тебе не має вибору через генетичну хворобу.

Хоч із народження всі знали, що мені світить тільки професія дослідника історії, й моя свідомість майже все моє життя буде подорожувати минулим людства, усе ж до двадцяти років я була прикута до ліжка, тому що саме після повноліття дозволяють почати подорожі в часі і відвідувати тренування у віртуальній реальності.

Таку заборону ввів уряд для боротьби з залежністю дітей від віртуального світу. Але ж до чого тут такі як я? Кого вони обманюють, ми ж то все рівно будемо все життя поза своїм тілом, бо воно для нас як в’язниця, а там ми зможемо жити повноцінно.

І не дивлячись на протести, заборону не зняли, обґрунтувавши її дослідженнями по психології. Тому я змушена була чекала саме цього дня, досі не вірю що він, нарешті, настав.

− Ти ніколи не ходила? – запитала мене асистентка професора, ослаблюючи ремені після транспортування.

− Ні.

− Можливо, тобі спочатку буде не звично, але коли перенесешся в часі, спробуй встати й піти.

− Ви думаєте в мене не вийде? – обурилась я, адже все життя готувалась до цієї роботи: прочитала масу літератури й, навіть, тренувалась у своїх думках, уявляючи як живу, рухаюсь як звичайна людина.

− Нажаль, дехто так і не підводиться.

− А в мене вийде!

− Отже, перший раз ти сама можеш обрати дату й місце, усього в тебе буде п’ять хвилин, далі побачимо як твоє тіло звикатиме. – Підійшов до нас професор.

− Я хочу потрапити у 2120 рік, у Вашингтон. – Я давно знала про це правило, тому заздалегідь продумала відповідь. Асистентка з професором переглянулись, але нічого не відповіли.

Повільно я заїжджала в капсулу, відчуваючи тривогу і страх. Чи дійсно я чиню правильно? Можливо, потрібно було обрати якусь полянку засаджену квітами, а не епіцентр третьої світової? Але все життя мене мучить одне питання: хто винен, що народжуються такі як я? І хоч нічого змінити я не зможу, а буду тільки спостерігати, але я повинна побачити як це відбувалось.

Наді мною світились літери зворотного відліку, туман поволі заповнював капсулу. На останніх секундах усе поплило перед очима і я знепритомніла.

Прийшла до тями я в якомусь напіврозваленому будинку. Спробувала підвестись, але тіло мене не слухалось. Це було доволі незвично: розуміти, що насправді це тільки моя свідомість перемістилась у часі.

Я для всіх невидима і вплинути на події ніяк не можу, це було зроблено для захисту майбутнього. Усе що я буду робити – спостерігати й запам’ятовувати деталі, які необхідні для дослідження історії або біографії відомої людини, а якщо поталанить, я потраплю до програми по дослідженню людської психології. Саме цей напрям мене найбільше цікавить, хоча мама, напевно, хотіла б, щоб я тварин, що вимерли досліджувала.

Я змогла трохи повернути голову й побачила, що годинник на руці показував уже дві хвилини. Треба швидше підвестися, а то ще вирішать, що я не підходжу для цієї роботи.

Неймовірний свист злякав мене і я інтуїтивно зжалась прикриваючи голову руками. Снаряд влучив у будинок і мене привалило. Відчула сильний біль у нозі. Дивно, я ж не повинна б була отримувати фізичних ушкоджень.

Добре, що я можу проходити через предмети, тому я просто витягнула ногу з під величезної плити, що впала на неї. Переляк заробила я добрячий, зате він допоміг, нарешті, встати.

Повільно я пробиралась до виходу з будинку, нога чомусь і досі боліла, тому я шкутильгала. Як же незвично іти й бачити все з висоти свого росту, я відчувала дивну ейфорію.

Вийшла на зовні і озирнулась. Клуби чорного ядучого диму огортали землю. Будинок навпроти був у вогні. Я обернулась на звук гуркоту й побачила як у далині обвалився хмарочос.

Годинник пронизливо запищав, сповіщаючи про закінчення часу, і все що встигла побачити на останок, піднявши очі до гори – небо затягнуте сіро-чорними хмарами.

− Ти непогано впоралась! – підбадьорив мене професор. – Але тобі ще потрібно навчитись абстрагуватись. – Вказав він на рани на нозі. – Розо, уколіть їй обезболююче.

− От уже, я була впевнена, що добре підготовлена. – Кривлячись від болю невдоволено промовила я. Чомусь я більше вірила в сої сили, але практика показала, що мені ще багато вчитись.

− Не засмучуйся, ти молодець. Поки будеш поправлятись, ми назначимо тобі тренування на симуляторах. А потім будеш відвідувати співбесіди, я поставив тобі 85 балів. – Підморгнув професор.

***

От уже місяць як я лікуюсь, але тепер майже кожного дня я можу декілька годин тренуватись у віртуальній реальності. Завтра в мене перша співбесіда. Якраз з ученим з інституту психології.

Дуже хвилююсь, тому сьогодні зайву годинку займалась у тренажерному залі. Як же це дивно: тренажерний зал у тренажерному залі. І що саме прикре: мої м’язи після таких занять і досі болять від навантажень, отже, абстрагуюсь я поки погано. Сподіваюсь це не вплине на мою мрію, зрештою більшість програм по психології передбачають спостереження в комфортних умовах, а не посеред поля бою, як у моєму першому переміщенні.

***

Хух! Наче все пройшло добре, дуже приємна жіночка подивилась що я вмію на віртуальному тренажері, а потім ми ще мило з нею поспілкувались трохи і вона сказала, що на протязі двох днів надішле відповідь.

Тепер я вся в нервовому очікуванні. Стікаю холодним потом, як бачу новий лист на електронній пошті. І затамовуючи подих у чергове розчаровуюсь, коли виявляється що це щось інше.

− Привіт. Як ти? – Зайшла в палату моя мама.

− Привіт. Хвилююсь.

− Ще не було листа?

− Ні.

− Що ж тобі треба на щось відволіктись. – Вона натиснула кнопку і вимкнула проекцію екрану, що підсвічувалась над моїм ліжком.

− Ну, мам. – Ніжно погладивши мої коси, вона вперто не помічала мого невдоволення.

− Я таке щойно бачила! – Вона підкотила ліжко до панорамного вікна, відкрила повністю штори і відчинила вікно.

Прохолодне морське повітря почало заповнювати палату. Я глибоко вдихнула. Мати розвернула мене головою до вікна. Наді мною було красиве ясне синє небо з білосніжними хмарками між якими летіли птахи із сірувато-білим забарвленням.

− Пють, пітть, пітт–пітт… – розносилась ніжна пісня морських пісочників.

− Шлюбний період?

− Так. – Заворожено спостерігаючи за птахами відповіла мама, вона була біологом і збереження цього виду її заслуга.

Мій комп’ютер тихо пілікнув, сповіщаючи про новий лист.

− Я гляну. – Весело промовила мама.

− Я сама хочу.

− Ну, ну ти спробуй, обжени мене.

− Так, будеш ображати мене, об’явлю лежачий протест. – Підтримала я її жартівливий тон. Може це й на краще, хай вона гляне, мені, навіть, приємно, що мама хвилюється не менше за мене.

− А якщо серйозно, для мене буде за честь відкрити листа в якому буде написано, що моя дочка отримала роботу! – уже серйозно додала вона й перевела погляд на монітор.

− Що там? – нетерпляче промовила я.

− Лист про результат співбесіди!

− І? – Здавалось, що вона цілу вічність його читає. Я затамувала подих, чекаючи на її відповідь. Шкода, що не можу вскочити з ліжка, підбігти до неї й самостійно прочитати листа.

− Нажаль, тобі доведеться… покинути цю палату, бо ти переїжджаєш у квартиру ближче до інституту психології! – Я від радості мало з ліжка не звалилась, мама вчасно втримала мене. У нас обох блистіли сльози в очах. – Вітаю!

− Дякую.

***

Я вже більше року працюю в програмі по дослідженню психології підлітків. За цей час багато змінилось у моєму житті. У мене з’явився хлопець. Нажаль повноцінно спілкуватись, ви зрозуміли про що я, ми можемо тільки у віртуальній реальності, але й на яву ми теж разом, минулого тижня він переїхав до мене.

Правда, навряд чи він одружиться на мені, його мати дуже проти, щоб її невісткою стала дівчина з генетичною вадою, я, звичайно, розумію її якоюсь мірою, але хто ж тоді зрозуміє мене.

Сьогодні в мене новий об’єкт для спостереження. Тепер я допомагатиму в проекті вивчення людей з аномальними здібностями. Особисто я в це не вірю, для мене це швидше люди з вадами в психіці. Смішно, так?! Дівчина, яка не ходить від народження засуджує вади інших людей.

На перший погляд звичайна собі дівчина двадцять першого сторіччя. Сидить цілими днями за ноутбуком, фільми дивиться чи в соцмережах зависає. Хоча мене постійно не покидає нав’язлива думка, ніби інколи вона мене помічає. А одного разу, я підходила до неї ближче, а вона обернулась.

Більшість колег просто жартують: «Бачиш, а ти не вірила в над здібності.» Тому я написала листа інженерам, що займаються виготовленням і обслуговуванням капсул. Після довгих вивчень усе ж програму переміщення удосконалили і я знову можу подорожувати в часі.

Багато моїх колег сердились на мене, адже через мою витівку на пів року були припинені всі переміщення в часі. Зате в результаті мені дали нагороду і я отримала багато пропозицій роботи, тому тепер вибираю тільки ті проекти що мені цікаві. Піддалась, на вмовляння мами й декілька місяців займалась дослідженням мамонтів.

Та головне в усій цій історії, що тепер, навіть, найчутливіша людина не може відчути нашу присутність. От прикол би був, якщо за мною зараз хтось підглядав із майбутнього, адже як не як, а я зробила внесок у розвиток подорожей у часі й це вплинуло на зміни в майбутньому.

Хоча спостерігаючи вже тиждень за однією дівчиною, інколи й хотіла б її якось показати свою присутність, може хоч це б врятувало черговий її кулінарний шедевр. От що за мода в цієї дівчини: поставить пиріг у духовку й іде щось строчити в комп’ютері, й поки дим до її носа добереться, то вже пізно спасати страву. От уже ці творчі люди, що з них узяти.

Багато спостерігаючи за людьми, я відчуваю гіркий присмак своєї професії, адже сама не живу повноцінно й тільки спостерігаю як це роблять інші. Ех, поводьтесь добре, може я якраз за вами підглядаю.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>