Перемога, поразка та спокій

Перемога, поразка та спокій

Середа, 25 лютого 2015 г.
Проглядів: 1227
Підписатися на комментарі по RSS

Розділ 1. Спокій.

Ботанічних садів на цій планеті було зовсім мало. Технології витіснили природу, замінивши її на металеві хмарочоси, гравітаційні траси та космічні коридори. Якщо людям хотілось виїхати на природу, вони летіли на інші планети, подалі від метушні. А от ботанічні сади люди на Неремії відвідували рідко. А дарма.

Ерім проводив у саду Імса три дні на місяць. Тут він лікувався. Спокоєм. Імс працював в саду один, без помічників. Коли в саду не було людей, господар саду говорив з рослинами. Він був чесним, цей Імс. Чесним, мудрим і старим. Більше половини його орагнів заміняли механічні аналоги. Половина черепа була скріплена металевими пластинами, обидва ока були штучними. Замість правої руки - механічний маніпулятор. Ноги також механічні. Імс ходив повільно, він ніколи не поспішав. Та й немає куди йому поспішати - за межами своїх садів старий господар бував дуже рідко.

Ерім сидів на березі штучного ставочка. В центрі водойми знаходився острівець, на якому цвіло дерево часу, схоже на японську вишню, але вище та ширше. Він чув, що дерева часу цвітуть вічно, але чомусь ніколи не питав у Імса, чи це правда. В будь-якому випадку, це дерево діяло краще будь-якого заспокійливого. Вчора Ерім боровся з мережевими піратами, ледь не загинув від пострілу. Це особливості війни на рівні Ноосфери - монахи тебе відключають і кидають в простір абсолютної інформації. А коли після бою ти виходиш з Ноосфери, все чого тобі хочеться - спокою. Будь-які пошкодження, які боєць отримує у Ноосфері, в матеріальній реальності проявляються як жахливе напруження в мозку.

З дерева часу зірвалась рожева пелюстка. Вітер підхопив її, і повільно спустив на воду прямо до ніг Еріма. Позаду пролунали кроки Імса.

- О, ще одна пелюстка зійшла з дерева, - спокійно промовив він. - Подумати тільки, як мало їх лишилось.

- То правда, що вони цвітуть все своє життя?

- Неправда, - усміхнувся господар саду. - Але їх цвітіння триває більше сотні років. І квіти опадають з дерева рівномірно впродовж цього часу. Тому і кажуть на це дерево - "дерево часу". По кількості пелюсток можна визначити, скільки воно вже цвіте.

- Тобто... - почав Ерім, але Імс його перебив:

- Тобто колись з дерева злетить остання пелюстка, і ти побачиш його абсолютно оголеним. Чистим. Тоді дерево втратить свій зв'язок з Ноосферою.

Вони довго сиділи на березі мовчки. Дивились, як вітер грається з деревом.

- Ти зі своїми механізмами... - почав Ерім, - Ти роботом себе не відчуваєш?

- А чим робот від людини відрізняється? - Імс ледь помітно усміхнувся. - Тільки матеріалом, з якого зроблений. І рівнем розвитку керуючого комп'ютера.

- Але мене от що дивує: ти - дитина техніки, обрав собі місце серед природи.

- Я не дитина техніки, мій друже, - Імс нахилився і взяв з води пелюстку. - Я дитина гармонії.

 

 

Розділ 2. Перемога.

Монахи стали навколо Еріма, він спробував розслабитись. Обличчя монахів були синіми, очі - заплющеними. Вони постійно дивились в Ноосферу, але ніколи не могли до неї дотягнутись. Ерім міг. Йому сказали, що цього разу робота буде трохи інакшою. "Насправді, зовсім інакшою" - потім виправся старший монах. Зазвичай Ерім воював в Ноосфері з людьми. З піратами, зі шпигунами, з ворожими солдатами. Ноосфера завжди була ласим шматочком для таких людей - простір абсолютної інформації може розкрити людині всі таємниці ворога. В Ноосфері є вся інформація, яка будь-де і будь-коли була закодована. І байдуже, на чому вона зберігалась: папір, комп'ютер чи мозок людини. Всі секрети, всі думки і всі емоції ховались там - за синіми обличчями монахів, провідників у Ноосферу.

Але цього разу ворогом буде не породження реального світу.

- До цього часу ми вважали, що тільки реальність може  впливати на Ноосферу, - прошепотів монах, торкаючись до скроні Еріма. - Як виявилось, якщо в Ноосфері починається сильний шторм, то вплив може мати і зворотну дію - тобто Ноосфера почне впливати на реальність.

- Тобто ви хочете, щоб я шторм зупинив? - здивувався найманець.

- Власне, так. Щось погане відбувається в просторі інформації. Щось похмуре, наче вибух темряви.

- Вибух темряви? - Ерім тихо зітхнув. - Вашу маячню іноді складно зрозуміти. Добре, відправляйте.

- Перший етап. Почали, - процідив монах.

Простір навколо Еріма почав трансформуватись у набір нулів та одиниць. Скоро і сам він став скупченням цих цифр. І весь світ перетворився на гігантську базу даних. Більше не було тепла чи холоду, було тільки число. Не було дихання, страху - тільки код. Ерім обожнював проходити перший етап - на певний час перестає існувати навіть ім'я. В такому вигляді легко помітити всю чарівність простоти світу. Природній мінімалізм.

- Другий етап пішов! - голос монаха пронісся набором нулів та одиниць.

У середовища знову з'явились контури, між Ерімом та Всесвітом простягались тисячі векторів. Вони невпинно змінювали свою довжину та положення. Сам Ерім відчував себе купою векторів, що змогли себе осмислити. Почало проявлятись його ім'я. Він почав згадувати слова. Щоб монахи почали третій етап, Ерім мав подати сигнал. Він змінив довижну сигнального вектора, монахи це відчули.

- Третій етап, - протягнувся лініями голос.

Вектори раптом почали згинатись, утворюючи сплайни. Найманець спостерігав, як відбувається інтерполяція для побудови наближених моделей. Поліноми перетікали у функції. Не пройшло і шести хвилин, як моделі стабілізувались і почали записуватись графами. Ерім відчував себе дитиною, що несподівано виросла. Це найгірший етап. Найскладніший.

- Запускайте четвертий, - промовив новим ротом Ерім.

- Четвертий пішов, - відповів голос.

Монахи почали моделювати запахи та звуки, моделі набрали кольорів. Тепер Ноосфера для Еріма виглядала як реальний світ. Всюди були будинки, в яких ховалась інформація. Самі будинки звісно теж складались з інформації, як і сам найманець. Він стояв серед інформаційного простору, одягнений у лікарський халат. На очах проявились захисні окуляри, пояс прикрашав револьвер. Так він завжди виглядав тут.

- Перехід закінчено, - чітко почув він голос монаха. - Шторм має бути десь близько. Розумієш, дуже близько. Ти його бачиш?

- Ну, я піднімусь на один з будинків і погляну.

Увірвавшись у будинок, найманець помчав сходами. Він намагався не дивитись на двері у квартири - забагато інформації може там ховатись. Можливо більше, ніж він зможе сприйняти. Деякі двері світились. Іноді інфрмація намагалась вирватись. Ерім розумів, що всі ці двері тримають монахи. Вони - його єдиний захист. Він - їх єдина надія. Навіть трохи смішно, бо насправді Ерім ненавидів монахів. Та й вони його мабуть недолюблювали.

Ерім вирвався на дах. Звідси було видно, що місто не мало кінця. Воно тягнулось за горизонт і займало всю сферу. Це, звісно, тільки модель Ноосфери. В своєму чистому вигляді вона ніяк не виглядає, і навіть не є сферою. Але для того, щоб інформацією могли маніпулювати люди, монахи можуть надавати Ноосфері різні форми. Місто - найзручніший для Еріма варіант. Будинки, вулиці, небо - все просто. Над північною (теж умовність, звісно) частиною Ноосфери розпливлась жахлива хмара, іноді з неї виходили блискавки.

- Бачу шторм, - повідомив монахів найманець і відчув, що Шторм також його бачить.

Хмара різко рвонула у його бік, запустивши блискавку. Ерім ухилився від удару, але хмара продовжила наступ. Найманець дістав револьвер та пустив кулю в центр хмари. Шторм пронизливо заревів мільйоном голосів:

- Одна куля проти сотень  емоцій, - лунало з хмари. - Ти не маєш шансів на перемогу.

- О, он ти який, - здивувався Ерім. - А ви, шановні монахи, могли б і попередити, що Шторм має особистість.

- І не одну, - закричала хмара і пустила ще одну блискавку.

Ерім встиг відскочити, і тоді хмара різко змінила тактику. Весь темний потік раптом почав зменшуватись і набирати форму людини. Спочатку перед Ерімом постала невелика хмара у формі людини, а потім відбувся якийся спалах, і Шторм перетворився на молодого чоловіка у жовтому смокінгу та високому капелюсі того ж кольору. Краватка була фіолетовою, як і взуття. Шторм стояв напроти Еріма та сяяв своєю посмішкою.

- Що ти таке і навіщо з Ноосфери впливаєш на реальність? - запитав найманець.

- Дурне запитання. Я Шторм, ти ж знаєш, - чоловік у жовтому говорив пошепки, не припиняючи посміхатись. - Я робою те, що повинен. Тому що можу. Як у пісні. Чи прислів'ї. Чи і там, і там.

- Ти несеш шкоду реальності.

- Така моя природа, - раптом Штор гучно засміявся. - Крім того, це ви мене зробили таким. Я - ваше дітище.

- Тобто, тебе створили спеціально? - поки вони говорили, модель Ноосфери почала вібрувати. Наче починався землетрус.

- Ну, навряд зовсім спеціально. Я - продукт ваших думок. Ти ж знаєш, Еріме, більшу частину Ноосфери займають думки та емоції людей. А більшість думок та емоцій - сміття. Ви постійно кидали у Ноосферу сміття. Жалість до себе, ненависть до інших, слабкість, біль, відчай... Ви стоворили цілу гору сміття. А раз ви вже створили гору сміття, то логічним наслідком буде... лавина!

Шторм знову засміявся.

- Он воно як, друже? - Ерім почав піднімати револьвер.

- Саме так. Хитро, правда? Ви думаєте, що я - ваш ворог. А насправді я ваш супутник. З самого початку, коли одна людина вбила іншу. В Легенді про Каїна та Авеля я був би Каїном. І знаєш, Еріме - Каїн не був ворогом Авеля. Жоден Авель не міг би існувати без свого Каїна. Бо насправді вони - одне ціле. Ми з вами вічні супутники. Просто тепер я отримав особистості, і наші стосунки перейшли на новий рівень.

- Ти на диво хороший філософ, як для породження людської примітивності, - усміхнувся найманець та натиснув на гачок. Шторм ухилився від кулі та вдарив Еріма в коліно, найманець підкосився. Але не впав.

- А давай переведемо двобій у цікавіше місце, - прошепотів Шторм. - Я маю чудову модель локації, тобі сподобається.

Місто почало зникати. Знову перетворилось на сплайни, а потім - на вектори. А через кілька секунд Ерім та Шторм опинились у саду Імса, прямо біля озера з деревом часу у центрі. Сад виглядав точно так, як під час останнього візиту Еріма. На березі сидів Імс, чи скоріше його віртуальна модель у Ноосфері. Звісно, модель Імса насправді не була живою, тому просто нерухомо сиділа на березі. Декорація, не більше.

Шторм вклонився Еріму:

- Така форма Ноосфери виглядає краще? Просто подумав, що тобі буде приємно померти у єдиному місці, де ти насправді жив.

- Дуже смішно, друже, - спокійно відповів найманець. - Але знаєш, дякую. В такій моделі Ноосфери мені буде навіть приємніше тебе вбивати.

Ерім кинувся до ворога та вдарив його у обличчя. На мить Шторм знову перетворився на хмару, але потім відновив свою форму і спробував схопити найманця за горло. Ерім відскочив і пустив кулю у бік Шторму. Не влучив. Щось не так з револьвером?

- А що буде, якщо вбити модель, схожу на твого друга? - раптом поцікавився Шторм.

Він підійшов до віртуального Імса і змоделював у себе в руці шпагу. Лезо швидко увійшло у віртуальну плоть, і модель Імса звалилась на траву. Струмочок крові простягнувся від тіла до озера, і вода почала червоніти.

- Тобі не надто приємно на це дивитись, хоч ти і знаєш, що він не справжній, - знову пролунав сміх Шторму. - А тобі казали, що ти не перший, кого відправили мене вбити?

- Зате я буду першим, хто тебе вб'є! - закричав Ерім та натиснув на спусковий гачок. Куля увійшла Шторму у ногу, він впав на підлогу і почав істерично сміятись.

Тим часом ставок став зовсім червоним, і дерево часу чомусь почало палати. Вогонь перекинувся на інші рослини. Полум'я почало пожирати віртуальну версію саду.

- Палай-палай, зірковий са-а-ад! - почав співати Шторм, перериваючись на сміх. - Я не слабак, я не програю тобі! Я вб'ю тебе, я вирвусь у реальний світ і перетворю його на...

- На пекло? - запитав Ерім, націливши револьвер на голову Шторма. Все навколо палало, і від диму ставало складно дихати.

- Ні, Еріме, - цього разу Шторм засміявся ще гучніше. - На похмурий рай!

- Ну, це вже навряд, - задоволено посміхнувся Ерім і пустив кулю у голову ворога. Чоловік у жовтому костюмі здригнувся та завмер. Посмішка застигла на його обличчі.

І в Ноосфері знову запанував звичний безлад.

 

Розділ 3. Поразка.

Як тільки Ерім вийшов з Ноосфери, одразу побіг до Імса. Голова жахлива боліла, м'язи ослабли. І все ж, найманець біг. Біг до єдиного місця, яке вважав домом. І до єдиної людини, яку вважав рідною.

Коли він забіг у сад, першими у очі кинулись лікарі. І тільки потім - дерево часу. На ньому не лишилось пелюсток. Всі вони лежали на траві біля озера. А серед тих рожевих пелюсток лежав Імс. Лікарі бігали навколо нього.

- Може ми ще маємо час його врятувати! - кричав один з лікарів.

- Не маєте, - зітхнув Ерім. - На дереві часу не лишилось пелюсток.

Він поглянув на напівмеханічне тіло Імса. Це поразка. Іноді за перемогу доводиться платити поразкою. Але це так несправедливо - втілення примітивності та злості людей вбило саме Імса. Людину, в котрій не було не примітивності, ні злості.

Поки Ерім сидів і плакав в невеличкому будиночку біля саду, його мучили страшні думки. Чи надвого він знищив того виродка? Люди все ж продовжують "викидати" в Ноосферу свій негатив. Не всі, звісно. Більшість. То скільки часу пройде, поки вони створять нового монстра? Еріму дуже хотілось помститись таким людям за Імса. Це їх супутник вбив його.

Світ був би кращим без таких людей.

Без таких людей.

Кращим.

БЕЗ НИХ.

Ерім підійшов до дзеркала і злякався власного відображення. З дзеркала на нього дивився той самий чоловік у жовтому костюмі. Найманець і сам не помітив, що посміхається. І що тримає в руках револьвер.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>