Перехрестя семи доріг

Перехрестя семи доріг

Неділя, 9 квітня 2017 г.
Проглядів: 374
Підписатися на комментарі по RSS
Автор: Володимир Венгловський.

— Таку країну втратили! Все життя котові під хвіст, тьху! — Орест Павлович плюнув на хробака й насадив бідолаху на гачок. — Сто років, і всі нанівець. Ну, як то кажуть, ловися, рибко, велика й усяка!

Тонка вудка зі свистом розітнула повітря, поплавець із гусячого пера шубовснувся у воду. Тихою гладінню озера розпливлися кола. Самотній комар продзижчав у мене над вухом, полетів до Ореста Павловича й заплутався в його густій бороді. Старий вилаявся, ляснув себе по щоці й підніс долоню до прищулених очей.

— Кажу, хіба ж зараз країна? На рівні африканського Мумбо-Юмбо. Тільки людей не їмо.

Я дипломатично мовчав. Орест Павлович міг говорити нескінченно довго на будь-які теми. Життя в старого було насиченим. Під час Перебудови вийшов з Партії, урочисто спаливши партквиток. Приєднався до правих. Не зійшовся поглядами. Приєднався до лівих, збільшивши число членів відродженої компартії. Після барикад останнього перевороту Орест Павлович зав’язав з політикою й косить під сільського мешканця.

— От раніше злодії були — не рівня нинішнім, — не вгавав він. — Зараз усе шпана драна. Всі ці олігархи — раз, демократи — два, націоналісти — три. Тьху! Кожен під себе гребе з хитрістю лисиці, але інтелектом курки. Візьми будь-якого старого злодія в законі. Він порядок любив, щоб все, виходить, за законом.

— За злодійським законом, — уточнив я. — Власним.

— Га? — перепитав Орест Павлович. — Ну так, — він вирячився на свою праву долоню із трьома загнутими пальцями. — А зараз ще гірше.

— Може, помовчимо? А то рибу розполохаєте.

Я заклав руки за голову й ліг на холодний дерев’яний причал. Мої майбутні «я» лягли переді мною. Хтось із мене залишився сидіти, продовживши бесіду зі старим, хтось встав і пішов, але я вибираю дрібні розвилки часу, не замислюючись. І тому я ліг. Перші сонячні промені зігрівали обличчя. Хвилі хлюпотіли об прив’язану до причалу плоскодонку. Скрипіли старі дошки.

— Не вловив ти сенсу риболовлі, Гордію. Це тобі не здобичі нахапати. Тут поговорити потрібно, повітрям подихати вдалині від баб.

— Як скажете, Оресте Павловичу, — я ввімкнув у кишені плеєр, вибрав випадковий трек, і в навушниках залунав голос Макаревича:

 

«Если сто раз с утра всё не так,

Если пришла пора сделать шаг,

Если ты одинок, значит, настал твой срок,

И ждёт за углом перекрёсток семи дорог».

 

— Чой ти мене так офіційно-бо? — затурбувався Орест Павлович, перекрикуючи співака. — Вирубай свою дурну музику! Я отут з тобою саме щодо баб погомоніти хочу. Будеш до моєї Марійки підгрібати, я тебе на цьому березі й закопаю, затямив?

Багато інших «я» у різних варіантах часу піднялися на ноги. Хтось із мене залишився лежати. Але зачудувалися всі. Я миттєво вибрав один з варіантів свого майбутнього й злився з тим «я», що сів. Інші можливі часові розвилки розтанули, як нездійснені в нашому всесвіті. На відміну від інших людей, я міг вибирати.

— Не зрозумів, — я вимкнув плеєр і вп’явся у Ореста Павловича.

— Отут і розуміти нема чого. Звичайно закопаю, виходить, і квит.

— Та не потрібна мені ваша племінниця!

— Ге-е-е, — прищулився Орест Павлович. — Ти в нас чоловік приїжджий, примітний, хоч і старий уже бурлака. Тобі скільки років-бо — під сорок? Одружений, мабуть?

— Тридцять сім, — буркнув я. — Не одружений.

— Ну от! А дівці моєї тільки вісімнадцять. У нашої глухомані кожна на тебе западе. Я матері єйній обіцяв, що вирощу доню, виходить, як свою. Так що, коли аномалія наша скінчиться, ноги в руки — і дми назад у своє місто. А то бачу, як ти на Марійку заглядаєш. До того ж підозріло, що не одружений.

— Як скажеш, Павловичу, — зітхнув я й знову ліг.

Серце калатало. Хитрючий дід, все помічає. Я повинен піти. Просто зараз устати й піти із цього богом забутого села на десяток перехняблених хат, зі старим цим божевільним, з Марійкою... Один «я» піднявся й пішов. Він ішов повільно, я стежив за цим варіантом часу й бачив, як Орест Павлович старіє просто на очах. Шкіра чорніла, м’ясо облітало з кісток струпами, кістки розсипалися порохом. Світ стискувався в крапку. Я потрусив головою, ударившись потилицею. Цього не може бути. Я ж тут! Лежу на причалі. Той інший «я» — це тільки один з можливих варіантів. Його не існує, тому що справжній «я» залишився.

Плеєр мовчав, але у вухах усе ще звучала музика.

«Перекресток семи дорог жизнь моя».

— Розлігся, котяра березневий! Клює в тебе! — крикнув Орест Павлович.

Я підскочив. Поплавець вело убік. Він зупинився, здригнувся. Ще раз. Ще. І повністю зник під водою. Я підсік. Вудлище зігнулося дугою під вагою риби.

— Давай-давай! Підводь до берега, — метушився Орест Павлович. — Повільніше! Не смикай — волосінь порвеш! Ну ж бо, ну ж бо...

Риба підняла на поверхні бульки, ковтнула повітря й знову пішла на глибину, показавши біле черево. Тремтіння істоти, що рветься на волю, передавалося у долоні. Я підвів рибину до пологої частини берега й виволік на сушу разом з пучком водорості.

— Ох, ти, мати моя! — вигукнув Орест Павлович. — Це що за риба така?!

Товстий, покритий панциром пуголовок хапав ротом повітря й борсався, залишаючи на траві білий слиз. Я обірвав волосінь і носаком туфлі зіштовхнув рибу у воду. Вильнувши товстим хвостом, вона пішла на глибину.

— Мутант якийсь, — сказав я. — Забудьте.

— Сказав теж «забути». Сам ти мутант, — Орест Павлович витяг сигарету, пожував губами та розкурив за допомогою старої запальнички. — На! — простягнув він мені пачку. — Чи не палиш? Правильно робиш. Здоров’я треба берегти. Я таких риб у книгах бачив, у яких динозаври намальовані. Прадавня тварина, мабуть. Теж частина аномалії?

— Можливо, — знизав я плечима.

Так, твоя правда, старий, межі блоба тоншають. Починаються часові вторгнення.

— Може, це війна, Гордію, як гадаєш? Телевізор не працює, радіо мовчить. На мобільниках сигналу немає. З міста тиждень маршрутки не ходять. Дороги порожні. Не виїхати — машини глохнуть. Прямо не село, а Бермудський трикутник якийсь.

— Навряд, — сказав я.

З якої речі я залишився в цьому богом забутому місці? Що мене тут тримає? Старий? Дружина його, підсліпувата баба Оксана? Чи сусідка Світлана, що приїхала на літо, з її двома близнюками? У перший же день, коли я за безцінь винайняв кімнату в Ореста Павловича, Свєтка відразу взялася безцеремонно розглядати мене через паркан, демонструючи кругле веснянкувате обличчя й посмішку із широкими проміжками між зубами. Невже я тут через Марійку? Заради гарненького личка пожертвую всім? Уже пожертвував. Дурень. Старий жеребець. Однаково виходу нема, й не буде. Ти нікого не врятуєш. За тобою пошлють «скорпіонів». Скільки залишилося уявного щастя: день, два? Може, варто піти зараз, повернутися, покаятися?

— Гордію!

Стежкою до озера бігла Марійка із глечиком свіжого молока. Всі мої «я» рвонулися їй назустріч.

День або два — це теж дуже багато.

***

— Дядьку Гордію, ми отут таке бачили!

При вході в село нас перехопили двоє близнюків, Мишко й Сашко, до неможливості кучеряві й веснянкуваті, як і їхня мати.

— Ну, що ви таке бачили? — запитав я, ловлячи хлопчаків.

І правда, що? У часовий блоб могло пролізти що завгодно.

У небі світило яскраве сонце. По краях дороги від теплого вітру колихалися соняшники. Зі цвіріньканням спурхнула і полетіла у своїх справах гомінка горобина зграя. Марійка, що йшла поруч з Орестом Павловичем, посміхнулася своїм думкам.

— Таке велике! — розвів руки в сторони Сашка.

А може, це був Мишко, розрізняти їх у мене не виходило.

— З хвостом, — додав другий.

— На задніх ногах, мов кенгуру!

— І сліди ось такі!

Один із близнюків упав рачки, пробуючи долонями зобразити в дорожньому поросі, які саме сліди залишав невідомий звір.

— Де бачили? Коли?

— Там! — махнув рукою Мишко (чи Сашко?). — У лісі, між деревами.

— От пройдисвіти! — вигукнув Орест Павлович. — Знову в ліс бігали! Мати скільки разів говорила, щоб із села ні на крок! А ну, марш додому!

— Що, погано? — запитав він у мене, дивлячись у спини хлопчиськам, що віддалялися. — Й коли ти, нарешті, розповіси, що тут відбувається?

Я не відповів і пішов уперед.

— Агов, я тебе запитую!

— Дядьку, облиш його! — Марійка побігла слідом за мною.

***

Вона прийшла цієї ночі. Прослизнула в кімнату й пірнула до мене під ковдру.

— Маріє, перестань, ти що! — як скрипить старе ліжко! Орест Павлович же в сусідній кімнаті прокинеться! — Що ти робиш?

Можна подумати, що я переляканий хлопчисько, який вперше побачив жіноче тіло. Ні! Я не можу! Все мусить бути зовсім не так! Я пригорнув голову Марійки до своїх грудей, занурившись обличчям у м’яке волосся.

— Я некрасива? — прошептала Марійка.

— Ти дурна, — сказав я. — А я нікому непотрібний старий.

Напевно, я хотів, щоб мене переконали у зворотному.

— Але я тебе кохаю, — сказала Марійка.

«Я тебе теж», — хотів відповісти я, але промовчав.

На підлозі світилася місячна пляма. Чорна гілка яблуні ворушилася, і її тінь на жовтому тлі нагадувала скорчену лапу. Марійка водила пальцями по моїх грудях, доторкаючись до старого шраму, що пробігав навскоси від лівого плеча.

Інший «я» у можливому варіанті часу підняв Марійку зі скрипливого ліжка й несамовито любив у цьому місячному світлі. Дівчина стогнала, обхопивши його руками й ногами. Нігті залишали на спині подряпини. Поступово цей часовий потік танув, його ймовірність усе зменшувалася. Залишалися лише світло, стогони й стукіт Марійчиного серця.

Тонкі пальці торкнулися «хроноса» у мене на передпліччі.

— Що це? — запитала Марійка.

— Так, прилад один.

— Що він робить?

Я не відповів.

Це пропуск звідси, Марійко, але лише для однієї людини. Часовий пузир тримається тільки через мене. Я є в основному потоці часу. Тебе, Марійко, у ньому немає. І Ореста Павловича немає. І Свєтки з непосидючими близнюками — теж немає. Усього цього села не існує. Воно стерте.

— Марійко, — сказав я. — Колись у мене був друг-ракетник. Я запитав у нього, чи сняться йому вбиті люди? Ні, не снилися. Він сказав, що ніколи не бачив справу рук своїх. Ні в житті, ні в снах. Він просто запускав ракети, а по трупах йшли інші. Ті, інші, бачили мертвих дітей і згорілі будинки. Знаєш, далека війна, про яку не згадують, давно закінчилася, але тепер я сам став тим ракетником.

— Не розумію, про що ти, — прошепотіла Марійка. — Не хочу розуміти.

— Не страшно, — сказав я. — Просто іноді кортить виговоритися. Я з майбутнього, Марійко, не дуже далекого.

— І яке воно, майбутнє?

Вона не вірила, але не хотіла мене образити. А мені було однаково.

— Різне. Я коректор, той, хто виправляє історію. Робота, як робота. Буває й гірша. Аналітики розраховують, коректори вирушають у минуле. Головне — не бачити наслідків своїх дій. Цього разу я схибив.

— У минуле... А в майбутнє?

— У майбутнє, пізніше моменту твого відправлення, не можна. Порушується зв’язок. Ті, хто вирушали у майбутнє, божеволіли. Вижив лише один з нас.

— А ми? Що трапилося з нами? Це ти накоїв?

— Так.

Марійка пішла через годину. Мені довелося її розбудити.

***

— Вставай, жеребцю! — холодний метал тицьнув мене під ребра.

Я розплющив очі. Біля ліжка стояв Орест Павлович і стискав бандитський обріз.

— Я тобі говорив, виходить, що закопаю, якщо до Марійки поткнешся?

— Павловичу, не дурій!

— Уперед! На вулицю!

— Дай хоч одягтися.

Я не поспішаючи натягнув сорочку й штани. Орестові Павловичу треба було дати час охолонути.

У дворі півень Петько — гроза околишніх котів і собак злісно глянув на нас жовтим оком. Марійки не було. Баба Оксана сиділа у своїй половині хати.

— Я не торкався вашої Марійки!

— Йди, давай! Не торкався він, — підштовхнув мене в спину Орест Павлович. — Всі ви не торкаєтесь.

Ми вийшли за хвіртку.

— Павловичу, уб’єте мене — вмруть усі.

— Це чому ще?

Ми дійшли до лавки біля дороги, тут тиждень тому зупинялися маршрутки. Я сів.

— Закурити є? — запитав у Ореста Павловича.

— Ти ж не куриш! Тримай, — простягнув він пачку лівою рукою.

Я побачив, як один з можливих мене кинувся на старого, схопив обріз і вивернув убік. Але в мене не було бажання це робити. Напевно, я просто втомився.

Орест Павлович прикурив мені сигарету. Густий дим забрався в легені, викликаючи кашель. З очей потекли сльози. Я кинув недопалок на землю й затер підошвою. Від останнього (і першого) у моєму житті курива я чекав більшого.

— То чому ми повинні ласти склеїти? — поцікавився Орест Павлович. — І коли це закінчиться? Аномалія, я маю на увазі, — він обвів рукою довкілля, здивовано подивився на обріз, сів на лавку й поклав його поруч. — Я ж тебе не по-справжньому вбити хотів. Так, трохи налякати.

— Знаю, Павловичу.

Перед очима стояв варіант часу, де я падаю в озеро із простреленими грудьми, й панцирні риби жеруть моє тіло. Хтось із мене втік і врятувався, покинувши блоб. Хтось, поранений, повз по росистій траві до кинутого в паніці обрізу.

— Коли це закінчиться? — повторив питання Орест Павлович.

— Ніколи. Ми всі замкнені в часовому пузирі — блобі. Я працюю на організацію, що коректує історію. Там, у майбутньому, вчинено замах на президента. Наказано виправити. Ми не вбиваємо людей у минулому, це призводить до перекручень. Ми вилучаємо людину із часу. Але викинути людину з часового потоку можна тільки разом з її оточенням, тими, хто про неї пам’ятає. Послали мене. Я ж коректор. Я виконав роботу, але не повернувся.

— Чому?

— Навіть не знаю. Ракетник не повинен бачити розтрощені вибухами будинки й загиблих. Коректор — зайвих людей, яких стер. Стертий час утворить пузир, що стягується. Деякі пузирі зникають раніше, деякі пізніше. Пізніше — якщо люди в пузирі чіпляються за життя, вростають у нього, стримують, самі того не зауважуючи. Такі пузирі шкідливі для часового потоку. Вносять погрішності й породжують непояснені явища. У нашім пузирі залишився я, що існую в основному потоці часу. Поки я тут — блоб не зникне.

— Що за організація? Втім, відповідь зрозуміла. Виходить, ні про яку всесвітню добродійність мова не йде. Знову ті ж олігархи. Якщо вони коректують історію, у нас надії немає. Добре хоч платять, не як Юді?

— Платили, — поправив я. — Непогано, напевно. Ви не хочете запитати, хто терорист?

— Не хочу, сам здогадливий, — буркнув Орест Павлович. — Та дурниця, причеплена до твоєї руки, виходить, машина часу?

— Типу того.

— Багатьох може звідси витягти?

— Одного мене.

— Ясно. Через Марійку залишився?

— Не тільки.

Знову схотілося закурити. Так і здоров’я можна вкрай зіпсувати.

— Ну й?..

— Що?

— Що робити збираєшся?

— Не знаю, — знизав я плечима.

— Тюхтій ти, — сказав Орест Павлович. — Слухай! Це, виходить, що часові пузирі заважають твоїм хазяям? Тоді вони їх повинні знищувати?

— Звичайно, — сказав я. — Для цього існують «скорпіони». Нам не сховатися. Звідси немає виходу.

Десь пролунав жіночий лемент, потім постріл. Відтак ще один, і постріли злилися в барабанний дріб. Куля поцілила Орестові Павловичу в спину, він упав на дорогу долілиць, стискаючи обріз. Я гепнувся услід, подряпавши шкіру на щоці об гострий щебінь.

***

Один раз я сидів за столом із Серьогою Конюхом. Командир «скорпіонів» випив зайвого, сипав жартами, балагурив, показуючи всім, який він козак. Я хотів запитати про сни, але, заглянувши йому в очі, сам побачив відповідь. Для нього це всього лише гра. «Як тир, — сказав він пізніше. — Але набагато веселіше. Ці люди вже давно мертві».

У нього молода любляча дружина й донька. Донька ходить у другий клас. Він хвалиться її успіхами — диво, а не дитя.

Конюх мене запитав тоді, за столом, чому я не схибнувся, як інші, що побували в майбутньому. Я не став йому розповідати, що повернувся не зовсім таким, як був раніше. Нехай це залишається моїм секретом.

Зараз Конюх ішов до нас. Він і ще другий «скорпіон», якого я не знаю на ім’я.

— Ну що, коректоре, добігався? — посміхнувся Конюх. — Ходімо до шефа, він хоче тебе бачити.

«Если пришла пора сделать шаг».

Я піднімаюся.

— Руки за голову, — каже Конюх.

Другий, з автоматом, підходить ближче, шарить по моєму одязі, обшукуючи, і хитає головою.

— Це твій терорист? — киває Конюх на Ореста Павловича, під яким натекла калюжа крові. — Старий зовсім.

«Значит, настал твой срок, и ждёт за углом перекрёсток семи дорог».

Я обертаюся, хапаючи обома руками автомат. «Скорпіон» натискає на спуск. Вони дуже влучні, хлопці із загону вбивць. Справжні професіонали. Кулі розривають тіла інших «я», і безліч мене падають на дорогу. Але часто існує варіант вдалого результату, нехай навіть мізерно малий. Я зливаюся з тим єдиним мною, що встиг пірнути під чергу, і якому не дісталася куля. Вириваю «калаш» із рук убивці, б’ю прикладом, розбиваючи обличчя. Ворог падає. Конюх підіймає пістолет. Час відраховує незначні частки секунди. Шукаю варіант порятунку, але все марно — у жодному з розгалужень мені не встигнути розвернути автомат і вистрілити, перш ніж палець Конюха натисне на спусковий гачок.

Постріл! Заряд картечі з обріза потрапляє в спину Конюха й розриває груди кривавим фонтаном. Командир «скорпіонів» падає, так і не зміркувавши, хто його вбив.

— Біжи... Рятуй Марію, — хрипить Орест Павлович.

Борюся із блювотним позивом.

— Іду, Павловичу... Йду... Спасибі...

«Есть только семь путей, и ты один», — грає в голові вимкнений плеєр.

«И ты один»…

Зриваю з руки Конюха «хронос», намагаючись не дивитися на криваві останки, і ховаю до кишені. Підходжу до другого «скорпіона». Він піднімається на коліна. Я стріляю, ворога відкидає назад. Відстібаю його «хронос» і біжу до будинку.

«И как повернуть туда, где светит твоя звезда».

Біля хвіртки лежить здохлий Петька, вітер розносить двором брудне пір’я.

У дверях врізаюся у «скорпіона», стріляю упритул. Черга пробиває його спину, розтрощує «хронос» на передпліччі. «Скорпіон» падає, перекидаючи бляшаний умивальник. Холодна вода хльостає струменями й заливає мені ноги.

У кімнаті бачу Марійку із закривавленими руками. Вона обіймає мертву тітку Оксану.

— Гордію! — Марійка кидається до мене, повисає на шиї. — Вони... Тітку... Убили.

Встиг! Я встиг. Кров не її.

«Где светит моя звезда».

Чіпляю на руку дівчини «хронос».

— Ходімо! Мерщій! — тягну її у двір.

Мені потрібен порожній простір навкруги. Два метри в діаметрі цілком вистачить.

По дорозі біжить заплаканий Мишко (чи Сашко?). Я ловлю його, збиваю з ніг. Надягаю на худу, як у дівчиська, руку зайвий «хронос». Хлопчисько б’ється в істериці, судомно відкриває рота, і я тільки догадуюся, що він хоче сказати. Я піднімаю його, притискаю до себе, активую «хронос».

— Натисни одночасно на три кнопки, — кажу Марійці.

— Які? — схлипує вона.

— Обабіч екрану. Швидше!

Закидаю автомат за спину, беру Марійку за руку, і ми входимо в потік часу. Спереду прямують у майбутнє дороги нашої долі. Ними йдуть сивий чоловік із хлопчиськом на руках і дівчина. Удалині вони розпливаються, мов картинка в калейдоскопі, дробляться на безліч варіантів. Мені хочеться запитати в інших «я», що робити, але вони не озвуться. Вони приречені. «Скорпіони» однаково знайдуть нас. Від них не сховатися.

Але спробувати можна? Варіантів часу безліч.

Ми йшли, і непрацюючий плеєр звучав у моїй голові:

«Перекрёсток семи дорог, вот и я.

Перекрёсток семи дорог жизнь моя».

Автор: Володимир Венгловський.
]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>