Перехід

Перехід

Четвер, 12 березня 2009 г.
Мітки:
Проглядів: 3411
Підписатися на комментарі по RSS

 

1

Південно-Африканська Республіка, Кейптаун

Берні кинув пити цього дня. Принаймні, йому так здавалося. Ранок розпочався із горнятка міцної кави, через годину-другу шум у голові пройшов, тож чоловік мав надію, що це добрий знак. Мимохіть глипнув на годинник. Стрілки з байдужим виглядом вказували чверть на сьому. Він уже давно звик зустрічати світанки, здебільшого – із чаркою чогось досить міцного в руці. Загалом Берні Маккалістер віддавав перевагу горілці, проте міг вдовольнитися і віскі. Коньяк він називав убивцею ілюзій – ви п’єте його, вважаючи, що цим самим підкреслюєте власний аристократизм, але згодом ваші друзі все одно будуть довго пояснювати, яким чином вам вдалося дістатися додому.

Руде волосся пасмами спадало на чоло, лізло в очі, тож він мусив щоразу відгортати його рукою. Це втомлювало. Пора змінити зачіску. Берні криво всміхнувся. В нього навіть певний час була ідея перефарбувати чуприну, приміром, у чорний колір. Та потім з’ясувалося, що вкупі з його ластовинням це дивиться надто неприродно.

Він давно перестав бути ірландцем. Дуже давно. В ту саму мить, коли… Ні. Годі. Він пообіцяв собі більше про це не думати.

Берні твердо вирішив розпочати нове життя. І він знав, що саме повинно стати першим кроком. Чоловік занишпорив по кімнаті, перевертаючи шухляди, вигортаючи на підлогу купи давнього мотлоху. Марно. Ніде немає.

Раптом його осяяла нова думка. Він кинувся до книжкової шафи, заходився перебирати оправлені у зелену й бежеву шкіру томики. Більшість із них вже кілька років ніхто не розгортав, позаяк Берні жив дуже усамітнено, не допускаючи людей близько до себе. Він занадто довго втікав, мабуть. А перше правило втікача – ти завжди повинен бути готовим зірватися з місця, прихопивши з собою найнеобхідніше. Друзі та родичі завжди схильні все ускладнювати. У спрощеній схемі буття кожного втікача для них місця немає.

Колись Берні припустився фатальної помилки, знехтувавши цим непорушним правилом… Те, що сталося потім, він волів би забути. Так. Проблема в тому, що забути було зовсім не просто. Швидше за все, неможливо. Мабуть, тому й пив так багато. Втім, цілком вірогідно, що це була тільки спроба самовиправдання. Може, він пив просто тому, що це йому подобалося? Берні іноді запитував себе про це. Та відповіді в нього не було. Менше з тим, того ранку він переповнився рішучістю розірвати своє зачароване коло. Але для цього йому була потрібна книга. Він ніколи достоту не міг згадати, що саме в тій книзі такого особливого, проте чітко усвідомлював життєву необхідність її відшукати.

Хтозна, як би все обернулося, коли б йому це таки вдалося. Проте пошуки закінчилися невдачею і він, міцно вилаявшись – зовсім по-ірландськи – поплентався у ванну. Пора було збиратись на роботу. Звісно, Берні був власником крамнички і міг собі дозволити певні поблажки, проте він з усіх сил намагався дотримуватися чіткого розпорядку.

Клієнти мають бути певні, що можуть на мене покластися, – любив повторювати він, – В цій справі головне – взаємодовіра.

Варто зазначити, що його бізнес і справді процвітав. Формально його можна було назвати торгівлею антикваріатом. Місцева влада, принаймні, саме так і вважала. Передусім тому, що їй така точка зору була вельми вигідною. Берні не порушував законів, не вживав наркотиків, був чемним і люб’язним сусідом, і це всіх влаштовувало. А щодо його маленьких комерційних секретів, то в кого їх нема? Тутешній люд був схильний до поблажливості в таких питаннях. Еге ж, тут життя вимірювали в інших величинах, аніж в благословенній Богом Америці.

Берні вийшов з дому, елегантний і сповнений енергії. Автомобіль залишився стояти в гаражі. Часу було достатньо, погода спокушала прогулятися. Він завернув за ріг центральної вулиці, на пальмову алею, в кінці якої знаходилося приміщення офісу «Маккалістер і К». Власне, ніякої компанії не існувало, усі справи Берні ладнав самотужки. Те «К» мало додавати його конторі солідності, так він гадав.

Галаслива зграйка вуличних дітлахів здалеку помітила його і кинулася навперейми.

Містере Берні, ви пограєте з нами в футбол? А як щодо роботи? У вас немає нічого для нас? – вони галасували і блискали у вічі Берні своїми білозубими посмішками. Мабуть, він зміг би полюбити цих нахаб… Якби мав таке право. Лакшмі, найбільший спритник і дотепник серед них, поважно підійшов до Маккалістера і простягнув на диво світлу долоню.

Берні потиснув її без тіні посмішки, суворо, по-чоловічому. Лакшмі не був дитиною, в тому сенсі, що він знав надто багато такого, що не годилося знати пересічній дитині у десять років.

Привіт, Лакшмі.

Малий кивнув у відповідь.

Я маю для тебе дещо. Справді цікаве.

Так? Це стосується…

Ти знаєш, я не люблю говорити про справи на вулиці. Я зайду до тебе десь під вечір, добре?

Звичайно. Лакшмі, я б не хотів, аби ти наражав себе на небезпеку…

Ніякого ризику, Берні. Все дуже надійно.

Пильнуйся, добре?

Чекай мене надвечір.

Лакшмі тицьнув йому в груди вказівним пальцем лівої руки, наслідуючи якогось голлівудського актора. Праву хлопчина зазвичай тримав у кишені. На ній бракувало всієї кисті. Малий уже й не пам’ятав, як саме втратив її. Мама, напевно, могла б розповісти, якби вона була живою.

Берні провів поглядом хлопчика і попрямував далі. Без поспіху відчинив двері офісу. В цій порі клієнтури, як правило, не бувало. Та він усе одно любив приходити зранку. Інколи він витирав пилюку на столах, полицях і статуетках. Протирав вологою серветкою монітор комп’ютера. Того ранку чоловік цього не зробив. Не хотів псувати собі відчуття свята. Можливо, варто було найняти секретарку, проте його робота була аж надто специфічною. Будь-кому Маккалістер довіряти не міг.

* * * * *

Лакшмі, як завжди, не постукав. Його маленька гнучка постать виникла наче з повітря, так нечутно ступали його ноги, взуті у м’які шкіряні сандалики.

От і я, – настрій у нього був щонайкращий.

Соку вип’єш?

Так, але тільки не апельсинового, ти ж знаєш…

Як щодо гранатового?

О’кей, підійде.

Лакшмі зручно вмостився на низькій канапі, покритій синім велюром.

Що ти хотів мені сказати, малий?

Батько дещо дізнався… і просив тобі переказати. Завтра близько десятої ранку в аеропорту сяде чартер із Лондона. На борту – троє пасажирів. Одна з них – дівчина.

Он як? Тато це знає напевно?

Берні, хіба ми колись тебе підводили? Вся інформація – з найнадійнішого джерела.

Що ж, передай таткові, що я дуже вдячний. Ми потім із ним розрахуємось.

Він звелів сказати, що про жодні рахунки не може бути й мови…

Але ж пан Лакшмі не відмовиться від кількох доларів, щоб зводити подружку в кіно або на морозиво?

Хлопча задерикувато всміхнулось.

Якщо татко дізнається, то відшмагає мене ременем із бичачої шкіри.

Але ж він не дізнається?

Берні простягнув малому кілька зелених десяток. Лакшмі справді був гідний винагороди. Вже на порозі він озирнувся.

Може, тобі варто скористатися послугами Селіма?

Берні всміхнувся. Так, цей шмаркач добре знався на подібних справах.

В яблучко, Лакшмі. Просто зараз і зателефоную йому.

Передавай вітання. Тримайся, Берні. Татко говорить, ти хороша людина. Я теж так думаю.

Бувай, малий.

Лакшмі розчинився у вечірніх сутінках.

За день до того, Лондон

Центральному управлінню добре відомо, наскільки він небезпечний. Чому ж вони досі не дозволили ліквідацію?

Чоловік у витонченому лляному костюмі й величезних сонцезахисних окулярах запитально втупився в обличчя співрозмовника. Вони сиділи навпроти один одного в маленькому італійському ресторанчику і намагалися вдавати, що обідають.

Гадаєш, це вирішить всі наші проблеми?

Звісно, що ні. Але, принаймні, на одну стане менше.

Другий чоловік мав просто катастрофічний вигляд. Власна зовнішність його анітрохи не цікавила. Сорочка на ньому була зім’ятою й несвіжою, під пахвами розпливалися темні вологі кола поту.

Нортоне, ти ніколи не думав змінити зачіску? – містер Красунчик іронічно всміхнувся.

На відміну від тебе, Семюелю, я займаюся справами, а не просиджую цілими днями по салонах. І не залицяюся до кожної зустрічної кралі.

Ти просто заздриш, – іронія змінилася виразом глибокого самовдоволення.

Чоловік на ім'я Нортон знизав плечима. Він терпіти не міг цього прилизаного покидька, нав’язаного йому в напарники. Проте наразі вдіяти нічого не міг, а тому просто намагався ігнорувати його кпини. Зберегти роботу – ось, що важило. Подібні типи з’являються і зникають, а трудяги на кшталт Нортона продовжують тягнути воза. Тільки б зараз усе залагодити…

Ми знайдемо його, чи не так? – Сем нервово крутив у пальцях виделку.

Мабуть. Принаймні, бюро на це розраховує.

Знаєш, може нам все-таки варто звернутися за допомогою до колег…

Ти маєш на увазі телепнів із МІ-6? Ха, та вони й тут, у Лондоні, не можуть собі дати раду. Забув, як нещодавно по їхньому офісі ІРА бабахнула з RPG-22?

Нічого я не забув. Саме тому уряду знадобилися ми…

Еге ж. Чув останній анекдот? Старий Скарлет до того опустився, що вербує працівників по Інтернету… Вони і сайт офіційний розробили… Відкриваються для громадськості, так би мовити.

Телефон Нортона, що лежав на столі, коротко завібрував, сповіщаючи про отримане повідомлення. Чоловік хвилину перечитував коротке SMS, потім підвів очі на Семюеля. Той старанно вдавав байдужість, проте Нортон знав, що насправді відчуває напарник. Він насолоджувався його напруженим очікуванням.

Знаєш, наші хлопці його вистежили. Як гадаєш, куди занесло цього сучого сина? Ми обнишпорили всю країну, найдрібніші селища, а він спокійнісінько живе собі в Кейптауні та ще й займається антикваріатом. Навіть імені не потрафив змінити, певно думав, що ми про нього забули… Сволота.

Треба віддати йому належне, Сем нічим не видав свого хвилювання.

Якими будуть наші дії?

Конкретних вказівок немає. Власне кажучи, нам дають карт-бланш. Єдина умова – доставити його в центр живим.

Обоє замовкли, обмірковуючи нові обставини.

Семюелю…

Що?

Ми вирушаємо завтра ввечері.

От і добре.

Візьмемо з собою одну людину, яка може стати у пригоді.

Що за людина? Думаю, я маю право знати.

Ти познайомишся з нею ще сьогодні. Але не раджу до неї чіплятися. Ти не в її стилі.

* * * * *

Потрібна людина виявилася стрункою шатенкою років двадцяти п’яти, з величезними карими очима. Вона прийшла на зустріч у короткій спідничці з шотландки і чорному пуловері на ґудзичках, цокаючи високими підборами. Семюелю перехопило подих. Дівчина була надзвичайно привабливою, а легкий слов’янський акцент лише підкреслював її особливу харизму.

Доброго вечора, панове, – привіталася вона.

Привіт, Гелено. Ти, як завжди, чарівна, – Нортон встиг прийняти душ та перевдягнутися і зараз буквально випромінював люб’язність.

Гелена Кравіц – Семюель Брант, – відрекомендував їх один одному.

Дівчина всміхнулася ще ширше, невимушено простягнула руку.

Семюель обмежився простим потиском, хоча за інших обставин неодмінно б торкнувся губами її сильної маленької руки. Нортон зухвало примружився. Він любив ставити людей в неоднозначні ситуації і спостерігати за ними.

Після завершення ритуалу знайомства вони всілися за столиком. Ресторан був той самий, що й удень, проте цього разу Нортон обрав відокремлену кабінку, де ніхто не міг завадити їхній розмові. Компанія замовила легку вечерю з холодної курятини і салатів, а на десерт – фрукти. Коли настала черга кави і цигарок (тут дозволяли палити, що неабияк тішило всіх), вони перейшли до ділової розмови.

Я так розумію, вам потрібна моя допомога, – у голосі Гелени не було запитання.

Чоловіки ствердно хитнули головами.

Тоді може поясните, в чому суть справи?

Нортон, як старший член групи, взяв ініціативу на себе.

Як тобі відомо, наша організація утворилася відносно недавно. Вона займається специфічними справами… в основному, пов’язаними з міжнародним тероризмом. Але не тільки це. Існує особливий відділ, завданням якого є розшук і притягнення до відповідальності членів організованих бойових угруповань, на кшталт ІРА та інших подібних формувань. Віднедавна я увійшов до його складу. Семюеля призначили моїм напарником. Справа, якою ми зараз займаємося є, так би мовити, іспитом зрілості для нашої команди. Ти розумієш, про що я?

Гелена мовчки кивнула.

Семюель теж мовчав, проте не міг приховати здивування з приводу максимальної відвертості напарника. Нортон поблажливо всміхнувся.

Семе, я повністю довіряю цій красуні. І тобі раджу. А знаєш, чому? Вона – професіонал. А для них найважливіше – репутація. Де б опинилася Гелена, якби вона не вміла тримати язика за зубами?

Роби, як знаєш, Нортоне. Ти – бос.

От і добре. Тож, Гелено, ми вже впритул наблизились до мішені. Проте саме з цього моменту і починається найскладніше.

Дівчина запитально піднесла брови.

Ми досить довго розшукували одного хлопця на прізвисько Рудий Диявол, справжнє його ім'я – Бернард Маккалістер, звинувачений в організації численних терактів, щонайменше трьох замахів і двох убивств та в нелегальній торгівлі зброєю і наркотиками. Деякий час переховувався в Сполучених Штатах, потім зник з нашого поля зору… Та ми продовжували пошуки і врешті вийшли на нього. Проте існують певні нюанси, Гелено. Ми не маємо легального доступу в ПАР. Точніше, могли б його здобути, якби звернулися до відповідних органів. Але це йде всупереч інтересам і політиці нашої організації. Ми б хотіли обійтися власними силами, розумієш? Саме тому й звернулися до тебе. Я тут підготував деякі матеріали, за бажанням можеш ознайомитися.

Нортон простягнув Гелені коричневу теку.

Проте вона тільки заперечно похитала головою.

Єдине, що мене цікавить, – фото цього типа, адреса, розпорядок його життя, звички. Звичайно, я можу все це з'ясувати сама, але тоді тариф буде набагато вищим. Думаю, ти пам’ятаєш мої розцінки, Нортоне.

Звичайно. На жаль, ми поки що не змогли близько підібратися до нього, тому тобі доведеться діяти на власний розсуд.

Як завжди, все доводиться робити самій, – Гелена вдавано зітхнула й загасила недопалок цигарки у бронзовій попільничці.

Фото в нас є, ось глянь, який симпатяга, – Нортон дав їй маленьку кольорову світлину, що зображувала Берні у повен ріст, високого і худого, з розтріпаним полум’яно-рудим волоссям.

Дівчина кинула погляд на картку і відчула напад неочікуваної паніки. Аби приховати це, вона вдала, що пильно роздивляється обличчя об’єкта. За мить їй вдалося опанувати себе.

Він і справді нічогенький. Я повинна його ліквідувати?

Ні, цього разу мова йде про захоплення живим. Звичайно, твоя винагорода в цьому випадку подвоюється.

Потроюється, ти хотів сказати, – з лагідною посмішкою виправила Нортона Гелена.

Агент розгубився лише на долю секунди.

Саме так, вибач, я помилився.

Семюель не міг повірити власним очам і вухам. Що ж це діється? Якесь дівча отак заіграшки маніпулює незламним Нортоном Девісом, грозою всього Управління?

Гелена підвелася з-за столу.

Що ж, думаю, на сьогодні досить. Я все обміркую і завтра зранку дам відповідь.

До завтра, Гелено. Погоджуйся, ти не пошкодуєш. Я ж знаю, тобі потрібні гроші.

Дівчина посміхнулася.

Гроші – зло, Нортоне. Вони зіпсували людство. Бувайте, хлопці. Солодких вам снів.

Вона вийшла з ресторану, жодного разу не озирнувшись. Натомість її недавні співрозмовники, не відриваючись, спостерігали за тендітною фігуркою, аж поки вона не зникла за порогом.

Дивна дівчина, – прокоментував Семюель.

Дивовижна дівчина, – заперечив Нортон, – але вона для нас не по зубах.

2

Як правило, Берні намагався спати по мінімуму. Переважно – через сни. Вони буквально переслідували його, тривожили сумління, травили душу. Сни – то насправді було всього лиш віддзеркалення його спогадів – болючих, кривавих, пропахлих димом і порохом. Але найгірше те, що всі вони починаються однаково.

Спочатку приходить, точніше – повертається страшний, всепоглинаючий біль. Болить усе тіло, але найбільше –- голова. Мозок ніби пронизують сотні розпечених голок. В горлі пересохло, шлунок судомить, але не від голоду. Берні насилу розплющує очі, не зовсім розуміючи, хто він і що з ним коїться. Спершу він не може розгледіти нічого, крім разючого білого світла. І ще є голос. Він щось промовляє, та Берні спершу не може збагнути жодного слова. Але так триває недовго. За мить до нього повертається свідомість, перед очима проступають чіткі обриси навколишніх предметів – стіл, тумбочка, пластиковий стілець, а розпливчаста бліда пляма набуває рис людського обличчя.

Берні бачить себе зі сторони – худе виснажене тіло на ліжку, вкритому яскравою клаптиковою ковдрою. Над ним стурбовано схилився незнайомець. Наскільки він може судити, це зовсім молодий хлопчина, років шістнадцяти, зеленоокий, з густою копицею каштанового волосся.

Гей, брате, нарешті ти очуняв! З другим народженням тебе! – волає той на всю силу чистих, не просякнутих іще нікотином легенів.

Берні (насправді він ще не Берні, проте це не так уже й важливо) тепер уже прекрасно розуміє хлопця, його дивну тягучу вимову, цілком можливо, що ця мова є рідною для нього.

Привіт, – каже він, – ти хто?

Мамо, ти не повіриш, він заговорив! – кричить юнак кудись в сторону, потім нахиляється ще нижче над ліжком.

Мене звати Джон Дадді. Але друзі кличуть мене Джек. Гадаю, ти теж можеш так мене називати. Ти в нас удома. Знаєш, брате, тобі дуже пощастило. Доктор Дуглас нічого не обіцяв, а бабуня переконувала всіх, що ти вже на тому світі однією ногою.

Я… був хворий? – питає Берні.

Хворий? Е-е, та ти цілих два тижні провалявся у цьому самому ліжку, чиста тобі дровиняка. Навіть не марив, тільки час від часу ковтав бульйон і таблетки. Ми думаємо, з тобою трапилося щось украй прикре. Можливо, автокатастрофа. Хоча машини ніде не знайшли. Ти просто лежав на узбіччі, коли на тебе натрапила матінка, по дорозі в село. Можливо, слід було тебе покласти в лікарню, але ж ти розумієш… Тоді не минути було б поліційного розслідування. А враховуючи наші стосунки…

Джек пильно дивиться у вічі Берні кілька секунд, потім вирішує, що йому можна довіряти. Все це легко читається на його відкритому, щирому обличчі. Втім, можливо Берні трохи лукавить. Може, він просто чує думки нового приятеля…

Мама підібрала тебе і привезла сюди. Доктор Дуглас, ти з ним познайомишся, оглянув травми і сказав, що серйозної небезпеки немає, хоча й запідозрив струс мозку та кілька зламаних ребер… От. Але ми робили все, що він велів, – Джек наче виправдовувався.

Ви врятували мені життя.

Та облиш. Ми тільки зробили те, що мусили. До речі, як тебе звати?

Берні замислюється і раптом усвідомлює, що відповіді в нього нема. Навіть про Джека він знає більше, ніж про себе.

Хлопець, напевно, щось помічає в його погляді, бо раптом навмисно радісним тоном каже:

Знаєш, ти можеш бути Бернардом…Маккалістером, наприклад. Якщо хочеш, звісно. Мама постійно молилася святому Бернарду за твоє одужання. Ми не знали, чи ти католик, але особисто я думаю, що це не має ніякого значення.

Берні киває на знак згоди.

Бернард Маккалістер, – промовляє він вголос, ніби пробуючи нове ім'я на смак. – Мені подобається.

Крім того, може це в тебе тимчасово. Амнезія, я маю на увазі. Мабуть, через кілька днів ти все пригадаєш.

Але проходить один тиждень, потім – другий, а Берні так і не згадує. Натомість він звикає до нового імені, нового життя. Берні стає членом родини Дадді, йому виготовляють фальшиві документи і він влаштовується помічником машиніста на місцеву залізницю. Місто, в якому він живе, називається Деррі, і розташоване воно в Ольстері – Північна Ірландія. На календарі 1971 рік.

Різдво вони зустрічають разом, відповідно усім належним традиціям. Берні щасливий. Напередодні Нового року він освідчується двоюрідній сестрі Джека – Лорі, і вона погоджується стати його дружиною.

Але потім дещо відбувається. Життя готує для Берні черговий жорстокий сюрприз. В Північній Ірландії неспокійно. Республіканська армія набуває дедалі більшої популярності. Родина Дадді, звичайно ж, не може зоставатися осторонь подій, які вирішують долю рідної землі. Проте матінка забороняє Джеку вступати до лав підпільників.

На їхніх руках чимало невинної крові. Не хочу, аби мої діти брали участь в терорі, – просить вона. На очах жінки сльози, тож Джек із Берні не в силі їй відмовити.

Але існують й інші засоби виявити протест. Мирні засоби.

На 30 січня призначено беззбройну демонстрацію членів Асоціації на захист громадянських прав Північної Ірландії. На вулицю вийдуть усі небайдужі до справи звільнення батьківщини від панування британських урядовців. Джек також братиме участь у демонстрації. Берні – разом із ним, звичайно ж.

Настає довгоочікуваний день. Це – неділя. Згодом її назвуть Кривавою. На центральній площі Деррі з самого ранку починає збиратися натовп. Тут немає ніякої агресії, все дуже тихо і цивілізовано. Переважає молодь. В її руках – транспаранти, прапорці, плакати. Посеред площі нашвидкуруч зводять трибуну. Замість звичних ораторів на неї піднімається літній священик у вилинялій сутані. Широким красивим жестом благословляє людей, які зібралися пліч-о-пліч. Читає літанію до Серця Ісусового, потім – молитву до святого Патріка. На площі є протестанти, але зараз всі моляться спільно – за Ірландію.

Зненацька люди починають схвильовано перезиратися. Наростає тривожний гомін. Щось не так. Вони втрапили у пастку – площу оточено. Звідкись з’являються солдати, бронетранспортери, спотворений гучномовцем голос наказує всім негайно розійтися по домівках, інакше будуть вжиті відповідні санкції. Демонстранти не поспішають розходитися.

У них цілком мирні наміри. Це ж вільна країна, чи не так?

Деякі, найбільш рішучі, починають проштовхуватися вперед, назустріч озброєним військовим. Можливо, хочуть поговорити, пояснити мету демонстрації. Серед них – священик, який молився на трибуні. Те, що станеться далі, неможливо пояснити з раціональної точки зору. Можливо, в когось не витримують нерви. Можливо, щось провокує перший постріл. Так чи інакше – солдати починають стріляти по неозброєних людях. Щоправда, вбитих було не так уже й багато – всього 13 людей, з яких шестеро – неповнолітні. Ще 14 – важко поранено. Сімнадцятирічний Джек Дадді помирає у Берні на руках. Самого його поранили в плече, проте досить легко. Стрілянина закінчилася так само раптово, як і почалася. Хто віддав команду – так остаточно й не з’ясували.

Той день назавжди змінив долю Бернарда Маккалістера. Погляд вмираючого Джека відтепер буде ввижатися йому ледь не кожної ночі.

* * * * *

Вони опинилися в гамірному аеропорту Кейптауна зранку, залишивши позаду 11-годинний виснажливий переліт чартерним рейсом із Лондона. На відміну від обох чоловіків, Гелена виглядала прекрасно, вона навіть зробила макіяж і почистила зуби. Доки її супутники спілкувалися з місцевими митниками, дівчина зацікавлено роздивлялася навкруги. Їй ще ніколи не доводилось бувати в цій частині «чорного континенту». Коли бюрократичні справи нарешті владнали, всі троє сіли в таксі й поїхали в центр міста, де поселилися в комфортабельному готелі «Роял-Палас». Обидва агенти одразу ж завалилися спати. Натомість Гелена вирішила трохи прогулятися.

Місто просто вражало неповторним шармом, екзотичним поєднанням місцевого колориту та європейської архітектури, здебільшого в стилі Ренесансу, чудовим узбережжям Вотерфронту з його відреставрованими портовими спорудами, доглянутими парками, ошатними вікторіанськими крамничками шляхетної Лонг-стріт… Чого тільки була варта витончена будівля міської ратуші, що творила дивовижний контраст із суворим громаддям Столової гори. Скрізь на вулицях було повно люду, вперемішку снували китайці, араби, європейці, темношкірі корінні жителі… І всі вони гомоніли водночас на десятках різних мов. Направду, тут був центр світового космополітизму…

Дівчина так захопилася Кейптауном, що не помітила, як сонце зникло за обрієм і вздовж вулиць загорілися спокусливі вогники численних вивісок та вітрин. Перехожим пропонувалися розваги на всі смаки – тут були бари, ресторани, театри, паби, джаз-клуби…

Гелена озирнулася навколо в пошуках таксі. Жовте авто з характерним шахматним малюнком на дверцятах неквапливо пригальмувало навпроти. Засмаглий до чорноти водій, а втім, можливо, це був його природний колір шкіри, висунувся із вікна.

Юна леді, вам не годиться блукати самій такої пори, – звернувся він до Гелени правильною англійською мовою, з ледь чутним акцентом. Вона зміряла його недовірливим поглядом, але година дійсно була пізня. Гелена сіла в таксі.

* * * * *

Після загибелі Джека все змінилося. Жага помсти заполонила душу Берні. Стосунки з Лорою відійшли на задній план, а згодом і зовсім втратили сенс. Він сподівався, що дівчина колись зрозуміє і вибачить йому. Через Джека у Берні з'явилося багато радикально налаштованих приятелів, більшість з яких були членами заснованої в 1969 році Тимчасової ірландської республіканської армії. Незабаром він сам поповнив її ряди. Спершу Берні входив до складу однієї з автономних «активних груп», підривав якісь незначні об’єкти, писав анонімні листи представникам центральної влади… проте невдовзі вузькі масштаби такої діяльності набридли йому. Амбітного, метикуватого хлопця помітили і прийняли до елітного підрозділу внутрішньої безпеки. Там розпочалася справжня гра, ставки в якій дедалі зростали. Те, що доводилося ставати суддею і катом в одній особі, не вельми тривожило його. Адже вони боролися з найголовнішим ворогом – внутрішнім, з учорашніми товаришами по зброї, які погодилися на злочинну співпрацю з британцями. Для відступників не існувало іншого закону, окрім негайної страти. Берні свято вірив у ці постулати, все решта його не цікавило.

Пройшло декілька років. Настали гарячі 80-ті. Бернард Маккалістер вже не брав безпосередньої участі у ліквідаціях. Завдяки розвиненому стратегічному мисленню він перейшов у вищі ешелони управління організацією – став одним із таємних консультантів Ради армії – керівного органу ІРА. Тим часом Північною Ірландією вперто ширилися чутки про можливість припинення збройної боротьби і дипломатичного врегулювання конфлікту. Така позиція мала багато прихильників, проте знайшлися радикали, які рішуче обстоювали тактику міської герильї і продовження терористичних актів. Серед них був і Берні. Давній друг Джек Дадді досі навідувався в його сни.

Активність дій ІРА на деякий час загальмувала переговорний процес. Його було відновлено аж на початку 90-х років. Британія та Ірландія підписали так звану «Декларацію Даунінг-Стріт», яка передбачала відмову від методів силового протистояння. Звісно, радикальне крило підпілля не могло такого стерпіти. За безпосередньої участі Берні було розроблено жорстокий план, результатом якого став мінометний обстріл бойовиками лондонського аеропорту Хітроу. Британці осатаніли.

За допомогою різних методів тиску, а нерідко – й підкупу, вони домоглися від керівників ІРА письмових гарантій цілковитого роззброєння бойовиків.

Група інакомислячих радикалів на чолі з Майклом Маккевітом покинула Тимчасову ІРА і створила власну організацію. Її назвали Істинна ІРА,аі єдино можливим методом боротьби проголосили активний терор. Назрівало підписання Белфастського перемир’я, тож діяти слід було рішуче й жорстоко.

Жорстокість, – Берні знався на ній, як ніхто інший. Зазвичай вони повідомляли про теракт за 90 годин до вибуху, уникаючи даремних жертв. Здебільшого попередженням вірили. Але того разу все пішло шкереберть.

Берні обрав місцем проведення теракту маловідоме містечко Ому. Це мало підкреслити, що Істинну ІРА хвилює доля цілої Північної Ірландії. Вибух було заплановано на 15 серпня, власникам торгівельного центру зателефонували заздалегідь. Проте саме на цей день крамниці призначили великий літній розпродаж… Власник або не захотів втрачати прибутку, або не сприйняв всерйоз їхнього попередження. Коротко кажучи, в день теракту на території гіпермаркету люди були. Їх було досить багато.

Настільки багато, що 200 із них виявилися важко травмованими після потужного вибуху великої порції смертоносного пластику. 29 осіб загинуло на місці. Переважали, звичайно, жінки. Були серед загиблих і діти.

Берні, як один із організаторів, був у місті, коли пролунав вибух. Спершу нічого незвичайного не відбувалося. Завили поліцейські сирени, потім – пожежні. Та коли до загального реву приєдналися карети швидкої допомоги, він збагнув – щось пішло не за планом. Прожогом кинувся в центр містечка, нехтуючи основними правилами безпеки й конспірації. Те, що він там побачив, перекреслило навіть спогади про смерть Джека. Найбільше врізався у пам'ять образ маленької дівчинки, світла кофтинка якої була геть залита кров'ю. Вона притискала до себе плюшеве ведмежа, плакала і кликала маму. Сивочолий добродій у лікарському халаті взяв дитину на руки, а вже за мить біле полотно густо забарвилося багрянцем…

Після цього Бернард Маккалістер виїхав у Сполучені Штати. Британська розвідка почала на нього полювання, але марно. В Америці ІРА мала значну підтримку, там вистачало заможних ірландців, які були готові надати притулок й підтримку лідеру визвольного руху. Але довго Берні там пробути не зміг. Його почало нудити від необхідності повсякчас ховатися, вдавати, що його й досі цікавить підпільна діяльність, брехати всім, навіть людям, які були віддані йому.

В 2002 році він переїхав у Південно-Африканську республіку й оселився в Кейптауні. Помалу налагодив невеликий бізнес, прибутки з якого дозволяли комфортно існувати. На той час важкі спогади дещо притупилися, давні шрами потроху затягувались. За кілька років у старого Берні з’явилася репутація й авторитет, його навіть полюбили. В цьому гостинному місті ніхто не поспішав ворушити минуле сусіда. Занадто багато скелетів ховалося у власній шафі.

* * * * *

В Роял-Палас, – трошки зверхньо кинула Гелена таксистові. Той лише мовчки кивнув.

Вогні реклам сліпили очі, роздивитися щось було важко, тож дівчина перестала визирати у вікно і зосередилася на власних роздумах. Завтра вона спробує вийти на нього. Цікаво, якою буде ця зустріч, після стількох років марних пошуків…

Несподівано авто зупинилося.

Приїхали, юна леді, – оголосив смаглявий водій і посигналив комусь у темряву.

Проте місце, куди він її привіз, абсолютно нічим не нагадувало пишний фасад готелю. Надворі вже добре споночіло, і єдине, що вихопили зі сутіні фари машини – то була висока кам’яна огорожа, без натяку на ворота чи, принаймні, хвіртку. Гелені стало моторошно. Вона ж навіть не прихопила зброї.

Я мала потрапити в інше місце. Мабуть, ви помилилися, – якомога спокійнішим тоном звернулася вона до таксиста.

Боюся, що помилилися саме ви, леді. Але вам не треба хвилюватися. Ніхто вас тут не скривдить. Просто з вами хоче поговорити одна людина.

Он як? – Гелена шарпнула дверцята, наперед знаючи, що вони замкнені. Так і було.

Випустіть мене. Я громадянка Великобританії, попереджаю, у вас будуть великі проблеми.

Зненацька просто їй у вічі сяйнуло світло. Хтось наближався з ліхтарем у руках.

Таксист опустив скло вікна біля себе.

Привіт, Селіме… Ти затримався, знаєш?

Були певні ускладнення. Потім поясню.

Гаразд. Це вона?

Будь певен. Селіму довелося добре попотіти, поки злапав цю пташку.

Невідомий відчинив задні дверцята. Гелена насторожилася, сподіваючись використати бодай найменший шанс на втечу.

Попереджаю, в мене пістолет. Не варто робити дурниць. Повільно виходьте з машини.

Промінь світла майнув по загрозливій сталі дула, націленого на Гелену. Нічого не залишалося, як мовчки послухатись.

Незнайомець не став її навіть обшукувати. При допомозі Селіма руки Гелени міцно зв’язали за спиною. Ноги спутали також, як це роблять з коняками, аби вона могла тільки ледь-ледь пересуватися.

Просто заходи безпеки, – повідомив незнайомець, – щоб ви не накоїли чогось.

Гелена іронічно всміхнулась, проте в темряві ніхто не помітив подвигів її самовладання.

* * * * *

З самого ранку Берні знову перерив усю бібліотеку. Випити хотілося дедалі дужче, проте він якимось дивом все ще тримався. Як і слід було сподіватися, нічого не знайшов. Тим більше, що чоловік і близько не здогадувався, що саме шукає. Якийсь непереборний інстинкт змушував його робити це знову і знову, поки не починало паморочитися в голові…

А тепер ще й додався новий неочікуваний клопіт. Берні сподівався, що його провини перед британським урядом давно списали через давність, однак, напевно, він занадто сильно тоді зачепив самолюбство королівських спецслужб… Тепер він мусить вирішити – втікати або прийняти останній бій.

Ще жевріло сподівання – може, весь той ґвалт вони підняли дарма? Можливо, Джаміль – батько Лакшмі – просто занадто сильно хоче прислужитися Берні, а сам він – звичайний параноїк? Та шанси на це були просто мізерні. Якщо чесно, їх взагалі не існувало.

Чекання доводило його до сказу… Горілка могла б зняти напругу, поліпшити настрій. Та Берні вперто тримався за своє – він розпочав нове життя, де пияцтву немає місця, так само, як і агентам зовнішньої розвідки Британії. Під вечір він вийшов у сад. Було досить прохолодно, тож довелося накинути поверх тонкої сорочки теплий вовняний кардиган.

А ще Африка називається, – мимоволі всміхнувся Берні.

Клімат у Столовій бухті не відзначався стабільністю. Та саме це й вабило у ньому.

За кам’яною огорожею саду пролунав автомобільний гудок – умовлений з Селімом сигнал. Берні витягнув з кишені пістолет, перевірив запобіжник. Хай воно все горить ясним полум’ям, але вбивати він нікого не збирається. Принаймні, сьогодні точно ні.

Берні відчинив потаємні дверцята в огорожі, замасковані від вулиці в’юнкими лозами дикого винограду. Присвітив собі ліхтарем, завбачливо залишеним тут ще вдень. Селім чекав у машині. Берні підійшов ближче. На задньому сидінні вимальовувались нечіткі контури якогось силуету.

Водій визирнув із вікна.

Привіт, Селіме. Ти затримався, знаєш? – від нетерплячки і довгого хвилювання голос у Берні захрип і перетворився на дивний різновид шиплячого басу.

3

Обмотавши полонянку мотуззям вздовж і впоперек, Берні поволік її неосвітленим садом вглиб, до будинку. Селім завів двигун і поїхав додому. Гелена збагнула, що зосталася зовсім сама, наодинці з цим божевільним.

Всю дорогу вони йшли мовчки, думаючи кожен про своє і раптом опинилися на порозі будинку.

Тут також не світилося жодне вікно. З боку Берні це був елемент психічної атаки – паніка дівчини буквально пульсувала навколо блакитнуватими електричними згустками. Для нього все було просто – Берні знав кожен кут, кожну сходинку, кожну клямку в своєму домі. Так навпомацки він і запровадив непрохану гостю до вітальні і посадив – чи, радше, штовхнув, – на канапу.

Нехай буде світло, – чомусь закортіло пожартувати, проте Гелена не була налаштована на гумористичний лад.

Клацнув вимикач і простору кімнату залило тепле проміння люстри.

Яка ж вона гарна, – перше, що спало на думку Берні, коли він її побачив.

Короно світів, невже це він? – подумки зойкнула Гелена.

Але найдивніше те, що вони почули одне одного.

* * * * *

Якийсь час панувало мовчання.

Нарешті Берні набрався відваги.

Ти подумала… чи мені здалося… але ти…

Мене звати Гелена. Принаймні, у цьому вимірі.

Я – Бернард Маккалістер, але ти, певно, і так це знаєш?

Ага. От що – ти виглядаєш набагато краще, аніж на тому фото, що мені дали. Ген самоомолодження прищепили і в твоє ДНК?

Про що ти? – Берні здивовано витріщився на дівчину.

Хіба ти… не знаєш? Ти взагалі пам’ятаєш мене?

Ми знайомі? Це просто неможливо.

Ти не пам’ятаєш нічого? Зовсім нічого? Я маю на увазі – про НАШ світ? Про те, ким ти був раніше, до цієї катавасії з Ірландією?

Берні похитав головою. Зненацька йому страшенно закортіло випити. Від страху? Нарешті він зустрів людину, яка може щось розповісти про його минуле. Може, вона знає його справжнє ім'я… Та чи не замолода Гелена для цього?

Мій ген працює набагато продуктивніше. Адже я жінка і для мене зовнішність має принципове значення, доки я тут.

Гелена стиха зітхнула.

Правду кажучи, я підозрювала, що з тобою трапилося щось подібне. Ти не вмер, інакше я це неодмінно б відчула, однак і не подавав жодного сигналу всі ці роки… Але я продовжувала тебе шукати. Сам розумієш, це було непросто, якщо врахувати, що я мала дуже туманне уявлення про твою тутешню зовнішність, а імені не знала взагалі…

Берні слухав її, не перебиваючи. Вона казала правду, він це знав напевно.

Для початку нам треба повернути тобі пам'ять. Думаю, Карта Переходу може цьому зарадити. Власне, вистачить навіть твоєї частини. Скажи, чи є в тебе стара пошарпана Біблія в чорній оправі?

Так, я маю таку книжку. Вона зі мною дуже давно…

Відколи в тебе амнезія?

Десь так. Та я не розумію, що…

Дай мені її.

Берні вкотре за сьогодні відчинив книжкову шафу. Згадав свої гарячкові пошуки. Невже він шукав звичайну Біблію? Ту, яка була за пазухою, коли його підібрала матуся Дадді? Дістав книгу з найглибшого закапелка, витер пилюку рукавом і простягнув Гелені.

Бачу, ти не часто її гортав. Інакше міг би й сам знайти це… Дай-но мені ножика, чи щось подібне…

Берні знайшов у шухляді письмового столу ніж для різання паперу. Гелена взяла його, мимохіть скривившись.

Ти мав би мені довіряти. Невже твої чуття настільки регресували?

Вона швидко і вміло розпотрошила шкіряну палітурку книжки. Всередині виявився згорток пожовклого паперу. Втім, то був не зовсім папір, швидше щось органічне, майже живе… Гелена нетерпляче розправила цей клапоть на столі.

Йди-но сюди, – покликала вона Берні.

Той слухняно підійшов.

Ти маєш залишитися із цим наодинці. Зазирни в глибини, почуй голоси того, що було і буде. Те, що є – всього лиш імітація справжньої сутності речей.

Її голос звучав проникливо, заспокійливо, майже гіпнотично. Чоловік глянув на стіл… і вже не зміг відірвати погляд. На пожовклому шматку чогось значно більшого були зображені недолугі абстракції, позбавлені певного змісту. Там направду не було на що дивитись. І все ж… малюнки заворожували, змушували вдивлятися в них все пильніше… Голова пішла обертом, перед очима застрибали різноманітні барвисті плямки. Час наче прискорився до швидкості променя, а водночас – ніби й зупинився, витіснивши себе з реальності… Берні розчинився у абстрактних карлючках і вони зненацька здалися йому дороговказами – до чого? Це була ще не Карта Переходу, на жаль. Зате він відкрив для себе маршрут повернення. Мозок пронизали тисячі розпечених голок, зовсім, як колись. Тільки зараз то не була втеча в нікуди. Він повертався.

* * * * *

Задиханий, спотілий Берні врешті прийшов до тями. Гелена не квапила його, бо не мала права, однак вже почала хвилюватися. Чоловік розплющив очі – і знову сяйнула така знайома блакить…

Як тобі вдалося вижити, Тандро? Розкажи мені все. Я спав занадто довго.

Дівчина сумно всміхнулася.

Гаразд. Тоді я розпочну з самого початку. Ти пам’ятаєш, як Вічні Консули призначили нас на виконання надважливої місії під кодовою назвою «Земляни»?

Так, це я добре пам’ятаю. Так само, як і початок нашої мандрівки… О Бастарди Галактики, а де ж другий шматок Карти Переходу? Благаю, скажи, що він у тебе!

Заспокойся, все гаразд. Він у надійному місці.

Самі того не помітивши, вони давно перейшли на рівень ментальної комунікації, що була найвищим рівнем доступної антропоїдній нервовій системі телепатії. Тобто співрозмовники не лише чули думки одне одного, а й відчували найменші відтінки, інтонації, натяки. Бесіда залишалася цілком повноцінною, хоча зовні вони мали вигляд замкнутий і відсторонений. Крім того, існувала можливість передачі візуальних зображень, сенсорики, емоцій і таке інше… Як додатковий бонус, доступний тільки найсильнішим комунікаторам – здатність матеріалізовувати присутність співрозмовника в конкретній віддаленій від нього точці часу і простору.

Нас було троє. Я, ти, Гортісе, і Моліф – наш спільний друг. Усе складалося наче непогано. Повернення назад нам гарантувала Карта Переходу – ментальний маршрутизатор, який мав скерувати нас у необхідному векторі часопростору й посилити імпульси міжвимірної взаємодії. Метою нашого заглиблення було встановити контакт із віднайденою за межами Когорт цивілізацією – за фізіологічними та психосоматичними характеристиками дуже близькою до нашої раси. Місце виходу з позапросторової дуги було розраховане нашими вченими доволі точно.

Проте нас чекала прикра несподіванка. Науковці не врахували фактору кризової випадковості, який переважно керує всіма процесами на цій планеті. При виході з дуги, розпочавши матеріалізацію, ми потрапили у потужний магнітний вир. Наскільки я пригадую, це було схоже на грандіозний викид у простір злоякісної енергії розпаду і деструкції. Ми піддалися цьому тотальному руйнівному впливу, хоча й різною мірою. Я вціліла, трохи пошарпана, та загалом неушкоджена, за винятком втраченої мікролабораторії. Ти, судячи з усього, зазнав потужної психологічної травми. А от Моліф не вижив. Я чула, як він вмирав. Це було жахливо, Гортісе… Воно не одразу вбило його.

Далі в мене стався провал. Я отямилась посеред якогось поля, з невідомою рослинністю. Потім з’ясувалося, що я потрапила в Україну – це на Сході Європи. Втім, у той час вона ще входила до складу Радянського Союзу. На рівні підсвідомості нам інсталювали ключі до розуміння і вивчення практично будь-якої мови, тому з цим у мене проблем не виникло. Сподіваюсь, у тебе теж?

Берні кивнув на знак згоди. Вона продовжила.

Ця країна стала для мене справжнім тестом на виживання. Розумієш, там панувала перекривлена гібридна форма диктатури. Усі жителі мусили займатися чимось, корисним для керуючої верхівки. У мене не було потрібних документів, а підробити їх там, не знаючи потрібних людей, було майже неможливо. Загалом, я довго поневірялася, поки мене не завербувало їхнє КДБ – служити Вітчизні, так вони сказали. Гляньмо правді у вічі, Гортісе. Нас було троє, і в кожного – власна спеціалізація. Я, наприклад, – біолог-генетик з можливістю широкої медичної практики. Однак насамперед ми всі – натреновані вбивці, шпигуни і диверсанти. І не заперечуй мені, будь ласка.

Структура управління Когорт теж формувалася не одним махом, бувало в нашій міжгалактичній історії усяке. Звичайно, пора застосування фізичного насильства давно в минулому – в нашому вимірі – проте програмні установки для підготовки відповідної агентури збереглися майже в первісному вигляді. Отож я почала робити те, що вміла найкраще, – збирати інформацію, вистежувати, ліквідовувати. Ген самоомолодження мого організму давав мені додаткові козирі у цій брудній грі. Мені, пропри все, жилося непогано. Спецслужби завжди забезпечені на високому рівні. Так тривало аж до кінця 80-х років. Перебудова відкрила кордони колишньої «тюрми народів». Я вирвалася на свободу. І продовжувала шукати тебе. Останнім часом я жила під іменем Гелени Кравіц – полячки за походженням, зі шляхетним корінням. Загалом я змінила багато імен і легенд, проте остання чомусь мені подобалася найбільше

Ти ніколи не пробувала налагодити зв'язок із паралелями?

О-о, не раз. Однак вони мовчали. До останнього часу.

Так-от, мандруючи Європою, два роки назад я познайомилася з таким собі Нортоном Девісом – співробітником британської розвідки. Виконала декілька доручень для нього. Мені добре заплатили… Потім він на якийсь час зник з мого горизонту. І раптом – терміновий виклик у Лондон. Я ще не знала, що вони шукають саме тебе. Але тільки-но побачила фото – відразу впізнала твій несамовитий погляд.

А, ще одне. Консули вийшли зі мною на контакт. Учора вночі. Це було дуже несподівано, мушу сказати. Вони хочуть, аби ми вшивалися звідси… Старий Роско відійшов від справ, і бачення нашої проблеми змінилося. Так мені пояснили. Але я думаю – ми просто раптом знову знадобилися їм. Я маю витягнути тебе, Гортісе. Якщо це взагалі можливо без третього шматка Карти переходу. Він загубився у енергетичному сміттєзвалищі разом із останками Моліфа.

Я про це навіть не подумав, – похнюпився Берні (чи то пак, Гортіс).

Нічого, може обійдемось якось. Головне – відшукати маршрут.

Коли ми це зробимо?

Можемо спробувати просто зараз.

Дівчина розстібнула блузку, зняла її, потім – почала вовтузитись із бюстгальтером.

Дурна штукенція… Допоможи мені, будь ласка, – попросила вона.

Гортісу вдалося виконати її прохання аж із четвертої спроби – задерев’янілі зненацька пальці ніяк не хотіли слухатись.

Можеш дивитися, ми ж не дурні земляни.

Тандра тим самим ножиком для паперу розпорола одну із чашечок білизни. Замість звичної підкладки там виявився подібний жовтуватий клапоть. От лише значно менший за розмірами від попереднього. Дівчина знову накинула блузку.

Можемо починати, – промовила вона.

Два клапті з’єдналися на столі, як справдешні живі шматки єдиної матерії.

Ти хочеш цього, Гортісе? Хочеш повернутися туди?

Не знаю… Мабуть. А втім – з тобою хоч на край світу.

Не жартуй так, – Тандра міцно стиснула його руку.

Тепер вони обоє пильно вдивлялися у креслення чудних абстракцій, шукаючи обірвані нитки переходу, якісь бодай найменші точки доступу. Кілька разів їм здавалося, що маршрут от-от знайдеться, ще зовсім трошки, але… нічого так і не вийшло. Втомлені, майже розчавлені провалом, вони і досі залишалися на Землі.

* * * * *

Тим часом ніч минула, й коли Гелена так і не повернулася в готель, агенти запанікували. Вони ж були тут зовсім самі, в чужій незнайомій країні.

Як гадаєш, це пов’язано… з ним? – боязко спитав Семюель.

Звідки ти це взяв? Дурня. Може, дівча просто загуляло в якомусь барі, – Нортон хотів здаватися впевненим, проте навіть недосвідчений Сем одразу вловив фальш в його голосі.

Ти ж насправді так не думаєш?

Нортон довго мовчав. Його напарник вже й перестав чекати на відповідь, коли той нарешті озвався.

Знаєш, що я думаю, Семюелю? Нам слід просити Лондон про підмогу. І то негайно.

За мить у далекому, майже нереальному столичному офісі Об’єднаного комітету спецслужб Великобританії задзеленчав телефон. Чоловік у дорогому, добре пошитому костюмі квапливо підняв слухавку. Цей номер був доступний чітко визначеному колу осіб. Кожна із них заслуговувала на негайну відповідь.

* * * * *

Тандра нервово гризла нігті. Вона понад усе прагнула забрати його звідси, проте не знала, як це зробити. Правда, одна можливість все ж існувала, та вона була занадто ризикованою. Проте, вкотре обміркувавши ситуацію, дівчина переконалася, що за умов практичної безвиході навіть найвищий ризик є прийнятним.

Гортісе, у мене є одна ідея, але спочатку скажи, чи ти готовий ризикнути разом зі мною?

Безперечно.

Навіть якщо ставка – саме життя?

Могла б і не питати про це.

Гаразд. Тоді слухай. Сама по собі Карта – не більше, ніж шматок субстанції у певному клітинному стані, вона не має жодної чудодійної сили, авжеж? Її зображення – просто своєрідний стимулятор окремих частин нашого мозку, які зазвичай перебувають у стані апатичного гальмування. Вона виділяє власну енергію, без сумніву, так само як і поглинає нашу. Карта – біоментальний провідник імпульсів міжвимірної взаємодії, вона допомагає встановити маршрут повернення, – тільки й того. Чого ти всміхаєшся? Думаєш, я сама не знаю, що вся ця теоретика звучить як старечий маразм? Тим не менше, вона відповідає реаліям.

Щоб спрацювати у потрібному нам векторі, Карта має досягнути цілісності. При цьому зовсім не обов’язково, щоби третя її частина була виготовлена з аналогічного матеріалу і вкрита абстракціями. Просто вона має відповідати її внутрішнім параметрам, про які нам відомо дуже мало. Думаю, вся справа в енергетиці.

Я починаю розуміти, до чого ти хилиш, Тандро.

Справді? Тоді ти знаєш, кого нам слід шукати.

Насамперед, гадаю, на роль третього кусня чудово підійшов б кожен із нас, оскільки ми апріорі є частинами Карти Переходу, так би мовити, первинно.

Звичайно. Але ж нам потрібен хтось інший, з потужним енергетичним полем і досить світлою ментальною свідомістю. Бо інакше Карта може спрацювати в зворотному напрямку – спроектує свою силу на нас, а такий удар не зможе витримати ніхто. Або взагалі закине нас у Безкінечні Сміттєзвалища, куди навіть смерть забула дорогу.

Хто ж це може бути? Люди такі засмічені різним непотребом… Вони просто наскрізь просяклі отрутою.

Думаю, це має бути дитина. Її енергетичні потоки ще достатньо вільні та чисті.

Можливо. – Гортіс замислився.

Раптом до них долинув якийсь підозрілий шурхіт. Обоє насторожено перезирнулись. Щось – чи хтось – ховалося за важкими складками оксамитової портьєри. Гортіс звів пістолет, Тандра рвучко шарпнула завісу.

Маленька постать злякано сахнулася назад, але тікати було нікуди. Раптом чоловік полегшено розреготався. Він тільки-но ледь не вкоротив віку занадто допитливому Лакшмі.

Малий, що ти тут робиш? Хіба тебе не вчили, що підслуховувати – дуже погано?

Хлопчик знітився під суворим поглядом Гортіса, але очей не опустив.

Я просто хочу тобі допомогти, Берні. Тобі й твоїй гарній подружці. Він був добрим до мене, міс, – пояснив Лакшмі здивованій Тандрі. – Я чув усе, про що ви говорили. І дещо бачив. Я хочу зробити це. Стати Картою.

Гортіс і Тандра знову перезирнулися, на цей раз – із видимим сумнівом.

­– Думаєш, спрацює? – питав Гортіс.

Можливо, але… – Тандра на мить затихла, – Ти знаєш, що трапляється з картами переходу після того, як їх використали?

Ні. А ти?

Я теж напевно не знаю, проте думаю, що в них закладена програма самознищення. Ти ж знаєш, що конспірація – першочерговий пріоритет Консулату.

Відповідно, коли дві частини карти вмирають, розкладаються чи щось подібне, то третя…

Думаю, в неї просто немає вибору. Воля більшості – закон.

Ти готова пожертвувати цією дитиною заради нашого спасіння?

Я багато вбивала, Гортісе. Жорстокість у мене в крові.

Я – також. Саме тому я не хочу множити нових смертей. Знаєш, я ж був алкоголіком. Всі ці роки… Спогади боліли занадто сильно, горілка ставала єдиним анестетиком, та й то короткочасним… А вчора я кинув пити. Вирішив почати нове життя. Ось так.

Ну то давай почнемо його разом, удома, подалі від цієї божевільні.

Не вийде, Тандро. Консули вже напевно мають для нас нову карколомну місію.

* * * * *

Будинок і сад Гортіса оточені сотнею місцевих солдат. Всі – озброєні до зубів. На підході – загін особливого призначення. Південно-Африканська Республіка – заможна країна, проте і в неї існують певні борги перед старенькою Європою. Телефонну дипломатію досі ніхто не скасував.

І знову хрипить гучномовець – як багато років назад. Голос, звичайно, належить іншій людині, можливо, навіть Нортону Девісу, проте по суті своїй це той самий голос. Він пропонує Бернарду Маккалістеру здатися добровільно, гарантуючи збереження його життя. В іншому випадку – солдати одержали наказ стріляти без попередження. Дивно, але долею Гелени ніхто не поспішає цікавитися. Адже вона – всього тільки пішак у вдало розіграній партії. Може потім хтось і некролог напише…

* * * * *

Тандра відчула їхнє наближення вже давно. Вона не хотіла передчасно лякати Гортіса, адже всі шляхи відступу були для них перекриті. Всі, крім одного…

Зробімо це, будь ласка, – вона вже благає, очима, вустами, серцем.

Гортіс щось хвилину вирішує. Потім бере її за руку. Іншою – обіймає малого Лакшмі.

Вони стають довкола столу з двома частинами рятівної Карти. Тандра все ще сподівається, що провідником буде хлопчик. Він – гарна дитина, та вона зможе це пережити… Вона сильна і жорстока.

Гортіс посміхається так, як сотні переходів назад, коли вони були ще зовсім юними.

Думаю, ти зрозумієш, – каже він і посилає їй низку візуалізованих образів – помираючий Джек, скривавлений халат лікаря, пошматовані трупи.

Складно жити з таким, правда? У тебе все інакше, Тандро. Забери малого і вирости з нього НАШОГО сина. Люби його. Ти можеш, я знаю.

Тандра мовчить. В її очах сльози, та вона не збирається плакати. Може – потім, колись…

Гортіс кладе руку на клапті жовтої органіки. Іншу – стискають долонями Тандра і Лакшмі. Малий зненацька затягує дивну монотонну мелодію, успадковану, можливо, від древніх предків-зулусів.

Обніміть одне одного, – вголос наказує Гортіс.

Клапті на столі зненацька спалахують дивовижним шовковистим полум’ям.

Ідіть, вам час, – Гортіс невблаганний. – Доки горить вогонь.

Його руку теж охоплює зажерливе сяйво.

Я люблю тебе, Гортісе, – кричить Тандра.

Я люблю тебе, Берні, – шепоче Лакшмі.

Я люблю вас обох і ви любіть одне одного. А мене забудьте.

Іскри летять все вище. Тандра бачить маршрут, штовхає вперед Лакшмі та – востаннє – озирається туди, де Гортіс залишається сам.

Пам'ятай, Тандро – НАШ син! ТИ зовсім не жорстока… – долинає в її свідомість вже майже-шепіт разом із широкою поблажливою усмішкою. Сльози течуть, але вона більше їх не тамує. Вдвох із хлопчиком вони вирушають в Перехід – вперше в житті Лакшмі. Та чи востаннє? Хтозна…

* * * * *

Виходьте з піднятими руками і ми гарантуємо вам життя!

Як тим придуркам ще не набридло повторювати одне й теж? Гортіс дивиться на обвуглений цурпалок правої руки і радіє, що однаково добре стріляє обома.

Заряджає пістолет – про всяк випадок. Витягує з-під ліжка старий міномет – той, що пам’ятає часи Хітроу.

Ірландець я чи ні, побий мене грім! – каже собі і виходить надвір.

Бернард Маккалістер відкриває вогонь.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>