Повернутися на сторінку

Коментарів: 12

  1. Що ж, я не ваш читач. Хоч і цитата Кастанеди налаштувала мене на приємне читання, і всі ці алюзії, гумор… Та мені здається, що ви перемудрили. Замість кількох крапель парфуму вилили на твір цілу пляшку…

    Успіхів.

  2. Згідна з попереднім коментатором - надто багато всього накидано. На кілька оповідань вистачить. Втомлює, і після якогось там абзацу не хочеться читати далі.Та й читається важкувато, не завадило б стилістику трішки підшліфувати.

  3. Настільки "не моє", що конструктиву видати не можу.

    Зауважу, що текст досить насичений аллюзіями, тому варто було б позбутись зносок - вони розсіюють увагу і збивають настрій. Тим паче, всі ті зноски можна ненав'язливо пояснити в тексті.

  4. oh oh

    о-хо-хо-хо-хо...sick

  5. Доку, дякую за високу оцінку моїх «критиканських навичок». Я насправді радий, що конкурсу рецензій більше немає, бо тоді б навряд чи зважувався на такі розлогі відгуки.

    А зараз Нурсултан Тюлякбаєв нахабно спробує внести драйву і гостроти до обговорення на конкурсі. Тримайте!

    –И всё это рухнет на нас так много

    Что кишки и мозги разлетятся, как мухи

    Е.Летов, «Осенняя песня»

    На те, чому мною обрану саме цю цитату з улюбленого Лєтова є дві причини. Перша – зараз осінь, друга – нижче.

    За що вам можна подякувати.

    Дякую за «бєспрєдєл»! Люблю сміливість.

    Дякую за блукання рідним містом в осінню пору! Цим направду можна смакувати.

    Дякую за те, що привернули мою увагу до творчості Кастанеди! Адже я про нього нічого (пробачте, ніц) не знав і він здавався мені чимось типовим, сучасно-популяризованим, усім доступною «тонкою філософією» на кшталт Коельйо, Муракамі і компанії, а отже – за умовчуванням мною ігнорованим. Тепер почитаю за нагоди.

    За що спасибі не скажеш.

    Перше і найголовніше – за ваші зітхання в коментарях. Де терпіння? Ми всі хочемо стати письменниками, правильно? Тоді повинні мати не лише терпіння, а й бороти в собі роздратованість, бути готовими до критики (останнє стосується не тільки вас).

    Уявіть, що це оповідання раптом робить з вас відомого на всю країну письменника... Всі ладні кланятися і руки цілувати. І от такий ви, пробачте мені, морально незагартований, сидите на черговій прес-конференції, де журналіст, шкура продажна, але з язиком, гострішим від вакідзасі, починає доволі обґрунтовано, логічно аргументовано ганити вашу творчість. Язвить, єхидничає, дражнить. Його аргументи – тверді й переконливі, він довго над ними думав. А ви? Замість того, щоб максимально спокійно обдумувати відповіді, візьметесь зітхати? Дехто на цьому конкурсі в аналогічній ситуації взагалі з кайданів зірветься й стане у відповідь зауважувати особисті недоліки журналіста. В обох випадках, гадаю, письменник... ну, видовище ганебне, коротше.

    У жодному разі не подумайте, що я досяг такого рівня «спокою», що зможу достойно вийти з подібної ситуації. Ні, не досяг. Сто відсотків, мені до такого рівня, як до неба рачки. Але я стараюсь, борюсь з собою. І вже, до слова, незрівнянно спокійніше реагую на ігнор або критику в свою адресу, ніж було пару років тому. І слава богу, що є тренувальні майданчики на кшталт «Зоряної фортеці»! Тут тобі «перцю всиплють» за потреби та без неї. Або ж творіння, що ти зводиш до небес, лишать навіть без натяку на увагу. І це не значить, що твір насправді достойний калюжі замість неба – адже ніхто не знає. А от точно відомо одне – письменник від цього досвід отримує просто неоціненний. Гадаю, тільки поборовши себе можна чогось досягти (моя точка зору, адже повторюсь, я сам ще нічого не досяг).

    Якось я мав коротке листування з одним сучасним українським письменником, який хоч і має публікації, але все ж не надто відомий загалу. Він ганив те, ганив се у літпроцесі і переконував мене, що пише «виключно для себе». Тоді як я читав його твори? Я що, у його шухляді мешкаю? Так от я переконаний, що коли будь-хто виставляє свої твори в інтернеті – то це вже точно не для себе. Тим паче, на конкурси. З цього випливає, що ми всі точно, безсумнівно, стовідсотково бажаємо стати справжніми письменниками і нести свою творчість у маси. Тому, може, варто не лише вчитись техніці, а й виховувати у собі цього самого письменника?

    Ще один знову ж таки сучасний письменник, але значно відоміший казав мені, що дуже боїться ігнорування. І мені його по-людські шкода. Тому, не знаю, кому з нас з вами, колеги-конкурсанти, судилося досягти вершин, але я цим щасливчикам щиро бажаю не спотикатися, як згадані вище митці.

    Я хочу бачити сучасного вітчизняного автора «якісним продуктом», на якого хочеться дивитися, яким хочеться захоплюватися, щоб гордість проймала за Україну. Розумієте?

    Пробачте за емоційність. Кажу ж – сам лише учуся.

    Тепер до мінусів твору.

    Я так думаю можливий варіант, що автор просто знущається і сидить, зачаївшись, спостерігає за реакціями, щоб у підсумку тішитись: «я написав справдешню ... і тепер подивлюся на відгуки. Той, кому сподобалося, і хто ще й зважився філософствувати над моїм творінням – повний ...».

    Так от, нехай я буду дурником чи ким-там іще, але ваше творіння я не вважаю нісенітницею і не жалкую про час, затрачений на прочитання. Однак проблем оповідання від цього не стало менше.

    Отож, помилки. Коми, русизми і т.д. Я не філолог, тому навряд чи маю право ганити за граматику, але, гадаю, проблеми з нею є очевидними і для самого автора. Крім того, можете не зважати, однак на мою думку варто приділити увагу і суто «технічному» вигляду твору. Набагато красивіше, коли пряму мову супроводжують довгі тире, а поза нею – короткі (ем даш і ен даш знайдете у вставка-символ ворду, де й призначите їм зручні комбінації клавіш). Гарно виглядає, коли та сама пряма мова має рамці звичайних абзаців замість вордівського автоматичного перераховування (відключаєте автоматику, клацнувши на маленьку рамку з блискавкою після першої автоматичної зміни, обводите текст і корегуєте за допомогою лінійки зверху).

    Тепер головне з помилок – діалектизми. Я знаю, що приверну на свою адресу шквал несамовитої критики, але я проти будь-якої говірки, коли її пропихають в норми. І оскільки в норму пнуть лише галицьку говірку, то мої слова стосуються в першу чергу її. Подивіться на яскраві зразки сучасної вітчизняної літератури – ви знайдете цілі романи, перенаповнені нею. І головне – реакція, реакція! «Яка благоліпність!» «Яке чудо ці всі ваші, метре, файно, гораничі і вуйки!». А коли я своїм обридним південно-житомирським суржиком защебечу і замість файно вийде «харашо», то моя рідна мова від цього теж має запалати радістю? А трохи північніше поліщуки розкажуть вам про нейчину хату і неїного чоловіка, сходять до її і взагалі: будя у тя жонка – будєш єй гаваріті, скока йой єсті!

    Зрозумійте правильно, я сам використовую і суржик, і матюки у своїх творах, але не як самоціль, а як художні засоби. Та навіть у такому разі я ніколи не скажу, що перше чи друге – це добре (пробачте, файно). Ваш же ліричний герой постійно використовує говірку навіть не в діалогах, а при мисленні: «Йой, леле», «І-йой!», «скілько», «А ніц» і т.д.

    Для іншого прикладу, я нещодавно відкрив для себе творчість «Кавалєрів». І хоч стиль абсолютно не мій, але їх КОЛОРИТИЩЕ, гумор багатого варті. І ти милуєшся тою говіркою... Але ж це сценічний імідж! Не норма ж! Хлопці ж з колективу в реальному житті так не розмовляють. То чого це повинно бути нормою в літературі?

    Загалом, для мене, що галицька говірка, що суржик, що матюки, що харківський правопис – однаково: можна, але лише як художній засіб, не більше. І радіти ні з першого, ні з другого, ні з іншого не буду – переріс вже захоплення Подерв’янським.

    Хоча, знову ж таки, це все-таки стосується одного лиш мене. Якщо публіка бажає й далі екзальтовано горланити про радість від чівок та когутів, то у ви на правильному шляху.

    Тепер до логічних незугарностей.

    «Страх безумства» - це що таке? Тут, до слова, розкриваю другу причину вибору свого епіграфу. Ви, пробачте, не Джойс, не Морісон і не Лєтов. «Высокостны как виски» останнього - це клас, а ваш страх безумства і подібні йому конструкції – сирі й сприйматимуться належно тільки тоді, коли ви досягнете високого рівня в обраній стилістиці. Взагалі справжні потік свідомості, абсурд та психоделика – це клас, але не чекайте, що всі їх сприймуть з радістю, бо це, як не як, не попса – «близька» і зрозуміла кожному. Але, якщо старатиметесь, то, цілком можливо, наб’єте руки саме в цих напрямках, хоча б з огляду на ваше захоплення ними.

    Туди ж:

    «Кошмар. Сміх, як смішно». Я б з радістю, чесно, сприйняв би красу поєднання жаху і сміху на п’яну голову. На тверезу – тяжко, пробачте.

    «Самий безплатний інженер цілої країни»;

    «Заплющив очі. Видихнув». Далі... «Відкрив очі». Зауважте, я весь час чекав, коли бідолаха знову вдихне, сам навіть затамував подих – аж вени на мармизі понабухали, а результат? Автор надурив мене, бо ліричний герой невдовзі без вдиху «видихнув автоматичну фразу» (після цього я навіть зрадів, що смерть від нестачі кисню близько, але передумав, щоб дочитати оповідання);

    «Він вибрав вірно». Це, пробачте, що він зробив? А іще. Тут запитання до всіх. Це саме «вірно» часто зустрічається у творах. Мене, приміром, у ВУЗі навчали, що правильно у цьому значенні писати «правильно», а не «вірно» і я чесно мав не один десяток конфліктів на першій роботі з працівниками, котрі все записували «вірно». Тлумачний словник каже, що це рідко вживається і взагалі - в простонародді. Тож як буде правильно: «вірно» чи «правильно»?;

    «низькі обертони вчителя української мови СШ № 1 Гипка заполонили всі закамарки мого его» - значить ліричний герой став повністю підвладним голосові. Так? Ні! Він й надалі цілком самостійно міркує. А іще обертони:

    ОБЕРТОН, у, чол., фіз., муз. Додатковий, більш високий тон, що супроводжує основний і надає йому особливого відтінку, тембру; призвук. «V надгортанних порожнинах.. звуки голосу набувають і тембрового забарвлення, яке утворюється додатковими тонами, так званими обертонами, що звучать, зливаючись з основним тоном (Худ. мит.., 1955, 25).

    Словник української мови: в 11 томах. — Том 5, 1974. — Стор. 494.

    То як тоді обертон може бути низьким? Але тут я можу помилятись через банальне невігластво. Автор, скоріш за все, має музичну освіту і йому видніше;

    «ого, а клятий дух встиг добряче поритися у закамарках мого розуму, цікаво чи лучилось йому зазирнути у ВСІ шухлядки?» - так обіцяли ж, що ті обертони вже заполонили ВСІ закамарки!;

    «гнусявий озвучувач старих відео-фільмів, чи то торжествував, чи просто стверджував очевидне». Як не намагався провести логічну нить між торжеством і стверджуванням – марний результат.

    «Ми називаємо себе пасажирами, подорожуючи морем свідомості розумних істот, -

    Джим швидко ввів мене в курс справи. Виглядало все цілком логічно – а також характерно для типових випадків шизофренії.». По-перше, поясніть, чим саме введено у курс справи – здається, та вищенаведена фраза дає лиш куценький уривок інформації. По-друге, розберіться вже чи ЛГ – інженер чи він таки психіатр;

    «Здається, відразу мені здалося»;

    «а тоді відчув гостру ностальгію за майбутнім» - може колись і станете Лєтовим ;

    «незрівнянною миттю катарсизу прозріння» - але якщо не боротиметесь із цим, то шанси маєте примарні;

    «Зацінив, друже. Зацінив. – Джим мовив спокійно і тихо. Вочевидь, щось його занепокоїло.». Тут я знову спробував порівняти спокій, тишу і занепокоєння. Лєтову – лєтове, пасажирові – пасажирове.

    Зараз же про позитивні моменти в тексті. А їх я виявив всього два.

    «Хоча я й спробував доводити протилежне, та на кожен мій жалюгідний аргумент про гуманізм, любов, доброту, Джим показав тисячі прикладів із мого ж таки життя, які розпорошили спроби апеляції. То був кошмар – мені просто і ясно показали – що із таким непотребом панькатися сміховинно. І найгірше, що я зрозумів. Ми просто таки брак, який має знати своє місце і не брикатися. Однак, мені раптом захотілося брикатися – як помирати, так хоч з музикою!». Тут мені направду сподобалось. Ми, мізантропи, ще їм усім жару задамо, авжеж?!

    Друге:

    «Тепер я розумію відчуття крота, який вповні зацінив світло газового різака!». Це класна фраза. Використайте її в іншому творі, в іншому контексті і без того «Ух ти!» попереду. Буде шик.

    А наостанок те, що мене вбиває:

    «- Джиме, та не будь я галичанином, істотою корумпованою ще з народження, щоб не «в’їхати» в тєму ! Кажи - кому, скілько і як !! – мене понесло як Остапа Бендера у совєтських структурах».

    І це не вина автора. І це не галицька особливість.

    Таким похвастати може і одесит, і харків’янин і мої земляки. Всі коротше.

    І ми радіємо, позуємо своєю хвацькістю у питанні «рішалова», своїм умінням видобути копієчку на рівному місці. Тільки забуваємо про те, що країну продажних шкур лишаємо у спадок дітям. Це не смішно насправді, це огидно і трагічно.

    «Разбудите меня через сто лет и спросите, что сейчас творится в России и я вам отвечу сразу – пьют и воруют».

    Не зважайте на моє моралізаторство, називайте мене ханжею. Але я завжди бути проти.

    Резюмуючи пораджу іншим: прочитайте «Пасажира». Знаю, що непросто, бо сам не з першого разу осилив. Але все ж.

    Бо якщо навіть й не сподобається, але принесе вам таку ж палітру емоцій та цілий калейдоскоп предметів для роздумів, як мені, – значить оповідання варте читання.

  6. Прошу у автора вибачення за відступ від обговорення оповідання

    Так от я переконаний, що коли будь-хто виставляє свої твори в інтернеті – то це вже точно не для себе. Тим паче, на конкурси. З цього випливає, що ми всі точно, безсумнівно, стовідсотково бажаємо стати справжніми письменниками і нести свою творчість у маси.

    Нурсултане, трохи заперечу. З тих пір, як трохи покрутився в середовищі літераторів, зрозумів, що письменником стати не те що не хочу, а, скоріше, не зможу. Для цього, крім певного уміння, потрібно віддавати значну частину часу, мати велику працездатність, любити писати і постійно самоудосконалюватись. Але ж я не перестав брати участі в конкурсах і виставляти твори, бо не стільки люблю писати, як захопила конкурсна атмосфера, дуже подобається спілкування в цей період, і вболіваю за майбутнє україномовної фантастики (сподіваюсь, воно у неї є).

    Ну й, ніде правди діти, коли тебе похвалять, на якусь мить відчуваєш себе справжнім письменником (яким реально не бути)і це тішить душу (та й самолюбствоwink).

    А коли я своїм обридним південно-житомирським суржиком защебечу

    О, земляк Пана Мишиуса! Багата житомирська земля творчими особистостями.

    Ілля, бажаю досягти таких же успіхів на літературній ниві, як Венгловський (а то й перегнати, здорова конкуренція - річ корисна для справи), тільки не полишати писати україномовні тексти.

    До речі, маємо ще один якісний розгорнутий відгук.

    Авторові і рецензентові - наснаги!

  7. Доку, дякую за побажання!

    Ви, певно, доволі делікатна, тактовна людина (а це великий плюс) і саме тому я теж Вам заперечу.

    Ви впевнені, що не станете публікувати творів? Звідки така впевненість, коли машину часу ще не винайшли? А якщо вже це таки ПРИПУЩЕННЯ, то і ВПЕВНЕНОСТІ не має бути.

    Сучасний світ має дивне почуття гумору. «Класичні» таланти в письменництві/музиці/образотворчому мистецтві поступаються місцем модним віянням. Рівень Шевченка, Пушкіна, Нечуя-Левицького, Достоєвського дійсно недосяжний, в усякому разі для мене. І читаючи класику я переконуюсь, що не маю письменницького таланту. Але ж, знову таки, дійсність диктує свої правила. І сьогодні я не хочу слухати Штрауса, натомість прусь від «Металіки», а голоси Домінго та Кабальє не цікавлять мене зовсім, зате утробне хрипіння Л. Кілмістра з «Моторхеда» – давай-подавай. Я не кажу, що це добре, я не радію власному несмакові, але кажу, що це – дійсність. І разом зі мною це споживають десятки, а те – й сотні мільйонів людей по всьому світу. Піпл хаває і нічого поганого в тому, щоб у його їдлі траплялись шмати доброго українського сала (пробачте, по-іншому втрачається пафос) немає.

    Тож цілком можливо, що твори Дока уже сьогодні потрібні Україні (якщо він, звісно, надалі працюватиме над собою і старатиметься).

    – Не смішіть мене, який Герберт, яка «Дюна», – сер Байрон далебі кривився не від розсолу, що хлинув з оливки, – ми ще дует вискочок Уелса-По не поставили на місце! Упевнений, Герберт – не менший примітив і несмак, тож хай лежить на найнижчій полиці.

    Бачте, навіть мініатюру не треба писати. Альтернативна історія одним абзацом.

    Тому Докові бажаю зростання навзаєм, а в автора прошу вибачення за офтоп.

  8. Ви впевнені, що не станете публікувати творів? Звідки така впевненість, коли машину часу ще не винайшли?

    Нурсултане, у мене вже є кілька опублікованих оповідань, природно, й надалі від такого не зарікатимусь. Але, вважаю, письменником варто вважати того, хто друкується регулярно, у престижних видавництвах, ще, бажано, щоб була не лише мала форма.

    За побажання щиро дякую.

  9. Ну, то взагалі ніякої проблеми не бачу.

  10. Нурсултану Тюлякбаєву

    Ваш коментар окупив роки мого писання.

    Перше і найголовніше – за ваші зітхання в коментарях. Де терпіння?

    То був мый сором. Не варто було це виставляти на конкурс.

    Ми всі хочемо стати письменниками, правильно?

    Не всі. Але писати, малювати, співати і т.д. полюбляють не тільки митці.

    так от я переконаний, що коли будь-хто виставляє свої твори в інтернеті – то це вже точно не для себе

    в першу чергу для себе, бо позбутися графоманства майже неможливо - це сильніше ніж паління тютюну.

    Гадаю, тільки поборовши себе можна чогось досягти

    Ще раз дякую. grin

    Кастанеда також поділяє вашу тезу

    It takes all the time and all the energy we have to conquer the idiocy in us.

    And that's what matters. The rest is of no importance.

    «The Second Ring of Power»

    Carlos Castaneda

    Перемога над власним ідотизмом забирає весь час та силу. І це те, що має значення.

    Все інше – неважливе.

    Друге кільце сили

    Карлос Кастанеда

  11. Гаразд, тепер бачу, що мій коментар був зайвим. Автор добре бачить все і без сторонньої допомоги. Наступного разу буду виваженішим. Дякую.

  12. Нурсултану Тюлякбаєву

    коментар ніколи не буває зайвим, тому буду намагатися боротися із власним ідіотизмом, що втілюється у надмірному поспіху та звалювання всього разом із додаванням надміру спецій, які подобаються виключно мені.red face

    Дякую ще раз.grin

    Коментуйте, бо цей талант на ЗФ найдефіцитніший.

Повернутися на сторінку
Прокоментуйте!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Коментувати без реєстрації

(войти без комментирования)

Ім’я та сайт використовуються тільки при реєстрації

Якщо ви вже зареєстровані як коментатор або прагнете зареєструватися, укажіть пароль і свій діючий email.

(обов’язково)