Панапсилапсис (Дискваліфіковано)

Панапсилапсис (Дискваліфіковано)

Середа, 4 березня 2009 г.
Мітки:
Проглядів: 3312
Підписатися на комментарі по RSS

Оповідання дискваліфіковане за порушення пунктів правил 2.2 та 2.3.

Я бачив рай. Там були персики. Багато персиків вкривало заквітчані соняшниками полонини. Із соняшників грайливо виглядали маленькі бісенята. Потворними очицями вони прорізали темінь, яка згущувалася навколо кожної квітки соняшника. Бісенята берегли від темряви кожну квітку, і це доводило до екстазу мільярди хороших душ, які вболівали за життя соняшників. Душам було добре. Го-го-го....ото сміхота...

Мені у раю було незатишно. Я відчував, що бісенята, навіть тоді коли захищали від темряви соняшники, залишалися бісенятами. У них була зла демонічна сутність. Та жодна з тисяч мільярдів душ, які жили у раю, про це не задумувалась. Їх тішило, що бісенята роблять добру справу.

Я більше не міг бути у раю. Я обернувся, і побачив дорогу. Її охороняли ангели. Ангели були з мечами, злі та войовничі. Я не міг цього терпіти. Мене це виводило з себе. Чому ангели злі!? Чому бісенята добрі!?

Я побіг. Я біг через лікарняний коридор, забігав у палати. Перекидав каталки й катафалки. Тіла старих бабусь та дідусів вилітали з них. На землю, поряд зі старечими тілами, падали також недоношені слабкі діти, молоді соковиті жінки. Жінки задихалися від кашлю.

Хворий здригався у судоргах. Його тіло вкривав піт. Хоча у палаті було холодно, з чола, рук спини та навіть литок молодого чоловіка спливали краплини поту...

Я не можу бути тут. Це тіло не може жити. Тисячі хробаків вже давно чекають на те, щоб відкласти туди личинки! Але я не можу бути й там. Там добрі біси. Там злі ангели!!!

Це дратує і бісить. Де я буду!? Де моє місце. ..

Я чую секунди. Не уявляв раніше, що секунди можна чути. І це не цокання годинника. Це навіть не голівудський прийом, зі стихаючими ударами серця. Я просто чую секунди. Згодом я починаю їх бачити. Ось пішла одна, ось друга. На довгих тонесеньких ніжках проходить ще десяток. За ними рухається остання. Остання секунда рухається повільніше за інші. Вона зачиняє за собою двері...

Медсестра бачитиь, як тіло хворого рухається чимраз повільніше. Судорги його відпускають. Його відпускає життя.

— Підготуй внутрішньокардіальтну ін’єкцію адреналіну, — кричить до сестри лікар. — кубиків так ....

Лікар задумується і змахує рукою...

— Та не треба...пізно вже, шо його мучити...

Він бере лікарняний листок й щось записує.

— Час смерті 18.35, чи 36..., — лікар задумується, — Та що та остання секунда... в той час двері просто зачинилися. Головне те, що нема вже Романа Хвоща. На одного біолога стало менше. Аааа... що не знайдеться кому дітям про дрозофіл з тичинками підрозказати... та й сенс в цьому.. все одно повмираємо всі...

— Шо ви казали? — питається лікаря медсестра, повернувшись з сусідньої палати.

— Та я не до тебе... так...про своє... — каже лікар і виходить в коридор.

Роман розплющує очі. Довкола світло... дивний гамір. Чутно як довкола їздять машини. Двадцятивосьми річний вчитель біології бачить над собою молоду жінку з пакетом “BOSS”. З пакета визирає батон “стрілецький”. Побачивши, що Роман заворушив повіками жінка пробурмотіла “живий.... ото п’яниць розвелось”. Роман зрозумів, що вона пішла, лише з кроків які віддалялись. Він подумав, що мав вмерти. Згадав про персики, про бісиків... силкувався пригадати, як так вийшло, що персики всипали полонину. Та думки перебило паскудне відчуття. Його штани були мокрі. Довкола було багато мух. Мухи літали кругом, незважаючи на холод, та те, що моросив дощ.

— Як би їх заткнути... хто їм ці дзижчала придумав — гарячково бурмотів Роман.

Відчуття, що по тобі щось лазить стерпіти він ще міг, але звук.... Звук це було щось жахливе. Роман довго усвідомлював де він... Хтось бренькає на гітарі... багато людей. Вони ледь не наступають на руки... Роман прикладає руки, до обличчя. Воно незвичне на дотик... В руках відчувається волосся...

Роман підводиться. Дивиться у вітрину салону джинсового одягу, під яким він секунду тому лежав. Якась дівчина з пульверизатором наповненим водою злякано сахається від вікна. Велике алое залишається не политим.

— Йопсель-мопсель, шо за фігня, — скрикує Роман помічаючи себе у відображені.

Щоки, підборіддя та навіть виски Романа вкриті кучерявою русявою бородою. Тіло якесь не те — вище, вузлуватіше і заодно горбатіше. Сам він одітий у подерту коричневу куртку. На ногах штани-спецівка, які колись роздавали на заводах електрикам. Єдина стильна річ на ньому, це спортивна шапочка з гребінцем, у якій полюбляли бігати радянські лижники.

Штани Романа мокрі. На куртці видно сліди блювотиння. Роман повільно опускається на землю. До нього підходить брудний сірий пес і починає лизати оббльовану куртку...

Я не розумію... Нічо не розумію. У мене був рак. Я був хворий... сталося ще щось, здається машина збила, чи блоком залізобетонним придавило.... Але що я тут роблю...

Треба розібратись. Я ж від вокзалу недалеко... значить тут моя школа має бути. Такі рідні, хороші діти-виродки, яких я біології вчу. Треба туда. Ці малі потвори, які клацають на уроці розкладними ручками та вирізають німецькі хрести на партах мене знають. Вони скажуть, що зі мною....

Роман встає. Все тіло болить. Щось болить зсередини живота. Ниють ноги, чухаються струпи на руках. Роман силкується бігти. Добігає до своєї школи. Стара споруда з грубими стінами. Він забігає всередину. Там гамірно... бігають діти. Побачивши його дехто з них втікає, дехто навпаки з цікавістю розглядає. Роман помічає в кінці коридору стіл. На столі горить свічка. За свічкою фотографія. Його фотографія. З чорною стрічкою...все як має бути. Свічка теж чорна.

— Отже я таки помер, — думає Роман. — Але все таки я живий! Я ж живий, нє!?

Роман забігає у 7-а клас. Діти розбігаються. З криком вибігають з кабінету. В класі залишаються дві дівчинки. Двері кабінету підперли їхні однокласники, і ті не можуть вийти. Роман пробує щось їм сказати. Дівчата починають пищати. Голосно пищати. Їхній писк за декілька секунд переходить у плач. Бешкетники, які тримали двері, лякаються, підтримують криком дівчат, відпускають двері і біжать геть. .. Ніхто з малих не впізнає свого вчителя.

— Роман Борисович, вам треба сісти, — чує позаду себе Роман.

Вчитель оглядається і бачить позад себе хлопчика. Він його точно не вчив. Роман пам’ятає своїх учнів. Цього ні. Низенький хлопчина, у синій балоновій куртці. Голос — тоненький, обличчя бліденьке.

— Шукайте своє тіло, вони за вами дивляться і усе бачать, але ви шукайте, — каже малий після короткої страшної паузи. Його дитячі очі дивляться надто серйозно. До моторошності серйозно.

В цей момент до кімнати вривається вчитель трудового навчання та директор школи. Малий кудись зникає. Обличчя Романа на секунду світлішає. Він зустрів своїх хороших друзів. Та “хороший друг” трудовик б’є Романа ніжкою від табуретки під ребро. Директор витягує за куртку в двері, тягне коридором і викидає на подвір’я перед школою...

Бігти, бігти мені бігти треба! Ці придурки! Не пам’ятають мене!... Добре хоч один гімняр впізнав. Впізнав мене падло. Але шо за... я ж його не впізнаю. Нє я такого запам’ятав би... точно запам’ятав. У ньому є щось від ангелів... від злих ангелів!!! Він блідий як персик. Як огидний райський персик! У нього оскал ангела... злого ангела! Я боюся цього гімняра....

Хвощ біжить вулицею. Йому важко бігти. Зранені, поїдені червами ноги болять. Не просто болять а ниють. Біолог пересилює себе. Він біжить. Відчуває, що за ним біжить ще хтось...

Падає сніг. Точніше починає падати сніг. Раніше снігу ще не було. М’які пластівці падають у закислу грязюку осені. Вони відразу тануть, перетворюючись у сухий сніданок для божевільного мільйонера-натураліста. Ніякої тобі хімії...

Пси... шо ці пси в мене хочуть. Біжать зграєю за мною... біжать не гавкають. Тихо біжать як на полюванні. Вони всі такі сірі... пошарпані... схожі на мене...

Ну добре що не гавкають. І не кусають головне. Ох йо!! Аааа!!! ...

Хвощ падає з криком на землю. Перед ним з’являється хлопча... те саме, що у школі. Біолог забіг у якийсь старий дворик з ніг до голови загаджений голубами. На обліплені пташиним послідом радянські псевдоантичні колони повільно налипає сніг. З заґратованого вікна виглядає стара баба. Жуючи батон вона з огидою дивиться на божевільного бомжару, що в якихось дивних корчах повзає її подвір’ям. Вітер носить клапоть старої газети.

Хлопча повільно підходить до Хвоща. В нього у руках буквар. Звичайнісінький совковий зелений буквар.

— Він шо відсталий?— думає Роман. — Давно вже мав би біологію вчити а засранець з букварем носиться.

— Роман Борисович, вам треба сісти, — каже малий з крижинкою у голосі. Хлопець ступає повільно та рухається чомусь швидко, заганяючи вчителя до цямрованого австрійською цеглою земляного валу.

Хвощ сідає. Сідає тремтячи та плачучи. У його брудних кучерях заплутуються сніжинки.

— Ви мене не знаєте, не вчили ніколи. Мене звуть Гішид.

— Щось ти надто блідий як на Гішида, Гіві Шид курва.

— Я б на вашому місці так не жартував. Вас насправді зараз нема. Ви в панапсилапсис потрапили. Це сталось після того, як прийшли вони...

— Панап..панапсрил... Куди попав?

— Панапсилапсиис. Зараз існує тільки свідомість. У вас є час, рівно чотири секунди. Далі небуття.

Зіниці хвоща збільшуються... видно як він щось шепоче. Хвощ помічає секунду. Вірніше не секунду, а щось схоже на секунду. Так наче це лише відображення. Він бачить напівпрозору четверту секунду. Та зникає. Роман голосно скрикує.

Гішид посміхається. Крива лівостороння посмішка. Як у злого ангела. Хвощ вперше бачить посмішку на устах Гішида. Крім того він вперше бачить ТАКУ посмішку.

— Заспокійтеся Романе Борисовичу. За ці чотири секунди ви вже встигли і в школі побувати і сюди з собаками забрели.

Нарешті Роман помічає зграю псів, які прибігли разом з ним. Тварини несміливо визирають з- за смітника, і стежать за кожним рухом Гішида.

Хлопчик піднімає руку, і порив вітру приносить газету, яку крутили разом зі сніжинками маленькі прозорі вихори.

— Читайте, тут про вас, — каже малий дивлячись кудись вбік. Зовсім не на біолога.

Передовиця щоденної газети прилипла під натиском вітру Хвощеві до руки.

Вчитель біології загинув під колесами “ЗІЛа”

Загинув під колесами вантажівки Хворий на рак учитель біології школи №5 Роман Хвощ вчора, 23 жовтня. Аварія сталася на вулиці Крушельницької, за вісім метрів від пішохідного переходу....

Йо... та було таке... та мені й так тиждень жити лишалося... то думаю шо буду по переходах ходити...

У школі... похорон... діти... збиралися йти... уроків не буде...

Продовження статті читалося якимись уривками. Воно вже не мало значення.

— Цей світ зараз у вас у голові. Ви повільно проживаєте чотири останні секунди. Ви вже не підвладні часу. Ви можете розтягнути ці чотири секунди на тисячоліття. Ну на тисячоліття вдається мало кому, але місяць резервного життя у власній черепній коробці вдається забезпечити кожному.

— Місяць... а останні секунди цього місяця я зможу перетворити у такий же місяць?

— У цьому й полягає продовження власного життя. Хоча місяць, це поняття відносне. Дуже відносне. Самі розумієте, що місяць, який поміщається у чотирьох секундах не зовсім є місяцем, але для вас нехай буде місяць. Але проблема зовсім у іншому.

— Може доста з мене проблем, нє? — Хвощ силується повірити, що насправді він зараз у власному мозку. Гішид же час береже. Не марнує й секунди. Він знає, що у секунді є вічність.

— Проблема в тому, що вам потім не буде куди дітися. У вас ... як би це пояснити... у вас алергія на рай. Вам рано вмирати. Якщо вантажівка або ще якась біда нагло вбиває здорову людину, її тіло, збережене в неї у пам’яті продовжує функціонувати. Функціонувати ще стільки, скільки людина мала прожити за ці останні чотири секунди. Чотири секунди, поки задихається мозок.

— Але у мене рак...

— Так у вас рак, і ви мали б померти за дві з половиною години після того як вас збила вантажівка, і за секунду до того як ви померли від завданих аварією травм. Померти від раку. Тепер вам треба було б прожити ту секунду. Секунду до очікуваної смерті, але в вашій пам’яті збереглося тіло заповнене метастазами пухлини. Тепер на вас полюють Вони. Їм треба заставити вас припинити думати. Припинити уявляти. Вони, як і я можуть зачинятися в часі. В цьому світі справжніми є тільки Я і Вони. Ну і ще ти, звичайно, бо це твій світ.

— Мій, то я можу тут робити що хочу!

— Ні... ти слабкий. Ти у своєму світі, але у чужому тілі. Тобі пересадили уяву й тіло іншої людини. Бомжа. Вибач, що не знайшли для тебе приємнішої оболонки. І ще вибач, що на ти до тебе, та ти вже розумієш, що я не школяр.... Читай! Тепер вчитиму тебе я....

Гішид зник. В руках у Хвоща опинився буквар. Банальний, зеленкуватий совковий буквар, який був до того у Гішида в руках. Роман відчинив буквар. Все там оформлено як у звичайному букварі. Текст на кожній сторінці починався з великої літери. Примітивні тьмяної барви малюнки. На першій сторінці зображений хлопчик схожий на Гішида. Взагалі це і є Гішид. Він виходить з автобуса. Білий ЛАЗ з червоними смугами на бортах. Ззаду автобуса виднілись хрести та гробівці. У Гішида в руках похоронний вінок. Текст написаний великими чорними букварними літерами.

Автобус довезе тебе до тіла

Цим транспортом ти їзди сміло

Свій труп знайдеш ти під землею

Й в наступну підеш епопею

Внизу простим олівцем, дитячим почерком писало — “Тільки, не дуркуй, знайди десь гроші на квитки. Це ж твоя голова, ти знаєш що тут є”

Хвощ більше не може сидіти. Він розпластується по притрушеній сніжком втрамбованій ногами діток, які бавилися тут улітку, земляній долівці. Руки його прочищають від тонесенького снігового шару дві смужки чорної вологої землі. Поряд валяється буквар. Бабуся у вікні перестає жувати свій батон, і йде в іншу кімнату дивитися телевізор. Роман підносить до очей праву руку. На неї поналипали клапті снігу. Він потроху тане і робить руку вологою.

Тіло моє... не моє... холодно... не холодно. Болить...не болить. Сніг приємно. Холод неприємно... не моє тіло в моєму мозку... нічого не доганяю. Що робити... нашо мені власний труп!? Краще помер би....

Треба серйозно обдумати як тут жити. Чи, блін, як тут вмирати. А й заодно перевірю чи правду казав цей малий....

Отже я майже мертвий, а це все у моїй башці. Ну так, припустимо... тоді тут не може бути того, що сюди не потрапляло. Тобто тут не буде того, що я ніколи не бачив, або не уявляв. Але тут є ці Вони. Думаю зможу їх впізнати принаймні з того, що я їх не буду знати. Але люди. Бабця в вікні... десь я її бачив...

Та! Це бабця Юзя! Вона колись ганяла дітей з горіха. Не дозволяла горіхи збивати! Жінка з батоном теж знайома... Я вже бачив навіть дівчину у вітрині магазину джинсів. Тільки місто от якесь... невнятне...

Хвощ не міг зрозуміти, у якому місті він зараз є. Все було схоже на рідний Тернопіль. Так, його школа безсумнівно доводила, що він у Тернополі. Але двори... деякі двори були не такими. Тобто схожі двори були у Тернополі, але аналогічних...

— Це все мабуть я собі придумав, — стиха буркотів під ніс Роман. — таким я собі уявляв ідеальний Тернопіль. Місто у якому хотів би жити. Але, блін, доводиться тут помирати.

Роман підводиться на ноги. Відчуває біль. Потім каже — “Та ну його! І так тіло не моє!” Ступає декілька кроків, і захоплено вигукує — “Я контролюю біль!”

Біль, ниття кісток, холод, — Роман відчуває. Але йому байдуже. Байдуже настільки глибоко, що біль стає схожим на СМС повідомлення. “Тобі холодно” Пише у одному “Тобі дуже холодно!” пише наступне повідомлення. “Не намажеш ноги йодом, з’їдять їх хробаки до кісток!”— Пише у останньому повідомленні.

Та Хвощеві не до цього. Він хоче знайти власне тіло...

Автобус їде повільно. Повільно настільки, що хочеться вийти, і бігти позад нього. Хвощ сидить на задньому сидінні, і стискає у руках буквар. Пасажири автобуса скоса позирають на нього, на його обригану куртку, мокрі штани. Хвощ же втупився поглядом у долівку...

Я не я! Ні... точніше тут все я... чому вони так таращаться. Фу, як то зле, коли повний автобус знайомих, а у тебе обригана куртка і мокрі штани! Але нічо... вони всі в мені. Схочу і їх нестане. Просто візьму і забуду... Ех! Якби ж дійсно щось можливо було забути. Знав би раніше, то краще не запам’ятовував би нічого. Дивно, що мені віршики зі школи тут не бачаться. А то би зара тікав від битви під Бородіном.

Кондуктори... добре що білета купив. Щастя, що я достатньо споглядав місця де пляшки приймають, коли нормальним ше був. А то би й на білет грошей не знайшов. Але ж де ці Вони. Стрьом бере. Знати б хоч як Вони виглядають. Але нє, краще не знати. А то вже он про собак бродячих передачу по ящику дивився, так ледве від тих псяюр у автобусі сховався. А он уже й цвинтар...

На кладовищі темно. Сніг час від часу пролітає, але сумні горбики могил залишаються чорними. Обличчя Романа серйозне і спокійне. Він йде цвинтарем і переглядає написи на свіжих могилах. Пройшовши десяток могил губи Романа починають трястися. З очей пирскають сльози. Імена на кожній табличці, на кожній могилі, йому знайомі. Так само, як люди на вулиці. Іноді вони повторюються. Ось рядочком лежать всі його сусіди. Далі починаються учні.

— Я їх вбив, — бурмоче крізь сльози Роман. — Вбив! В себе в голові... Але вбив. Всі мертві.

Роман обходить ще декілька сотень могил, і нарешті натрапляє на свіжий горбик землі з хрестом. На хресті табличка

Роман Хвощ

1979-2007

Все... більше ніяких тобі написів, ніяких вінків. Тільки могила. На могилі погасла свічка. У Романа трясуться руки. Він вириває з могили хрест, і починає згрібати ним землю. Верхня замерзла кірка піддається на диво швидко. Роман плаче та потіє. За декілька хвилин з носа у нього хлюпає кров. Роман не зважає. Роботу перебиває лише сильний хрускіт. Хрест, яким Роман вивертав землю розлітається на друзки. Не витримав.

Хвощ починає довбати землю руками. Він з усієї сили вбиває у грунт фаланги пальців. Шкіра рук рветься, кровоточить. За годину скалічені руки добиваються до дерва. Труна. Деревина домовини тріснута. Земля роздушила “дерев’яний макентош” Романа ніби мавпа горіх. Хвощ, немов дитина подарунок з-під подушки, витягує з розлущеної домовини тіло. Він бачить себе. Вкритого плямами та личинками якогось хробака. Тіло одягнуте у добротний чорний костюм та дешеві турецькі мешти. Хвощ обнімає тіло. Він лежить з ним у ямі виритій руками і плаче...

Чому!!! Чому нічого не стається!!! Я знайшов труп!!! Дайте мені вмерти! Хочу вмерти! Не можу! Треба пробити уламком хреста горло! Так! Тоді я помру... помру принаймні у себе в голові... Треба...

Роман бере один з уламків власного хреста. Він відколовся ідеально. Гострокутний трикутник. Кінець його скидається на добре загострений багнет. Тупий кінець хвощ вкладає на дно могили. Стає над гострою палею рачки. Повільно опускається, поки дерево не починає дотикатися до шкіри шиї. Замірившись Роман встає на коліна.

— Ну що, лишилось просто впасти, — каже Роман. — Хух! Надіюсь довго тут корчитися не буду. Баста! Пішов!

Чутно глухий звук. Так неначе книжка вдаряється до землі. Очі Романа швидко бігають і зупиняються. Зрачки розширюються. Просто перед тим місцем, де мала опинитися голова Романа після зіткнення шиї з кілком впав буквар. Він відкритий на букві “Б”.

Видно малюночок. Гішид сидить у кріслі стоматолога. Самого лікаря видно лише зі спини. Позаду стоматологічного крісла видно людину, яка лежить на операційному столі. Під малюночком Надпис : “Бормашина”. Нижче віршик.

Бери себе, і йди туди

Де медсестрички і шприци

Нехай під ніж піде пухлина

Щоб кров ходила без упину

Блін... Пухлина.... ясно... оце я дурак. Тіло ж поганае, теба його поремонтувати... Хірург, треба десь знайти хірурга. Най виріже нафіг ту пухлину, виріже і все. Як не могли вирізати за життя, то хай хоч після смерті зроблять все правильно. Навіть хай би неправильно, головне щоб я думав, що тої пухлини вже нема...

Хвощ викидає з ями свій труп, а за ним сам вилазить тримаючи у руках гострий уламок хреста. У нього піднесення. Мозок десь там доповідає, що руки потребують термінового ремонту або ампутації, та Хвощ не зважає. Скоро він організує собі власне тіло.

Засклені двері “живого куточка” — хатки гробаря, вилітають з брязкотом, після чого склинки розсипаються підлогою. Хвощ заходить у брудну халупу. В кутку стоять відра, лопати та навіть такий зайвий для гробаря реманент як вила. На плиті шкварчить картопля, яку доглядач кладовища виростив на старих могилах, куди уже не приходив ніхто.

— Ну а що мають сотки дурно пропадати. Земля ж родюча, удобрена, — заспокоював іноді себе стосовно цієї картоплі гробар.

Зараз він сидів на табуретці біля своєї електроплитки, спершись на стіну та широко пролупивши очиська. Перед ним стояв двометровий, заляпаний кров’ю, гноєм, блювотинням та сечею мужик. В руках він тримав труп його колишнього однокласника, у чорному костюмі.

— Мішок, — коротко сказав мужик до гробаря. Гробар просто показав пальцем на ящик з під патронів, який стояв у куті. Хвощ обережно поклав свій труп на землю, перекинув ящик та витягнув з нього найбільшу торбу з мішковини. Треба сказати, що розміри її чудово підходили для транспортування трупів. Власне цей мішок могильник зберігав саме для такої мети. Хвощ запакував трупа у мішок, кинув його собі на плече і пішов геть. Гробар зняв картоплю з плити.

Було мрячно. Вечір надиво довго затягнувся. Перехожі сахалися від брудного скривавленого бороданя, який ніс на плечі велетенський клунок, з прогриженої мишима дірки якого виглядав людський палець...

Тепер мені все байдуже. Я вже знаю, що цього немає. А навіть якщо є то я тут головний. Точно! Я тут головний! Насправді завжди я був просто спогадом якоїсь людини. Тепер я крутий. Доріс до того, щоб мати власних людиноспогадів. Тепер я маю повне право їх вбивати. Мене ж хтось вбив! Треба тільки остерігатися ЇХ. А то ВОНИ хтозна яких капостей наробити можуть. Не дурно ж малий застерігав.

У першій міській лікарні все ще світилося світло. У лікаря був важкий день. Нещодавно у нього на столі помер збитий машиною біолог. Тепер приводили сюди на екскурсію учнів того мужика. Хотіли показати їм де помер їхній вчитель. Придурки... За вікном падав сніжок. Крім лікаря у цьому крилі лікарні була лише молоденька медсестричка...

Хлипкі лікарняні двері з гуком вивалилися. У кімнату увірвався високий патлатий бомж з мішком на плечі. Бомж широко замахнувся рукою, і дерев’яний кілок, якого він тримав, прохромив шию медсестричці. Кров хляпнула на її білий халат. Здавалося що вона там парує. Дівчина захрипіла, і судомлячись опустилася на землю. Скривавлений кілок залишився у бомжа у руці. Хвощ кинув мішок на стіл перед хірургом, після чого розірвав стару тканину торби. Лікар побачив труп біолога, учні якого декілька хвилин тому забралися геть з його кабінету.

— Ріж! — сказав Хвощ показуючи на свого трупа. — Ріж пухлину, бо заріжу тебе.

Лікар хотів щось сказати, але слова застрягли у горлі. Він ніби задурманений взяв зі стола нашатир, втягнув смердюче повітря, яке виходило з баночки і підійшов до трупа. Скальпель легко розрізав поїдене хробаками тіло. Метастази пухлини одна за одною лягали на лікарняну підлогу. По обличчі бомжа, який притягнув у лікарню свого трупа протекла сльоза.

Зашивати було важче. Обм’якле тіло розривалося під натиском хірургічної нитки-кетгута. Але лікар впорався. Після цього сів на стілець поруч з тілом медсестри і тихо сказав — “Все…” У кабінеті з’явився Гішид.

— Зроби це, — владно сказав він.

— Що?

— Те, що я не дав тобі зробити у могилі.

Хвощ подивився на тіло. Закріпив свій уламок хреста між ребрами холодної лікарняної батареї. Ще раз глянув на свій труп і впав горлом на кілок... Сильний біль. Біль справжній, а не той який приходив до мозку у вигляді СМС повідомлень. Потім стало темно. Секунда болю, корчів та судорг – секунда життя у наново зшитому тілі. Секунда зачинила за собою двері.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>