Остання надія Імператора

Остання надія Імператора

Неділя, 14 грудня 2008 г.
Мітки:
Проглядів: 2893
Підписатися на комментарі по RSS

Я завжди знала, що зі мною трапиться надзвичайне.

На килимі біля ліжка – робот, схожий на божу корівку, з червоними плямами на чорних крильцях. Два годинника показують 5:41. Батьки сплять за тонкою стінкою. Останні години спокою? Вони не знають, що о пів на сьому мене тут не буде. Буде неприбране ліжко, речі на місцях. Жодних слідів… Так вже і жодних?

— Роботе… можна залишити записку рідним?

— Авжеж, повелителько. – Божа корівка дістала з-під панцира аркуш паперу та олівець. Я узяла, сіла за стіл і тільки приготувалась писати, як пролунав її зойк: — Дірявий мій блок пам’яті! Трохи не забув про головне.

Лапки простягають мені перстень з дивного зеленого металу – голова демона з діамантиками в очах.

— Це для вашої матері. За нашим звичаєм, матір нареченої отримує перстень з гербом роду нареченого.

Так, це добрий доказ. Перстень, зроблений з невідомого науці матеріалу. Усі повірять, що мене справді викрали інопланетяни. Але що ж писати? Спробую так: „Любі тато й мама! Я вас дуже люблю і хотіла попрощатись по-людськи, але мені не залишили вибору”. Мимоволі кидаю погляд на робота. Він дивиться зовсім у інший бік. „Здійснилася моя мрія про казкового принца. Ще раз повторюю: мені жаль, що це вийшло таким поспіхом”. Логіка кульгає на обидві ноги, але виправляти нема часу. „Я спробую написати вам листа потім. У міліцію не звертайтесь – те, про що я пишу, щира правда. Мамо, перстень – тобі від мого нареченого. Інга”.

Виходжу в передпокій. Востаннє дивлюсь на себе у дзеркало. Пухнасте світле волосся, ясно-блакитні очі, червона сукня, яку я вдягала на випускний, підкреслює фігуру, а чорні відкриті черевички на „шпильках” прикрашають мої довгі, стрункі ноги.

Підходить божа корівка:

— Катер повелителя опустився перед вашим будинком. Виходьте.

Вона відчиняє переді мною двері, навіть не торкнувшись їх. Я встигаю помітити в під’їзді тіні, що біжать додолу. Певно, інші роботи.

Вітерець на подвір’ї обвіває прохолодою. Світяться вікна сусідів. Аякже, не кожен день НЛО на подвір’ї сідає. Я переможно посміхаюсь. Дивіться, будь ласка.

Я роблю крок по білій килимовій доріжці, що тягнеться від дверей до чорної штукенції, схожої чи то на вертоліт, чи на широке й кругле авто. Високий силует прямує з тіні назустріч. Коли він досягає смуги світла, я завмираю. З голови вилітають допитливі сусіди, друзі, колишні залицяльники. Навіть нещасні батьки. Лишається тільки Він. Точно такий, як я собі уявляла. „Неземна врода” – перше і найточніше, що спало на думку. Білосніжна шкіра, пишне волосся мідного відтінку. Виглядає років на двадцять п’ять. Зріст під два метри, фігура міцна, але не занадто кремезна. Темно-зелений костюм, на якому сріблом вишиті два дракони: голови лежать майже на його плечах, а хвости звішуються до талії.

— Доброго ранку, Інго. Я Тіберій, імператор Галактики. Можеш звати мене по імені й на „ти”.

Він сказав це… українською! Тільки тепер я второпала, що робот теж розмовляв зі мною моєю рідною мовою. Це вже не мрія – це марення. А може, я справді збожеволіла?!

— Я вивчив мову твоєї країни. Не люблю говорити з жінками через перекладача, - пояснив Тіберій і посміхнувся. Самими очима. — Я знав, що одружуся з тобою, за багато років до твого народження. А ти хіба не думала про мене раніше?

— Так. Я завжди знала, що коли-небудь зустріну тебе, — і я анітрішки не кривила душею.

— Ходімо, — Тіберій узяв мене за руку та повів до катеру. — Ми сьогодні ж летимо на мою планету-столицю. Там одружимось.

— Так швидко? Але ж ти… нічого про мене не знаєш. І навіть… бачиш уперше. — Я не могла приховати здивування.

— Вдруге, — заперечив він. — Вперше я побачив тебе з космосу.

Ми піднялись зручними сходами. Розсунулись овальні двері. Стіни всередині катеру прикрашено такими самими головами, як на персні. Два крісла біля пульту та екранів. Інших меблів нема.

Раптом Тіберій спитав:

— Ти народилася взимку?

— Так, - відповіла я, дещо збита з пантелику. - А яке це має значення?

— Для мене – жодного. Для долі Всесвіту – велике. Втім, усе по порядку. Сідай.

Ми влаштувались у кріслах. Тіберій не торкався пульту, але один екран увімкнувся.

— Династія, до якої я нібито, - він підкреслив це слово, - належу, править Янусом та іншими планетами три з половиною тисячі років. І протягом останніх двох тисяч в усьому звіряється з Книгою Доль. Ось вона.

На екран виплив товстий фоліант у червоній оксамитовій обкладинці. Заголовку нема – тільки викладене чорними самоцвітами людське око.

— Тут розповідається про майбутнє країни – з часів, у які жили автори, і до сучасних. Пророцтва, що завжди справджувались. Поглянь, що написано про мене: „Дев’ятсот сімдесят перший правитель змінить світ. Його народження оповите мороком, навколо його голови вогонь. Доля дасть йому найдовше життя, найсильнішу владу, але відніме найпростіше”.

Книга відкривається ближче до середини. Сірі сторінки списано червоними ієрогліфами.

— А далі – про тебе. „Матір’ю його сина стане дівчина, що народилась на верхівці найвищої гори у лютий холод. Її шкіра має легкий мідний відтінок, волосся схоже на золото, очі кольору ясного неба. На правому передпліччі знак її призначення”. Впізнаєш себе?

Я мимоволі скосила очі на свою бузкову „пташку”. Не може бути…

Екран вже показує глобус. Суходолу набагато більше, ніж на Землі, островів мало, континенти величезні, химерних контурів. Один з них точно повторює мою мітку.

— Високих гір на моїх планетах вдосталь, але щоб полізти туди народжувати дитину, треба бути несповна розуму. Лишається умовна гора – сузір’я Скелі. Ця скеля справді найвища, бо вимірюється парсеками. Тепер бачиш, як чудово все збіглося? — І знову його незвичайна посмішка очима.

— Справді чудово. Я така щаслива!

—Я теж. — Наші крісла стоять упритул, і Тіберій проводить рукою по моєму волоссю, шиї, плечах. — Ти для мене більше, ніж кохана. Кохану можна залишити – хай навіть на день, на тиждень. Я з тобою не розлучався ніколи. З п’ятнадцятого дня народження, коли вперше прочитав Книгу Доль. Під час битв у космосі твій голос підбадьорював мене, у перші хвилини перемоги ти раділа разом зі мною. Кохану можна зрадити – хай навіть це буде миттєва слабкість. Я міг бути з жінкою доти, доки підозрював у ній тебе. Коли розумів, що помилився – вона ставала мені байдужою.

Тіберій нахилився до мене, щоб поцілувати. Я напружилась. Наші губи зустрілися…

Нічого подібного я не відчувала ніколи. Його пристрасть передалася мені, тепло розлилося по тілу. Мені здалося, ніби падаю в безодню, але його руки утримують.

Коли Тіберій відпустив мене, усе здалося несправжнім.

— Ми вже на кораблі, - мовив спокійно. – Ходімо, я покажу тобі твою каюту. Окрему – ми ж іще не одружені.

****

Політ промайнув швидко. Я майже не бачила нареченого – він сам вів свій корабель, майже цілодобово. Ми урочисто прибули до палацу, нас зустріли придворні й істоти, яких я першої миті злякалася – справжнісінькі чорти, у чорній шерсті, з рогами, хвостами! Але Тіберій пояснив, що це роботи, незвичний дизайн яких він розробив сам.

Уваги Тіберія вимагали державні справи, але він провів півдня наодинці зі мною. Ми розмовляли на різні теми, жартували, сміялися, я почувалася так вільно, як із жодним ровесником-студентом…

Це було вчора. Сьогодні – наше весілля. До початку церемонії кілька хвилин.

Я уважно дивилася відеозапис весілля батьків Тіберія, але все одно нервуюся: раптом забуду слова, скажу не те? Зате певна, що гарно виглядаю. Напівпрозора пурпурова туніка тримається на лівому плечі за допомогою золотої троянди, відкриває ноги та праву половину грудей. Золоте плетіння сандалій майже сягає колін. Жодних прикрас та макіяжу, щоб не порушувати гармонію.

— Вибачте, що турбую, але подальший хід церемонії вимагає вашої присутності, повелителько, — повідомляє робот-чортеня. Двоє таких самих відчиняють двері.

В очі вдаряє яскраве жовте світло. Підлогу засипано золотими монетами, самоцвітами і намистами – велетенська піратська скриня. Боязно ставати. Наважившись, відчуваю під ногами рівну поверхню. Ілюзія, але яка досконала!

Ліворуч – темна стіна. Від гостей, що стоять праворуч, мене відділяє почесний караул змій. Схожі на земних кобр, всипані дорогоцінними каменями, вони піднімаються над скарбами, головами сягають мого плеча. Ілюзії чи статуї? Байдуже.

Попереду, на підвищенні, чекає наречений. У черепів, з яких складено три сходинки, видно тільки очі – решту затуляють дракони, що звилися навколо. Перший – чорний, другий – червоний, третій – золотий. Їхні голови, звернені до глядачів, тримають в зубах хвости.

Я сходжу по улюблених тваринах Тіберія і піднімаю очі на нього самого. Чорний шкіряний (або схожий на шкіряний) костюм зі складним червоним візерунком не надто відповідає протоколу, зате підкреслює привабливість. Обличчя під інтенсивним світлом здається золотим – як, смію сподіватись, і моє. У зелених очах сяють радісні вогники. Якби я не кохала Тіберія досі, то покохала би у цю мить.

*****

— Сьогодні я беру тебе у дружини, - мовлю я урочисто. - Я вірю, що ти призначена мені Вищою силою.

Інга здригнулась. Цілком розумію: у нашому випадку формальна фраза звучить правдиво.

— Я згодна бути твоєю, доки смерть не прийде за мною, — відповідає наречена. — Мої діти належатимуть до твого роду.

— Мої рідні згодні з моїм вибором. Вони присутні тут і можуть це засвідчити.

— Мої рідні згодні віддати мене тобі. Моя матір прийняла твій перстень.

В Інжиних очах майнули дивні іскри. Звісно, дочці вільної планети не може подобатись третя весільна формула: „Я обіцяю захищати тебе і наших дітей, але ти маєш бути покірна і вірна мені” – „Я присягаюся в цьому. Віднині ти – мій пан.” А також те, що треба робити після цих фраз. Я не сказав коханій, як розв’язав проблему. Нехай це буде для неї сюрпризом.

З дверцят у стіні виходить чортеня. На маленькій подушці воно тримає чорний оксамитовий ошийник з діамантами та рубінами. Я обертаюсь до гостей. І до об’єктивів, що транслюють церемонію для народу.

— За традицією, жінка має виявляти покірність. Але я відступив від традиції, бо маю на те вагому причину. Моя наречена справді обрана вищими силами. Її місія – народити завойовника Всесвіту. На це здатна тільки жінка з вільним і сильним духом. Якщо зламати її волю, вона не зможе виховати сина належним чином. Моя дружина буде вільною й правитиме разом зі мною. Я думав не про неї й не про себе, коли прийняв таке рішення. Я думав про нашу державу.

Чортеня з ошийником зникає. Його місце заступає інше, яке тримає на подушці майстерно різьблену золоту діадему у вигляді змій, що цілуються. Я одягаю діадему Інзі на голову, її очі спалахують яскравіше, ніж рубіни в очицях змій.

— Я вдячна тобі за твій дарунок.

На звичайному весіллі наречена після цих слів цілує нареченого у коліно. Але Інга зрозуміла ситуацію – торкнулась моїх губ, для чого була змушена стати навшпиньки. Я відповів на поцілунок. Не так палко, як робив би це без глядачів.

****

Гості вишикувались у довгу чергу, щоб привітати нас. Кожен говорив теплі й водночас урочисті слова, я не змогла б запам’ятати ім’я та обличчя кожного, навіть якби бажала.

— Де будемо святкувати – у Чорній залі чи Золотій? З чортами чи з людьми? – спитав Тіберій.

— Якось не знаю. — Запитання мене збентежило. У ту мить я взагалі не хотіла нікого бачити, крім нього.

— Тоді втечемо від усіх. З родичами поспілкуватись ще встигнемо – завтра буде великий банкет у старому палаці.

— Ти читаєш мої думки? – поцікавилась я, вдаючи обурення.

Нас огорнула пітьма ліфту. Тепер я могла спитати про те, що справді мене турбувало.

— Тіб…

— Уважно слухаю.

— У тебе не буде неприємностей… через те, що порушив традицію? Твої аристократи можуть образитись, що ти їхнім дочкам не дав таких привілеїв, коли з ними одружувався… Я хвилююсь за тебе.

— Варто було одружитися з тобою, щоб це почути! За мене не хвилювався ніхто й ніколи. А дурники з титулами в мене давно ходять по струночці.

Ми опинились на даху. Зорі зовсім поряд. Їх більше, ніж на Землі. Три великі білі місяці, майже повні. Лунає тиха музика. Усі сторонні думки розвіялись, серце б’ється швидше, кортить злетіти.

— Потанцюємо? – пропонує Тіберій.

— Я би з радістю, але не знаю ваших танців.

— Я теж не знаю. Коли приходив учитель, я ховався у шафі. — Говорить коханий серйозно чи жартує?

Наші руки зустрілись. Музика зазвучала гучніше. Ми кружляємо під зірками, моє тіло звивається, обертається навколо себе, притискається до нього та відлітає на довжину рук. Далі не можна – бо назавжди загубишся у м’якій пітьмі, пронизаній чарівною мелодією…

*****

Я помітив, що Інга не потрапляє у ритм. Її рухи сповільнились, дихання стало глибшим.

— Ти втомилася. Може, годі?

— Згодна! – сяйнула її широка посмішка. — У нас іще попереду перша шлюбна ніч!

Інга похитнулась і міцніше стиснула мою руку. З останніх сил вона тримала спину прямою, а голову – високо піднятою.

— Схоже, її доведеться відкласти. Для тебе цей день був важким. Розумію.

Я узяв дружину на руки, мила голівка впала мені на плече. Я поніс її до спальні, яка тепер буде спільною.

Інга заснула, тільки-но торкнувшись спиною червоного шовку на платиновому ліжку чотири на п’ять метрів. Я зняв з неї сандалії, але роздягати не став – надто сильне бажання вона викликала. Пишне волосся розсипалося по подушці, вкриті світлим пушком руки й ноги лежать вільно… Я з жалем прикрив ковдрою це звабливе видіння. Сів на ліжку поряд. Спати не кортіло.

Уявляю, що зроблять з нашої історії поети років через двісті. Кохання співпало з інтересами династії, ой, як зворушливо. А як на мене, то нічого більш природного бути не може. Кохання – біологічне почуття. Людина інтуїтивно відчуває, від кого в неї будуть найкращі діти, й закохується саме в цю особу.

Я – син принцеси Леволрі та гуманоїда-амфібії з планети Цирцея. Міжвидовий гібрид. Один з украй не багатьох таких гібридів, що вижили. Хромосомна аномалія обминула мене, але наздогнала моїх дітей. Сім хлопчиків та дівчаток загинули, не встигши народитись. Лікарі винесли вирок – генетична несумісність з людськими жінками. Я майже вирішив узяти за дружину гуманоїда, коли згадав Книгу Доль. Мізерний шанс, що на далекій планеті живе єдина у Всесвіті дівчина, сумісна зі мною. Півсотні років я шукав її…

За законами мого вітчима, діти від змішаних союзів не мають права жити. Моє дитинство минуло під дамоклевим мечем. Від природи я маю яскраво-червону шкіру, матусині лікарі її регулярно відбілювали. Я постійно боявся, що хтось із них проговориться вітчимові. Підлітком я виріс до метра дев’яносто двох. Навіть у маминій рідні таких високих не було, не кажучи вже про вітчима з його метром шістдесят. Він почав дещо підозрювати – тоді я убив вітчима та його синів. Убив, бо інакше вони б стратили мене. Узяв владу до своїх рук та насамперед скасував закон „Про чистоту генофонду людської раси”.

…Спи спокійно, Інго, моя остання надія продовжити рід. Я не піду до Чорної зали, де справжні веселощі тільки розпочались. Я не полечу до свого гарему – вгамовувати пристрасть з іншою жінкою. Я буду поряд із тобою. І сьогодні вночі, й усе життя.

Тобі сниться щось приємне, ти посміхаєшся. Тепер, коли ти не можеш мене бачити, я дозволяю собі посміхнутись у відповідь. Подвійними рядами гострих, схожих на акулячі, зубів.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>