Низовина небес

Низовина небес

Субота, 14 лютого 2015 г.
Проглядів: 1298
Підписатися на комментарі по RSS

Коли ти опиняєшся у полоні власних жахіть, ти хапаєшся всім своїм єством за порятунок. Ти без єдиних сумнівів боришся, і чим відчайдушніше твоя боротьба, тим швидше ти заглиблюєшся до порожнечі.

Більше немає меж між реальністю та вимислом. Скільки би я не переконувала себе у вигаданості та неможливості подій, стільки би разів не переконувалася в тому, що ставала частиною, епіцентром подій, викарбуваних на власній підсвідомості.

Стіна із маленьких краплин дощу з часом припинила насуватися, але не змінила свого бажання повідомити про наростаючу бурю.

За останній зимовий місяць нас відвідували, лиш постійні дощі: небажані, рясні та із присмаком далекої весни.

Я по сьогоднішній день залежна від бажань примхливої природи.

Постійна темрява. Ні ранок, ні вечір не мають різних ознак, лиш густина хмари туману відрізняє їх.

Нас поступово відрізали від зовнішнього світу, ніби дещо ізолювали. На що ми не викликали ні у собі, ні у інших жаги до протесту, до боротьби. Ми просто жили. У невеличкому містечку все ще залишалися його віддані мешканці.

Ніхто із влади не примушував покинути свою домівку давньомешканців. Вони навіть були раді, що невеличка частинка людства прийняла свою роль і жила далі із прихованим острахом власного майбуття.

– Серденько, принеси мені смачний шматок особливого пирога твоєї тітки.

– Буде зроблено, – відповіла я дідусеві-клієнту.

За бажанням літніх мешканців багато хто покинув рідне містечко. Ця різка та водночас благодійна справа стосувалася молоді та дітей, адже вони світла та щаслива прийдешність своїх стареньких рідних.

Залишилися одиниці мого віку: спілка студентів, волонтери та практиканти у наукових закладах та в міській раді. Ще кілька людей зрілого віку, інші - літні люди.

Жартуючи, наше містечко прозвали – Рідний дім літніх.

Ось так ми й проживаємо свої останні зимові вечори: збираючись у місцевому пабі, де я дещо допомагаю своїй тітці.

Подаючи постійному клієнту, його бажаний десерт, він продовжив розмову:

– Дякую, мила моя. Шкода, що сонячні деньки не в силах повернутися назад. Хоча час від часу, мені здається, що я відчуваю тепло сонячних промінь, коли віддаюсь снам о півдні на веранді.

Дідусь вірно підмітив, що колишні події не в силах повернутися. Із від'їздом молоді, вулиці втратили тогочасне тепло та яскраві фарби, будинки охололи, лиш у спогадах повертаючи до сімейного затишку, а погляди людей...

Перетворилися на заручників невідворотної участі, лиш з повним бажанням очікуваного виконання страхіть.

Моє життя обернулося на нічне жахіття. Від якого я не в силах прокинутися. Нагадати собі такій крихітній, що все марення відступає перед сяйвом нового дня.

Дідусь обожнював ділитися особистими переживаннями, цінуючи власного слухача, але цього разу він не закінчив, як зазвичай, власної розповіді:

– Дитино, ти дозволила нам відчути себе знову юними, але наш час не вічний. Відправляйся звідси подалі, ми затримаємо Його, – із певним тремтінням у голосі мовив давній друг.

– Невже, ви маєте на увазі, що...

Я притихла. Поглянула на люд, який без остраху чекав зустрічі із передбачуваним гостем із-за пагорбів. Та зустрічно відчула жах, шалену боязнь перед невідомим.

Цього разу мене підштовхнула різка темрява та значна шумовина із-за горизонту.

Кожен, із нас присутніх, отримав на покору, перед так званою долею, проклятий дар. Мій старий друг пророкував прихід нашого ворога на кілька хвилин в перед. Напарник із бібліотеки відчував сутність нашого противника, але не міг пояснити.

Натомість я, разом із сутінками перетворювалася на темряву. В повній безпеці я можу існувати під покровом псевдоночі. От тільки це не дар, а прокляття, адже я маю вдалу зустрічну ваду.

В моїх силах було лише швидко подарувати кивок вдячності та забиратися геть, подалі від епіцентру.

Але що ж чинити, коли епіцентром являєшся ти? На той час мені невідомо було про існування ще однієї подарованої особливості.

☆☆☆

Я прокинулася із скаженим серцебиттям у підвальному приміщенні бібліотеки. Насправді здавалося, що останню годину сонячні промені намагалися зігріти своїм теплом та розвіяти жахіття.

Моя думка виявилася бажаним маренням. Все ще затуманеним поглядом я визирнула через маленьке віконце назовні: ні єдиної живої персони, ні єдиного осереддя світла.

За такої погоди я не в силах контролювати свій зір, але можу пройти непоміченою по забороненій території.

Мій дар, моє прокляття –  прихисток під покровом ночі.

Стіна із рясного дощу не змусила на себе довго чекати. Заздалегідь підготовлений дощовик виконав свою заплановану місію.

Будь-які речі, які контактують із моїм тілом під час використання дару, також вбирають його силу. Тому я не переймаюся за помаранчевий дощовик.

Мені потрібно знайти інших. Провести їх у безпечне місце, поки не запізно.

– Запізно, – чітко мовив внутрішній голос.

Заборонена зона. Я переступила через розірвані ворота та грати, котрі лежали розкидані додолу, ніби сплутані нитки, та ступила кілька кроків по минулій стежині до шляху рятунку. В свою чергу, дерева залишалися на місці, лиш ритмічно колихаючись від пориву вітру.

Мій погляд спрямувався до небес і одразу опинився в полоні теплого та спокійного дощу.

Не вітер колихає верхівки дерев, не його подих ритмічно змушує рухатися гілля, не дощем просякла земля.

Від разючого знесилля я опустилася навколішки посеред вільної поляни, і тремтячими руками доторкнулася до землі.

Крім червоного відтінка я не спромоглася й не бажала розгледіти більше нічого.

Віднині не було перед ким ховатися, більше не було причин. І я закричала, що духу, що сили.

Мій голос змусив стряхнути із оманливої тиші теплу буянь зелені, відкриваючи справжнє обличчя довгоочікуваної кари, яку я відмовилася прийняти раніш.

 Використовуючи всю ніч подарований особисто мені дар, я змусила зустрічно, саме зараз, активувати прокляття.

Стіна дощу люб'язно оминула мене, відкриваючи смертельне дійство, яке я зустріла лиш туманним поглядом:

Гілля дерев на кілька секунд завмерли перед різким рухом, від якого впало до червоної землі – все.

Вільною рукою я стягла із себе дощовик та вгледілася до болю у власну темряву:

Невже небеса також спустилися додолу? Яскраві зірки падали, збираючись у останній танок. Їх проводили, ніби місячним шляхом два вогняні факели, які скоріше всього являються очима мого власного Ката.

Тільки я струсила. Не спромоглася дочекатися закінчення дійства. Із останніх сил направилася за потоком яскравих маленьких вогників та обернулася спиною до ворога із його ім'ям на вустах:

– Пітер Бек.

Він рухався, здається, швидше мого власного подиху, тому направляючий потік світла розвіявся у його тіні.

Я залишилася у повній темряві. Темряві із власних жахіть. Вони оповили мене, стискаючи все сильніше, та повертаючи обличчям до нього.

– Невже мій дарунок настільки нікчемний, що ти не спромоглася гідно використати його? – чітко промовив Пітер.

– Дарунок? – зустрічно запитала я. – Прокляття! Від якого мої очі занадто зосереджені, занадто безнадійні, занадто відчинені, щоб бачити.

На мої жалюгідні викрики я отримала повну тишу. Ні єдиного словечка, ні єдиного руху не послідкувало від мого особистого Ката.

– Ти все-одно бачиш, – занадто близько мовив Пітер. – Бачиш мою сутність, моїх супутників. Відчуваєш на власній шкірі останні дотики співмешканців...

– Кат, який використовує людські кошмари! Спроможний одним дотиком повернути свою жертву у найжахливіші вигадані моменти швидкоплинного життя. От тільки це не мої страхи. Чуєш? Я не страждаю від утрати, я не боюся ночі. Я частина всього цього. Я й є нічне жахіття.

Танок зірок створений моїм власним бажанням, натомість дві жовто-гарячі комети –  віддзеркалення моїх власних очей. Отже, це не дарунок, це схованка від самої себе.

Остаточні людські риси розвіялися від пориву гарячого подиху, який взявся нізвідки.

– Естере, більше ти не належиш собі. Від сьогодні єдиним твоїм Властителем являюся я.

–  Я – нічне жахіття, створене твоїми ж власними руками Пітере. Ти не замислювався, що я в змозі піти проти тебе? Змусити відчути на власній шкурі мої юнацькі відчуття. Занадто довго ти тримав мене на місці. Занадто довго ти використовував мій люд.

Не дивлячись на те, що ми втратили людську сутність, залишивши собі подобу, ми все ще залишалися близькими до звичайної людяності.

Більше нічого мене не стримувало дати по заслугам кривдникам. Адже саме зараз керувала мною та невеличка крупинка людяності, яка бажала змусити відповісти їх за власні вчинки.

– Самонадійне дівчисько! Ти тільки зруйнуєш власне сьогоденне життя, адже ти не існуватимеш без мене та людей!

Жодного пояснення я не бажала визнавати від мого Ката, який не являється мені особистим. Я не можу являтися справжнім епіцентром подій.

Без роздумів я накинулася на Пітера. Змусила його рушити подалі від Забороненої зони, наближаючи до початку.

З кожним слабким кроком я все більше відчувала власну сутність, наповнену іншими життями. Людські емоції та почуття кипіли в моїй душі, спонукаючи до більшого.

І дурню зрозуміло, що Пітер піддавався. Він бажав вивести мене, відсторонити від колишньої особистості. Дарма. Адже я пам’ятаю ту зоряну ніч.

– Кожне людське життя повідує мені по краплині події тієї ночі, яку ти намагався сховати від мене! – викрикнула я.

– Чим більше ти протидієш, тим сильніші спогади. Прошу, не заглиблюйся до них, адже тебе поглинуть, – із деяким відчаєм мовив Пітер.

Перекриваючи мої палкі пориви, його очі виражали значний смуток. Ніби він насправді про щось шкодував.

Я можу дотягтися. Я спроможна відчути ту стежину, яка направляє до головного спогаду. Вірним рішенням являлося різко зупинитися, дозволяючи поєднати втрачений зв’язок –  єдиний дотик.

Пітер несвідомо подарував мені останню крупину до відтворення повної картини:

Зоряна ніч. В невеличкому містечку знайдеться настільки близьке місце, що важко повірити у його реальність. Постійно в думках я переносилася до берега озера, насолоджуючись спокійною гладдю води, в якій віддзеркалювалося справжнє обличчя ночі.

Всією душею я була віддана єдиній близькій людині – Ліаму. Котрому судилося нести на своїх плечах долі мешканців містечка. Адже із власної волі він обрав нічне життя, подорожі крізь людські емоції…

От тільки в останній момент він відкрив для себе цінність сьогоденного життя у маленьких моментах: цвіт вишні, тепло сонячного проміння, затишок домівки, любов близьких. Заради майбутнього Ліам пожертвував своїм першим чистим коханням. Мною.

Адже для таких як він існувало занадто багато люблячих людей. От тільки цього не пояснити дівочому серцю. Я опинилася в епіцентрі подій. Стала ним.

 Пітер ніжно доторкнувся до мого плеча та мовив:

– Вибач, серденько. Ось чому я так жорстоко вчинив із твоїми спогадами, твоїм минулим життям. Від нинішнього не відмовитися, не існує ніякого ключового спогаду, який би пояснив, що трапилося насправді.

– Я й не бажаю, – не дала мовити я. – Твоєї вини в цьому не має, адже рішення приймається тільки з боку Ліама.

Якби я все ще підпорядковувалася людським емоціям, я б дозволила вилити все горе, але зараз можу тільки спостерігати за місячною стежиною.

– Скажи, моє містечко…

– Ілюзія. Довготривалий спогад, відтворений твоїм бажанням. Відмова Ліама зумовила інший танок нічних зірок, інший рух, інше нічне жахіття. Ти опинилася у власній пастці, налякана своєю ж сутністю. Ми існуємо поряд із людьми, ось чому ти так палко трималася за містечко. Ось чому я насильно вирвав тебе.

Я вірно поглянула у вічі Беку. Із проханням на вустах я потонула у обіймах, таких близьких, людяних, що відчула порив, жагу до зустрічі.

– Дозволяю. Адже Ліам не залишився смертним юнаком. Він заслуговує кари від твоїх рук, серденько.

М’яко відсторонившись від напарника, в моєму майбутньому житті, та подякуючи, я попрямувала на зустріч із минулим.

Тепер я відчувала кожні людські поклики: їхні бажання та думки, дії та переживання. Все ще могла розділити почуття вини від вдячності, яскраво відчуваючи на собі так як колись.

Ліам порушив певний безперервний потік нічних зірок, зруйнував їхній вічний танок. Цим же поставивши все містечко під загрозу, найголовніше –  людські життя. Їх використовували як маріонеток у дешевій постанові. Поки я не прийшла до тями. Не прийняла. Тільки Пітер зумів розбудити мене від довготривалого сну. Постійно підтримував та наштовхував на вірний шлях. Він же старець із паба.

– Серденько, я прийшла за твоїм покликом.

Час все-таки залишив свої відмітини на обличчі мого любого Ліама. Його грайливі блакитні очі більше не виражали тієї юнацької відчайдушності. Тепер вони грізно із краплиною остраху дивилися на мене.

– Ніби загнане кошеня, – саркастично почала я. – Твій страх привів мене. Адже за твоєї ласки, я стала нічним жахіттям.

Ліам ніби здригнувся, його все ще знайомий погляд виражав здивування:

– Так ось, що мені судилося: блукання у повній темряві поміж зірок у пошуках людських острахів. Вибач, але я скорився людським бажанням й не прийняв власної долі.

Я різко підступилася, майже на відстань витягнутої руки.

– У твоїх словах не має ні краплини спокути! Я була настільки юна, що вірила кожному твоєму слову, йшла за тобою крок за кроком. І що на останок? Ти кидаєш у виправдання мені порожні слова?

Не зігнавши не на долю запалу, я простягла свою руку наскрізь грудної клітини Ліама, не відчуваючи шаленого серцебиття.

– Відчула? Ось чому Пітер все ще підтримує зі мною контакт. Він повідомив про твій прихід, Естере.

Ціпко стоячи на місці, я не відривала погляду від вуст Ліама. Мені здалося, ніби він повільно промовляв кожне слово, щоб не так відчайдушно збити мене з пантелику. Ще одна дешева постанова, але з правдивою грою.

– Невже все так обернулося через мою пасивність? Через те, що я пливла за течією? Навіть, не так: течія несла моє тіло.

Ліам ніжно доторкнувся до все ще простягненої моєї руки і мовив:

– Я втратив серце, коли зрадив тебе. Підкорений швидкоплинним власним бажанням я згубив все. Мені немає прощення.

Я остаточно відсторонилася. Його пригнічений та благаючий погляд розпалював у мені бурю забутих почуттів.

– Від обраної мною ролі я була в змозі відмовитися, але не зробила цього. До речі, це не через тебе, Ліаме, – після деякої паузи я мовила. – Я бажаю відчути сповна твої страждання.

– Ти станеш моїм особистим жахіттям? – ніби з надією запитав Ліам.

– Ні. Ти будеш боротися із тим, хто володіє втраченим серцем в танку поміж зірок, поки не впадеш додолу низовини небес.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>