Невідомий вимір (Дискваліфіковано)

Невідомий вимір (Дискваліфіковано)

Четвер, 12 березня 2009 г.
Мітки:
Проглядів: 3127
Підписатися на комментарі по RSS

(дискваліфіковано за порушення п.3.1 Правил)

Розділ 1

 

Іра вийшла зі свого під’їзду і попрямувала до темної арки, що була виходом зі старого двору.

Там, ховаючись за якимось ящиком, хтось явно намагався сховатись, але не встиг.

- Привіт Мишко! – Гукнула дівчина, явно радіючи цій невдачі. – Цього разу ти мене не злякаєш.

- Ну чому саме я? – Обурився хлопець, виходячи зі своєї схованки. З вигляду йому було років шістнадцять, але вдачу, судячи з усього, він мав дитячу. – Хіба тут не міг бути хто не будь інший?

- Ти думаєш, що ще хтось у нашому дворі став би вискакувати і лякати? Не дитиній, будь ласка.

- Та годі вже. – Трохи обурено при рвав її хлопець. - Ти мені краще розкажи, нащо нас Ваня так рано підняв? Він знову вигадав забавку від якої мене ще на два тижні покарають?

- Надіюсь, що на цей раз буде щось варте уваги. – Замислившись відповіла дівчина, що вже встигла притулитися до цегляної стіни. – В іншому разі він заплатить за те, що витяг мене з ліжка о сьомій годині на канікулах.

- Ти права. – Почулося позаду. – На цей раз нам пощастить більше ніж завжди.

До арки саме підійшов ще один хлопець з „творчим” безладом на голові. Весь його вигляд виражав певну таємничість, як і вигляд двох його подруги, що саме слідувала за ним. У Мері, як вона себе називала був вигляд насуплений  лише від однієї думки кудись іти вранці, але спільного вигляду цієї трійці це не псувало 

- Може ти просвітиш нас стосовно того куди ми збираємось? – Гукнув в нетерплячці Михайло, не дочікуючись, поки друг дійде до відстані рукостискання.

- Казатиму швидко, бо часу обмаль. – Почав Іван, коли усі п’ятеро утворили фігуру схожу на коло. – Ми підемо у старий будинок, звідки нещодавно виселили мешканців. По чутках, там є одна квартира, у якій ні хто не жив дуже багато років, а всі, хто в’їжджали туди, виселялися через деякий час.

- У – у – у. – Протяг, явно копіюючи привидів, Мишко.

- Я про те, що ти показуєш нічого не говорив, лише факти написані в газеті. – Перебиваючи кривляння приятеля, мовив Ваня. – У нас, взагалі то мало часу, будинок будуть руйнувати о десятій, ми маємо ще встигнути усе роздивитися як слід.

 

Розділ 2

 

У старому будинку був повний безлад. Кругом були купи обдертих шпалер та старі меблі, які залишили тут їх колишні власники через непотрібність.

Зовні будинок мав досить романтичний вигляд, тому що був увесь обплетений лозою дикого винограду та хмелю.

- Блок другий, нам сюди. – Спокійно, майже пошепки, промовив юнак, очолюючи цю невелику групу „дослідників”, яка розділилася відразу ж після входу в середину.

Юля і Мері кудись поділися, скоріше за все пішли робити фото, як завжди. У них уже була ціла колекція фотографій з різних парків, замків, кладовищ та інших споруд.

Ірка зайшла у порівняно чисту квартиру, двері у яку були навстіж відкриті.

Проходячи повз вікно, дівчина випадково перечепилася через стару паркетну дошку, що відразу ж тріснула з ледь чутним звуком, відкриваючи нішу у підлозі.

У кутку щось невпевнено поблискувало й, придивившись, дівчина зрозуміла, що це якась довга річ, схожа на маленький кинджал.

„ Це старовинна шпилька”. – З  виглядом знаючої людини сказав Іван згодом, коли дівчина показала усім свою знахідку.

Вона була якась дивна і, мабуть, дорогоцінна, бо на кінчику мерехтів червоний камінець.

- Дай мені поглянути... – Відразу сказав Іван.

 - І не віддати... – Продовжила його слова Ірка.

- Ну не даєш, то й не треба. – Коротко відповів хлопець відвертаючись. Він вже жалкував, що Ірка пішла з ними сьогодні.

- Та чого ти відразу смикаєшся, на, дивись будь ласка, мені шкода, чи що?

- Та не треба. – Почулося від хлопця, який пішов далі по кімнатах, за звичкою сховавши руки у кишені. Він ходив по будинку, дивився у різні боки, розгортав ногами клапті пожовклих шпалер і шматків цегли. Що він шукав – не знав і сам напевно, але відчував певну потребу просто „полазити”.

Десь поряд він чув голос Мишка, який прохав у Ірки шпильку:

-  Вона тобі справді потрібна, га? – Питав він у дівчини.

- А тобі вона нащо? Відчепися від мене. – Відповіла дівчина, ховаючи трофей в кишеню.

„ Ви б ще зчепилися за цю залізяку!” – Подумав трохи обурений Ваня, йдучи далі. – „ Дивна річ, мабуть давно тут лежить.” – Він дув не проти того, що хто знайшов, той і хазяїн, але ця річ чомусь відразу впала в око усім, хто її побачив.

 

Розділ 3

 

- Я десь читала, що такими шпильками колись застібали плащі, але це було дуже давно, цікаво, як вона могла так зберегтися. – З розумним виглядом промовила Юлька, що саме сиділа на лаві у садку і підмальовувала собі  губи, дивлячись у дзеркало. ЇЇ ні хто ще не бачив не нафарбованою чи без свого іграшкового ведмедика, що вона скрізь таскала із собою: „Що ж поробиш, імідж” – завжди з посмішкою зітхала вона, коли хтось починав ставити запитання.

- Та не могла ж вона зберегтися з тих часів. – Іван деякий час думав, що це неможливо, але потім замислився, дивлячись у тихе чисте небо.

Була шоста вечора, уся п’ятірка мала зібратися сьогодні у старенькому садку за будинками, тут вони зазвичай проводили усе своє дозвілля.

 

А сонце, мов той віртуозний художник, розписувало в небі кожну хмаринку  все новими й новими соковитими, по – літньому пахучими кольорами.

І хлопець вже майже не чув галасу інших навкруги себе. Він просто дивився у небо, що було обрамоване з усіх боків гілками дерев, поклавши гітару, він підгорнув під себе ноги й сів по-турецьки на великому пласті кам’яної брили. Десь поряд вгадувалися причеплива інтонація Михайла й голос Юлі, що відповідала йому якісь „гостроти”, але ж це нікому не потрібно, коли є таке небо і ці хмари... І сухе повітря... Земля давно просить вологи. Йвану і самому захотілося дощу, щоб сидіти десь на горищі, чи в кімнаті, й дивитися, як напуває дощ спраглу землю, як блискавки виблискують у темному небі, ріжуть його шматками... І щоб вітер гойдав стареньку тополю, що шпилем підіймається у самий цент небесної драми над містом. Він пригадав як колись його з друзями застав дощ і нікуди було сховатися, був початок осені й краплі були теплі-теплі...Так,  хотілося дощу...

 - Чого це ти з собою засіб від комарів тягнеш? – Прискіпливо спитав Мишко у Юлі, явно вже не знаючи до чого причепитися.

- Серед вас ні хто до цього не додумався, отже без комариних укусів буду лише я.- Трохи самовдоволено відповіла йому дівчина, яку вже починала смикати за рукав подруга, розпитуючи про те, чому вони тут зібралися.

Іра, тим часом, вирвавши травинку, споглядала за Мері, яку насправді терпіти не могла й не бажала це приховувати. Раптом дівчина відчула гостру потребу взяти свою трофейну булавку в руку. Вона не замислюючись над цим бажанням, просто взяла її з кишені й почала підкидати, та шпилька, боляче вколовши дівчину,  випала з руки і встряла в землю гострим кінцем.

Вмить усе спалахнуло червоним вогнем і також раптово згасло.

 

Розділ 4

- От зараза! – З запізненням вигукнула Ірка трясучи трохи пораненою рукою.

Іван, що сидів уже не на камінні, а на землі, злякано сіпнувся від такої несподіванки, що вже й казати про інших, які також нічого не зрозуміли.

 Роззирнувшись навкруги, діти відразу помітили, що якимось дивним чином опинилися далеко не в своєму тихому садку.

- Ой! Де це ми? – Вигукнула схвильовано Мері.

З усіх боків дітей оточили високі старі ялини, що хитали у перед сутінковому небі своїми верхівками, а нижні розлогі гілки спадали до самої землі.

Діти стояли неподалік від стежини, яка вела до споруди на горі перед урвищем.

Це було чимось схоже на середньовічний замок чи палац, але тут не було ані глибоких урвищ з водою, ані великих насипних валів для охорони. Ворота були відкритими, а ланцюги були розірвані.

- Це ти у всьому винен! –Відразу почала звинувачувати Мері, переполоханим поглядом глянувши на Івана.

- Цить ! – Шикнула на інших Ірина. – Там у кущах щось ворушиться.

І дійсно трохи далі від них у розлогім кущі безперервно щось підкрадалось все ближче.

Діти з острахом принишкли й притиснулись одне до одного, та коли почувся невідомий, але удушливий сморід, Іван не стерпів і лише гукнув:    „ Бігом”.

Так, це єдине й саме вірне рішення, яке можна було вигадати у цій ситуації. Іра лише встигла підхопити шпильку з землі, а потім чкурнула що було духу, випереджаючи інших, чіпляючись за гілки й без того не густим волоссям.

Діти бігли прямісінько до вежі на пагорбі, та сморід у суміш з шумним подихом все наближався.

Олександра просто не мала права відставати, але ноги від страху підкошувалися, горло, наче стискало жаром, а в середині все так і мліло. Вона боялась зупинитись чи озирнутись, лише бігла й бігла. І от, вже за стіною замку, діти почули дивний зойк, якесь скавчання дикої тварини. Вони на мить озирнулись. За пару метрів від брами стояло дивне створіння усе вкрите довгою білою шерстю, схоже на вовка, та передні кінцівки мали більш розвинений вигляд, пальці були трохи довші за звірячі й походили на людські, але вкриті брудною шерстю. З волохатої морди капала слина і, буквально випромінювала бридкі запахи. Тварюка, не витрачаючи забагато часу, стрибнула знов, та не змогла пройти крізь браму, лише присмалила хутро на лапах. Тоді звір відступив у бік і укрився в темряві, лише блискучі вогники його очей прорізали темряву своїм глибоким моторошним світлом.

- Тьху, ну й мерзенне створіння. – Скривився Мишко, за декілька хвилин тиші,  намагаючись розвіяти густе мовчання, застигле у повітрі.

- Це ти!.. – Почала було Юля, повернувшись, чомусь, обличчям до Іри.

- Та годі, зрозумів уже. Це я винен у всіх бідах. – Перебив її Іван, не дивлячись. – Ти вже це казала. Та от тільки де ми і як сюди потрапили мене цікавить більше, ніж твій галас.

- Мене більше цікавить як з цього кошмару вибратись, поки тварюка нас не дістала !– Виголосив Мишко.

Дітей оточували кам’яні стіни великої зали. Підлога з темного мармуру вже потребувала ремонту, бо була уся вичовгана та видовбана до дірок. Здавалось, по ній били ломом, мечем, або іншим важким загостреним предметом. Та це було не найголовніше у цій похмурій будівлі. Сама моторошна тиша та усвідомлення того, що тут зовсім нікого немає - ось, що було найголовніше. Лише яскравий місяць кидав бліде сяйво через розбиті  вікна з залишками вітражів.

- Він сюди не прийде. – Почувся тихий, але впевнений голос.

Від несподіванки всі разом сіпнулись, озираючись на всі боки. В тіні сірої колони стояло маленьке створіння.

- Ти хто? – Здивовано „видавила” з горла Ірка.

- Я принцеса Ніка. – Дівчинка вийшла з тіні, опинившись на місті, куди линуло місячне сяйво.

У незнайомки було довге але брудне світле волосся й великі ясно-блакитні  очі. Таких очей ще ні хто не бачив, вони були мов два озера, які було видно навіть у такій напівтемряві.

- Що тут трапилось. – Трохи оклигавши від подиву мовив Іван. – І що це за створіння?

Від цієї фрази всю команду аж труснуло, та сама Ніка лишилася у повному спокої.

- Це один з стражів Айєші. Вона напала на наш замок, коли усі спали. Долина, де жив наш народ наче вимерла, ні де ані душі, лишилися лише такі істоти, як от ця, яку ви бачили, та ще деякі.

Від такого пояснення нікому легше не стало, але нарешті щось почало прояснюватись.

- Постривай, хто така Айєша? Які можуть бути принцеси? Що в загалі все це означає?.. – У Івана в голові все перемішалося. Думки плуталися і не в’язалися з побаченим, а тут ще Мері з Юлею скімлити почали і ці звуки нагадували про істоту, що причаїлася десь у темряві за брамою.

- Айєша – це відьма, що давно тероризувала наш вимір. Вона жила у вежі на іншому кінці долини.

Мій батько, король у нашому світі, колись дуже давно зачинив її у старій висохлій криниці, відділивши від неї земну оболонку. Але, знищити таку відьму повністю не вдається і хтось з її підданих знайшов спосіб як її визволити. Вкінці лишилася тільки я. – Гірко зітхнула дівчина, закінчуючи свою оповідку.

Ірка просто підійшла до цієї дівчини. Попри усі пригоди цієї години вона вірила цій дівчині, їй було так шкода таку маленьку ще людину, яка ось так лишилася сама. Дівчинка виглядала років на тринадцять, але мала такий вираз обличчя, наче була дорослою і дуже мудрою особистістю.

- Але як ми тут опинилися? – Несподівано, наче прокинувшись, вимовив Мишко. Він рідко був без усмішки й без веселих „ бісиків” в очах, але тепер йому, як і всім, було не до сміху.

- За допомогою інтуїтивної магії я намагалася не впускати стражників у свій замок. За допомогою тієї ж магії я викликала на допомогу воїнів, що допомогли б мені, але щось пішло не так, можливо до вас потрапила певна річ, що належала відьмі з вашого виміру. – Задумливо повела дівчина. – Це має бути Ключ Часу. – Продовжила вона, з запитанням дивлячись на іншо-вимірних прибульців.

- Ось цього? – Вказала Іра, вказуючи на срібну шпильку в своїй руці.

- Звідки вона у вас? – Здивовано запитала маленька принцеса, здавалося, вона була готова побачити що завгодно, лише не це.

- Ми її знайшли зовсім випадково.

- Це не може бути випадковістю. – Підняла очі Ніка, окидаючи поглядом усіх, хто був тут присутнім. – Я не уявляла собі, що це можуть бути підлітки, діти. – Промовила вона, трохи потупивши погляд. – Та в іншому разі нічого не вийшло, мені були потрібні ті, хто зможе мене зрозуміти і повірити у все це.

- Як звідси вибратись?! – Простогнала десь в кутку Мері. – Усе це настільки її лякало, що вона не могла навіть слухати.

- Потрібно зробити лише те ж саме, ніж перед цим, та вам не вдасться вислизнути непоміченими.

- Отже, вибору в нас немає. – Трохи подумавши виголосив Іван. – Якщо потрібно, ми допоможемо.

- Потрібно дістатися помешкання темної чаклунки і лишити її земної оболонки, лише так можна її подолати.

- Але ж як нам звідси вибратися?

- Є підземний хід, що веде у менш очікувану ділянку, хоча й там є своя сторожа.

Піднявшись у одну з веж, підлітки знайшли озброєння для бою, що було акуратно розкладено по своїх місцях. Поряд з ними лежали якісь магічні бойові предмети – кільця, жезли, зірки.

- Чому усі речі мов із срібла? – Несподівано запитав Іван, роздивляючись вподобаний ним вузенький кинджал.

- У нас зазвичай користуються зброєю лише у випадках з нечистою силою, що не любить цього металу.

Ірка обрала великий важкий меч, що підходив її статурі людини, що професійно займається боротьбою близько чотирьох років.

Михайло обрав довгий гострий спис, Юлька – срібні зірки, бо вони були гарні, а Мері взяла держало від списа.

- Ти що, як ти битися будеш! – Звичним тоном реготнув Мишко.

- А ви мене саму там кидати збираєтесь?! – В’їдливо мовила дівчина, зиркаючи то на одного, то на іншого з учасників цієї кампанії.

- Ти нічого не береш. – Спокійно зауважив Іван, звертаючись до Ніки.

Вона мовчки вказала на кільце на своєму пальці. По поверхні камінця  в оправі зрідка пробігали струмені, схожі на електричні.

Спускаючись знов у велику залу, Ніка розповідала як боротися з цією відьмою:

- Душа має свої певні сили, але може ними користуватися лише коли знаходиться в тілі. Знищити її можна лише за рахунок зачарованої речі, дуже потужної, як наприклад ваша шпилька. – Все розповідала принцеса і голос її дзвінко лунав у цих високих кам’яних стінах. – Темна чаклунка не витримає дотику світлої магії. – Продовжувала дівчина. – Тому потрібен лише дотик вашої чарівної шпильки.

Тим часом вони знову опинилися у великій залі й тепер зупинились в самому її центрі. Лише одного помаху маленької руки вистачило на те, щоб великі кам’яні плити на підлозі розімкнулися, відкриваючи сходи у темне вологе підземелля.

- Фу - у! – Відразу ж скривилася Мері, хоча насправді усім не сподобалася думка лізти у ці катакомби.

- Нічого, не бійтеся. – Відразу ж заспокоїла всіх Ніка, вистрелюючи яскравою іскоркою просто у темряву.

Темний тунель поступово почав світлішати і ось вже по стінах побігли веселі рожеві проблиски.

- Ось так вже набагато краще. – Спускаючись до низу гукнув іншим Ваня.

За ним пішла Ніка, а далі всі по-одному.

За час їх недовгої мандрівки принцеса відповідала по черзі на всі запитання, що їй ставили друзі.

Тепер вони знали, що королівство це виникло, коли частина чаклунів переселилися у цей вимір заради нового життя без терору та інквізиції, без постійних нападів та спалень на кострах. Сотні років тому вони залишили світ людей, забравши з собою усе своє надбання, а також тих істот, яких ще не встигли винищити люди.

На протязі багатьох років різні народи чарівників воювали за свої права та землі, але під час правління батька Ніки – короля Святобора, жодних нападів дотепер не було.

Попереду вже показалась широка іржава брама, відчинивши її усім відразу стало зрозуміло, чому цей хід у самому неочікуваному місті, адже він виходив у старий занедбаний склеп.

Двері на вулицю були щільно зачинені, колись, а зараз старий замок висів на іржавій цепі, Іванові не склало багато труднощів його перерубати Іриним мечем.

Нарешті, свіже повітря, нарешті!

Так тихо, лише цвіркуни у траві не стихають, величезний місяць повис у темно-сірому небі. Він світить яскравим й рівним світлом. Навкруги все видно, мов удень. Старезний замок зі своїми баштами затуляє величенький шмат обрію. Він стоїть на горі, а навкруги – ліс, і містечко внизу у долині.

Так затишно, так тихо, замовкло все...

 Позаду майнула худенька постать.

Її не бачили ні Іван, ні Мишко і, навіть Ніка не була готова повністю до раптової небезпеки, що вже чатувала на молоденьку мандрівну здобич.

Передостанніми вийшли зі склепу Юля і Саша. Вони лише перелякано притискали до себе вибрану ними зброю і пильно дивилися в різні боки. Їм було моторошно, як, до речі, і всім присутнім, але вони не намагалися цього приховати.

Останньою була Іра, вона ще не встигла вийти на вулицю, тому що роздивлялася все навкруги. Її наче взагалі не бентежили усі ці обставини. Двері у потайний хід вона вирішила про всяк випадок щільно не зачиняти, в разі відступу їм буде не до замків, тому й лишила в дверях ледь помітну шпарину.

Поки Ірка возилася з шляхами відступу, в її друзів виник невеликий, можна сказати, конфуз.

Справа в тому, що фігурка, що пильнувала за ними, виявилася ні чим іншим, як вампіром, який саме вирішив поснідати, чи пообідати, чи хто його знає, що він там збирався, але купка юнаків його планам, судячи з усього, не завадила.

Невисока жінка, як усім здалося, середніх років поволі наблизилася до підлітків і зупинилася в декількох метрах від них.

- Так, приїхали... – Прокоментував трохи невпевненим голосом Мишко і у всіх присутніх по спині пробігло щось схоже на мурашок, але вдвічі сильніше.

- Не дивіться в очі, тільки не в очі. Відступаємо! – Крикнула Ніка, але було трохи запізно. Ні хто не ворухнувся, не відповів, і, навіть не кліпнув очима. Запала мертва тиша.

Мері подалася вперед, їй було складно зробити крок, бо десь глибоко в душі вона ще пручалася, але це було вже неважливо, тому, що „ упирша” наближалася. Вона наближалася поволі, безшумно, стоячи на місті. Та й нащо йти, коли здобич сама підійде. Напроти, цьому нічному створінню начебто самим важливим є те, щоб здобич підійшла сама.

Ось вона вже в декількох кроках, ось останні метри... Усі присутні стоять в жахливому заціпенінні, наче паралізовані, не можуть ворухнутися. Усі п’ятеро дивляться на останні хвилини своєї подруги і не можуть нічого зробити.

- Народ, ви де? – Почувся приглушений голос позаду – це Ірка нарешті вилізла з гробниці. – Чого стали, ходімо вже! – Гукнула вона компанії, що щільним натовпом стояла попереду.

Підійшовши ближче, перед дівчиною предстала уся картина у повній красі, з переляканими поглядами, Мері, іклами і всім іншим.

Такої миттєвої реакції дівчина від себе навіть не чекала: з відчайдушним вереском вона кинулася на вампіра і вдарила її мечем по спині так, що в тієї з очей сипонули справжнісінькі іскри.

Майже так само миттєвою була реакція і Ніки, тому що вона в ту ж мит, коли зоровий контакт зник, поцілила темну негідницю рожевою іскрою з кільця.

На мить небезпека зникла разом з вампіршею, що розчинилася у повітрі, але це було лише миттю, тому ,що все кладовище і вся долина просто були наповнені нічними істотами, які готові розірвати кожного, хто трапиться їм на шляху.

Щось мені підказує, що треба тікати звідси, поки інші не приперлися. – Промовив Іван, збираючись продовжити свій шлях.

- Істину глаголи, друже мій. – Підтримала його Ірина.

На цей раз, як не дивно, Олександра не кричала, не кляла усе на світі, не боялася. Вона просто йшла за іншими. Може, це шок так позначився на ній, але вона не промовила  ні слова з того моменту, як зустрілася з вампіром.

 

Розділ 5

А тим часом уся компанія дісталася в долину, що її так добре було видно з гори, з верхніх веж замку.

Ніколи в житті ці підлітки не бачили більш порожнього і безлюдного місця.

Пройшовши декілька провулків містечком, друзів зупинив відчайдушний вереск Юлі, яка саме зачепилася волоссям за гілку, і, вигадавши казна – що, заверещала з переляку.

- Тихіше ти!  - Шикнув на неї Іван. – Не вистачало ще, щоб нас помітили...

Він не закінчив думку, мабуть, через те, що його опасання виправдалися – почувся неясний звук десь недалеко від них.

- Треба сховатися десь.  – Поспіхом прошепотіла Ніка, поглядом шукаючи відкриті двері.

Тим часом, коли підлітки сіпнулися до відкритих дубових дверей, Мишко, як фахівець з жахіть, згадав дуже важливу деталь, що її усі інші випустили з уваги:

- Народ, нас же вислідять по запаху! – Гукнув він до інших, які також зупинилися на мить, у роздумі.

В цей час Юля кинулась до своєї сумочки, що весь час тримала при собі. З радісним й трохи зухвалим викриком: „ АГА”, вона витягла флакон з засобом проти комарів і розприскала навкруги себе і друзів. Почувся запах хвої, але  діти вже не зважали, вони бігли, не відчуваючи землі під ногами.

Ось уже двері, які з характерним скрипом зачинилися за зграєю розгублених підлітків.

Так, швидко, малюємо захисний знак. – Поспіхом промовила Ніка, витягаючи з кишені якусь гілку.

 Притулившись спинами одне до одного, підлітки стояли деякий час, вслуховуючись в моторошні звуки десь неподалік. Їх захищало світле коло, яке старанно вималювала Ніка, але так довго залишатися не можна, все одно вистежать.

- Найголовніше перебратися через річку на інший берег, тоді вже загрози буде менше. Вовки лише на цьому березі, так вже повелося. – Пошепки промовила Ніка.

- До річки менш ніж сто метрів, якщо будемо обережними, то доберемося. – Міркував Іван. - Звуки начебто стихли, можливо звірі пішли далі, потрібно перевірити. – З цими словами хлопець вийшов з кола і навшпиньки підійшов до дверей.

Жодного звуку не було на вулиці. Йван взявся за дверну ручку й поволі потяг її на себе.

- Стій! – Щось згадавши, гукнула Ніка, але було запізно, на хлопця блискучими очима під довгим кудлатим чубом дивився вовкулака, що саме чатував біля причілку.

Тварина принишкло, наче кішка перед стрибком почала наближатися, запах засобу від комарів його трохи збивав з пантелику, але ціль була досить чіткою.

В руку Івану всунули металевий флакон, хлопець лише встиг подумати „ Аби помогло”, а потім з усієї сили бризнув у морду істоті і зачинів з середини двері.

Надворі пролунав дикий вереск, здається засіб потрапив у очі.

- Треба його відігнати. – Крикнула Ірка, хапаючи меча.

- Та куди ти! – Спинив її Йван, хапаючи за плече. – Ти що, з глузду з’їхала?

- Еге ж, як розходилася. – Додав Мишко.

- Та треба ж щось робити! – Не вгавала дівчина.

- Так, я знаю що робити. – Підтримала Ірину Ніка. – Хлопці, відчиняйте двері.

Нічого не розуміючи, Іван відчинив двері й одразу ж відійшов у бік. Дівчина у той самий час пустила іскру в істоту, що вила на дворі.

Вовк видав дикий зойк, а потім чкурнув навпростець, ламаючи тини й огорожі.

Уся компанія вирішила забратися з цього місця якнайшвидше, поки на допомогу вовкулаку не збіглася уся інша нечисть.

Перетнувши останні десятки метрів вони зупинилися на березі річки, що розділяла усе королівство навпіл.

- А вони нас не доженуть? – Весь час смикаючи голову то вправо то вліво, спитала Юля.

Та Принцеса їй не відповіла, бо саме в той час викликала Дух Річки. Вона бризнула блакитними іскрами зі своєї каблучки на пісок і через усю річку виникла піщана коса, по якій всі й побігли.

На іншому березі, озирнувшись, діти побачили майже прозору істоту, що визирала з води – це був Дух Річки. Маленька принцеса зняла зі своєї руки браслет і кинула у воду, ніби це була плата за послугу.

- Я більше не зможу захищатися своєю магією, адже на цьому березі йде стеження всевидників, вони відразу ж нас помітять, якщо я скористаюся магією.

- О Боже, що воно таке? – Відразу виголосили Юля і Саша.

- Розкажи, що нам потрібно очікувати на цьому березі і що нам потрібно, щоб боротися з цим. – Відразу, явно над чимось розмірковуючи, сказав Іван.

- На цьому боці, по моїм розрахункам, мають бути лише повітряні перешкоди: горгулії та всевидники – вони, в першу чергу, вистежують небезпеку і усе доносять до Айєші.

Подальша дорога пролягала крізь лісок, що оточував замок темної відьми.

У цей момент Івана зацікавила ця дивна трава, на яку він досі не звертав уваги. Уся компанія не те щоб плуталася у ній, а, здається, сама трава сплутувала їм ноги, Юлю і Мері вже декілька разів приходилося витягати. Лише Ірку трава не плутала, навпаки розступаючись перед нею „ Усе це через меч, темні рослини бояться цієї зброї” – Подумав він, й надалі сказав про це усім іншим.

Раптом, зовсім близько від підлітків, пролетіла якась істота, розмахуючи над ними крилами. Не довго думаючи, Ірка підняла у гору якусь палицю і зачепила нею це створіння. Воно впало за декілька метрів від них і не ворушилося.

- Отже, що ми бачимо? – З цікавістю запитав Мишко, коли всі обступили підбиту істоту.

- Око на ніжці з крилами. – Просто відповіла Ірина.

- Як дотепно, око з крилами. Нащо ти його вбила! –Гримнув на неї Іван, він не любив кривдити істот, навіть таких незрозумілих.

- Так чого він!.. – Почала було виправдовуватися Ірина, але в цей час Ніка виголосила:

- З істотою усе буде добре, через годину повністю відновиться, так що треба поспішати, адже це і є всевидники.

 

Розділ 6

Дверцята потаємного ходу були настільки маленькі, що прийшлося пролазити в них на колінах, що відразу ж викликало обурення у деяких. Весь цей прохід і дверцята були розраховані на певну магію, але Ніка не могла нею скористатися у будь-якому разі.

Після довгого крокування по вузьким сходах на гору, перед дітьми повстали щільно зачинені дверцята, відчинивши які, вони потрапили у простору тронну залу, адже двері знаходилися одразу ж за троном.

Сама зала не мала ніяких принад для зору, а була лише великою кімнатою з  високою стелею, вузькими вікнами – бійницями і деякими предметами, що були тут чи спеціально, чи випадково.

Десь далеко почулися загрозливі кроки, через хвилину відчинилися високі важкі двері і в залу увійшла сама Айєша. За нею підтюпцем біг її коротенький слуга і про щось гаряче розповідав.

По коридору проходила ціла ватага вояків і луна від них йшла по усій фортеці, тому двері прийшлося зачинити.

- То що ще мені розкажеш? – Мовила відьма до свого слуги.

- По останній довідці ці новоприбулі вже дісталися до річки, я гадаю, вони скоро будуть тут.

- А хіба їх ще не затримали! Чому вони досі живі? – Обурено вигукнула відьма, спопеляючим поглядом дивлячись на слугу.

- Їх тричі намагалися зупинити, але марно, здається вони вдалися до іншовимірних хитрощів, моя повелителько.

На їх пошуки вже було відіслано зграю всевидників, гадаю, вони принесуть гарні звістки.

- А чому всевидників одразу не прикликали? Хіба я про це маю думати?! – Вже скипіла Айєша. – Ану геть звідси, нездаро, бо клянуся, зараз підсмажу тебе. Йди звідси і щоб через пів години ці прибульці були тут, бажано живі, вони мені ще знадобляться.

Служник пулею вискочив із зали, на ходу скликаючи усіх підвладних „негідників” і „ледацюг”.

Відьма лишилася сама.

Сидячи на своєму величезному троні, вона вільно відкинулася на спинку і замислилася.

Дітям, що переховувалися по різних кутках ці хвилини здавалися вічністю, але ось вона глибоко зітхнула, перелаштовуючи свій голос на якийсь несподівано тихий і навіть лагідний лад.

- Отже, ти тут, моя люба Ніка. – Промуркотіла вона і у дітей все аж здригнулося. – Так, так, я знаю, що ти тут... Знаєш, це так по – дитячому і так у твоєму дусі, у дусі вашої родини – ризикувати своїм нікчемним життям, заради якоїсь дурні: землі, води, лісу. Адже, хіба це не твої батьки відмовили від світового визнання і зачинилися у країні, мов у клітці.

„ Не чіпай моїх батьків, ти...” – Прочитав на губах принцеси Іван і поквапився притримати її від необдуманої дії.

- ... Я не набрала вдосталь сили, щоб тебе, моя люба – тут вона вишкірила огидну пику, - знищити за мить, та я можу покінчити з тобою і твоєю зграєю не так швидко, але дуже болісно.

Нуж бо, хто твої воїни, з якого виміру.

Юля виглядала у шпаринку в гобелені і її огортав все більший і більший жах: відьма саме втупилася поглядом у старий величезний щит, що був притулений до стіни у кутку і з-за якого стирчав спис Михайла.

„ Ну все, їм капець...” – Майнуло в голові у Юльки, тоді вона і не підозрювала, що це вона вперше за когось іншого хвилюється. Дівчина не усвідомлювала, що весь гобелен сіпався від того, що її зсудомило.

Тут темна володарка перевила очі на той самий гобелен, за яким сховалася Юля. В цей момент дівчина усвідомила, що на неї дивляться звичайні очі, тому трохи заспокоїлася.

Айєша простягла руки, наче гукаючи Юльку. Усі, окрім Саші, що скрутилася під столиком, розуміли, що зараз станеться дуже недобре.

- Не дайте їй торкнутися вас! – Лише встигла крикнути Ніка, коли Іван вибіг із схованки, але відьма схопила її за руку, так само, як і Юлю.

Усі, окрім Саші, вибігли зі схованки, намагаючись визволити дівчат. Йван вже замахнувся своїм кинджалом, коли зрозумів, що він летить у протилежну стіну разом з Ірою і Мишком.

По руках відьми струменіло ледь помітне сяйво, що виходило з дівчат. Коли ж очі темної чаклунки заблищали від здобутої енергії, позаду неї під столиком щось ворухнулося. Це Мері, що звикла покладатися на когось, нарешті зрозуміла, якщо друзі загинуть, вона залишиться тут сама. На підлозі ледь помітно тремтіла шпилька, відчуваючи зло.

Не розуміючи, що вона робить, дівчина вистрибнула з-під столу і, мовчки підхопивши реліквію, притисла срібну шпильку до шиї Айєші туди, де вже був шрам від подібної речі.

Одну мить відьма не розуміла що з нею коїться, але потім вона стала тьмяніти, поки не перетворилася на напівпрозорого Духа, а від її ніг покотилися дві маленькі сріблясті кульки.

Відьма щось кричала дітям, кляла їх, але голос її зник разом з матеріальною формою.

Ніка, ледь притомна після пережитого видавила з себе майже нечутно:        „ Розбий одну кульку...”   

- Що?! – Незрозуміла вона.

- Та ну що, кулю бий! – Поквапив її Мишко, що саме підводився разом з іншими.

Дівчина миттю підняла одну гарячу кулю і розквасила її об підлогу.

 - Ні! – Несамовито вигукнула чаклунка, але її ні хто не почув. Усі лише побачили, як відьму крутило у вихрі під стелею, потім вона просто зникла.

- Іншу кулю візьму я. – Промовила Ірка, підводячись.

У залу увірвалося ціле військо огидних вичаклуваних вояків на чолі з найголовнішим відьомським слугою: - Взяти їх! - Вигукнув коротун, вимахуючи якоюсь палицею. Іван вже схопив меча, очікуючи атаки, але воїни не ворухнулися. Відьма зникла, а отже і чаклунство подібного роду зникає.

Ватага страхітливих вояків в обладунках в мить перетворилася на порох під ногами.

- Іван, не очікуючи довгих запрошень, кинувся на слугу відьми, що хотів завдати лиха і хлопцеві, і його друзям. Та цей верткий коротун зрозумів, що бійка йому непотрібна, тому припустився так, що Йван, аби й хотів би не наздогнав.

- Ату! Ату! – Закричав йому у слід Мишко.

- Може наздогнати? – Непевно запитала Ірка.

- Ну як хочеш, біжи. Та нащо він потрібен. – Відповів Ваня, прямуючи вже до Ніки і Юлі.

 

Розділ 7

Навкруги вже зовсім розвиднілось. Тепер нічого не спонукало до страху, адже був свіжий світлий ранок. Ліс був наповнений звуками різних істот, що прокинулися після жахливого кошмару.

Вони просто стояли колом на галявині біля річки, перед ними був камінь і друга куля, яку вони не розбили.

- Для повного відновлення нашого краю лишилося розбити цю кулю і промовити заклинання. – Сказала Ніка, в явній нетерплячці. – Хто битиме кулю?

- Та яка різниця, хай он Ірка і б’є, раз куля в неї. – Відмовив Йван, хоча Юля, власне була іншої думки.

Слова, що їх казала маленька принцеса нікому нічого навіть і не нагадували, окрім Мишка, звісно, але дівчина говорила їх так, ніби це було сенсом її життя.

З останніми словами заклинання дітей пронизало біле проміння, їм здалося, що їх несе  теплий вихор, зігріває їх після занадто довгої ночі, йому не можна опиратися чи протистояти, це й непотрібно.

 

***

 Декілька годин тому, всі п’ятеро „ Воїнів”, як їх тепер називали, стояли перед королівським двором і самою королівською родиною на оксамитово – зеленій галявині біля замку.

Тисячі місцевих жителів, що розташувались під горою з радісними криками вітали своїх визволителів, придворні дами та кавалери клонилися в глибокому реверансі, а самі король з королевою по черзі наділи на кожного з воїнів якісь амулети, що мали не тільки почесне значення, а й певні чаклунські можливості.

Потім розпочалося грандіозне свято, і от, тепер, Ніка з Іваном стоять, дивлячись з висоти в долину, де продовжується святкування.

- Чого я не можу зрозуміти, так це того, як така маленька дівчина може бути настільки серйозною, настільки впевненою в своїх силах і такою відважною. – Почав було Іван, але, трохи подумавши, додав: - Ти не сприйми це як образу, тому що раніше я ніколи не бачив настільки відданих своїй країні людей.

- Скільки по твоєму років має бути справжній особистості? – Несподівано запитала принцеса, незмінно дивлячись вперед, і коли відповідь не пролунала, додала: - Немає жодного значення скільки тобі років, головне твій дух, твоя внутрішня сила, твоє прагнення жити. Батьки навчили мене, що все у країні має бути закономірно: король бореться за своїх підданих, а піддані йдуть у бій за свого короля, віруючи в нього, в його сили, мужність і чесність. Цього балансу не можна порушувати, в такому разі постраждають усі – і народ, і його правителі.

„ Як має бути важко людині, що бореться за життя цілого народу” – Подумав хлопець, дивлячись на замислену дівчину. Очі її залиті сонячним світлом мали якийсь невідомий вогник, яскравий і такий живий.

Хлопець тепер вже твердо усвідомлював, що нарешті перед ним одна з тих людей, про яких він лише міг читати, але не міг бачити у реальному сваті. Перед ним лише тонка тендітна дівчина, яку можна знищити фізично, але дух її зломити неможливо, дух її житиме вічно.

Повз терасу пролетіла ціла орда вершників, серед яких була й Ірка. Вона весело сміялася, розмахуючи булавою, яку, здається, вирішила залишити собі.

- Ну що за людина така! – Трохи засудливо мовив Ваня.

- Не думай, що це і є її справжнє єство. – Відповіла йому Ніка, трохи згодом. – Є люди, котрих взагалі ні хто не захищає від проблем, є люди, яким ні хто не допомагає в лиху годину, тому вони починають бачити у кожному потенційну загрозу й захищатися від усього, що на їх думку може скривдити.

Мишко і Ірина каталися на летючих конях разом з місцевими підлітками, Саша і Юля фотографувалися на фоні краєвиду, подібного якому вони не скоро побачать, їх оточували майже всі придворні дами.

Король разом зі своїми радниками та міністрами займався рішенням нагальних питань у залі для нарад, а Іван стояв зараз поряд з людиною, яку він більш за все на світі хотів би назвати своїм справжнім другом.

 

Епілог

- Нещодавно я вилікувала свою сестру, що забилася, здається амулет таки діє. – Розповідала Ірина друзям через тиждень після повернення з іншого виміру.

- Ой, амулет твій нікудишній, я б на шию йог не вділа б. – Відмовила Юлька як завжди у своєму дусі.

Усі п’ятеро з цієї випадкової, як їм спочатку здавалося, команди сиділи на горищі й обговорювали недавні події.

Ні хто навіть і не подумав розповідати про ці пригоди іншим своїм знайомим, але все одно підлітки були у захваті, мов зачаровані, вони мріяли про нові пригоди. Мишко, як завжди, сипав гостроти на Юлю і Олександру, ходив з Іриною гуляти у місця, з яких вони потрапили в інший світ і повернулися з нього назад.

В решті-решт, погомонівши вдосталь, друзі розійшлися у власних справах, лишився тільки Іван. Він сидів і міркував про щось так старанно, як ще ніколи не міркував, закреслюючи якісь невдалі рядки на папері, тепер у нього, власне випала нагода писати, адже людина починає мислити по-справжньому лише тоді, коли лишається на самоті...

... І сонце сховалося за кудлаті хмари.

І йшов теплий, по-літньому теплий і чистий

дощ...

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>