Нештатна ситуація

Нештатна ситуація

Вівторок, 3 жовтня 2017 г.
Проглядів: 301
Підписатися на комментарі по RSS

У вухах залунала сирена. Я поглянув на екран. Знову збій у третьому енергоблоці. Потуги владнати все дистанційно не мали успіху. Треба до нього йти. Інакше не полагодиш. Я від’єднав візка від стопорів і рушив з капітанського містка у протилежний бік зорельоту. Шлях мій пролягав повз відсік зі сплячими колоністами. Вони всі мирно дрімали у гіпнотичному анабіозі і мали прокинутися, лише коли ми вже прибудемо в пункт призначення. А це буде ще не скоро. Нам ще летіти і летіти. Раптом одна з колоністок, повз яку я проїздив мимо, засовалася уві сні, наче бачила кошмар. Я поглянув на її номер. Так. Світлана. Вона ніби знала, що спить, і постійно норовила прокинутись. Заспокойся, люба, летіти ще довго.

За анабіозним відсіком знаходився житловий відсік, розрахований на те, що всі прокинуться. Далі йшла оранжерея. За нею вантажний відсік, з обладнанням для освоєння нової домівки. І вже за ним енерговідсік. Композиція корабля була не зручною, в тому сенсі, що коли щось ставалося, мені було довго добиратися до місця несправності. Але в проектантів були свої міркування з доцільності.

Коли я прибув у енерговідсік, третій енергоблок запрацював, наче перед цим і не думав виходити з ладу. Він був наче дитина. І постійно потребував уваги. Містика і міфи про технічну ауру — це для аматорів. І я почав перевірку всіх систем. Тим більший було моє здивування, коли програма не виявила жодних відхилень. Я застиг наче телепень і не міг дати раду, що робити далі. Добре, що я єдиний на кораблі, хто не спав, і ніхто не міг побачити моєї безпорадності. Але в той же час мені ні в кого спитати поради. Врешті-решт, я розвернувся і вирушив назад до капітанського містка.

Дорогою у анабіозному відсіку я зупинив візок біля Світлани. Вона була спокійною. Але неначе знала, що я за нею стежу. Вона захитала головою, немов роззиралася навколо, ніби шукала когось. Я подумав, може її розбудити, щоб вона зменшила мою самотність. Але самотність — це моє друге я. Я ніхто без нього. І саме через те, що я обожнюю самотність, я і став головним технічним спеціалістом, що підтримує життя цього зорельота. Ми маємо лишатися у наших ілюзіях. І я рушив далі.

Не встиг я проїхати і кількох кроків, як у вухах знову залуна сирена. Цього разу двічі. Трясся! Жовтий код! Я відкрив персональний термінал. Вийшов з ладу той самий третій, а також п’ятий та шостий енергоблок. Я понісся у той відсік з такою швидкістю, як тільки дозволяв двигун електро-візка. Від свисту мотору закладало у вухах. Здавалося, весь корабель вібрує і трясеться. Я прибув на місце і став вручну вимикати несправні енергоблоки. Аж раптом у вухах завила сирена. Цього разу голосно і тричі. Трясся! Червоний код! Збій у першому енергоблоці. Ввімкнулося аварійне живлення. У мене було не більше кількох секунд, щоб вимкнути другочергові системи. Світло в оранжереї. Не страшно. Системи вентиляції. На жаль. І звісно матрицю анабіозу. Що ж, Світлано... Тепер ви всі прокинетеся. Головне, щоб енергії другого та четвертого енергоблоку вистачило на системи навігації та електромагнітний щит. Без них вся місія буде без сенсу.

Люди після анабіозу довго приходять до тями. У мене було трохи часу, щоб зібратися з думками і виробити план дій.

Я зібрав всіх у кают-компанії житлового відсіку. Тут було темно через брак енергії. Сотні очей дивилися на мене збентежено.

—Прошу уваги! — почав я. — Я знаю, ви всі нажахані і не знаєте, що це все означає. Справа в тому, що ви знаходитеся на зорельоті, що прямує до системи Проксима Центавра. І все ваше минуле життя — це симуляція матриці, зумовленої знаходженням у гіпнотичному анабіозі.

—Чому не в звичайному анабіозі? Нащо матриця? — спитав хтось.

—У звичайному анабіозі мозок атрофується і втрачає свої функції. Наприклад мову чи здатність рухати кінцівками. Тому виявилося доцільним транслювати у свідомість ілюзію за допомогою комп’ютера і підтримувати мінімальну життєздатність.

—Як називається цей корабель?

—Цей зореліт називається “Зоряна Фортеця”.

—І довго ми летимо?

—Ми летимо вже дев’ять років.

Почулося перешіптування.

—Що ж, давайте знайомитися, — сказав один. —Мене звати Ігор Сілівра. Я переміг на останньому дев’ятнадцятому конкурсі.

—Ігоре, Ви щось плутаєте! На цьому конкурсі переміг я! Максим Безрук! — крикнув другий.

—Ні, це ви всі плутаєте! Переміг я! Волод Йович! — заперечив третій.

Залунали голоси. Гул був такий, що мало у вухах не закладало. Я грюкнув по столу. Запала тиша.

—Так! Народ! Я знаю, ви всі такі талановиті, відомі і все таке... Але то було в матриці. Зараз варто глянути правді в очі. Ви летите у зорельоті. І те, що з вами було перед цим, вже значення не має.

—Але виходить, ми всі були письменниками! Чому саме письменниками?

—Письменникам простіше імплантувати матрицю. Тому було вирішено відтворити Землю у епоху розквіту цифрового романтизму.

—А чому нас розбудили? Ми вже долетіли до пункту призначення?

—Ні. Справа в тому, що сталася нештатна ситуація. Вийшли з ладу чотири енергоблоки і стало замало енергії для підтримки другорядних систем. І довелося виключити навіть світло в оранжереї. А тому я вас всіх зібрав. Кисню вистачить щонайбільше на кілька тижнів. А тому ми маємо будь-що владнати цю ситуацію.

—Яким чином?

—Такий розвиток подій був передбачений. І наш зореліт везе з собою вело-генератори. Щоб у нас був кисень і їжа, ви всі маєте крутити педалі та виробляти електрику.

—І довго?

—Допоки я не полагоджу хоча б один енергоблок.

—І як ви собі це уявляєте? Не знаю, хто як, а я відчуваю неймовірну слабкість. Як у такому стані крутити педалі?

—Це слабкість після анабіозу. Вона мине. До того ж, у вас немає вибору.

Настала тиша. Вона тривала доки не піднявся один чоловік.

—Я — Олег Сілін. І як координатор конкурсу я маю взяти на себе відповідальність за долю місії. Давайте розділимося на групи. Одна буде крутити педалі вдень, друга вночі. І...

—Які день та ніч? Ми в космосі!

—Добре. Умовно розділимо час на дванадцять годин. Хтось буде крутити педалі в один час, хтось в інший. То як?

Всі знову сиділи тихо. Мабуть ще не змирилися з думкою, що от такі класні письменники мають просто взяти і цілими днями крутити педалі. Але всі були людьми цивілізованими, тому почали одне одного підганяти і пішли за велотренажери. Я поїхав оглянув оранжерею. Світло було не дуже яскраве, але на фотосинтез має вистачити.

Корабель почав жити своїм життям. Весь час я був у технічному відсіку і намагався второпати, що ж сталося з енергоблоками. Годину за годиною я вивчав схеми і довідники, але це не наближало мене до розгадки. Все мало працювати надійно як годинник. Але не працювало.

 

Потім до мене прийшло кілька людей.

—Ми разом подумали... і вирішили, що ми розвернемо цей корабель і полетимо назад на Землю, — сказали вони.

Я посміхнувся.

—Вибачаюся, але це технічно неможливо.

—Чому неможливо? Візьмемо двигуни і розвернемо.

—Справа в тому, що в нас палива вистачить тільки на те, щоб загальмувати перед Проксима Центавра. А щоб розвернути корабель... розігнатися знову... та ще й загальмувати перед Землею... Для цього треба щонайменше в чотири рази більше, ніж ми маємо.

Вони ще трохи потупцювали і пішли. Я знову поринув у схеми і креслення, але ба було. Це був ще не кінець. Мій спокій порушила ще одна відвідувачка.

—Скоріше! Там бійка!

—І що?

—Зробіть щось!

Я зітхнув і поїхав за нею. В кают-компанії справді було неспокійно.

—Ми летимо не на зорельоті, а на цепеліні до Києва! Зупиніть його, я зійду! — кричав один.

—Це все якийсь експеримент! Припиніть його! З мене досить! — вторив другий.

—Це все сон! Дайте мені прокинутись! — не йнявся третій.

Бідолашний Олег Сілін відбивався від них як тільки міг. Я поспішив йому на допомогу.

—Панове! Стійте! Стійте! Ви ж всі цивілізовані люди! — загорлав я.

Всі повернулися до мене і глянули вовком. Я кахикнув.

—Люди! Ми маємо нести відповідальність за ту реальність, в якій знаходимося. І так сталося, що від вас залежать життя не тільки ваші, але й життя інших людей. Тому візьміть себе в руки та йдіть крутити педалі!

Якийсь час ми всі стояли і дивилися одне на одного. А тоді вони потупили погляд і розійшлися.

—Дякую, — сказав мені Сілін.

—Немає за що. Але готуйтеся. Це тільки початок. Нам ще довго летіти, — відповів я.

У технічному відсіку я повернувся до перерваної роботи. Просунутися далі не виходило. Час від часу до мене заходили люди вільні від крутіння педалей, та питали, чому й досі нічого не полагоджено. Хтось пропонував допомогу. Хтось жалівся на те, як вже болять ноги. Я гарячково прокручував сторінки документації, але ще більше заплутувався. А далі трапилася ще одна пригода. Вимкнувся четвертий енергоблок. Довелося знову зібрати всіх в кают компанії.

—Шановні, трапилася ще одна прикрість. В нас лишився лише один енергоблок. А тому, щоб нас не спопелило космічним випромінюванням, ви всі маєте крутити педалі з потрійною силою і двадцять годин на добу, лишаючи мінімум часу на відпочинок. Вибачте за тимчасові незручності. Енергоблоки будуть полагоджені з дня на день.

Звісно я лукавив, але ж треба було всіх заспокоїти. Всі й так поверталися до крутіння педалей похмуро й перешіптувалися між собою. Я знову закрився у технічному відсіку. Але пройшло не так багато часу, як до мене знову постукали.

—Скоріше знову бійка! Всі відмовляються далі крутити педалі!

Мені не хотілося потрапити під гарячу руку якогось письменника, але вибору не було. І я кинувся в кают-компанію.

—Стоп! Стоп! Народ! — загорлав я. —Я знаю вам всім важко. Але ви всі творчі люди! Сприйміть цей екстремальний досвід інакше! Вам буде про що описати у ваших книгах! Дякую!

Всі загомоніли. Але повернулися до вело-генераторів.

Я знову закрився у себе. Треба було терміново щось робити. Але що? Все мало працювати. Але не працювало. День спливав за днем. А я просто сидів і гортав довідник. Навіть не читаючи. До мене знову постукали.

—Кілька людей знову відмовляються крутити педалі! Всі можуть взяти з них приклад і знову буде повстання!

Я зітхнув і пішов поговорити з ними.

—Чому ви не крутите педалі? — спитав я одного.

Він кивнув на сусіда.

—А ми співавтори!

Вблагати його крутити педалі довелося довго. Але врешті-решт він зголосився це робити хоч для вигляду.

Я знову повернувся у технічний відсік. Робота не йшла. Знову пройшов день. А в мене — жодних зрушень. До мене знову прийшла та дівчина.

—Всі деморалізовані, —сказала вона. — Ходять чутки, от-от вийде з ладу останній енергоблок і нам всім гаплик. Все крутіння педалей намарно. До того ж, всі виснажені. Дехто навіть втрачає свідомість від напруги.

Я задумався. Ще й втрачають свідомість... Від напруги...

—Еврика! — крикнув я. — Це все статична електрика!

Коли я збагнув, що не так, полагодити енергоблоки було справою часу. Треба було лише придумати, куди діти зайвий заряд. Для цього треба зробити конденсатор і випромінювач, щоб розсіяти електрони в космос. І це вдалося. Енергоблоки радісно загуділи. Весь корабель засяяв яскравими барвами. Я знову зібрав всіх у кают-компанії. Тепер тут панувала радісна і дружня атмосфера. Всі посміхалися й обмінювалися жартами. Я не вважав себе гарним оратором, тому за промову взявся Олег Сілін.

—Дякую, що ми разом пройшли через це випробування. Але тепер, коли все позаду, нам час повертатися до анабіозу.

—Я не хочу знову до анабіозу! — відразу сказав хтось.

—Я також не хочу до анабіозу! — підтримали його інші.

Ох вже ці творчі особистості!

—Подумайте! —сказав я. — В матриці ви — успішні письменники, які мають купу шанувальників. А тут ви тільки...

—Так! Скажіть це! Тут ми звичайні невдахи, яких ніхто не читає.

—Я хотів сказати зовсім не те. Тут ви також гарні письменники. Але перш за все ви — команда. І маєте доїхати до пункту призначення.

—Так. Матриця нас чекає. До того ж, обіцяю, буде цікаво. Нас чекають ще купа конкурсів, —підтримав мене Сілін.

—А чому ми не можемо влаштувати конкурс прямо тут? — спитала одна дівчина.

Запала тиша.

—Добре! — знайшовся Сілін. — Влаштуємо конкурс! Але той, хто не виграє — повертається в матрицю!

Всі радісно загомоніли. Ох вже ці письменники...

 

Сьогодні я засинав з почуттям виконаного обов’язку. І мені наснився дивний сон. Чи може навпаки це був не сон...

—Ви не склали екзамен, — сказав екзаменатор.

—Чому? Я ж полагодив корабель!

—Ви лагодили його занадто довго!

—Але ж полагодив!

Екзаменатор задумався.

—Добре. Доведіть до завершення місію і я поставлю вам “зараховано”.

І я прокинувся. Чи може навпаки... заснув...

 

То до чого я це все? Прокидайтеся! У нас нештатна ситуація!

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>