Нещасний я (Дискваліфіковано. Автор не проголосував у фіналі)

Нещасний я (Дискваліфіковано. Автор не проголосував у фіналі)

Понеділок, 11 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2111
Підписатися на комментарі по RSS

«Сьогоднішній день починається так  само, як і вчорашній. Жодної різниці.  Ось я на платформі звичної мені станції метро, на табло ті ж самі цифри: 06:30. Я  майже кожного дня звільняюсь в такий час від моїх не надто улюблених обов’язків  офіціанта,  і прямую додому, а якщо не встигаю, то прямо на пари. Я вчуся на четвертому курсі в університеті, і вже за півроку отримаю диплом  бакалавра за спеціальністю менеджера.  Причин для гордості я не бачу (на відміну від мої батьків, звісно).  Моє навчання я вже другий рік ділю з роботою в ресторані, де їдять, п’ють,  гуляють заможні пани та милі панянки, гарно вдягнені, приємно пахнуть, вільно поводяться, багато витрачають. Деяких з них я відверто ненавиджу. Це, звичайно, грішно, як сказала б моя глибоко набожна мати, але вона за кілька сотень кілометрів, а мене відправила вчитися і «вибиватися в люди» в столицю.  Що ж, чи далеко я вибився за ці чотири роки? О, так! Віднедавна мені самому вже дозволяють рахувати виручку вранці, коли старший офіціант надто стомлений. Що ж, мати може гордитися мною! Ще півроку, і я буду в нашій бригаді третім офіціантом з вищою освітою».

Такі глибоко скептичні  вранішні думки крутилися в голові Павла на майже пустій платформі метро, де він звик починати свої «однакові» дні. Але сьогоднішній вихор думок якось особливо хвилював його, доводив, навіть, до якого невимовного жалю.  Чи то стома його сьогодні особливо валила з ніг, чи дійсно давучке відчуття несправедливості світу, та він аж злився.

Він часто думав, як йому важко жити. Вважав себе, навіть, широкоглядним, більше того, ліберальним,  коли замислювався, що молодому чоловікові зі здоровими руками і ногами, більше того, майже здоровою головою, доводиться впадати в відчай перед своєю посередністю (хоча Павло називав це непотрібністю ).  Не маючи з дитинства жодних виразних   талантів чи здібностей, він міг би стати досить хорошим робітником, але ніяк не «менеджером»,  «супервізором»  чи гірше того,  «клнінгером», про обов’язки яких, він навіть сказати конкретно нічого не зміг би.  І зараз тут, на цій майже кінцевій станції метро,  він би міг зробити просто крок вперед і «гори воно все синім полум’ям» , так мало хто за ним шкодуватиме.

Не можна стверджувати, що він був у відчаї, ні в якому разі. Він сам вважає себе  завзятим, старанним молодим чоловіком , хорошим студентом  (все, як він пише в своїх резюме). Не відмінник звичайно, але так вже склалося життя, що довелося йому на другому курсі влаштуватися до ресторану, який він зараз, з усією його вишуканою публікою, відверто зневажає. Іноді буває, такі думки зародяться  в його молодій, доволі бентежній голові,  і вже немає йому спокою. Тоді Павло, не маючи внутрішньої сили їх втихомирити, затикає  вуха навушниками і йому стає легше під легкий рок. Ногами він відбиває ритм, вже, навіть, підтанцьовуючи на рівній платформі метро. Тепер йому вже не вчуваються ні песимістичні внутрішні пориви, ні зовнішній шурхіт прохожих ніг. Качаючись під ритми, він опускає повіки, трішки забувається, але не втримує своє важке зараз розм’якле тіло і просто валиться на колію. Падає під загальний жах.

Так прийнято, що такі випадки ми звикли називати «нещасними», хоча, можливо б, їм більше підходив би заголовок «безглузді». Втім, як би там не було, саме в результаті такого випадку Павлу довелося опинитися в білій кімнаті, де він прийшов до тями, відчувши себе живим, і, як на диво, майже неушкодженим. Дивний стогін вирвався першим з його сухих вуст. Боляче стало лише тепер, і більшою мірою від сліпучого світла, що нестримно відбивалося в усьому: стінах, занавісках,  простирадлі. Навіть руки, коли він на них подивився, здалися йому настільки блідими, майже прозорими. Але голова його відчувалася якось легко, навіть приємно, хоча було в цьому щось підозріле, чуже, незвичне до цього часу в його житті.

- Чи є тут хтось? -  Павло якнайшвидше хотів розвідати ситуацію навколо.

Очей він майже не розплющував, його боляче сліпило, а слова свої він почув чітко, виразно.

- Гей, хто-небудь? – Знову ні звуку у відповідь.

Його спроба піднятися далася йому  майже безболісно, голова була ясною. Це була палата. Він явно був в лікарняній палаті.  І навпроти його ліжка стояло таке ж саме, з білою білизною. Тепер він чомусь подумав, що, якби біль можна було намалювати, він би обрав саме білий колір, їдкий білий, без жодного відтінку.  На ліжку навпроти лежав чоловік. Павло не зміг конкретно його розгледіти, але дуже старався, обіперся на лікті, прижмурив очі, але зараз же відсахнувся. Він злякався, адже чоловік лежав нерухомо, втиснувшись якимось диким поглядом в Павла.

- Здрастуйте, – він очікував на відповідь, хоча б якесь слово, та марно. – Ви чуєте мене?

Ліжко цього чоловіка стояло низько  під вікном, і світло від нього було настільки сліпучим, що Павлові це здалося, навіть, якимось дивним, ненормальним.  Чоловік повільно почав підійматися, мовчки встав і тихо підійшов до столу, опустився на стілець. Він дійсно зробив це тихо. Павлові навіть лячно стало, чомусь він звернув увагу, що чоловік той зовсім без взуття, хоча в лікарні всі мають бути в капцях там, чи якось там? А той був босим, блідим, байдужим до всього. Вся його фігура ніби висловлювала тиху скорботу, глибокий відчай. І спина його, яка зовсім зігнулася в дугу, була настільки худою, що, коли він підпер за столом своїми руками голову, це здалося навіть необхідним, бо інакше, він би не втримав її.

- Мені було полегшало, а зараз знову дуже погано, - сказав раптом тихим голосом той чоловік, але, ніби сам до себе, впершись поглядом у стіл.

- Так? … Шкода..- Павло не знав, що відповісти, але він хоч зрадів, що той говорить,- Пробачте, а ви не скажете, це лікарня, так? Я тут дано?

І тут раптом щось трапилось, щось страшне, старечі очі того чоловіка буквально налилися гнівом, готові були пронизати Павла, все його обличчя напряглося в глибоких зморшках, з горла вирвався хрипкий гнівний рев:

- Яка це, по-твоєму, лікарня?!  Самогубець нещасний, не міг вже так зробити, щоб напевне.

Павло так злякався, що аж здригнувся. А той чоловік спокійно повернувся в попередню позу. Через секунду сенс сказаного донісся до свідомості Павла, і його нерви натягнулися:

- Чекайте, я не хотів покінчити з собою, що ви кажете? Я не хотів…. Стоп, я впав  на колію. Ні, ні,…Боже,- він замешкався на ліжку, - вони подумали, що я самогубець. Це нещасний випадок! Клянусь! Мені  лікаря треба, я все поясню!

Раптом чоловік піднявся, і всією своєю жахливою фігурою почав наближатися до ліжка Павла з невимовним жахом в очах, як крокують відчайдушні люди, наче останній раз роблять свої вимушені кроки. Павло напружився, зніяковів, чекав наступного нападу. В його голові вже встигла промайнути думка, що  все це лікарня для душевнохворих (правда, він про себе назвав її «дуркою»), а цей псих зовсім небезпечний, може зробити все, що завгодно. І тут, в цій кімнаті був досить дивний інтер’єр, як для палати: не було ні тумбочок, ні штативів, ні (що дуже дивно) запаху ліків, ні самих ліків.

- Мовчи! Чуєш, мовчи, ні слова я не хочу від тебе чути!- тепер він говорив поволі, холодним басом, все нижче опускаючись до обличчя Павла.  А потім тихо босими своїми ногами покрокував до свого ліжка і ліг обличчям до стіни, залишивши Павлу спостерігати його худу страшну спину.

Все це, не те слово, як вразило Павла, його голова тільки тепер почала нестерпно боліти, думки його, як дикі коні носилися в хворій голові. І тіло його почало боліти тим нестримним болем, коли вихор відчаю здіймається й несеться по всьому тілу, дратуючи нерви.

Якимось це все здалося йому нездоровим і дивним. Цей чоловік, явно хворий душею,  з запаленим мозком, здався йому знайомим, він однозначно чув цей голос, що лякав його щойно. Точно чув і бачив вже раніше це обличчя, ніби обличчя родича, щось знайоме з давніх-давен, з дитинства. Потім Павло згадав, хворий говорив, що йому стало гірше, тобто він хотів поговорити про своє здоров’я.

- Ви казали, вам стало гірше?- на що чоловік лише мовчки підняв голову, натякаючи, що почув запитання. – Вам було краще раніше? – Павло думав викликати його хоч якось на діалог.

- Так, мені було краще, а тепер …я не знаю.. А що ви скажете? – він схопився за запитання Павла, як за соломинку утопленик, його голос став м’якший, милостивіший.   Він піднявся і сів на ліжко, згорбившись, жалісливо звівши брови.

- Я? Що я можу сказати? Я не.. не знаю. Як вас звати?- Павло зрадів такій переміні настрою сусіда, тепер з ним можна поговорити.

Але це запитання лише роздратувало чоловіка, він знову ліг спиною до Пала, але лише на мить, потім різко, не підіймаючись сказав:

- Та вставай вже, нарешті.

Павло дійсно сам собі здивувався, що він і досі не робив жодної спроби  стати на ноги. Звичайно, він легко встав, відчувши себе значно краще. Зробив пару кроків до вікна, але там побачив лише біле сліпуче полотно шибки, ніби світ навкруги – біла мла.

- То  вам погано? -  зробив ще одну спробу Павло.

- Так, так погано! Мені знову погано! Я вже казав!- крикнув чоловік, але вже не підіймаючись.

- Не кричіть, я не винен в тому! І я не самогубець, чуєте, я навіть ніколи не думав про таке!- він сказав це майже на одному подиху.

- Ти брешеш.

Павло дійсно брехав, він пам’ятав, про що думав, стоячи на платформі. Але це були такі невинні безглузді думки, що й пам’ятати їх би було не слід.

- Та хто ви такий, чорти б вас взяли?- він, навіть, зробив крок вперед, - Що це за лікарня така?- він швидко наблизився до вікна, але тепер в рамці шибок, він далеко почав ніби бачити фігурки прохожих людей.

Чоловік продовжував лежати обличчям до стіни:

- Вже щось бачиш?

Павло різко нагнувся  до нього, навіть присів на коліно біля ліжка, прошепотів незрозуміло чому, але, ніби благаючи його:

- Поясніть, хто ви? Де я? Чому я не можу піти?

Чоловік повільно підвів свою голову з обличчям, ніби йому задали дуже складне запитання, витягнув своє старече обличчя,  і тихим голосом, розміреним голосом  відповів:

- Ти можеш піти звідси. Тебе хтось тримає? Чи ти не бачиш,  де двері?

Де двері Павло дійсно до цього часу, до тієї самої миті, поки чоловік йому не сказав, чомусь не бачив. Аж дивним він здався сам собі, чому так склалося, чому саме тепер він зрозумів і побачив де  двері. Вони, ніби були там і раніше, на тому ж самому місці.  Повільно Павло піднявся, дивлячись на чоловіка, дивуючись сам собі, і більше того, чому ці риси обличчя йому знайомі?  Він підійшов до дверей, виразних і точно помітних. Але чому ж він не бачив їх раніше? Відкрив їх з легкістю, і, опинився прямо на вулиці, як не могло бути у жодній з лікарень. «Що ж це таке? Ніби двері в інший якийсь ненормальний світ», - майнуло першим в його запаленому мозку. Це була звичайна вулиця з людьми, яких тисячі в цьому місті. Він побачив знак метро, буквально кинувся  в перехід. Павло так зрадів, ніби дикий звір, якого нарешті випустили з клітки. А потім різко зупинився і пустим поглядом застиг на місці. Порівняння про звіра він в той момент придумав сам про себе.  А потім спитав себе ще раз: «Звір? Який звір? Дикий безстрашний звір? Що це таке? Я тварина, а не звір, худоба, якого не випустили на волю, а якого знову загнали в стадо, і він радіє, що на своєму місці, знову в цьому темному метро! Бо коли той чоловік говорив з ним про дивні речі, мій скупий мозок навіть не поцікавився чому це сталося зі мною. Що то за кімната? Хто той чоловік?»

Павло стояв, ніби паралізований своїми думками. Бо так і було. І в тому німому оціпенінні його бліда фігура повернулася назад і рівними кроками попрямувала знову назовні. Якби його тоді запитали, чи знає він, куди прямує, то не отримав би ні чіткої відповіді, ні взагалі зв’язної мови. Адже в голові Павла панував повний хаос зі згадок, уривків споминів, незв’язаних між собою ніяким чином. В той момент це була людина-безладдя.

Він йшов, невтямки куди. Адже перед ним змішались люди, автомобілі, будинки в одну сіру масу, що мерехтіла перед очима, а в  голові у нього повторювались останні слова того чоловіка:  «Ти можеш піти звідси. Тебе хтось тримає? Чи ти не бачиш,  де двері?»

Але тут були десятки дверей: магазин, перукарня, банк, кафе, але не ті, все це були не ті двері. Серед цих негарних будівель не було і натяку на якусь лікарню, амбулаторію чи ще щось. Раптом Павло зупинився навпроти одних з «не тих» дверей, ніби застиг перед ними. Він побачив своє відображення в  них, зціпенівши на місці. У відображенні він побачив не себе, а того чоловіка з палати, точніше сказати, то і був він сам. Той чоловік нагадував Павлу не когось, а самого себе, але такого хворого, худого, бліду тінь його самого.  Не знати чому, але він відкрив саме ці двері, і раптом опинився в кімнаті з якої щойно тікав, як виявилось,  сам від себе. Він зайшов всередину (шум вулиці зник вмить) і побачив дуже жалісливу картину: чоловік, тобто він сам, так і лишався лежати обличчям до стіни, його зігнута в дугу худюща спина була уособленням самого жалю, самої безвиході, яку тільки можна уявити, а ноги, підігнуті під себе були дійсно босими, жалкими.

- Страшно? – запитав глухо чоловік, а Павло знову зніяковів, то ж був його голос, але не такий, який чують інші,  а внутрішній його голос, яким він розмовляє сам до себе, він звучав зараз з вуст іншого дивно.

- Шкода тебе.

- Шкода тобі мене, тікаєш від мене, не хочеш зі мною бути…  з собою тут бути, - тихо, явно з насмішкою промовив чоловік.

Раптом Павло відчув дивну тягу до цієї людини, йому дійсно в той момент було так шкода самого себе через усе, що тут відбувається, йому також захотілося лягти на ліжко, вкритися з головою, подумати про всі ці речі, про всі ці дивні, невимовно жахливі речі.

Але, якби він так і зробив, то став би людиною, яка думає про самого себе, як про того, хто ховається, хто є бляклим відтінком колишніх сподівань. Тим, хто бачить лише марення про своє життя, а насправді є хворим і дуже страшним на цьому ліжку беж жодних бажань встати з нього.  І ніякі лікарі не піднімуть його, бо їх тут немає. Бо він зараз тільки сам на сам з собою в маленькій пустій кімнаті чи в цьому злиденному світі, чи й сам не зрозуміє де? І вийти з неї він може, як сказано було раніше, хто ж йому заважає?

Він м’яко взяв того чоловіка за плечі, підняв, не дивлячись на нього, не тому, що боявся, ні, навпаки, більше не боявся. Не хотів дивитися на це жалке обличчя. Поставив його на ноги, знову подумав про його босі ноги, але нічим йому не зміг допомогти, бо й сам - лише тепер помітив – був без взуття.  Тримаючись один за одного, Пало і чоловік,  дуже на нього схожий,  відкрили двері і вийшли на вулицю, де було багато людей, авто, реклами, сміття.  Павло подивився на нього і знайшов у виразі його обличчя щось рішуче, ніби він давно чекав на цю прогулянку. Навіть дуже хотів її. Потім він звільнив свою слабку руку від підтримки Павла і попрямував вперед, навіть не озираючись. Його худюща фігура потроху почала зникати серед прохожих, і чомусь  Павлові дуже хотілося, щоб зникла  назавжди. Певно, що так і було. В нього прокинулась така жага життя, жага дій і перш за все – знайти взуття, бо тут було б брудно, незручно, холодно,  навіть боляче так іти. В нього майнуло в голові: «Сьогодні день не такий,  як вчорашній, однозначно не такий!»

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>