Неприкаяний. Кому велік?

Неприкаяний. Кому велік?

Неділя, 2 квітня 2017 г.
Проглядів: 181
Підписатися на комментарі по RSS

Далеко ходити не треба. Я зайва людина в цьому світі. Ось уже п’ять років без роботи. Це якщо не брати до уваги рідкі завдання на фрілансі. Без них узагалі було б сумно.

- Дякую за модель ніжки стола, що Ви спроектували. Вона просто ідеальна. Будемо працювати з Вами й надалі. Перерахувала гроші на Ваш рахунок, - дзвонила замовниця.

Гроші не те щоб великі, але гріє душу, що я хоч щось можу. А не просто живу на шиї у батьків. Якби батьки мене не підтримували, довелося б іти фрезерувальником чи чорноробом. Але який з мене роботяга. Я ледащо. Чи взагалі було б на війну. Але який з мене воїн. Я й зброю ледь втримаю. Тому я просто лежу і депресую. Може якби не депресія, я б працював би днями і ночами, робив би круті штуки для свого портфоліо. І мав би гарну роботу. Але я зайва людина. Мені нема заради чого жити. Нема сил вмирати.

Зараз у мене є трохи грошей. Але що за них можна купити? Хотілося хоча б велосипед. Але на нього я поки не заробив. Хіба що в оголошеннях хтось продасть за безцінь. Я кілька днів моніторив інтернет і таки надибав. Зідзвонився з продавцем. Домовилися зустрітися.

Велосипед був у гарному стані.

- Гарний велік. І чого Ви його продаєте так задешево?

- Хочу спекатися якнайшвидше. Беріть.

- І все ж. Що з ним не так?

- Все так. Просто як скажу, не повірите.

- Я вірю в Бога та Санта Клауса.

Той засміявся.

- Цей велосипед колись належав чарівникові, що міг подорожувати між світами. Хто зна, куди він може завезти.

- Чарівників не буває.

- В нашому світі — не буває. А в інших? Ото він до мене заскакував. І не те, щоб я дуже був цьому радий. Тож будьте обережні.

Велосипед я все ж купив. І поїхав на ньому додому. А дорогою думав над словами того психа. Чарівники? Інші світи? Та кому вони треба. Чи мене це лякає? Звісно ні. Я не відмовився б просто зараз майнути бозна-куди. В цьому світі мене ніщо не тримає. Але... А чому не взяти і просто дати велосипедові їхати куди він схоче? Я відпустив руки і став просто крутити педалі. Велік не відхилився ні на йоту від курсу. А тоді...

Я був у вихорі велосипедистів. І мені довелося чимдуж крутити педалі, щоб на мене ніхто не наштовхувався. Я ще ніколи не бачив так багато людей, і щоб усі їхали на велосипедах. Зупинилися ми тільки на перехресті. І пропустили такий самий натовп велосипедів. Всі кудись їхали. І я не міг зрозуміти куди. Але я їхав з усіма бо не міг інакше, з усіх сторін я був стиснений людьми. Хто зна, як довго це все тривало, але згодом людей стало трохи менше і я усвідомив, що всі звертають у відкриті кінотеатри з великими екранами, де залишають велосипеди і крутять педалі велотренажерів.

Коли натовп людей навколо мене розсмоктався, я не знав, куди мені тепер приткнутися.

- Новенький? Щойно з пробірки? - спитала якась дівчина.

- З якої ще пробірки? - не зрозумів я.

- Я маю на увазі, що ти щойно народився.

- Мене мати вже тридцять років як народила.

Дівчина засміялася.

- Жартун. Людей вже тисячу років як не народжують матері. Нас роботи клонують із пробірок, щоб ми могли крутити педалі динамо-машин і давати їм електрику. Тому гайда крутити, а то не дадуть їсти.

І вона побігла до велотренажера. Чи принаймні до того, що я сприйняв як велотренажер. Кілька секунд я дивився їй услід, а тоді полишив велосипед і прилаштувався за велогенератор поруч. Чимось ця дівчина мені подобалася. І я заповзявся крутити педалі як і вона. Але так само швидко у мене не виходило.

- А як же секс і любов? - спитав я у неї. І звідки у мене тільки взялося нахабство?

- А що це таке?

- Це коли чоловік і жінка стають близькі і роблять те, від чого колись з’являлись діти.

Дівчина засміялася. Але темпу не збавила.

- Це коли вони мікробами обмінювалися? Яка гидота, - скривилася вона.

Запала мовчанка. Дівчина невідривно дивилася на екран. Там якраз було якесь кіно. Але про що воно... Я так і не зміг зрозуміти. Як не старався. А тоді я перестав крутити педалі велогенератора.

- Стривай! Крути педалі! - смикнула мене дівчина.

- Навіщо?

- Мама й тато! Ти не просто щойно народився. Ти взагалі не з нашого світу.

Тепер у мене був привід засміятися.

- Так, я не з вашого світу. Тебе це лякає?

Вона вперше поглянула на мене зацікавлено.

- Лякає? Ні... Але... Як там у інших світах?

- Я знаю тільки мій і цей.

- І як там у твоєму світі?

- Паскудно. Я там був зайвий.

- А тут ти не зайвий? Крути педалі.

І знову стала дивитися на екран. Але раз за разом все ж скошувала на мене очі. А тоді я роззирнувся і помітив, що всі теж на мене скоса поглядають. Я вирішив поки не бути білою вороною і чесно покрутити педалі. Але менше витріщатися на мене від цього не стали.

- Ви ще чимось займаєтеся крім того, що дивитеся кіно і крутите педалі? - спитав я дівчину.

- Сон і їжа, що ще треба людині? - відповіла вона.

- Я не розумію, чому ви не піднімете повстання. Як так можна жити?

- А що таке повстання?

- Це коли всі збираються на майдані і відстоюють свої права.

- А нащо?

- Роботи можуть знайти собі інше джерело енергії. Чому ви маєте бути рабами?

- Якщо люди не будуть крутити педалі, вони не будуть потрібні.

- Ви могли б зайнятися чимось дійсно корисним.

- Чим?

Я не знав, що відповісти. Та навіть якщо знав би, чи мене зрозуміли б?

- Зачекай, вже не довго залишилося до обіду. Крути педалі, - сказала дівчина.

- А чому не можна піти обідати прямо зараз?

- Зараз не наша черга.

Десь ще годину ми крутили педалі. А тоді всі раптом схопилися пішли по велосипеди. Я злякався, що мій велосипед хтось прикомуниздить, але він все ще був на тому ж місці, хоч я з кінотеатру виходив останній. Дівчина чекала мене у хвості натовпу. Чи їй просто подобалося їхати ззаду.

- Стривай, я так і не спитав, як тебе звуть, - сказав я їй.

- Тобі мій номер нічого не скаже.

- У вас немає імен?

- А нащо імена?

Це мене спантеличило. Я навіть трохи відстав.

- Педаль швидше, а то нам нічого не лишиться, - підігнала мене дівчина.

Потім натовп знову став розсмоктуватися. Обабіч дороги йшли веранди зі столиками. Як її там, не знаю номера, кинула велосипед біля дороги і сіла за вільний столик. Я сів поруч. Потім підійшов робот з тацею і поставив перед дівчиною тарілку з якоюсь білою субстанцією. І пішов далі.

- А мені? - озвав я його.

- Вас немає в базі, - відповів робот.

Отакої! Я дарма крутив педалі.

Дівчина принюхалася до своєї тарілки, а потім присунула її до мене.

- На, їж.

- Ні, дякую.

- Якщо ти не будеш їсти, як ти будеш крутити педалі?

- Поїм у якомусь іншому світі.

- Та їж кажу.

Я хотів ще раз відмовитися, але з цікавості все ж взяв ложку. Понюхав... І з’їв. Мене мало не знудило. І як вони їдять таке кожен день?

- Ні... Дякую... - я відставив тарілку дівчині назад.

- Як хочеш, - сказала вона і за кілька секунд все ум’яла.

Я слідкував за нею з цікавістю.

- Ви що, не їсте нічого крім цієї баланди?

- А хіба буває інша їжа?

Я посміхнувся.

- Буває.

Вона прикусила губу.

- Знаєш... Я думала, що ти просто псих... Але тебе немає в базі... Покажеш?

Ми встали зі столу і пішли до мого велосипеда. Я осідлав його і глянув на дівчину.

- Давай на раму.

Вона сіла бочком і я закрутив педалі. Але коли спробував відпустити руки, то ми мало не впали.

- Що, вдвох не вийде? - спитала дівчина.

- Зачекай, може й вийде.

Мабуть треба візуалізувати своє бажання. Чого б мені зараз хотілося? Я б зараз не відмовився від гамбургера. І щоб на шару. Щоб навіть не крутити педалі.

Я знову закрутив педалі. Добряче розігнався... І...

Ми були біля закладу під усім відомою вивіскою “М”. У мене вийшло!

Я взяв Не Знаю Номера за руку і повів усередину. Там все було так само як у моєму світі. Тільки відвідувачів не було. Тобто зовсім порожньо. І ще меню я не було видно.

- Скільки у вас коштує їжа? - спитав я у хлопця за касою.

- Ви про що? - не зрозумів він. І кого тільки беруть тут на роботу!

- Скільки і чого я маю вам дати щоб поїсти?

Той засміявся.

- Славте МакБога, дякуйте йому за кожен прожитий день і буде вам щастя!

- Ти диви! Тут дійсно все на шару, - радісно сказав я до Не Зна Номера і повернувся до хлопця за касою. - Тоді нам два Біг-Мака, дві великих картоплі-фрі, два морозива і дві дієтичні коли... Ми за здоровий спосіб життя.

Він мов вихор кинувся виконувати мій запит. Через хвилину ми з дівчиною з вело-світу вже сиділи за столиком і наминали їстиво.

- Навіть не знаю, як це описати, - сказала вона куштуючи гамбургер.

- Скажи, що смачно, - промимрив я з набитим ротом.

- Я раніше думала, що смачно — це коли ти стомлений як загнаний кінь і ладний з’їсти сонце. І тоді тобі смакує. А це...

Я посміхнувся.

- Все ясно. Я тебе зіпсував.

До закладу зайшов перший відвідувач. Це був старий чоловік у простому костюмі. І він поглянув на нас дуже суворо.

- Як ви можете їсти в піст! - випальнув він.

Я мало не вдавився картоплиною.

- Який ще піст?

- Всі віруючі в МакБога не можуть їсти в його храмі до свята Веселки. А це буде не раніше як за місяць!

- Вибачте, в нас християн теж є піст, але ж я не заставляю вас йому слідувати, - сказав я. І тут пригадав, що православні зараз якраз постують.

- Яких ще християн?

- Тих, що вірять в Ісуса Христа так само, як ви вірите в МакБога.

- Ви не вірите в МакБога! Та ще й їсте в його храмі!

- Ми вдячні йому за частування, але... але це значить, що я зрікаюся своєї віри.

Старий тицьнув пальцем мені у носа.

- Юначе! Ви не сповна розуму! Не існує жодних богів крім МакБога!

У Не Знаю Номера був такий вигляд, ніби вона лусне зі сміху. І вона стала якомога швидше наминати картоплю. Я тим часом поглянув дідугану у вічі.

- Це питання віри, - я був непохитний.

- Це не питання віри! МакБог дає їжу! За це ми його славимо! А що дає вам ваш бог? Нічого!

- Ісус дає спасіння душі, - тихо промовив я і зрозумів, наскільки незрозуміло це прозвучало.

- Якої ще душі? - перепитав старий.

Я зітхнув. З мене кепський проповідник.

- Коли тіло помирає, свідомість не згасає. Це і є душа.

- Юначе, Ви таки псих. Коли тіло помирає, свідомість помирає разом з ним. Темрява до. Темрява після. І ми маємо дякувати МакБогу, що він дав нам цю іскру серед пітьми.

Не Зна Номера доїла морозиво і потягнула мене геть із закладу. А то хто його відає, скільки б ми спілкувалися б на високі матерії.

Ми взяли мій велосипед і поїхали геть від вивіски з літерою “М”.

- І чого ти став сперечатися за того МакБога? У нього така гарна їжа.

- Буває й краща. Це просто перше, що я зміг придумати.

Я знову розігнався і подумав про яблука. Смачні... Запашні... Байдуже, що не сезон. І відпустив руки. І...

Ми мало не врізалися у яблуню, що пригиналася від стиглих плодів. Я роззирнувся. Мабуть так і мав виглядати рай, з якого Бог вигнав Адама та Єву. Дівчина оглядала дерево з відкритим ротом. Видно було, що вона раніше такого ніколи не бачила.

- Що це? - спитала вона.

- Скуштуй.

Вона зірвала одне яблуко і надкусила.

- Давай я буду тебе називати Євою, - сказав я і посміхнувся.

- Називай як хочеш. Тільки чому саме так?

- Так звали першу жінку в моєму світі.

- Не люблю бути першою. Як звали останню?

Вона мене спантеличила. А тоді вона стала ласувати яблуком. Тільки доїла до половини і погладила себе по животу.

- Я так наїлася, що не зможу тепер крутити педалі.

- Та здалися тобі ті педалі! Ти в іншому світі, тут можна просто відпочити.

- А що робити з цим? Де його утилізують? - спитала вона про пів'яблука.

- Та просто викинь.

- Смітити? Ні...

- Давай я доїм.

Я захрумтів яблуком. І хотів бува викинути крадькома недогризок, але Эва слідкувала за мною не мигаючи. То ж я доїв разом з кісточками. В дівчини був такий вигляд, ніби вона лусне зі сміху.

- Що смішного?

Вона таки розсміялася.

- Та от думаю, що ми обмінялися стількома мікробами...

- Можемо піти далі.

- Ні. Це проти правил.

- Інші світи — інші правила. Ми можемо самі собі їх встановлювати.

І ми поцілувалися...

- Відвези мене назад у мій світ, - потім сказала Єва.

- Тобі набридло лежати й відпочивати? - спитав я.

- Не в тому суть.

- Знову хочеться крутити педалі?

- Ні. Але мій світ зараз...

- В рабстві у роботів. Так.

- Ну... Ми можемо крутити педалі хоча б за щось більше ніж кіно і незрозуміла їжа. Я не кажу, що ми маємо виступати проти роботів. Але те, що зараз — це не правильно.

Я зітхнув.

- І як ти будеш переконувати у цьому твоїх товаришів? Ви ж не знаєте іншого життя.

- Я хоча б спробую, - тихо промовила Єва.

Ми взяли мій велосипед і за секунду, як я розігнавшись відпустив руки, вже були біля місця де ми лишили велосипед дівчини. Вона пішла по нього і майнула повітряним поцілунком. Тільки її й бачили.

Я якийсь час дивився їй у слід. А потім став думати, куди б мені поїхати зараз. Інші світи? Переді мною цілий Всесвіт! Я повернув велосипед в іншу сторону і добряче розігнався. Куди б зараз? Можна у світ ельфів та драконів. Де панують закони магії. Може я й сам стану магом? А чому б ні?

Я відпустив руки...

Секунда — і я мало не зірвався в урвище. Я загальмував якраз за кілька дюймів від провалля. Хоча... Стоп... Чого я боюся? Я вдихнув повітря. Моя свідомість почала наповнюватися енергією. Я подивився на руки. Мить — і з них запалахкотів вогонь. Я подивився на небо. Мить — і воно наповнилося хмарами. Ще мить —і засяяли блискавки. Одна з них вдарила просто поруч. Ще мить — і небо знову чисте і без хмар. Так, це моя воля. Я відчув себе богом. А тоді я скерував велосипеда в урвище і поїхав по повітрю. І...

І почав падати... Як? Яким чином? Якого...

Я гепнувся і втратив свідомість.

- Що? Думав все буде так просто?

Я розкрив очі і побачив над собою ельфа. Того самого, з гострими вухами. Він дивився на мене наче знущаючись. В голові гуділо. В тілі була неймовірна слабкість. Я ледь міг поворушити пальцем.

- Ти хто? - спитав я.

- Я — Єдельвар. Я старший інквізитор Непурляндії — країни, де тобі не пощастило опинитися. За самовільне користування магією і магічним артефактом я засуджую тебе на місяць виправних робіт. Ходімо зі мною, а то буде гірше.

Я піднявся.

- Думаєш, я так просто здамся?

І метнув у нього блискавку. Але це тільки в іграх вона комусь щось завдає. Мій супротивник зробив простіше. Він наслав на мене слабкість і я впав наче підкошений. Тут вже я не міг нічого вдіяти. Навіть пальцем поворухнути.

- Наївний... - посміхнувся ельф. - Я вже сімсот років вивчаю магію. Думаєш, тільки почавши ти зможеш зі мною впоратися? Ходімо.

Тепер його слова наче мали наді мною якусь владу. Я піднявся і пішов за ним. Ноги були наче не мої.

Він привів мене до поля, де дюжина чоловіків тягнула плуг. Тобто самі, без коней.

- Ось вам новенький, - сказав їм ельф. - І слідкуйте, щоб гарно працював. А то лишитесь без обіду.

Інквізитор розчинився у повітрі. А чоловіки поглянули на мене вовком.

- Ну, чого стоїш? - спитав один з них. - Давай за плуг.

Я подумав, що сили не рівні. Я сам, а їх он воно скільки. І мовчки став разом з ними. Все ще я відчував слабкість. Але вирішив, що треба розім’ятися.

Саме дурне, що було таке враження, ніби плуг тягну тільки я один. Він рухався лише тоді, як я прикладав надзусилля. А всі інші мов би тільки робили вигляд, що його смикають. Тому я швидко стомився.

- Мужики... Я більше не можу... - видихнув я.

- Давай тащи. До обіду ще далеко.

- Реально... Як ви його тягнули без мене?

- Не відлинюй. Ти маєш спокутувати свою провину.

- Яку ще провину? Вони мають право користуватися магією, а ви ні? Чому ви не можете повстати?

- Юначе, вам що, ніхто не казав? - запитав найстарший з них. - У всесвіті діє закон збереження енергії. Вона не може братися нізвідки і текти в нікуди. Тому коли ви користуєтеся магією у всесвіті щось зникає. Так зникають ключі, якщо забути, куди їх покласти. Так зникають навіть діти, якщо їх лишити без нагляду. Тому ви маєте замислитися над своїм вчинком і чесно відпрацювати використану магію.

Я кілька секунд обдумував його слова. Тягти знову плуг мені не кортіло.

- Вони це придумали! І все просто щоб тримати вас у покорі. Всесвіт нескінченний! У ньому нескінченна енергія!

Всі засміялися.

- Юначе, ви не праві, - знову сказав старий. - Я колись був верховним архімагом. І зробив таке могутнє чаклунство, що від нього у нашому світі зникла ціла країна. Цього важко було не помітити. Тому я маю до кінця життя тягти цей плуг. І я вдячний долі, що не вічність.

Запала тиша.

- Ви з мене кепкуєте.

- Хлопче... Магія — складна штука. Вона має робити тільки те, що від неї треба. Вас цьому не вчили. А з цим навіть архімаг може не впоратися. І якщо магією будуть користуватися всі, направо і наліво, то у реальність просто перестануть вірити. І світ зникне. Тому давайте тягніть плуг, а то нас лишать без їжі.

- Погляньте на мій одяг. Погляньте на моє взуття. У вашому світі такого не роблять. Це називається джинси. А це називається кросівки. Я з іншого світу. І дещо шарю в технологіях. Реалізація магії залежить від того, як боги його запрограмували. Просто так сталося, що ваш запрограмували так. Якщо всі будуть користуватися магією, їх складно контролювати. Це називається політика. Ви можете все змінити. Змінити сам світ.

Всі поглянули на мене з недовірою. Тоді я дістав свого смартфона. Сигналу звісно не було, але у мене на ньому ще збереглося відео, що я знімав під час революції.

- Дивіться всі. Це не магія. Це технології. А це люди відстоюють свої права. І вони домоглися того, що злодій, що захопив трон — втік з країни.

Всі зібралися докупи і дивилися з відкритими ротами.

- А здався нам той обід! - сказав раптом один з них. - Якщо нас буде на стільки ж багато — ми захопимо владу і ніхто нас не спинить.

Всі схвально закивали. Тільки старий архімаг лишився осторонь.

- У вас нічого не вийде. Ви як хочете, а я й далі буду тягти плуг.

Але всі інші не звертали на нього уваги. І стали обговорювати, хто де буде агітувати. Зійшлися на тому, що спершу облетять усіх плугарів, а тоді потім і звичайних жителів. А я пішов по свого велосипеда. Я думав, що за ним доведеться йти до інквізиторів і забирати силою. Але було простіше. Він був на тому самому місці, що я впав на ньому.

У якому б світі мені ще влаштувати революцію?

Перша ідея, яка мені спала, це повернутися до світу “М” і привнести туди християнство. Це звісно було б невдячністю до МакБога, який дав щедре частування. Але ідея все ж не йшла від мене. І я вирішив спробувати. Спочатку знайшов церкву, де мені дали біблію. Потім знайшов світ “М”. Старий віруючий був все ще у “храмі” і молився своєму богу. Я запропонував йому книгу. Він спершу відмовився. А тоді подивився на зображення клоуна.

- Всевишній! Якщо ти хочеш перевірити мою віру, то я приймаю цей виклик!

Виявилося, що перебування в “храмі”... аж ніяк не перешкоджає ознайомленню з іншими релігіями. Спершу він читав мовчки, а потім коментував і критикував через слово. А тоді... А тоді... Віруючі швидко змінюють об’єкт поклоніння. Але залишаються такими ж віруючими. Хтось вірив у комуністичну партію. І... Гаразд, то інша історія. Про що я?.. Ага. Так. Ми зі старим просиділи до вечора. І все він хотів знайти у тексті якусь ваду. Але коли він врешті замовк, був у його очах дивний блиск. І я лишив його наодинці з книгою.

Надворі було прохолодно. Світив повний місяць. Саме в такі вечори на полювання виходять перевертні та вампіри.

Треба бути готовим до всього. Я розігнався і відпустив руки.

Дівчина стояла одна. І наче когось чекала. У неї був вигляд “нічного метелика”. Коротка спідниця. “Бойовий” макіяж. Що можна чекати край дороги у такий час? І все ж я рушив до неї.

- Вибачте, що Ви робите тут в такий пізній час?

Вона аж підскочила. Видно вона чекала зовсім не мене. Вона оцінюючи мене оглянула і відвернулася.

- Краще йдіть звідси. Тут зараз буде вампір, - сказала вона.

- Який ще вампір?

- Мені випала честь бути випитою самим лордом Гіовані. Я берегла для цього цноту. Тому краще йдіть.

- Він п’є тільки незайманих? Давайте я допоможу!

Вона засміялася.

- Чим? Ти все одно не зможеш мене захистити.

Там, у який бік вона дивилася, з’явився чоловік. Огрядний і у гарному костюмі. Він ішов неквапливо. І його шкіра була біліше білого і наче світилася у світлі місяця. Я заховався за дерево і став спостерігати. А тоді помітив, що це була якраз осика. За переказами, вампіра можна вбити тільки осиковим кілком. Я відламав гілку від дерева. Вона тріснула якраз так, що кінець був гострий. Тим часом чоловік підійшов до дівчини і вона відхилила голову підставляючи шию. Вампір нахилився і... я вискочив.

Все промайнуло настільки швидко, що ніхто нічого не зрозумів. Я вдарив його кілком у спину, де мало бути серце. Але осика — м’яке дерево. Гілка не пробила навіть тканину, не кажучи про шкіру. Він перехопив і викрутив мою руку. А тоді вдарив у груди з такою силою, що перехопило подих і я відлетів на кілька метрів.

- По-перше, ти вибрав заслабку гілку, - сказав він і пнув мене ногою. - По-друге, підходить не кожне дерево, а тільки відмічене блискавкою. Інакше ми вирубали б усі дерева.

І він знову пнув мене. Я відкотився на пару метрів. А тоді він підійшов ближче нахилився наді мною.

- І по-третє... Думаєш, мені подобається бути вампіром? Але тільки вампіри у нашому світі мають владу. І тільки вони мають безсмертя.

Я поглянув йому у вічі.

- І тобі не набридло таке довге життя? - спитав я.

- Набридло. Але що вдієш?

Він з сумом посміхнувся.

- Від цього мають бути ліки.

- В нашому світі їх не існує.

- А в інших? Я не з цього світу. У всесвіті має існувати рішення.

Вампір якийсь час на мене дивився, а тоді допоміг піднятися.

- Ти дивна людина, - сказав він. - І не просто не з цього світу. А взагалі несповна розуму. Але давай іди за ліками. І без них не вертайся. А я тебе зачекаю.

Я взяв велосипед і погнав у інший світ. Десь має бути рішення, твердив я собі, коли відпускав руки.

Серед темного саду стояла криниця. А біля неї старенький дідусь курив трубку.

- Доброго здоров’я, дядьку! - привітав я.

- І вам не хворать, юначе, - відповів він.

- Ви не знаєте, де є ліки від прокляття вампіра?

- Та погляньте на оцю криницю, - вказав дід. - З неї вода що хочеш вилікує.

- А воно подіє?

- Можете мені повірити, - посміхнувся старий. - Лікує навіть кульгавих та горбатих.

Біля криниці стояв глечик. Я підняв з криниці відерце і наповнив його водою. Потім подякував дідусеві і майнув назад.

Вампір разом з дівчиною все ще чекали мене на тому ж місці.

- Тримай, - я передав йому глечика.

Він поглянув на мене з сумнівом, а тоді відпив. І... Ефект був миттєвий. Його шкіра порожевіла і втратила містичний відблиск.

- Ну як?

Він обмацав свої зуби. Вони були нормальні, без видовжених ікол.

- Я не відчуваю зову крові, - він здивовано поглянув на дівчину і віддав мені глека. - Я тепер можу...

Він обійняв і поцілував дівчину в губи. Вона не протестувала.

Колишній вампір взяв знову у мене глека.

- Ми піднімемо людей на повстання і проголосимо країну вільною від вампірів! А там і цілий світ! І знищимо всіх, хто не схоче лікуватися, - натхненно промовив він.

- А якщо вони нашлють на нас чари? - злякалася дівчина.

- Я знаю їхні секрети. Я зможу вас захистити.

Вони пішли, а я поїхав.

Схід сонця — це гарно. Це завжди гарно. Це завжди красиво. Він завжди наповнює мене енергією. Так само мають бути світанки у світах, де я ненавмисно став причиною революцій. Може для них почалася нова сторінка в Історії? Перше, що мене турбувало — як там Єва? Я розігнався і відпустив руки.

Коли я знову взявся за руль, мене раптом охопило дивне передчуття. Я загальмував. Усюди був туман. Я проїхав трохи вперед. І наштовхнувся на чорний велосипед з обгорілим скелетом. Туман трохи розсіювався. І відкривав нові і нові скелети з велосипедами. Дідько! Роботи їх усіх знищили! А як тут радіація? Треба тікати з цього світу поки не дістав смертельне опромінення. Я розвернув велосипед і чимдуж закрутив педалі. Пронесло... А зараз у світ де повстали плугарі. Я приїхав у місто і посеред площі застав самі статуї. На їхніх обличчях навіки застигла надія. Даремна. А тепер треба у світ, де люди повстали проти вампірів. Я впізнав місто. Але там було порожньо. Я проїхав до центральної площі... і побачив їх... Зомбі. Вони йшли на мене неквапливою ходою. Вони виглядали як звичайні люди, але... Але їх шкіра була сірого відтінку.

Я розвернув велосипед. І дав драпака. Ще ніколи я не крутив педалі так швидко. Із тяжким серцем я відірвав руки від руля і подумав про світ МакБога. І побачив його. Хрест. А на ньому розп’яту людину. Я відразу впізнав його. Бідолашного старого, якому я так необачно дав книгу. Я спочатку не знав, як його зняти, а тоді спробував витягти хрест із землі. І він піддався. І звідки у мене тільки взялися сили? Я його розхитав і акуратно поклав на землю. А потім витяг цвяхи з долонь старого. Він не звертав на мене уваги, а лиш щось бурмотів. Я сів поруч і заплакав. Раптом старий розкрив очі і поглянув на мене.

- Дякую, - сказав він.

- За що?

- За те, що дали мені нову віру. Я тепер буду жити вічно.

І знову заплющив очі.

- Не вмирайте тільки! - озвав його я. - Це зробив МакБог?

- Ні. Це зробили його слуги. Вони не відали, що творили. Я казав їм, що дари МакБога — то дари Диявола. А вони хотіли тільки побачити... і не побачили...

І його очі закотилися. Я їх прикрив і підвівся. І чого я не сказав нікому, що революції нічим хорошим не кінчаються? Он ми маємо війну. Інші мають... І чого я не сказав старому, що моя віра в Ісуса теж не ідеальна. Він досі не дав мені нормальної роботи. Хоча... Брешу, він давав мені купу шансів. Тільки я ледащо і їх не використовував.

Все! Більше ніяких мандрів. Вистачить з мене пригод. Я повертаюся у свій рідний світ. Знову розігнався. Знову відпустив руки. І...

Останнє, що я пам’ятаю — це фари автомобіля, шум гальм і ревіння клаксона.

“Ох вже ці велосипедисти! Вискакують нізвідки, а потім винні водії!”

“Лежи! Зараз приїде швидка!”

Може мені все наснилося? Може я просто забагато думав про інші світи і мене збила машина, ще коли я вперше відпустив руки, коли їхав після покупки велосипеда? І може у мене все в голові переплуталося?

- Ну, як Ви? - спитав лікар, коли я прийшов до тями.

Я обмацав руки і ноги. Наче нічого не було зламано.

- Виглядаєте наче нічогенько. А те що голову забили — то таке. Були б там мізки — було б гірше. Хе-хе... Жартую. Тепер будьте обачливі на дорозі.

Я зітхнув.

- Пане лікарю, давайте я вам все розкажу, а Ви вирішите, у яку психлікарню мене відправити...

- Цікаво... Цікаво... Але занадто фантастично, - сказав він, коли вислухав. - В будь-якому разі, відправлю Вас на енцефалограму. І якщо все нормально, то можемо хоч завтра Вас виписувати.

- То мені все наснилося?

- Чого тільки не примариться! Особливо після травми. Але я на Вашому місці все ж відпускати руки на велосипеді уникав би.

Коли я повертався додому, я все думав, як я тепер буду налагоджувати своє життя? Годі пригод. Просто тут, у цьому світі. У нас є шанси. Принаймні більше, ніж у інших світів. Світ зараз у епосі величезних змін. І тільки від нас залежить, яким він буде.

Вдома мене чекав сюрприз... Так... В коридорі стояв мій велосипед. Цілий і не ушкоджений. Панове... Нікому велік не потрібен?

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>