Не можна втекти з Колими

Не можна втекти з Колими

Четвер, 19 лютого 2015 г.
Проглядів: 1333
Підписатися на комментарі по RSS
Автор: Володимир Венгловський.

Я повністю реабілітований.

Маю рани й довідки.

Дві кулі в мене влучили

На далекій, глухій Колимі.

Одна розтрощила лікоть,

Інша влучила у голову

І прочертила по черепі

Вогняну полосу.

А. Жигулін «Пам'яті друзів»

(тут і далі переклад автора оповідання)

 

— Привіт, Шпроте.

Я поплескав його по плечу. Коли Шпрот озирнувся, посмішка повільно зійшла з його обличчя, а в очах відбилася ціла гама почуттів: впізнання, подив та страх, почергово. Він ніколи, із часів нашого знайомства, не вмів приховувати емоції.

— Раймонде? Ви?!

— Мені потрібна твоя допомога, — я взяв Шпрота за лікоть, щоб він випадково не загубився в юрбі демонстрантів.

— Так, звісно, — заметушився Шпрот. — Якщо щось зможу.

— Зможеш, я в тебе вірю. Покажи долоню.

Він підняв тремтячу руку — пальці світилися зеленою фарбою, невидимою звичайній людині.

— Ясно, — гмикнув я. — Ти все той самий стукач.

Навколо нас вирувала першотравнева юрба, текла головною вулицею на площу з пам'ятником, що простягав до міста руку. На центральній трибуні стояла міська влада.

«Хай живе Комуністична Партія, ура!»

«Ура!» — котилася над головами звукова хвиля.

— Ура! — крикнув Шпрот, намагаючись вирватися.

— Не дурій, — сказав я. — Ти все там само мешкаєш, на Пушкінській?

— Так.

— Сам?

— Е... Ну так.

— Ходімо.

Я потяг його крізь юрбу.

— Василю, ти куди? — спробувала зупинити нас огрядна дама у твідовому пальті з червоним значком на груди.

— Я отут... із товаришем.

— Він зі мною, — сказав я з притиском.

Дама подивилася на мій череп зі страшним багровим шрамом, що виднівся крізь йоржик волосся, і сперечатися не стала.

Випірнувши з людського потоку, ми ввійшли у старий парк. Скільки себе пам'ятаю, він так і називався в простолюду «старим». Новий — це великий, імені Фрунзе, що на набережній. Там струменять фонтани й піднімається колесо огляду. А тут, на «старому» ще з мого дитинства залишилися заіржавілі гойдалки, на лавочках удень сидять молоді матусі з колясками, а вечорами, ховаючи пляшку, шуплять «на трьох» місцеві пияки. Ми йдемо, повертаємося, але нічого не змінюється, лише несподівано для мене міська служба озеленення посадила кілька магнолій. Вони прижилися й розквітли саме на холод Першотравня. Голе гілля, перші змерзлі бджоли й великі білі квіти.

— Праворуч? — запитав я.

— Ваша правда... начальнику, — відповів Шпрот.

— Не називай мене так, — я більше не тримав його за лікоть, але тікати Шпрот не пробував.

Та й куди він від мене дінеться?

— Це твій будинок? — кивнув я в бік облупленої цегельної триповерхівки.

— Так, — погодився Шпрот.

Ми піднялися на третій поверх.

— Іди, — заштовхнув я Шпрота в його квартиру.

Васькові Соколову на прізвисько Шпрот пощастило — він жив не в комуналці, а в однокімнатній квартирі з кухнею, як король. Один із найкращих колишніх моїх сексотів — талант стукача був у нього в крові.

— То що вам треба? — запитав він пошепки в коридорі.

Я подивився на висячі по стінах вирізки жіночих фото з журналів «Вогник» та «Робітниця» і сказав:

— Волину з маслинами, Шпроте.

— Нема! — Шпрот позадкував углиб квартири. — Нема в мене волини!

— Є, Шпроте, не може не бути.

Я насувався на нього, проходячи крізь стрій тілистих усміхнених красунь. Шпрот упав у крісло, що стояло біля шафи. Я сів поруч на стілець.

— Добре живеш, Шпроте, — я взяв із буфета кришталеву чарку й повертів у руці. — Фарцуєш?

— Що ви! У спадок дісталося. Я зараз ледве кінці з кінцями зводжу.

— Бачу, — гмикнув я й окинув поглядом його квартиру.

В серванті стояв кришталевий сервіз. Під стелею висіла люстра, теж кришталева, й настільки масивна, що схотілося відсунутися убік. На стіні висів килим, біля нього — кілька вирізок із журналу з жінками в спортивних майках.

— Я зараз, — Шпрот підхопився, протупав на кухню й повернувся із хлібом, ножем і пляшкою «столичної».

— Добре живеш, — повторив я, піднявся й зірвав зі стіни одну із красунь із написом «Спасибі товаришеві Сталіну...»

За що жінка дякувала товаришеві Сталіну, залишилося невідомим — Шпрот почикрижив сторінку ножицями, залишивши лише портрет. Я поклав аркуш на стілець і відрізав на ньому скибку хліба.

— Давай, — я перехилив наповнену чарку і з апетитом закусив. — Ти чому не п'єш?

— Мені ж не можна, печінка.

— Ну-ну, — я відклав буханець хліба убік, згорнув аркуш совочком, висипав із нього крихти собі на долоню і вкинув у рот.

— Це не я вас заклав! — раптом верескливо сказав Шпрот. — Вірите?! Не я!

— Вірю, — сказав я. — Вірніше, знаю.

Іронія долі — єдиному, кому я міг зараз довіряти — це був дріб'язковий стукач Васько Соколов, завербований особисто мною в сорок шостому. Решта від мене відвернулися. Дехто підписався під свідченнями. Десять років без права переписки — довгий строк.

Шпрот підскочив до письмового столу, висунув шухляду й заходився нишпорити під нею, вочевидь, у пошуках схованки. Потім дістав згорток, розгорнув ганчірку й простягнув мені ТТ.

— Одна обойма в пістолеті та ось друга — запасна.

Я потримав на долоні зброю, пересмикнув затвор. Шпрот злякано позадкував. Тоді я сховав ТТ у внутрішню кишеню піджака й поклав обойму в бічну.

— Розрахуємося, Шпроте.

— Не питання, начальнику, — посміхнувся колишній сексот, віднаходячи напускну хвацькість.

Але відразу знову споважнів.

— Нічого не змінилося, Раймонде, відтоді, як вас узяли, ні-чо-го. Стало навіть гірше. Вони як і раніше приходять ночами. Інші, але приходять.

Шпрот подивився на свої руки, забруднені зеленою фарбою смерті.

 

***

 

Та куля була рятівною.

Солдати вирішили: мертвий,

Й за ноги потягли.

Три друзі мої загинули.

Їх поклали у вахти,

Щоб зеки йшли й дивилися —

Не можна втекти з Колими.

А. Жигулін «Пам'яті друзів»

 

У пару мені дістався старий із сивими патлами, густими бровами й хижим вигнутим носом. Мишоїд — називали його зеки через подібність із птахом. Йому було важко, але він тримався, навіть жартував під час роботи на лісоповалі.

— Ех ти, Раймонде, — казав Мишоїд, сміючись самими очима, — бісівська твоя душа.

Перед самою нашою втечею він вилікував мене від запалення. Знесилений, я ледве міг пересуватися, захлинався кривавим кашлем. Відвар із ялинкових гілок уже не допомагав. Мишоїд, коли ми залишилися самі на вирубці, сказав:

— Розстебни куфайку.

— Навіщо? — запитав я.

Мишоїд насильно вклав мене на повалену сосну, розхристав куфайку, підняв робу й сипнув мені на груди пригорщу снігу. Потім почав розтирати сніжну кашку, що просочилася потом.

— Терпи, — приказуавав Мишоїд. — Терпи, Раймонде, бісівська твоя душа. Це тобі не ваша чорна справа. Мовчи! Лежи й мовчи. Багато на тобі жертв. Таке наше життя — вдень ми найкращі у світі, вночі приходять такі, як ти. І ми тремтимо, як пацюки на морозі: тільки не до мене, нехай до сусіда, тільки не до мене. А я втомився тоді боятися, віриш? А зараз і зовсім нічого не боюся.

Приємне тепло розливалося тілом. Холод, тепло й легкість. Перервати старого не було сил.

— Крапелька волі, Раймонде, нехай навіть у розмовах. Сказати, що думаєш — чи не в цьому справжня воля людини? Передова країна, найкраща у світі промисловість, але за все доводиться платити, Раймонде. Хто й коли уклав договір із тьмою? Ще при Леніні чи сам Сталін? Подейкують, що це сталося наприкінці тридцятих, коли ми змогли придушити Німеччину. Можливо, якби не договір із тьмою, світ затопила б кривава війна, яку готував Гітлер. Не смикайся. Лежи!

Його слова викликали заціпеніння. Я, котрий із легкістю розколов убивцю на кличку Косяк на першому-таки допиті, підкорився словам старого. Тіло перестало відчуватися. Залишилася лише свідомість і цей чужий голос із хрипинкою.

— За все доводиться платити, Раймонде. Ти ж відчував, як додаються сили щоразу після приходу за безневинними? Обманював себе, що це лише частка загальної партійної магії, але відчував правду. Жертва, Раймонде, кожний безневинний, убитий, засланий у Сибір — це жертва пітьмі, що дає вам щастя вдень. Із пітьмою легко домовитися, але годі розірвати контракт. Ті, хто ближче до верхівки, одержують більше. Майже всевладдя. Сила опускається нижче, розтікається по гвинтиках на кшталт тебе. Крихти дістаються народові. Й пітьма одержує нові жертви. Все, вставай!

Я піднявся, закашлявся, витер долонею губи, але не побачив на ній крові.

— Як ви це зробили, Миш... Іване Олексійовичу? Ви ж не партійний?

— Що, не уявляєш собі іншої сили? — хитро глянув з-під брів на мене Мишоїд. — Тієї, від якої відвернулися більшовики. Але для вас вона марна. Треба просити, щиро, не для себе, тоді вона відгукнеться. Ваша пітьма вилікувати не може — ви вмієте лише вбивати.

Ми працювали по дванадцять годин на добу. На морозі в мінус п'ятдесят, при якому металевий штир посередині барака до ранку покривався памороззю, а приїжджаючі за нами охоронці не витримували холодів, кутаючись у теплі бушлати. Працювали разом із бандитами й злодіями, що ставилися до нас, політичних, як до покидьків.

Гицько Золотий, місцевий пахан, напосівся на Мишоїда.

— Порішимо ми твого стукачка сьогодні, — сказав він мені, коли Мишоїда викликали до начальника табору й не відправили в наряд, давши мені в компанію Грицька.

Той працював тільки для виду, сидів, сховавшись від вітру за купою спиляних сосен, розкурюючи самокрутку.

— А потім і тебе, лягавий, візьмемо на червоний галстук. Хе... Я таких як ти по очах продажних пізнаю, не сховаєтеся.

Я не відповідав, думаючи, навіщо Мишоїд у начальника? Ні, не схожий Олексійович на стукача, не та інтелігентська порода. А цей гад усе бухтить.

Стоячи біля сосни, я підняв пилу й черкнув по лівому зап'ястю. На сніг закапала кров. В очах потемніло, але здалося, що це навколо мене згустилися тіні.

— Що робиш, лягавий? Давай, працюй, із нас запитають.

Тіні кружляли хороводом, брудний сніг усмоктував кров.

Жертва. Ти віддаєш частину себе, частину свого або чужого життя, і тіні входять у тебе.

…у країну.

…в народ.

І ллється кров.

Я побачив Мишоїда, що стояв біля ліжка начальника табору. Поруч розгублений ординарець стискав у руках мокрий рушник. Начальник борсався в епілептичному нападі.

— Вийди! — сказав Мишоїд.

— Але... — ординарець переминався з ноги на ногу.

— Забирайся!

Коли зек, що й не людина зовсім, так, соломинка — натисни й зламається, може дозволити собі такі слова? Але ординарець підкорився, вискочив за двері, начебто за ним гналися примари. Мишоїд поклав руки на начальника, і світло, що вирвалося з-під долонь, прогнало тіні.

…вони кружлялися навколо мене, випиваючи капаючу кров, хлебчучи краплі мого життя.

— Агов, лягавий! Чого затих?

Багато гинучих людей — це сила, що живить усю країну. Мала кров — мале підживлення, її вистачить на мінімальний вплив, але і його досить, щоби злегка розворушити і зрушити одну колоду, викликавши падіння всієї купи. Колоди котилися за моєю спиною, зіштовхуючись, ламаючи кості й гасячи здавлений лемент Грицька Золотого.

Потім, після допиту й моїх зламаних ребер, це спишуть на нещасний випадок, Мишоїд, пильно дивлячись мені в очі, запитає:

— Навіщо?

— Маєте рацію, Олексійовичу, — відповім я. — Такі як я вміють лише вбивати.

— В тобі забагато помсти, Раймонде. Вона кипить і рветься назовні, з'їдає тебе зсередини. Подумай, чи варто витрачати життя на таку мету? Чи не помилився ти з вибором?

— Яка мета, Мишоїде? Немає в мене ніякої мети.

Перед очима обличчя зрадника. Його підпис під свідченнями — брехливими й тому разючими в саме серце.

— Є, Раймонде, є. В кожного з нас є своє призначення, навіть якщо ми про нього не знаємо.

 

***

 

А я, я отямився в зоні.

А в зоні добити неможливо.

Мене лише побили

Носками кирзових чобіт.

Зламали ребра й зуби.

Били й у пах, і в печінку.

Але я однаково був щасливий —

Я залишився живим.

А. Жигулін «Пам'яті друзів»

 

Обличчя Сашка Гирулі я пам'ятав протягом усієї відсидки. Усміхнений рот, веснянкуваті, мов у хлопчиська, щоки — він скидався радше на перегодованого підлітка, а не на дорослого чоловіка. Спочатку, коли його нав'язали мені в напарники, я був проти. Але Михайлович, мій начальник, підняв очі догори й, знявши кашкет, почухав потилицю зі словами: «Треба, Ромку». Він уперто називав мене Романом, не визнаючи Раймонда, й звичку начальства спочатку перейняв і Гируля. Але я швидко поставив на місце цього генеральського синка.

А потім його батька взяли, і Гируля дивом усидів у органах. «Син ворога народу» — тавро на все життя. Після цього ми з ним зблизилися. Ні, друзями ми не стали, але виникла довіра, при якій я, не боячись, дозволив йому захищати мою спину під час облави на банду Косяка.

Дарма — він зрадив мене, написавши донос задля підвищення. Його кучерявий підпис — літери А і Г з двома розчерками наприкінці красувався під свідченнями, але я так і не зміг подивитися йому у вічі — на очних ставках, умовних, для галочки, Гируля опускав погляд, ховаючись за натягнутою посмішкою.

Він жив у старому будинку із занедбаним садом. Промені вечірнього сонця ховалися за гілками з набучавілими бруньками — яблуні незабаром розквітнуть, і сад потоне в розсипі білих плям. Але яблука вродяться маленькими, зеленими й кислими — Гируля приносив їх на службу, пригощаючи всіх.

Уже підходячи до дверей, я побачив на них свіжий знак — зелений відбиток долоні. Фарба, невидима простим людям, означала, що вночі у цей будинок прийде смерть. Але я з'явлюся раніше.

Як казав наостанок Шпрот — зараз, як і колись, але по-іншому. Зараз сексоти це роблять не зі своєї волі.

«Постав мітку, куди сам хочеш — і вони прийдуть уже за тобою».

Шпрот панічно боявся, до тремтіння в ногах, пітьми, що йшла за ним.

«Щовечора, Раймонде, я виходжу з дому. Йду, але не розумію куди. Бачу, що роблю, але не розумію, навіщо. А тіні йдуть за мною. Ти їх відчуваєш всією спиною. І після того, як ти виконав план — п'ять, десять міток, скільки вкажуть, до тебе повертається свідомість. Горілка дає небагато забуття, заглушаючи каяття. Віриш, я зберігав пістолет для себе. Часом кортіло запхати дуло у рот і скінчити муки. Добре, що я віддав його тобі».

— Хто там? — пролунав через двері старечий голос.

— До Олександра, — сказав я. — Він удома?

За дверима помовчали, потім рипнули завіси, й двері відчинилися.

— Ромку? Ти? — запитала Аделаїда Сергіївна, підняла лорнет і подивилася на мене крізь потріскані скельця.

Роки не пощадили матір Гирулі. Сиві пасма скріплював гребінь. Обличчя, зі слідами суму, вкривали зморшки. А колись красуня-співачка задурювала голови завидним женихам.

Їй, як і своєму начальникові, я дозволяв називати себе Романом.

— Навіщо ти прийшов? Хочеш убити Сашка?

Важкий пістолет відтягував кишеню. Я не думав, що мати зрадника ще жива.

— Ти спізнився, — сказала вона. — Заходь.

Я пройшов слідом за нею в напівтемне приміщення. Самотня лампочка освітлювала кімнату, просочену спогадами. В абажур билася міль, і тінь від її крил блукала кімнатою. На серванті стояла фотографія з чорною стрічкою. Я взяв її, розглядаючи веснянкувате усміхнене обличчя.

— Він згорів вісім років тому, — дивлячись у підлогу, сказала Аделаїда Сергіївна. — Зайнявся сусідній дім, й Сашко поліз рятувати дітей. Хлопчисько, якого він витяг, приходив до мене... згодом... двічі. А потім перестав. Там ще дівчинка була. От за нею Сашко й повернувся.

Вона помовчала й додала:

— Що тепер, уб'єш мене? Хтось же мусить відповісти за твої страждання.

Я поставив фотографію на місце. Розвернувся й пішов до виходу.

— Вони однаково прийдуть за мною, — сказала Аделаїда Сергіївна мені в спину.

Я зупинився, запитав:

— Ви бачите мітки?

— Ні, — похитала вона головою, — радше, відчуваю. Просто знаю, що вона там є. Вони теж ні в чому не винні, ті, хто прийде вночі. Пітьми не можна так просто позбутися.

— Чому ви не втікаєте?

— Куди? — вона вперше за нашу розмову посміхнулася. — Я занадто застара, щоб тікати.

Я пішов, не прощаючись, поринув у сутінки саду. Зупинився біля яблуні, провів долонею по шорсткому стовбурі. Над головою крізь ґрати з гілок світили зірки.

 

***

 

Три друзі мої загинули.

Хворий, схудлий священик,

Хоч гнали його від вахти,

Читав над ними псалтир.

Він говорив: "Їхні душі

Незабаром стануть перед Богом.

І будуть вони на Небі,

Як мученики — у раю".

А. Жигулін «Пам'яті друзів»

 

Мишоїд вирішив тікати разом з нами. Він тепер жив при начальнику, і його не посилали в наряди. Але Мишоїд однаково знаходив можливість зрідка зі мною перекинутися декількома фразами.

— Нерозумно, — сказав я. — Ви не зможете.

— Не тобі вирішувати, — відповів Мишоїд. — Кожний сам собі хазяїн, навіть тут.

— А як же призначення, Іване Олексійовичу? Ви ж казали, що воно є в кожного. Хіба не воно визначає долю?

— Звідки ти знаєш, у чому воно полягає для мене? Можливо, один раз урятувати такого, як ти?

— Я того не вартий.

Мишоїд не став сперечатися, лише сказав:

— Кожний для чогось призначений у цьому житті. Буває, що мета настільки сильна, що повертає людей із того світу. Щоправда, зараз усе більше попадають до пітьми, від якої не можна втекти.

Ми збиралися тікати вчотирьох — я, Мишоїд, Микола Коваленко — молодий наївний бухгалтер із Ростова, який начебто досі не вірив, що засуджений, та Андрій Волков — корінний камчадал, узятий за крадіжку.

«Я вас провести, — говорив він, зображуючи руками, як ми будемо пробиратися через болота й бурелом. — Ми піти до чукчів-оленярів. Вони допоможуть».

Треба було йти через протоку в Америку, але ми з дурості сподівалися на свого провідника. Втім, результат у будь-якому разі був передбачуваним — із Колими не можна втекти. Холод і відсутність їжі, коли харчуєшся травою, ловиш мишей і бурундуків, утома й облави «летючих загонів» вохровців — щось стане для тебе фатальним. Але страх бути пійманим і повернутися після ковтка волі за колючий дріт жене втікачів уперед, змушуючи розривати на шмаття чоботи, повзти на череві по холодній рідоті.

Нас наздогнали на третій день. Гадаю, що заклав оленяр, що зустрівся нам на шляху. Ми розжилися в нього банкою тушонки і з'їли це апетитне м'ясо, найсмачніше в моєму житті. А потім ми пішли й наступного дня почули далекий гавкіт собак. Вохровці! Мишоїд зблід.

— Там Довбня.

Спочатку, коли я потрапив у табір, то гадав, що то прізвисько білявого єфрейтора, але виявилося, що це його справжнє прізвище. Довбня із задоволенням ходив у облави. Пійманий утікач — це премія, позачергова відпустка, причому зовсім не обов'язково брати зека живим, досить показати його відрубану п’ясть. Довбня живими майже нікого не брав. Подейкують, що особливо любив цькувати загнаних зеків собаками.

— Звідки ви знаєте, що він там? — запитав я.

— Відчуваю.

Ми побігли. Бігли просто від відчаю, знаючи, що вже не втекти. Гавкіт наближався. Зненацька Волков розвернувся й побіг до переслідувачів із піднятими руками.

— Не стріляйте!

Коваленко шарпнувся, але я схопив його за плече.

— Нехай іде.

Мишоїд важко дихав, але намагався не відставати від нас. За нашими спинами пролунав постріл і зойк камчадала. Відтак постріли застукотіли частіше.

На бігу я різонув по зап'ястю гострим каменем, завбачливо підібрав на привалі. Закапала кров.

— Не треба, Раймонде, — сказав Мишоїд.

Але навколо мене вже згустилися тіні, торкалися холодними пальцями. Допоможіть, чого ж ви чекаєте, просив я. Але тіні нечутно сміялися. Я біг, а вони літали поруч, сміючись і очікуючи поживи.

— Тікайте! — закричав Мишоїд, зупинився й розпростер руки в сторони.

Я затримався, аби побачити, як із його долонь виходить світло.

— Та тікай вже, Раймонде! — Мишоїд говорив з останніх сил.

Я побачив, як кулі начебто натикаються на перешкоду зі світла й падають на землю. Як два пси, підбігши, опустилися до ніг Мишоїда, згорнулися калачиком, немов шкодливі цуценята.

— Тікайте!

Тіні навколо мене зникли. Коваленко побіг, а я ні. Мишоїд жертвував собою, намагаючись урятувати нас, але я не міг змусити себе зробити крок.

Одна з куль пролетіла крізь згасаюче світло, і потилиця Мишоїда вибухнула кривавими бризками. Друга поцілила в мене. Я впав і крізь імлу, що затьмарювала свідомість, чув слова наспілих вохрівців:

«Ці готові, ловіть останнього».

«Керенков, чуєш, стрільцю, покажи клас».

«Зараз...»

Постріл і далекий зойк.

Хтось схилився наді мною, і руку обпекло лезо ножа, що відрізав п’ясть.

 

***

 

Я часто друзів згадую:

Івана, Ігоря, Федю.

У глухій підмосковній церкві

Я ставлю за них свічу.

Але говорити про це

Нестерпно боляче.

У відповідь на розпити близьких

Я довгі роки мовчу.

А. Жигулін «Пам'яті друзів»

 

Я йшов нічною вулицею. Одноповерхові будинки розглядали мене палаючими вікнами із запнутими фіранками. Десь завив собака.

Я підняв праву руку й подивився на цілу долоню. Потім дістав із кишені пістолет. Холод металу передався тілові.

Як казав Мишоїд, такі як я вміють лише вбивати. Спогади викликали біль. Хоч як я намагався, однаково не міг згадати події після погоні. Пам'ятаю лише слова вохрівців, біль від відрізуваної руки, і далі тямлю себе під час повернення потягом у рідне місто й гарячий чай у склянці, що принесла мені провідниця.

Мишоїд казав, що якщо твоя мета сильна, то навіть смерть не зможе тебе втримати. Кого я просив перед смертю, коли мені, ще живому, відрізали руку? До кого звертався? Я не пам'ятаю.

Невже моя жага помсти була настільки сильна, що пітьма мене відпустила? Чи я втік сам? Утік, як тікав колись із Колими? Для чого тоді призначений?

Я розвернувся й покрокував назад до будинку матері мого ворога, все прискорюючи крок. Наприкінці перейшов на біг і вперше за дні повернення відчув, як у мене калатає серце.

Я встиг — вони стояли на порозі, двоє енкавеесників. Над їхніми головами на дверях ядучим зеленим світлом сяяв знак.

— Відчиняйте!

Я розсміявся за їхніми спинами, тому що встиг. Вони обернулися, і я вистрілив. Куля поцілила одному в груди, його відкинуло на вже прочинені двері. Другий звів руку зі зброєю. Постріл!

«Керенков, чуєш, стрільцю, покажи клас».

Куля впилася мені в груди, я впав на землю. Піднявся. В будинку кричала Аделаїда Сергіївна. Друга куля поцілила мені в голову. Але цього разу я втримався на ногах, підняв пістолет і натиснув на спуск.

Запала тиша. Я переступив через лежачі тіла й відкрив відчинив двері.

— Ходімо, — простягнув я руку заплаканій бабусі.

Вона несміливо, мов крізь сон, уклала в неї свою долоню.

— Я відведу вас до одного чоловіка, ви в нього перечекаєте, а потім виїдете. Його звуть Вася Соколов, він хороший хлопець, він вас прихистить. Знаєте, його в молодості називали Шпротом, надто вже він любив ці рибні консерви.

Я говорив, і мені чомусь було хороше на душі. Аделаїда Сергіївна вже не плакала, лише злегка схлипувала й дріботіла слідом за мною крізь темний сад. Перед нами розступалися дерева, але в моїх спогадах з'являвся інший ліс із низькорослих беріз. На його узліссі височіли чотири могили втікачів.

Хтось, напевно, геологи, поставили біля могил дерев'яний хрест.

Автор: Володимир Венгловський.
]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>