Мрія Марії

Мрія Марії

Понеділок, 22 серпня 2016 г.
Проглядів: 818
Підписатися на комментарі по RSS

Мрія хороша і корисна, якщо тільки не забувати, що вона – мрія.

Жозеф Ернест Ренан

 

 

 

Марія завжди казала, що треба пристосовуватись. Я мав би краще прислухатися до неї, до моєї Марії. Можливо якби прислухався, в той день все було б інакше. Врешті-решт, різниця між польотом і падінням умовна та розмита. Як і межа між реальностями.

Вона не була моєю дружиною чи коханкою, хоч так могло здатись тим, хто нас бачив. Марія була моєю напарницею. У ті часи ми працювали «стрибунами» - агентами, що «стрибають» у субреальність щоб зробити там речі, які неможливо зробити в реальності. Наприклад, увірватись кудись і поцупити документи. Чи вбити людину. О так, субреальність давала нам невичерпні можливості в таких речах. Хороший стрибун міг зробити те, з чим в нашій реальності не впоралась би і армія.

А ми з Марією були хорошими стрибунами, повірте. Можете пошукати газети тих часів – там частенько писали про наші досягнення. Знайдете випуск про «Вінхарбську справу», побачите там фотографію – двоє людей у жовтих комбінезонах: високий темноволосий чоловік та невимовно гарна руда дівчина. Я і моя Марія.

Та вирішальною для нас стала інша справа, про неї я розповім вам детальніше. Так буде краще.

 

***

Навіть цигарка не допомагала приборкати відразу до цього міста.

Ранок був похмурим та прохолодним, небо над Лондоном вперше за три тижні повністю полонили хмари. «І довбаний дощ, напевне, буде» - подумав я. Дощі мали свій відбиток у субреальності. Неприємний відбиток, дуже заважає під час серйозних операцій. Але я йшов до офісу нашого агентства не по завдання, а по гонорар – роботу ми вже виконали, планували через три дні до Києва повертатись. Марія чекала на мене в брудній однокімнатній квартирці, яку орендувало для нас агентство. Сподівалась, що дорогою назад я зайду до дилера – вже третій день ми жили без шейза. А шейзова ломка, знаєте, жахлива річ.

Підійшов до невисокої будівлі. Не одразу згадав, де знаходиться сигнальна кнопка, але після хвилини пошуків таки знайшов і натиснув. Двері майже миттєво відчинились і зі мною привітався дебелий чоловік у чорному смокінгу:

- А, це ви, пане Хмаро, - збентежено промовив черевань.

- Я, капітане Хітч, - відповів я, викидаючи недопалок. – Чекали на когось іншого?

- Мушу визнати, чекав не на вас, - зітхнув Хітч.

- Ну то мені невимовно, бляха, шкода, що я вас розчарував, - процідив я, дивлячись на неспокійне обличчя капітана. – Ви мені грошей винні, пам’ятаєте?

- Гроші?

Здавалось, Хітч думав про щось своє. Точно не про нашу роботу.

- Гонорар, капітане. Ми непогано розгребли лайна для агентства, згадали? Я прийшов по гроші.

- А, ну звісно, гроші, - капітан потрусив головою, ніби повертаючись до свідомості. – Клієнт вже заплатив.

Клієнтом, звісно, було британське міністерство оборони.

- Ну то давайте нашу частку, - я втрачав терпіння.

- А, так, звісно. Ходімо до мого кабінету.

Ми увійшли до кабіни ліфта, піднялись на сьомий поверх і вийшли до широкого коридору. Пройшли до кабінету Хітча. Там він покопирсався у сейфі та протягнув мені конверт. Ми з Марією завжди беремо гонорар готівкою.

- З вами приємно мати справу, пане Хмаро, - ніби автоматично сказав Хітч.

- Ага, - відповів я, зазираючи у конверт.

Вийшов з кабінету, пішов коридором до ліфта. Грошей у конверті було навіть більше, ніж обіцяли. Напевне Хітч обрахувався. Повідомляти йому про це я, звісно, не планував. Двері ліфта відчинились ще до того як я його викликав.

З кабіни у коридор вийшов чоловік у блакитному піджаку. Я мав би спокійнесенько зайти до ліфта і поїхати до виходу. Але закляк. Той чоловік, що вийшов до коридору, повністю поглинув мою увагу. Було в ньому щось таке, чого я не можу пояснити. Щось у його самовдоволеній посмішці, у його впевненій ході. Навіть у його дивній розкуйовдженій зачісці. Незнайомець спокійно крокував коридором, абсолютно не звертаючи на мене уваги.

Він увійшов до кабінету Хітча. Сам не знаю чому, але я вирішив поцікавитись, про що вони говоритимуть. А шпигувати я вмів добре ще з дитинства.

Безшумно підійшовши до дверей, я притулив око до щілини між дверима та стіно. Майже нічого не бачив, зате чув усе дуже добре.

- Ви ж розумієте, що платитиму я щедро, - говорив незнайомець, явно щось жуючи.

Голос у нього був хриплий.

- Розумію, - якось перелякано відповів Хітч. – Але, пане Роугстон, ми таким не займаємось. Вбити людину – це ми можемо. Шпигувати – теж. Але викрасти людину через субреальність – це ж нереально.

- Ой, та невже? А як же «Марсельський інцидент»? Я знаю, що ви приклали до того руку, капітане Хітч. А кажете, не займаєтесь. Брешете мені, капітане?

- Я… ні, не брешу. Просто… Тоді це була дитина. З дітьми все просто.

- Так, - задумався незнайомець. – З дітьми все просто. Справжньою проблемою є дорослі. Але чому так складно викрасти дорослого?

- Тому що ніщо не завадить йому втекти, там же субреальність! Неможливо його зв’язати чи ще щось таке. Якщо його не можна вбивати, він просто піде собі геть. І що тоді робити агентові? Хіба що знову битись. Але навіть якщо він знову переможе жертву – вона знову піде собі геть!

- О, за це не бійтесь. Якщо агенти його переможуть один раз, він не намагатиметься втекти.

- Але ж ви знаєте, що це ще не все, - Хітч знову гучно зітхнув, ніби хотів оцим зітханням виразити весь той біль, що накопичився в його душі. – Ви хочете щоб агенти викрали його сьогодні, але тільки псих кинеться у субреальність, коли може початись дощ, розумієте? Я вже мовчу про те що навряд ми знайдемо агентів, здатних впоратись з вашим…

- Чому ж? Думаю, той, якого я зустрів у коридорі, зможе впоратись. Врешті-решт він підслуховує нашу розмову вже хвилин п’ять.

 

***

Через годину ми з Марією разом сиділи в кабінеті Хітча. Спочатку вона, звісно, відмовлялась йти. Але коли я назвав їй суму гонорару – летіла сюди наче пташка. В той день моя Марія мала не найкращий вигляд – три дні без шейзу давались взнаки. Шкіра вкрилась потом та потворними висипами, очі налились кров’ю, а мішки під ними здавались темнішими за лондонські хмари. Їй (та й мені) було б непогано тоді ширнутись, але перед завданням не можна. Субреальність чутлива до таких речей.

Втім, наша ломка, здавалось, зовсім не бентежить пана Роугстона – того самого незнайомця, що вирішив нас найняти. Він спокійно дивився на нас, а самовдоволена посмішка ставала все ширшою. Ніби він знайшов саме тих, кого шукав. Напевне, так і було.

- Що буде, якщо жертва все ж спробує втекти і ми її застрелимо? – запитала Марія, дістаючи з кишені запліснявілого кекса. – Ну, всяке ж буває.

- Про таке вам краще не знати, - відповів Роугстон.

Марія уважно дивилась на кекс, ніби вивчаючи його. Знайшовши бік, де було найменше плісняви, жадібно відкусила шматок. Решту кинула у смітник.

- Жертвою буде мій брат, - так само спокійно промовив Роугстон. – Тому ви маєте привести його до мене живим.

- Хех, - я засміявся, - мабуть стосунки у вас в родині не найкращі, якщо для сімейної зустрічі вам потрібні викрадачі.

- Навпаки, - очі Роугстона ніби блимнули від якогось спогаду. – Ви дуже помиляєтесь, пане Хмаро.

- Ох, бляха, не втримаюсь, - раптом крикнула Марія. – Яке ж воно гидезне!

Спочатку ніхто крім мене не зрозумів, що вона мала на увазі. Але коли дівчина нахилилась і розтулила рота, всім стало очевидно, що зараз відбудеться. Вона залила блювотинням весь килим і чоботи Роугстона.

Якщо чесно, я думав що він розсердиться. Але ні, чоловік тільки гучно розреготався.

- О так, - радісно промовив він. – Ви саме ті, хто мені потрібен. Пане Хітч, дайте йому досьє на мого брата.

Хітч, який весь цей час мовчки стояв у кутку і страждав через блювотиння на новому килимі, слухняно дістав з шафи теку і кинув її мені на коліна.

- О, - промовив я, - то це не просто брат, а близнюк! Марічко, бачила? Близнючелло як дві краплі води!

Марія не бачила – вона брудною серветкою витирала собі підборіддя.

- Добре, - сказала дівчина, кидаючи серветку до смітника. – Але чому саме сьогодні? У дощ. Це настільки терміново?

- Так, Маріє, - сухо відрізав Роугстон. – Це дуже терміново. Я маю поговорити з ним про мою мрію.

Я тим часом читав досьє.

- Елвіс Карлін, - вголос прочитав я. – А хіба у вашого брата не має бути таке ж прізвище, як і у вас?

- У нас обох несправжній прізвища. Але це ви вже лізете в особисте, пане Хмаро. Не раджу вам лізти у особисте.

- Ясно, - я підняв руки, мовляв, ок, не лізтиму.

- Приведете його на дах центрального офісу Зейлора – це моя будівля, - Роугстон підійшов до вікна і показав височенний будинок. -  Там передасте його мені. Живого, ясно?

- Без базару, - сказав я. – Чого нам чекати від вашого брата?

- Він сильний. Має охорону. На вашому боці буде ефект несподіванки, тому, думаю, ви впораєтесь.

Марія, здавалось, абсолютно не слухала Роугстона. Думати вона могла тільки про наркоту та про субреальність. Основні наші потреби. Дві осі, навколо яких обертались наші життя.

Ми пройшли до роздягальні. Я любив цю частину роботи – спостерігати, як Марія переодягається у комбінезон. Спочатку вона скинула свою брудну сукню. Навіть під час ломки, коли вона бліда та брудна, Марія виглядала надзвичайно спокусливо. Її руде волосся, що падало на оголені плечі і звідти спускалось аж до грудей, здавалось мені шовковим. Від її ніжок міг поїхати з глузду будь-який чоловік. І нехай споглядання її в такому вигляді триває лише кілька секунд, я гарантую – заради таких секунд і варто жити.

Марія глянула на мене і скривилась. Мабуть від головного болю – той доймав нас обох.

- Чому ти витріщаєшся на мої цицьки так, ніби бачиш їх вперше? – хрипло запитала напарниця. – Ми з тобою востаннє тільки позавчора переспали. Забув як виглядають?

Як я вже казав, ми не були подружжям чи коханцями. Але частенько дозволяли собі дружній секс. Можете вважати, що це було природною частиною роботи напарників. Такий собі тімбілдінг, ага.

- Ти теж зрадів цьому завданню, - запитала вона раптом у мене. – Тебе теж так тягне туди?

- У субреальність? Звісно, блін, тягне. Там цієї ломки немає.

- Ну не будь ти таким занудою, - Марія підійшла до мене і легенько ткнула кулаком мені в плече. – Невже тебе цікавить тільки відсутність ломки? Там, у субреальності, можливо майже все. Там ми стрибаємо високо, б’ємо сильно і рухаємось швидко. Одні з найкрутіших агентів світу! Можливо, якщо ще трохи потренуватись, ми навчимось там літати!

Я закотив очі так, ніби мене дуже дратує ця розмова, хоча насправді я любив слухати про цю її мрію. Навчитись літати у субреальності. Теоретично, там немає меж для можливостей людини. Але на практиці ніхто не досягнув такого результату – польоти лишались загадковою мрією. Втім, вголос я цього не говорив. По-перше не хотів її засмучувати, по-друге знав що вона скаже: треба тільки пристосуватись, і все стане можливим.

- Так, - погодився я. – Там, у субреальності, можливо майже все. А тут ми жалюгідні.

- Так, жалюгідні.

А тоді застібнула комбінезон. Ми готувались йти на дах і стрибати.

 

***

Збоку стрибок виглядає так, ніби людина миттєво зникає. А от сам стрибун бачить цей процес набагато цікавішим – спочатку міняється небо. Стає помаранчевим, ніби щойно згоріло. Тоді міняється земля – будинки видовжуються, стають вищими за хмари. Частина будинків лишаються прямими (такі ми називаємо платформами), інші викривляються, звиваються наче змії. Закручуються у параболи, півкола. Іноді навіть у спіралі. Світ стає схожим на картину сюрреаліста-наркомана. І не тільки візуально, але й за природними властивостями. Звичайною ситуацією, наприклад, є спонтанний перехід поверхні до в’язкого стану – коли дах будинку перетворюється на болото. Справді: тут, у субреальності, можливо майже все.

Міняємось і ми. Зникають плями, висипи, мішки під очима. З’являються м’язи, широкі плечі, гострий зір. Коли ти бачиш свій відбиток у субреальності, звичайний світ здається тобі огидно нудним. Невимовно банальним.

Ми з Марією стояли на тому ж даху. На його субреальній версії. На спинах ми носили тонкі, але довгі мечі, на поясі – по парі пістолетів. Наші брудні жовті комбінезони тут були абсолютно чистими. Я глянув на Марію. Якщо в звичайному світі вона була надзвичайно гарною, то тут – просто ідеальною. Її довге волосся піднімалось від вітру. Якби я був художником, я малював би її вічно.

- Готова? – запитав я.

- О, ще й як! Хто перший добіжить до місця засідки, той в літаку до Києва сидітиме біля вікна.

Я не став виправляти її на «ілюмінатор» - тільки усміхнувся і сказав:

- Ну тримайся!

Ми одночасно відштовхнулись від поверхні, стрибнули на сусідній дах. Напевне вона обрала кращий кут для стрибка, бо опинилась там першою. Далі – наступний стрибок, і вона знову попереду. Ми стрибали з даху на дах, маневруючи між викривленими будівлями. Ніби все це було грою. Ніби померти тут було неможливо.

Хоча, як ви вже зрозуміли, у субреальності можливо майже все.

- Так надто просто, - з насмішкою кричала Марія, бо була вже на два дахи попереду. – Ти ж не піддаєшся мені?

Я похитав головою. Та мені й не треба було піддаватись – вона завжди вигравала наші перегони.

- Тоді доведеться мені піддаватись, - засміялась дівчина. – Дивись, я стрибатиму на одній нозі!

- Ну познущайся мені!

Я різко рвонув уперед, вона теж. Не стрибала вона на одній нозі – тільки дражнилась так. Будинки були настільки високими, що з даху неможливо було побачити поверхню – тільки хмари та туман. На горизонті блимала величезна чорна хмара. Це той самий дощ, який скоро почнеться. Треба було встигнути зробити все до того як той шторм нас настигне. Інакше доведеться його десь перечекати.

Нарешті ми опинились на тому даху, до якого прямували. Тут, якщо вірити Роугстону, через певний час мав проходити його брат зі своєю компанією. Тут ми домовились влаштувати засідку. У нас була тільки одна перевага – ніхто навіть не підозрював, що в таку погоду хтось наважиться викрасти людину у субреальності.

Ми заховались у великий порожній пагорб, що утворився на даху через спотворення реальності. І чекали. Доволі довго.

- Ну де він, бляха, лазить, - знервовано говорив я, тримаючи в руках пістолети.

- Не сси, ми ще маємо час, - намагалась заспокоїти мене напарниця.

- Ага, не сси тут, коли шторм насувається.

- Замовкни, занудо. Бачиш, он там? Йдуть.

Справді, на дах стрибнули п’ятеро чоловіків. Жертву серед них впізнати було просто – Елвіс справді дуже схожий на брата. Інші четверо, його охоронці, мали вигляд професіоналів. Але таких професіоналів, які навіть не підозрюють про засідку.

- Він мав залишити товар десь тут, - сказав Елвіс охоронцям. Голос у нього був таким же самовдоволеним і хриплим, як і у його брата.

Тоді ми і вискочили. Ще в польоті Марія всадила дві кулі в голову першого охоронця, я пострілом у горло зняв другого. Ті двоє, що лишились, встигли схопитись за зброю. Але ми були швидшими за них. Ми були швидшими за всіх, можливо. Я зробив кілька пострілів, охоронці встигли ухилитись. Елвіс мовчки стояв і спостерігав за боєм. Ніби знав, що його не вб’ють. Ніби був упевнений, що кулі облітатимуть його.

Один з охоронців прицілився мені в живіт, але натиснути на гачок не встиг – різким ударом лезо меча Марії відтяло йому руку. Бідолаха пронизливо закричав, я добив його пострілом в голову. Ми разом підскочили до останнього охоронця. Він зміг відбити ножем удар Марії, але мій меч пройшов у його груди.

Елвіс дістав меча і дивився на своїх мертвих охоронців. Він посміхався, точно як це робив Роугстон.

- Ну і сімейка у вас, - усміхнулась Марія.

- О, дівчинко, - прошепотів Елвіс. – Ти мені подобаєшся. Нахабна і смертоносна. Мабуть мій братик добряче заплатив.

- Еге ж, - сказав я, намагаючись обійти суперника. – Добряче.

Але він слідкував за мною і відходив, не давав мені вдарити його ззаду.

- Ну побачимо, як ви відпрацюєте його грошики! – гаркнув Елвіс.

І кинувся на мене. Його меч був легшим за наші – це було очевидно. І рухався він швидше за нас. Ми ледь встигали блокувати його удари – цей покидьок без проблем наносив їх нам обом. Я спробував збити його з ритму, наніс різкий удар згори. Елвіс не лише відбив мій удар, але ще й встиг нанести свого. Якби я не відхилив голову назад, відрізав би мені носа – настільки близько пройшло лезо. Марія, навпаки, намагалась бити знизу, але так само безрезультатно. Вона спробувала зробити випад, наш суперник елегантно ухилився і вдарив її ліктем у ніс. Я спробував скористатись ситуацією та вдарити Елвіса по ногах. Марно.

Він встиг стрибнути і приземлився на сусідньому даху. Ми з Марією миттєво опинились біля нього. Бій продовжувався. Коли наші мечі торкались одне одного, будівлі трусились від ударів.

Головне, правильно пристосуватись – так любила говорити моя Марія. Ми з нею пристосувались до цього аритмічного бою. Елвіс, натомість, пристосовувався до нашого бойового стилю.

Ми бились хвилин десять, поки я не помітив слабке місце нашого ворога – у нього трусились коліна. Я жестом дав Марії сигнал «відволікай» і, поки вона наносила йому серію хаотичних ударів, з усієї сили вдарив покидька ногою у коліно. Елвіс відбив удар, але похитнувся. Марія вдарила його кулаком у горлянку, я – ногою в живіт. Елвіс сплюнув кров, голосно закричав і впустив зброю. Похитнувся, впав і скривився від болю. А тоді, після недовгої паузи, глянув на небо і самовдоволено усміхнувся. Так, як це робив Роугстон – лячно.

- Що ж, вітаю, - прохрипів Елвіс. – Ви мене перемогли, я піду з вами. Ось тільки далеко ми не дійдемо – шторм почався.

І справді, під час бою ми зовсім не слідкували за погодою – той самий відбиток дощу налетів зненацька. Різким ударом вітру нас з Марією ледь не збило з ніг.

Я побачив невелику цегляну добудову на сусідньому даху.

- Стрибаймо туди, - говорив я, намагаючись перекричати дощ. – Там перечекаємо!

І ми стрибнули. Втрьох, синхронно. Втім, стрибати у таку погоду було небезпечно – потоками вітру нас розкидало по різних кутах даху. А можна ж було і повз дах пролетіти…

Я підбіг до Елвіса та схопив його за комір. Потягнув до укриття. Марія, затуляючи очі від дощу, також швидко заскочила до нашої тимчасової схованки.

Чекали.

***

Ми сиділи втрьох у тісній цегляній халупці і дивились як шторм панував над сюрреалістичною версією Лондона. Роугстон казав правду – Елвіс не намагався втекти. Може і сам хотів би побачитись з братом?

Блискавки різали небо та влучали у будівлі. Злива та град дріботіли у дах.

- Якщо ця халабуда витримає шторм, - кричав Елвіс, - то ви справжні щасливчики! Не шкодуєте, що взялись за цю роботу?

- Ні, - прокричала у відповідь Марія. – Нам таке навіть в кайф!

- Ну звісно, - наш полонений знову посміхнувся. – Іще б ти не кайфувала – ти ж літати хочеш. Мрієш про це…

Звідки він знав? Хто вони такі – Елвіс та Роугстон?

Від його слів Марія здригнулась. Очі її розплющились ширше, ніж зазвичай. Наш полонений облизав губи і закричав:

- То йди назустріч своїй мрії! Чудова погода для першого польоту, м? Вітер допоможе не впасти!

Я не знаю, як він це зробив. Ніби взяв свої слова і поклав їй прямо у мозок. Марія вийшла з нашого укриття і почала крокувати до краю. Я кинувся за нею.

- Бляха, Марічко, стій! Блін, пригальмуй! Він же тебе гіпнотизує.

- Та ні, - напарниця набрала повні легені повітря. – Насправді Елвіс має рацію – якщо не спробую злетіти сьогодні, не полечу вже ніколи, ясно? Я мушу йти до мрії!

Я схопив її за руку, але коли побачив її очі – відпустив. Здавалось, вона була ладна мене вбити, аби тільки спробувати злетіти.

- Ти впадеш і розіб’єшся, Марічко!

- А раптом ні? Раптом я здатна літати? Ти ж знаєш – у субреальності мож…

- Так-так, бляха. Знаю.

Вся мокра від дощу, Марія усміхнулась та поцілувала мене у щоку. З носа у неї почала йти кров. Багряна рідина змішувалась з дощовою водою та стікала на підборіддя дівчини.

- Бувай, напарнику, - голосно сказала вона.

Я хотів кинутись до неї, схопити, обійняти. Простягнув руку.

Між нами раптом промайнула блискавка. На мить мене засліпило, а коли зір повернувся, Марія вже падала. Я міг тільки стояти під зливою і спостерігати, як вона несеться донизу. Її прекрасний силует, що падав між блискавками, загортався у хмари та туман. Скоро вона повністю зникла під хмарами, що панували під будинками.

Я кричав.

З укриття лунав регіт Елвіса.

Я увійшов туди, схопив гівнюка за комір та притулив до стіни.

- Вона впала! – гаркнув. – Як ти це зробив, покидьку, а? Як ти, паскудо, змусив її стрибнути з даху?

- О, я тільки нагадав їй про мрію. А мрії, як відомо, вбивають!

Я хотів його вдарити, вибити всі його зуби. Але замість того розревівся як мале дитя. Моєї Марії більше не було, я втратив її назавжди – ця думка була отруйною та гіркою.

Так ми і просиділи ще чотири години під дощем: я весь час плакав, Елвіс – самовдоволено усміхався.

 

***

Коли дощ ущух, ми з Елвісом рушили до місця зустрічі. Я стрибав з одного даху на інший, він слухняно слідував за мною. Я не бив його, не намагався помститись. Сам не знаю чому, але я розумів, що в цьому немає сенсу. Ми просто рухались до тієї будівлі, на даху якої нас мав чекати Роугстон.

Ми прибули на місце зустрічі близько восьмої вечора. Зупинились на краю потрібного даху і глибоко вдихнули. Я схопив полоненого за руку і почав процес зворотного переходу.

Химерність субреальності поступово поступався ноткам холодного реалізму. Будинки повертались до природніх розмірів та форм, небо охопила нічна темрява, хмари та туман розсіювались.

Повернулась довбана ломка. Ніби у мої скроні хтось намагався вбити цвяхи, а зі шлунку вичавити сік.

Елвіс, який матеріалізувався біля мене, захоплено вивчав вечірній лондонський пейзаж. Хвилинка урбаністичної естетики.

- Що, братику, давно не бував у реальності? – гучно мовив Роугстон.

Він стояв на протилежному краю даху. В руці тримав пістолет.

- Припини цю клоунаду, - відповів йому Елвіс. – Ніякі ми не брати.

Моєму подиву не було меж – як це не брати? Ці двоє відрізняються хіба що одягом! Їхні обличчя були абсолютно однаковими, до останньої зморшки.

- Мені шкода, - заговорив Роугстон вже до мене, - твоя напарниця випала у реальність кілька годин тому, її тіло вже привезли до штабу.

Я подумки вилаявся. Елвіс зробив крок у бік Роугстона, той направив на «брата» пістолет.

- Ну звісно, - усміхнувся Елвіс. – Колись це мало статись. Це фіксована кінцівка нашої історії.

- Саме так.

Роугстон натиснув на гачок, Елвіс похитнувся. Пролунав ще один постріл. Поранений зробив два кроки назад. Ще одна куля. Елвіс впав з даху, лишаючи за собою кривавий шлейф.

- Що це, бляха, було? – почав волати я. – Ми й самі могли б його вбити! Ще там. І Марія була б жива!

- Ні, я мав це зробити сам, - спокійно відповів Роугстон. – Мені шкода твою подружку, але ви знали про ризик. Та й гонорар відповідний.

Який, блін, гонорар? Мені хотілося кинутись на цього покидька та збити з його обличчя нахабну посмішку. Але у нього був пістолет, тому я тільки глибоко вдихнув і спробував заспокоїтись.

- Якщо він не твій брат, то хто? – запитав я, зціпивши зуби. – Сраний клон? Я хочу знати, що тут щойно відбулось!

- Чув про субреальну квантову неоднозначність?

- Чув. Та то ж тільки якась дебільна теорія…

- Та ні, зовсім вона не дебільна. Це правда.

- Тобто Елвіс – це…

- Ага, - Роугстон повісив пістолет на пояс і дістав з піджака гаманець. – Кілька років тому я невдало вийшов з субреальності – стався локальний квантовий колапс. Тобто, я одночасно і вийшов звідти, і лишився там. Елвіс – та версія мене, що лишилась у субреальності. І, як породження того світу, він мав дивовижні здібності. Проблема була у тому, що поки там був він, «стрибати» я не міг – субреальність не прийме людину, яка там вже є. Світ затісний для двох версій мене. А повернутись туди – це ж моя мрія! І я сам мав його вбити, ти ж розумієш. А витягнути покидька у реальність можна було тільки у штормовий день, коли міжсвітова мембрана дуже нестабільна.

- То ти щойно себе вбив? – здивовано запитав я.

- В якомусь сенсі, - він витягнув з гаманця пачку грошей. – Ви ж завжди берете готівкою, так?

- Бляха. Чорт, це не вкладається у мене в голові.

- То береш готівку?

Я підійшов до нього і взяв гроші. Охайно поклав їх до нагрудної кишені комбінезона.

А тоді різко вихопив пістолет Роугстона і пустив йому кулю в живіт. Він здригнувся, підкосився, але я притримав його.

- Це за Марію, - я плюнув Роугстону в обличчя та знову натиснув на гачок.

І пан Роугстон полетів з даху точно так, як зробила це хвилину тому його копія.

 

***

Той день став для мене переломним. Я кинув свою справу, більше не виконував завдання агентства. Грошей Роугстона мені вистачило, щоб відкрити доволі пристойну мережу ресторанів. Називалась вона, звісно, Марія.

Так, свою справу я кинув. Але все одно вже багато років щовечора стрибаю до субреальності. Перескакую з даху на дах, вдивляюсь у туман. Я рідко розповідаю людям про ці нічні прогулянки, та ніхто й не питає. Думаю, всі знають, навіщо я це роблю – навіщо вдивляюсь у туман субреальності.

Досі сподіваюсь побачити там жінку, що літає.

Знайти мою мрію. Мою Марію.

Я був на її похороні, але ж завжди є шанс, ні?

Адже якщо Роугстон зміг роздвоїтись, то мабуть могла і вона, правда? Чи могло статися так, що в реальності вона розбилась, а її субреальна версія все ще літає між похмурими будівлями? А раптом вона досі чекає на мене? Раптом ми просто не можемо знайти одне одного?

Я шукаю. І шукатиму до самої смерті. Буду вірити у краще і сподіватись.

Адже у субреальності, як відомо, можливо майже все.

Майже.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>