Місто без імен

Місто без імен

Середа, 12 квітня 2017 г.
Проглядів: 274
Підписатися на комментарі по RSS

Юрко нудьгував. Всі справи давно зроблені, а до кінця робочого дня – ще безліч часу. Навіть у соцмережах зависати вже набридло.

Може, вшитись додому раніше? Та ні! Шеф у офісі.

Юрко втупився у монітор – „працюю я, працюю” – і з повної вже безнадії почав проглядати новини. Все як завжди: зміни у уряді, чергове підвищення тарифів... А це що? Цій „новині” кілька місяців, а вони ніяк не заспокояться! Неначе йдеться про політ на Марс, а не якесь перейменування вулиць! Яка їм різниця, як вулиця зветься? Та от – накидали кілька сот коментарів. Якийсь покидьок каже, що це „спотворення історичної пам’яті”. Пам’ятати імена злочинців – це занадто! А ця дурепа-домогосподарка зізнається, що почала плутатись у рідному місті, не може знайти магазин, поліклініку... Нічого! Звикне! Звик же він. А як колись кружляв, намагаючись знайти потрібну вулицю!

Ця гілка не така безглузда. Н. обурюється, що манія міняти імена зайшла вже занадто далеко. Днями перейменували сквер на честь якогось там письменника. Той був собі людина як людина, писав щось (навіть в школі проходили), не мав жодних справ зі Злочинною Владою. Єдиний гріх – що жив у Ті Часи. Навіть не жив – доживав, бо був тоді зовсім стареньким. І чим завинив отакий? За що його викреслювати?

Хтось додавав, що той письменник – світового рівня: вплинув та творчість таких-то сяких-то, режисера... Вже цікаво! ЦЕ прізвище Юрко, нарешті, знав. Творець популярних блокбастерів. Один з них саме зараз йде в кінотеатрах. Слушна підказка, чим зайняти вечір! А письменник... Не книжки палять – таблички міняють!

Що – вже пів на шосту? Як швидко! Навіть шеф збирається додому.

Шеф схвально глянув на Юрка, кивнув: „Багато роботи. Розумію”. Тепер, мабуть, запам’ятає, який він сумлінний працівник. Дякую тобі, безглуздий форум!

Біля ліфту зібралась черга. Натовп службовців тікав з офісного центру: хто – до парківки, хто – до найближчого метро.

Після задухи тісної кабінки осінній вітер здався крижаним. Згори щось капало: чи сніг, чи лід, чи дощ. Різке, сліпуче світло ліхтарів сперечалося з передчасною темрявою. Машини на парківці здавались однаковими, так само, як їхні власники.

Нарешті, спромігся віднайти свою. Бюджетна іномарка. Не нова, проте цілком пристойна. Радо вмостився в теплому салоні – і рушив до торговельного комплексу.

Знову відкрита парківка, темінь, гібрид дощу з снігом. Може, плюнути на це кіно – й додому? Та де там! На мосту – тягнучка, раніш ніж за дві години не доплентаєшся. Краще вже пересидіти тут, а потім рушити по вільній трасі.

У касі Юрко зрозумів – щось не те. Зникли яскраві постери з рекламою блокбастера. Був відсутній фільм і в розкладі сеансів. Замість нього йшла інтелектуальна стрічка чи то про сліпих, чи про глухих. Дивитися таке Юрко не став би й з примусу.

Все ж таки спитав квиток.

– Що-що? – невдоволено буркнула тітка-касирша. – Такого фільму зроду-віку не було!

– Як так? Але ж ще вранці...

– Не брешіть! Цього фільму НЕ БУЛО в прокаті! Його не існує! Взагалі!

– От дурня! – розлютився Юрко. І згадав... Письменник... Режисер... Невже... Через таку дурницю!

І рушив до супермаркету – за пивом.

Тягнучки оминути не вдалося. Довга змія машин повзла мостом зі швидкістю сто метрів на годину. З мороку повільно виринали загрозливі обриси молів, а десь далеко витріщали баньки незчисленні коробки з бетону, населені такими же бідахами, як він.

Юрко жив у Столиці п’ятий рік, та ні міг сприйняти ще багато чого. Його дратувала метушня, втомлював натовп, зводили з глузду відстані. Але ж... Велике місто – великі можливості. Не те, що у його напівсонному чи то містечку, чи то селищі. Чи зміг би він там заробити на авто та на окрему квартиру? Остання, щоправда, в кредит. До того ж – дешева, в спальному районі. У передмісті, кажуть, ще дешевше, й ближче, та він був категорично проти передмістя. Не для того кілька років гарував, щоб змінити село на село! Задля звання містянина можна і тягнучку потерпіти!

Після мосту пішло швидше, і за півгодини Юрко вмостився з пивом перед телевізором. Перемикнув декілька каналів. Політика, щось пізнавальне... От! Гумористичне шоу. Те, що треба.

Після третьої пляшки пригода в кіно задалася сном чи дурнуватим жартом...

* * *

Понеділок починався – гірше не буває! По-перше, Юрко примудрився проспати. По-друге – жахлива погода. За ніч звичний льодо-дощ перетворився на майже справжній, мокрий та лапатий сніг. Ця біла маса налипала на вікно, осідала на землі брудною кашею. Їхати треба було повільно, обережно, ледь ковзаючи вздовж крижаних калюж.

На третині дороги Юрко зрозумів, що безнадійно запізнюється. Так і плив, вже ні на що не сподіваючись, у каламутній білявій імлі, напівсні-напівмаренні.

За дві години, врешті-решт, доплентався до офісу. Тихесенько прочинив двері, і...

Він не зрозумів, що відбувається. Що за галас? Звідкіля той натовп? Одна радість – не помітили його відсутності. Приєднався до юрби схвильованих людей та почав прислухатися.

Невдовзі справа стала зрозумілою. Чи, скоріше, навпаки. Йому здавалося – то продовження сну-марення. Можливо, він ще спить. Удома? Чи в машині, за кермом? Небезпечно! Треба прокидатися!

Проте абсурдний сон тривав, пропонуючи нові й нові подробиці.

У фірмі – скандал. Група туристів, яку вони мали відправити до теплого закордонного моря, не змогла сісти на літак, тому що той... щез. Взяв – і розчинився, мов і не було. На щастя мандрівників – не у повітрі.

Що робити? Відшкодовувати їм матеріальні і моральні збитки – чи судитися? Доводити, що ми тут ні до чого, у всьому винна фірма-перевізник? Це ж саме їх літаки розчиняються! А чому, до речі? З якої причини? Як взагалі міг трапитись той казус?

Літак був, правду кажучи, старенький, вітчизняний. Розвалитись, розсипатись – міг. Але розчинитися – ні.

– Може, секретна розробка? Хто конструктор?

– Вилетіло з голови. Якесь просте, знайоме прізвище. Здається, нещодавно цим ім’ям звалася вулиця. Й завод.

– А тепер – що? – спитав Юрко з жахливою підозрою.

– Що? Звісно – що. Перейменували! Він же працював у Ті Часи. За Злочинної Влади.

...Лише о восьмій вечора змучений шеф відпустив зморених підлеглих по домівках. Сам він залишився – справа літака-фантома ставала дедалі цікавішою.

Сніг і не думав припинятись, тож розраховувати на вільну трасу було марно. Але ТЕ, що чекало на Юрка, перевершило найпесимістичніші прогнози.

Транспортний колапс був апокаліптичним. Автівки, вантажівки, тролейбуси, кофе-буси, маршрутні таксі зайняли всі смуги магістралі, тротуари, двори, і непохитно стояли у багатокілометровій черзі. Між них намагались прослизнути люди. На відміну від машин, ті йшли у два потоки: колона – вперед, і колона – назад.

Юрко трохи поспав. Змерз, прокинувся. Ситуація кращою не стала. Навпаки! Нові авто затисли його ззаду, мов у пастці. Залишалось хіба що злетіти в повітря.

Набрав гарячу лінію. Гудки. Не один він такий розумний.

Відкрив вікно, звернувся до найближчих водіїв. Ті знали не більше за нього. Тоді почав гукати пішоходів. І нарешті...

– Міст щез, – доповів літній дядько.

– Так, мосту більше нема. Зруйнували, – додала подробиць жінка – з тих, що йшли у протилежний бік.

– Терористи підірвали. То теракт!

– Ні! Це все – через стихійне лихо.

– Це дух проектувальника помстився! Не треба було змінювати назву!

Юрко заледенів. Спромігся вичавити:

– А що – цього моста – пе-рей-ме-ну-ва-ли?

– Так. Вже кілька діб. Ти що, не знав?

Він вийшов із машини. Сипав сніг. Звичний світ розсипався на друзки.

* * *

Юрко глянув на натовп на зупинці. Безнадійно! Автобусів поменшало у п’ять разів, та йдуть вони довго, химерними колами – оминають небезпечні й непевні місця. А теперішні таксобуси – розрада самогубців.

Здається, ці люди вважають, що автобус стане гумовим і вмістить десь так з п’ять сотень осіб. І непохитно стоять – бабусі з клумками, жінки з безрозмірними торбами, діди с паличками та чоловіки з цигарками. Зосереджено-піднесені обличчя, погляд у далечінь – немов на Месію чекають.

Може, і дочекаються колись. Але не з ним. Він краще прогуляється.

Зітхнув, сумуючи за вірною автівкою. Не для того зберігав її у нічному крижаному божевіллі, щоб занапастити на грунтівці, на яку перетворилося шосе!

Він здригнувся, згадавши той жах.

Додому він потрапив десь опівдні. Допоки звістка про зникнення мосту дійшла до кінця пробки і задні таки почали розвертатись... Поки черга їхати назад дійшла до нього... Зрозумів, що відчував полярник на крижині, про якого читав у дитинстві.

Дехто не витримав – кинув машини та пішов. Це була помилка. Біла полишених авто з’являлись темні постаті, оточували їх, щось робили всередині. Зупинити їх ніхто не намагався. На щастя, бандити не нахабніли – автівок з водіями не чіпали.

А от власники полонених кофе-бусів заробили на рік наперед. З рук у руки передавали то гроші, то каву – ледь-ледь теплу, та навіть це тоді здавалось щастям.

А потім була плутанина містом у пошуках альтернативного маршруту. Про те, що вже час повертатись до офісу, Юрко намагався не думати. Він мріяв лише про тепле ліжко.

Неушкоджений й відносно вільний міст знайшовся в передмісті.

На старій роботі він з’явився лише раз – написати заяву про звільнення. Під час хвороби сидів в Інтернеті, підшукуючи місце поряд з домом. І у іншій сфері. Зрозумів: зниклий літак – перша ластівка. Вчасно!

Займатись туристичним бізнесом зараз може тільки божевільний. Літаків майже нема, зникають цілі ділянки залізниці, відпливають у небуття старі шосе... Та й подорожувати хто наважиться? Хіба що екстремали-самогубці! Є й інші галузі, в яких потрібен посередник між людьми, що бажають отримати послуги й тими, хто послуги їм постачає. Значно цікавіші, перспективніші.

В той день, як він знайшов роботу на масиві, перестало ходити метро...

Після оазису торгівельно-розважально-офісного комплексу пейзаж ставав надалі більше невпізнанним. Ось, наприклад, ці руїни – що воно? Бібліотека? Зараз з книжками – біда. Одних авторів заборонили, твори інших зникають самі. Та нічого! Старий мотлох остогид! Нові, молоді, нове напишуть!

Дитсадок, здається, ще на місті, а от школа... Напевно, носила ім’я когось з ТИХ...

А от цього поля вчора не було. Він, здається, таки заблукав, повернув не туди.

Хотів розвернутись, та дорога – тонка смужка – кудись щезла. Тож пішов навмання просто полем до дев’ятиповерхівок, чиї сірі обриси чітко вимальовувалися вдалині. Під ногами – бура торішня трава. Згори – небо непевного кольору. Більш нічого – ані пляшок під ногами, ані ганчірок, мотлоху і бруду, який збирається на пустирях. Що ще? Звідки? На півдороги згадав – стадіон. Стадіон імені ЯКОГОСЬ ТАМ. Тепер вже неможливо пригадати.

Отже, він – на вірному шляху. Зараз трохи зріже – і вийде на трасу.

Зблизька будинки виглядали ще більш похмурими і непривітними. В них не світилося жодне вікно. Навкруги – пустка: ні дерев, ні гойдалок, ані машин у дворах. Натомість – якісь ями та горби, неначе мешканці збирались щось садити або копали картоплю. Майже на кожному кроці – сліди згаслих вогнищ. І, як сумний жарт – світла пляма бювету неприродно веселого кольору.

Він згадав: читав щось в Інтернеті про проблеми з такими будинками. Здається, у них негаразди з опаленням, світлом, водою.

– З каналізацією – теж, – здогадався Юрко, відчувши сморід. – І як-то вони перезимували? Краще вже як оті... п’ятиповерхівки. З кумедною, зараз забутою назвою.

Місяць тому зник цілісінький мікрорайон. Ввечері було усе – будинки, крамниці, дитсадок... Вранці – пустеля. Мешканці? З ними, либонь, все гаразд – отримають житло в новобудовах. Мабуть, і цім бідакам скоро пощастить. Ласий шматок – колишній стадіон – довго вільно гуляти не буде.

Біля бювету вовтузилися аборигени. Наповнювали дорогоцінною вологою каністри, відра і навіть старезні тази. Кілька хлопців, що стояли у черзі, втупились у нього. Погляд був ворожим.

Юрко вирішив не нариватися. Розвернувся й пішов геть.

Тікаючи з трущоб, він справді заблукав. Пустир... Паркан будівельної фірми... Лісок... Знов – зловісні дев’ятиповерхівки. Ще один паркан. Ні! Грубий мур із цегли.

Мур здавався нескінченним. Юрко йшов і йшов вздовж цегляної стіни. Сутеніло. Повертати – обмаль часу. Нарешті, знайшов дірку. Зазирнув. Огороджений простір був майже порожнім. Тільки в дальньому кінці – обриси старих напівзруйнованих будівель. Біля них – лава. На ній – дід. На вигляд – ще старіший за споруди. Але – живий й цілком безпечний. Може підказати, як знайти дорогу до цивілізації.

Юрко прослизнув у вузький отвір та попрямував до старого.

– Сідай, – мовив дід. – Перепочинь трохи. Ти захекався.

А і справді... Юрко лише зараз відчув втому. Хвилина відпочинку не завадить.

– Що це за місце? – спитав. Не з цікавості – щоб не мовчати.

– Завод, – сумно відповів старий.

– Імені когось з тих... заборонених?

– Викреслених, – різко виправив дід. – Витертих. Стертих з життя.

– А чому він розчинився не цілком? – спитав Юрко. Йому справді ставало цікаво.

– Тому що... Перш за все – багато мав імен. І це, останнє, якщо чесно – не найкраще. По-друге – занадто старий. Мав власне обличчя, історію. Та навіть це його не врятувало. Збереглися лише найстаріші цехи. І цей мур. Кажуть, йому більше за сто років.

– Не може того бути!

– Чому б ні? Колись це було робітниче передмістя. Як я прийшов сюди після Війни – завод вже був великим, знаменитим. Як тоді вирувало життя!

Дід пожвавішав і ніби став молодшим.

– Я, кажу тобі, після Війни сюди приїхав. Жили у бараках, недалечко. Бідно жили. Бідно, проте весело. Не те, що зараз!

Ходили у місто то на танці, то в кіно. Бувало – гуртом, а бувало – по черзі. Позичали: в кого – костюм, в кого – краватку, в кого – черевики, одягалися, неначе франти з фільмів, та йшли дівчат підкорювати. Я одного разу загуляв на Тому березі. З транспортом тоді було як зараз, міст далеко, от і пішов навпростець – через річку. У березні! Провалився під лід. Ледве витягли! Знайшлись подібні дурні – слідом йшли! І мені пощастило, і їм.

А свою долю я знайшов тут, на заводі. Працювала у сусідньому цеху.

Завод дав мені все: сім’ю, дім, освіту. За два роки начальник підписав направлення до інституту. На вечірнє, звісно, без відриву від роботи. Студентські роки!...

„Навіщо він слухає цю маячню?” Юрко підвівся. Запитати діда про дорогу – і тікати!

– Сідай, хлопче. Кажу ж тобі – час є. Тут, у цьому місці, поспішати нікуди.

Юрко, не тямлячи чому, підкорився. Сумирно вислухав ще кілька анекдотів з бурхливої юності діда, а потім ще – опис весілля, панегірик красуні-дружині та її кулінарним талантам.

– Але й про роботу ми не забували. Бувало – ночували у цеху. План майже завжди перевиконували. Моя світлина у почесному кутку висіла. Гордість заводу, ... (забув слово) ... виробництва!

– Що вам це давало? Підняття платні?

– Ні! Просто моральне задоволення.

– І задля цього ви ночами гарували!!!

Старий похитав головою.

– Звісно, ні. Розумієш – завод дав нам усе. І ми мали віддячити йому. До того ж...

Завод багато чого виробляв за більш ніж сторічну історію. У ті часи, як я став інженером, пересів із цеху в кабінет, саме почали автомобілі. Це тепер за іноземщиною женуться. Тоді все було рідне, вітчизняне. Поглянеш на дорогу: кожна третя автівка – твоя. А в ній – ти, твоя праця, дещиця твоєї душі. Тоді ми почувалися могутніми, майже богами. А зараз – зайві люди...

Дід замок. Юрко не насмілився порушувати тишу.

– Завод дав нам усе, – повторив дід. – Він будував житло – у тому, нині зниклому, мікрорайоні. Дитячий садок, школу, літній табір, санаторій. Я, праонук кріпака, відпочивав на морі, як той пан! А потім... Прийшли ЦІ – і все відняли. Перетворили на тіні все, чим ми жили. І нас.

Дружина померла – не знайшлося ліків. Не потрапили до правильного списку. Все життя приймала, і от, бачиш...

Сини подалися за кордон і зникли там. Так, не для всіх там рай. Для когось – пекло. І безодня.

Гроші... Чесні, не вкрадені гроші, перетворилися на папірці.

А потім – зник будинок.

Нас виживають, вилучають із життя. Витравлюють, стирають навіть пам’ять. Неначе ми якійсь непотріб. Мотлох.

Пішли, відведу. Мабуть, вже час.

Старий підвівся, пошкандибав до далеких воріт. Юрко слухняно рушив слідом. Він помітив... Чи відчув... Тут, за парканом, неприродно світло. Скільки вони теревенили з дідом? Годину, не менш. Повинно поночіти, але... Замість мороку – сіра імла сутінків.

Ворота ніби самі собою прочинилися.

– Йди навпростець. Неподалік – шосе. Там зупиняються маршрутки. Ну, біжи!

Юрко ступив крок, другий... Третій... і ступив у ніч. Де шосе? Де завод? Куди бігти?

– Діду! – заволав він. – Діду! Діду, ви далеко? Проведіть!

– Я ж казав, хлопче – треба бігти. А тепер... Може, залишишся зі мною? Вдвох не нудно.

– Ні!!!

Дід позіхнув.

– Що ж, йди. Мабуть, мій час таки вийшов.

Човгання у пітьмі, стареча, у зморшках рука.

– Тримайся!

Він пішов, не знаючи куди. Нарешті – світло ліхтарів, зупинка. Юрко обернувся.

– Далі вже сам. Дя...

Йому забило подих. Дід танув. Розчинявся на очах.

Юрко побіг. До жовтіючих вогнів маршрутки. До затишку новенького мікрорайону – з парківками, супермаркетом, кафе. До світлої кімнати з Інтернетом. До пляшки охолодженого пива. Від привидів минулого – до звичного, спокійного, комфортного життя.

* * *

Юрко сидів за столиком відкритого кафе. Поряд щось ніжно мурмотів фонтан, пахло липовим цвітом. Затишне, приємне місце у самісінькому центрі. А колись...

Згадав, як гамірно було ТОДІ. Метро, зупинка наземного транспорту. Натовп ходить туди і сюди, хтось на когось чекає...

А зараз – тиша. Машин небагато. Всі, як на зразок – новенькі іномарки. Немає смердючого мотлоху. А от будинки старовинні – різнокольоровий тиньк, ліпнина... Вишукана витонченість Центру.

А ген там – свічки новобудов, скляний дах мегамолу на місці Головної Вулиці. Там, на великій парківці, він і залишив свою вірну подругу.

Тепер, як пустили пором, у Центр можна їздити ледь не щодня. Може, підшукати тут роботу? У перспективній будівельній сфері. Бач, як вона бурхливо розвивається. Кажуть – фахівців не вистачає. Він – не фахівець. Але – підучиться і впорається!

Відпив кави, відсунув тонку філіжанку. Посміхнувся тонконогій дівчині. За нею – ще одна. А далі... Ще кращі! Ще гарніші!

Новий світ. Юні, вродливі обличчя. Найстаршим – ледь більше сорока. Нема огидних товстих тіток, старих баб, балакучих, докучливих дідів.

Згадав давню пригоду. Мимохіть здригнувся.

А він виявився правим, той старий. Вони справді – зайві люди. Їм нема місця в цьому світі – світі здоров’я, достатку, краси. Пішли – й добре.

Потягнувся за кавою – й закляк. Побачив, як рука зникає у повітрі.

„Батьки...”, – встиг подумати він перш ніж розчинитись в небутті.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>