Компас земний

Компас земний

Понеділок, 28 вересня 2009 г.
Мітки:
Проглядів: 2981
Підписатися на комментарі по RSS

То був невідомий науці природний утвір - титанічне п’ятироге вітрило, розіпнуте поміж зір, - названий Капітаном “мембраною”. Більше про нього не вдалося довідатися нічого. Цілком несподівано, незважаючи на досконалу автоматику і сторожові системи, зореліт втрапив у чіпке поле його притягання. Й відразу ж почалися лиховісні метаморфози. Спочатку один за одним відмовили прилади зовнішніх бортових систем. Капітан оголосив аврал, проте всі зусилля астронавтів виявилися марними: не вдалося навіть вийти назовні. Складалося враження, що механізми усіх люків також зіпсувалися. Втім, не працювали й ручні запори.

Через годину почали тьмяніти ілюмінатори. Позіркована безодня запиналася каламуттю, наче якийсь павук засновував її тьмяно-димчастою павутиною. Ще за якийсь час зовнішні краї ілюмінаторів втратили попередню форму й тепер скидалися на рвані діри у безгоміння.

Усе вказувало на те, що плавиться зовнішня оболонка. Це не могло бути правдою, внутрішні датчики вмить відреагували б на підвищення температури корпусу. І все ж факт залишався фактом: обшивка корабля розм’якла до консистенції розігрітого пластику.

Найприкрішим було те, що люди нічим не могли зарадити в цій загрозливій ситуації. Навколо корабля, схоже, почали діяти закони іншої фізики, аніж в нашому звичному просторі. А отже, “мембрана” якимось чином перекинула їх... куди? В інший вимір? До іншого Всесвіту?

Першим цю здогадку зважився висловити Астрофізик. Ніхто не йняв йому віри. Втім, ніхто й не заперечив тривожне припущення - було не до того. Кожен член екіпажу гарячково вишукував хоча б крихітну шпарину в глухій стіні неминучості, хоча б півшанс для порятунку. А для цього, видавалося, придатні були будь-які фізичні закони, байдуже, свої чи чужі.

Не минуло й чверті години, як перестали коритися двигуни. Капітан чи то з люті, а чи у відчаї рубонув повітря руками, але тут-таки похопився і рішуче погнав усіх оглядати зореліт. Заревів сигнал тривоги. Астронавти кинулися виконувати розпорядження, гостро усвідомлюючи, що в такій ситуації треба було робити хоча б те, що ще лишалося у владі людини.

Усі швидко розосередилися по всьому кораблю, поспішаючи на відведені їм згідно з аварійним графіком дільниці. Але ніхто не встиг досягти свого посту...

В цю мить почався некерований розгін. Зненацька, без будь-яких передуючих ефектів, зореліт рвонувся вперед, немов хтось великий і злий упіймав його, наче рибину, на гачок, і різко смикнув за волосінь. Страхітливе перевантаження розпластало людей по стінах і підлозі, скрутило м’язи й нутрощі жорсткими вузлами болю.

А судно скаліченим птахом все швидше й швидше провалювалося в чорну безвість, лишаючи за собою цілий шлейф з рідкого металу, що важкими краплями зривався з корпусу і відразу ж обертався на зловісно-багряний флуоресцентний газ.

Всередині зорельота було пекло. Стіни заворушилися, мов живі, стали опливати чи зростатися в безформні нагромадження. Повітря обернулося сліпучим різнобарвним калейдоскопом, у ньому з’явилися невеличкі дзеркальні завихрення, що пронизливо подзенькували. Потім з нічого почав падати синій сніг.

Проте були ділянки, котрих чомусь не торкнулися незбагненні перетворення. Через якісь невідомі фактори вони ніби закапсулювали в собі тривимірний континуум, й тепер вели безмовну битву світлоспектру та іскристих вихорів з проявами чужого довкілля. Це врятувало життя принаймні кільком астронавтам, що випадково опинилися в тих заекранованих зонах. Що трапилося з іншими - про це знала лише жорстоко-милосердна невідомість.

Хтозна, скільки тривали божевільні перегони зі смертю... Та враз корабель наче щось вихопило з шаленіючого чардашу стихій. Усе припинилося невловимо раптово. Але про те, що це не була мана, похмуро свідчили небаченні сліди втручання в земне оточення чужосвітних сил: приміщення зорельота скидалися на розпатране черево пошматованого кита, мережива якихось маслянистих наростів перепліталися в них з фрагментами звичних елементів меблів та механізмів.

З екіпажу вціліли шестеро. Розділені сотнями метрів непролазних чужорідних сплетінь, вони вже не сподівалися, що вижив ще хтось, розсудивши, що в такій завірюсі доля дає лише один виграш. І, як виявилося, мали слушність.

По кількох хвилинах затишшя корабель струсонув жорстокий поштовх, супроводжуваний неймовірно огидною какофонією. Все довкола востаннє загрозливо зворухнулось, завібрувало, а потому засочилося фіолетовим світінням.

Без сумніву, це був фініш. Там, за стінами понівеченого судна, причаївшись, чатувала невідомість. Але найголовнішим завданням для кожного з шести вцілілих було якраз будь-що вибратися назовні, а там...

Саме це й виявилося проблематичним. Злий рок ще не закінчив свою жорстоку забаву з людьми. 

Перед астронавтами повільно вимальовувалися невеликі зали, пориті безформними кишками-ходами. Котрийсь з них вів до порятунку... І люди почали діяти...

...Комунікатор загинув першим. Він згорів у дивній пухирчастій печерці, наразившись на один з блукаючих під її стінами вогників.

...Ксенобіолога розчавили два титанічні “гвинти”, що невідь чому зненацька виросли зі стін. Його рештки швидко перетворилися на осклілу кристалічну масу.

...Бортінженер спочатку втрапив у холодне булькаюче озеро невідомої субстанції, та зумів вибратися з нього. Смерть наздогнала людину в мить, коли астронавт переходив вузькою стежиною через нагромадження колючого кристалічного “дроту”. Нараз звідкись згори повалили лапаті чорні пластівці, що безперешкодно просочувалися крізь щільну тканину скафандра і проникали глибоко в тіло. Бортінженер помер миттєво, а його тіло за мить розлетілося на шмаття від потужного вибуху зсередини.

...Пілот опинився у “дзеркальній залі” і, доведений до розпачу, зопалу влаштував по “дзеркалах” стрілянину з пістолета. Зала вмить зхряснулася, не залишивши від стрільця навіть мокрого місця.

...Лікар щасливо здолав і флегматичного “кам’яного спрута”, і ширяючі “райдужні зірочки”, котрі розкривалися триметровими зазубреними лезами, й навіть “звичайну” м’ясорубку коло самого виходу. Він просто перестрибнув через неї і вихопився на вогке осклизле каміння, навіть не усвідомивши, що покинув межі корабельних руїн і першим з людей ступив на грунт далекої планети іншого Всесвіту. Натомість астронавт чимдуж припустив геть, розкидаючи ногами кам’яне кришиво.

В цю мить через вузьку тріщину в невпізнанно трансформованому корпусі зорельота протискувався Штурман, котрому на шляху до свободи взагалі не стрілося жодної несподіванки, оскільки трапився чудом вцілілий “земний” коридор. Він устиг помітити постать у скафандрі, що наближалася, але на інше в нього просто не вистачило часу.

Довкола слався синій присмерк, наче десь за нерівним обрієм світили потужні пронизливо-сині прожектори. М’який серпанок то клубочився над поверхнею кошлатими пластами, скрадаючи деталі ландшафту, то подекуди піднімався догори на жилавих розгалужених лапах й розливався вже десь у небі, в його в’язкій фіолетовій товщі. Зненацька звідти на землю впали якісь довгі вузлуваті канати, які вмить зашморгнули постать Лікаря. Від несподіванки той повис на них, відтак замолотив у повітрі руками й ногами, заборсався усім тілом, силкуючись вирватися. Штурман почув у навушниках його розлючене гарчання, в якому прохоплювалися здивовано-безпорадні нотки.

Канати сповивали людину все тугіше, водночас підіймаючи здобич догори. Штурман, схаменувшись, вирвав з кобури пістолет і тричі вистрелив у монолітну хмару над головою. Затим випалив ще двічі, цілячись трохи вище від невидимої звідси основи канатів.

Угорі щось безладно заряхтіло, й канати нараз розпрямилися, з розмаху вдаривши тілом Лікаря об каміння. Небом прокотилася серія дзвінких вибухів, ніби там методично лускали туго напнені струни. Та ось з високості вихопилося щось, наче загорнуте в широкий шмат темної тканини, затріпотіло в польоті і каменем впало додолу.

Штурман нарешті визволився з тріщини і заспішив до місця пригоди, заціпивши в правиці пістолет. На серці повис, щомиті загрожуючи болюче обірватися, якийсь щемкий тягар. Лиховісні передчуття скайданили волю.

Каміння складчастими хребтами вкривала дивна пухирчаста плівка, непрозора, заляпана клейкою смолистою речовиною. Вона розкинулася метрів на десять вусібіч. Астронавт торкнувся плівки носаком важкого черевика, потім, не завваживши нічого загрозливого, гидливо вхопив її двома пальцями, й нарешті заходився зосереджено підтягувати неприємно податливе тонке полотнище, жмакаючи його й скидаючи собі під ноги. З шурхотом звільнилася частина поверхні, показалося тіло Лікаря. Штурман мерщій підскочив до нього, обережно підняв голову, зазирнув крізь забороло в померклі очі. Лікар був мертвий. Може, його вбила небесна потвора... чи це результат його “порятунку”? Штурман зціпив зуби, намагаючись прогнати непрошену думку.

Аж зараз він до скрегітливого болю гостро усвідомив своє становище, і від цього безвільна голова трупа натиснула на коліна важенною гирею. Він залишився сам. Щойно обірвалася єдина ниточка, яка пов’язувала його зі світом людей, з усім тим, що він знав і любив. Штурман цілу вічність дивився в темінь незрячими від гарячкових сліз очима, ще й ще раз пропускаючи через душу біль непоправної втрати. Й не існувало зараз для нього ані схованого за синіми пасмами випарів таємничого світу навколо, ані спотвореного до невпізнаності, розбитого зорельота. Лише нерухоме тіло товариша в ногах... і спогади, що з кожною миттю могли відлетіти, мов пожухле осіннє листя на холодному вітрі...

Штурман поховав Лікаря під купою волохатого каміння. Схоже, брили були вкриті якоюсь рослинністю - мохом чи пліснявою. Астронавт механічно підніс до очей жмуток біластих ворсинок. Виявляється, то були зовсім не ворсинки - тисячі крихітних кульок зліплювалися в дивовижні ажурні конструкції, які тільки здалеку скидалися на густий мох.

Що діяти далі, Штурман не уявляв. В принципі, до його послуг була вся планета. Він міг робити тут все, що заманеться... поки не закінчиться кисень. Далі - болісна смерть від задухи.

Кисню вистачить ще на дві години. Але чи варто зволікати? Чи доцільно продовжувати агонію тіла ще й агонією духу? Шансів на порятунок - ніяких. На життя - також, це глибоко ворожий людині світ. Йому тут не місце... Йому, самітнику...

Люди... Лише тут він до кінця усвідомив, що значить бути зовсім самотнім. А в його випадку самотність була навіть не повною, вона вигдядала абсолютною. Робінзон на своєму острові знав, що десь за океаном живуть люди. Космонавти в космічних просторах завжди відчували, що ген коло жовтої зорі їх чекають, про них турбуються й пам’ятають... Він же потрапив у світ, про який люди не дізнаються ніколи, в котрому все вкрай чуже, котрий, не виключено, є породженням навіть не “рідного” Всесвіту. Тому астронавта не так страшила смерть від задухи, як сама лише тінь гадки, що помре він в самотині, зникне, пропаде без сліду. Чого варте таке життя - як політ над полем... Нічого путнього так і не зроблено - здавалося ж, що попереду вічність. І ось уже підкрадається безглуздий кінець, та навіть про його останні хвилини не дізнається жодна жива душа... й жодна мила серцю чи хоча б знайома річ не потішить погляд у мить зведення рахунків з життям... Б-р-р, навіть у міфічних грішників доля була встократ привабливішою: вони знали, за що терплять, та й мали в пеклі чималу компанію!

Штурман усміхнувся самими губами, силкуючись перевести думки в інше русло. Ні, пекло він уже пройшов - там, у агонізуючому кораблі. І там він ще був не сам: відчував тінь незримої присутності екіпажу... навіть чув голоси... Стоп! Голосів він чути не міг: це перевантаження, диявольський гуркіт... Але ж пам’ять послужливо відновлювала кілька уривчастих фраз... хм, дуже дивних, та й вимовлених наче іноземцем: “...ініційована брама причалу... пройдено перше дезінфекційне поле... приготувати... до субатомної трансформації... друге поле... щось негаразд... не наш... пізно, заключна фаза... повинні самі...” Голос незнайомий, якийсь байдужий, безплотний. Отже... або він сам шептав різні дурниці у напівзабутті, або ж... галюцинації. Гм, нічого дивного, в подібній ситуації ще й не таке могло приверзтися. Добре, хоч тверезе мислення вдалося зберегти... Хоча... для чого воно зараз?..

Довкола світлішало. Певно, катастрофа зорельота сталася вдосвіта, коли на цій планеті ще лише “сіріло”. Тепер стало видно дещо краще, з присмерку виринули якісь ніздрюваті конуси на тонких ніжках, віддалено схожі на мухоморів-акселератів. На обрії, там, де розгоралася заграва, неясно мріли нерівні брили-паралелепіпеди, сполучені бахромчастими вигнутими прутами. Над головою астронавта неспішно пропливла розпливчаста тінь, тягнучи за собою оберемок чорних канатів.

Штурман дивився навсебіч з болючим смутком, не в змозі подолати пригніченість. Душа спорожніла, немов розколений глек. Навіщо він бачить усе це? Нащо йому ця похмура, але, безперечно, краса, коли за неї доводиться платити життям? Вона ще більше роз’ятрює серце...

Рука обережно потяглася до регулятора кисню, наче злодій, сторожко пантруючи, аби не похопився господар. Тим часом в мозок закралася настирлива, цинічна думка: який сенс мучити себе, ятрити душу розпачливими філософськими викрутасами? Доля все вже вирішила за нього, не питаючи згоди. То чи не справедливо буде перехитрити її хоча б в одному? Адже, поки він господар власного тіла, ніхто не зможе відібрати у нього права померти, коли заманеться! Зрештою...

До Штурмана котилися три гротескні фігури, заковані в випуклі панцирі з безліччю рухомих з’єднань. В середній частині кожна мала щось на кшталт стародавньої ланцюгової пили з чотирма широкими хапачами по боках. Все те “приладдя” було в русі й недвозначно свідчило про наміри створінь.

Штурман підскочив, мов ошпарений, хапнувши з землі пістолет. Він заледве спромігся сахнутися вбік - “ланцюгова пила” пронеслася зовсім поряд, обдавши меланхолійним “з-з-з-з”, від якого занили зуби, - і вистрелив в другого нападника. Той наче налетів на невидиму стіну, здибившись, але інерція кинула його вперед, защемивши посеред брил. “Як вони рухаються?” - встиг здивуватися астронавт, завваживши, що “днище” створіння рівне, без жодних виступів чи отворів. Та часу на міркування не було, бо до нього стрімголов мчала третя потвора. Штурман ще раз ухилився від “пили” (“Хвала Космосу, вони рухаються лише по прямій!”), а тоді несподівано для себе самого вхопив істоту впоперек тулуба. Тіло створіння виявилося на диво легким, однак тримати його в руках було дуже важко, оскільки воно складалося з безлічі рухомих частинок, кожна з яких, здавалося, жила своїм окремим життям; нападник мовби звивався в Штурмановому захваті, й це загрожувало небезпекою, що потвора дотягнеться до людини “пилою”. Астронавт кілька разів безцільно крутнувся навколо себе, тримаючи здобич на витягнутих руках, затим, так нічого й не придумаши, просто жбурнув “панцерника” в його співплемінника, що вже повертався, і розстріляв обох на ходу, не шкодуючи набоїв.

Створіння, безладно перекотившись, нарешті упокоїлися. Штурман збуджено перевів подих, привалився плечима до сусіднього пружного “мухомора”. Безтямно струсонув головою, збираючись з думками. І раптом зареготав, ляснувши себе долонями по стегнах. Поступово сміх зломив його вдвоє, звалив на коліна, переходячи в істерику...

Отямився астронавт майже відразу. Боліла рука, якою він щосили молотив по камінню, намагаючись повернути самовладання. Лице мокріло від сліз, губи все ще всміхалися, та Штурман вже заспокоївся.

“А це й справді кумедно, - подумав він. - Як самовіддано я рятував власне життя, щойно надумавши вкоротити собі віку!.. Хм... не все ще скінчено!”

Астронавт міцніше стиснув зброю, зиркнув на манометр. Кисню лишалося ще на півгодини - надто багато його забрала сутичка. Та це чомусь мало стурбувало Штурмана. Депресія минула, й його огорнула звична незворушність. Безглуздо страхатися невідворотного. Кісмет1, як кажуть араби.

Повернувся холодний спокій, який дозволив по-новому, неупереджено оцінити прожиті роки. Коротке життя його було, може, не досить бурхливим, зате яскравим. Хай не встиг збудувати дім і народити сина, зате посадив чимало дерев - цілий ряд каштанів у київській Алеї космонавтів. Дізнався чимало нового, значно розсунувши обрії свого світогляду й водночас даруючи нові знання людям, оскільки сам фах його передбачав пізнання невідомого й торування доріг для людства. А ще побачив на власні очі Великий Космос, торкнувся краси Незбагненного... Не кожному випадає подібне... Тож хіба страшно вмирати в кінці такого шляху?

Почуття несхитної гідності розлилося грудьми. Штурман ладен був навіть трохи попишатися собою, якби мулький камінець сорому за слабкодухі наміри не пік серце. Як він міг носити в собі такий бруд, і, головне, не помічати його?

Але бог з ними, з терзаннями й страхами, справді! Не для того він подався в космічні безодні, щоб пасувати перед небезпекою! Небезпека обов’язково крокує поряд з незнаним. Як і смерть. Це закон природи. Він знав, на що йде, й тепер пізно відступати. Добре, що вдалося здолати безнадію! Людина всюди має лишатися людиною, навіть перед самим собою. Втратиш це звання - втратиш дійсно все.

В ім’я загиблих товаришів, в ім’я всього, що він любив, перед лицем цього негостинного світу він витримає свій тягар до кінця. Хай це лише слова, нехай ніхто не дізнається про його останні хвилини. Зате перед власним сумлінням можна буде з полегкістю визнати: він був Людиною до кінця...

Штурман спіймав себе на тому, що думає з невластивою йому й недоречною зараз патетикою. Прислухався до себе. Ні, не було фальші в його почуттях, вони щиро лилися з серця. Та й чи зле, що прощальні думки звучать так невимушено і твердо? Хіба в них не ховається розгледжена вже з-за межі абсолютна істина?

Астронавт звів очі. Тутешнє світило, схоже на довгасту сигару, поволі обертаючись навколо свого центра ваги, флегматично блудило серед паралелепіпедів на обрії, націлюючись у височінь. Туман жваво заструмував угору синьо-димними колонами. Між камінням показалися сріблясті поліровані пролисини, що нагадували чималенькі нерівні свічада. Радісно заряхтіли вони в блакитному сяйві. Штурман, мружачись, наблизився до одної такої “ртутної калюжки”, повагавшись, ступив на неї. Срібляста поверхня загула низько, мов джміль, одначе, окрім невиразно знайомого легкого шурхоту під черепом, астронавт не відчув нічого особливого. Штурман присів на неї, потім ліг, глибоко вдихаючи останні ковтки повітря. Очі його вмиротворено дивилися в небо чужої планети, але бачили кришталево-неозоре небо Землі. Нестримним валом понеслися спогади, виносячи його з річища дійсності в безбережжя небуття...

В останню секунду звідкись здалеку прийшло кілька неоковирних, безплотних фраз. Якби вони не народжувалися в його власній гаснучій свідомості, Штурман так і не зміг би відзначити їх. Але астронавт вже не мав бажання ані дивуватися, ані розуміти почуте. Він повертався до витоків...

А потойбічний “голос” байдуже прорипів: “...не вдалося... зміг... готувати до переходу... канал відкрито... невідомо...”, і пропав. Втім, звертався він зовсім не до людини. Автоматика Порубіжного галактичного причалу 003 приступала до ліквідації наслідків проникнення в його алгоритм-системи стороннього тіла штучного походження, котре належало молодій космічній расі, ще не знайомій з позапросторовим зореплавством. У когось неймовірно чужого одним клопотом побільшало. І довелося зробити певні висновки на майбутнє...

* * *

- Господи, що це?

- Дивіться!

Штурман чув людські голоси. Це було приємно. Хоч і не несподівано. Перед асфіксією від кисневого голодування можуть виникати галюцинації... Інерція сподівань... Люди...

Хтось торкнувся до його плеча, потім заторсав сильніше. Астронавт, уже задихаючись, мляво подумав: “...потвори... пізно... спіймали облизня...”

Нараз в лице вдарило вітром і до болю рідними запахами. Штурман гірко схлипнув, жадібно ковтаючи прохолодне повітря... Очманіло розчахнув очі. Над ним крізь гілля зелених акацій сміялося скупане синявою сонце. А навколо схилилися стурбовані незнайомі обличчя... Справді люди... Але яким дивом?.. Дім... Земля... Спасибі, Земле, що ти є!!!

---

1Кісмет - фатум, рок у віруваннях мусульман

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>